Дніпропетровський національний історичний музей

Відділ Діорама «Битва за Дніпро» у 1975-1980 рр.: спогади

Відділ діорами «Битва за Дніпро» у складі ДІМ був сформований протягом травня-грудня 1975 р. і проіснував до 1989 р., коли наказом директора музею М.А. Сологуба був об’єднаний з відділом науково-просвітницької роботи історичного музею. До складу відділу входили: завідуюча, старший науковий співробітник, екскурсоводи (12), доглядачі (3), касири (2), адміністратор, кіномеханік та прибиральниці. Першою завідуючою відділу була Гниломедова Л.М., екскурсоводами: Сидоренко Т.М., Некрасовська О.Г., Орлянська Л.В., які вже працювали в музеї доглядачами, або в науково-просвітницькому відділі, бо тільки-но закінчили школу [1]. Я, особисто, почала працювати старшим науковим співробітником з дня відкриття діорами, але оформлена з кінця травня в зв’язку з переходом зі школи. У червні і липні прийшли: Наломенко (Бондаренко в одруженні) Л.І. та Цукур Л.С. У серпні музей отримав нові штати, за якими в діорамі було 12 екскурсоводів. Вже у вересні прийшли: Горбатюк Л.О. (в одруженні Іваннікова), Новицька О.Г., Лопаткіна Л.П., Коваленко Т.М., Філоферо І.О., Даренін С.Н., Антипова Н.М. Таким чином, наприкінці року вже працювало   12 екскурсоводів. Гниломедова Л.М. в жовтні залишила роботу у зв’язку з переводом чоловіка (військовий) у Монголію і завідуючою була призначена комуніст Л.С. Цукур. Змінювався і склад екскурсоводів. У 1976 р. Л.П. Лопаткіна перейшла у відділ історії релігії та атеїзму, а в діораму прийшли Н.І. Щербина та М.Й. Кунанець (в одруженні Сердюк), яка невдовзі перейшла працювати у відділ археології. А згодом молоді дівчата почали виходити заміж. В день весілля вони обов’язково приїздили в діораму, ми їх зустрічали квітами і подарунками. А потім народжували дітей, до року доглядали, а однолітніх дітей частенько приводили на роботу. На час декретних відпусток в діораму набирали тимчасових. Згадую Аношечкіну, Чопік, А. Докукіну. Наприкінці 70-х на постійну роботу прийшли Н.І. Капустіна, тепер директор музею, Т.В. Чумак, Т.М. Саліонова [2]. Водили екскурсії по діорамі працівники літературного відділу, який був створений у 1988 р.: Є.В. Аліванцева (завідуюча), І. Мазуренко, Н. Василенко, Т.М. Ковальска, І. Лясовая. Службове приміщення їх було в діорамі в нашій кімнаті, а потім в актовому залі. Екскурсоводи, крім Лопаткіної і Анти-пової, не мали вищої освіти, а були студентами-заочниками і двічі на рік вибували на екзаменаційні сесії, що дуже ускладнювало роботу відділу. Перші місяці поки не був укомплектований штат відділу, екскурсії по діорамі водили всі наукові працівники музею, навіть реставратор О. Сердюк. Основна експозиція тоді була знята і тривала робота по створенню нової експозиції. Тож один день на тиждень вони чергували в діорамі. Що ж до працівників відділу, то ми працювали практично тільки на екскурсіях. По-перше, не було положення про відділ і ні  адміністрація, ні ми не мали чіткого уявлення, що ми повинні робити крім екскурсій. У вересні 1975 р. мене, як старшого наукового співробітника, було відряджено до м. Севастополя для вивчення досвіду роботи діорами «Штурм Сапун-гори». Тому вже у 1976 р. в план роботи була включена наукова робота, комплектування фондів, науково-просвітницька і методична робота. До того ж залучали до роботи по науковій обробці фондів музею, а саме листів до Д.І. Яворницького, описання старого фонду без номерного та на обстеження пам’ятників культури та історії і складання на них паспортів. Екскурсійна робота була основною і на першому місці, бо і відвідувачів було дуже багато. Коли ми приходили на роботу на 9.30, то бачили біля каси, а кіоск каси був розташований в сквері навпроти діорами, чергу бажаючих потрапити в діораму. Протягом дня черга не зникала, а то збільшувалась, то зменшувалась. Багато громадян приходило під кінець робочого дня і нам частенько приходилось продавати їм квитки і вести екскурсію вже по закінченню робочого дня. Крім того, біля діорами завжди було декілька організованих груп з турбюро, з учбових закладів, установ. Найбільш напружені дні були вихідні й свята (а ми працювали всі свята, навіть 1 січня) та дні шкільних канікул, під час яких у місто приїздило багато автобусних екскурсій, туристичних поїздів, а влітку і   теплоходів з різних, навіть найвіддаленіших куточків Радянського Союзу. А оскільки об’єктів для показу у місті небагато, то всі йшли обов’язково в діораму. То ж ми з початку і до кінця дня по черзі водили екскурсії по чіткому графіку – кожні 15 хвилин, а крім того повинні були допомагати адміністратору, в обов’язки якого входило приймати заявки на екскурсії, давати д
овідки про режим роботи, наявність вільних квитків, телефон практично не змовкав. Вона ж організовувала екскурсії і викликала екскурсоводів, стежила за чітким дотриманням початку екскурсій, тримала зв’язок з касою. Коли знімали заявку, або навпаки приймали нову заявку, треба було негайно повідомити касира. То ж в касу бігали на протязі дня декілька десятків разів всі, хто був вільний. Пізніше С. Даренін самотужки, використавши іграшковий телефон, зробив зв’язок адміністратора з касою та нашою кімнатою, яка була на другому поверсі, без доступу свіжого повітря (тепер це фондове приміщення). До кімнати вели металеві кручені сходи, дуже небезпечні, бо вузькі і відкриті. Після того, як Т. Коваленко оступилася і упала, їх закрили сіткою. Сходи виходять в гардероб з густими вішалками для одягу і ми всі практично ходили з синцями на голові бо, поспішаючи, забували нахилитися. Такі обставини роботи, коли ми всі повинні були допомагати адміністратору, не враховувались при підведенні підсумків роботи і не зважаючи на велику кількість екскурсій та відвідувачів. На зборах колективу музею особливо у перший рік роботи нас часто звинувачували, що ми погано працюємо. На захист нам, пам’ятаю, виступав учений секретар В.Г. Мороз, доводячи всім, що колектив відділу – нові працівники музею і це треба ураховувати, допомагати і навчати, як працювати, а не тільки вилаяти. Згодом діорама досить часто виходила переможцем в соцзмаганні як поквартально, так і за підсумками року.
Але як би ми не намагались, обслужити всіх бажаючих було практично не можливо, тим більше, що вони чомусь приходили одночасно з 9.00 до 12.00. Нерідко у вестибюлі діорами стояв гучний галас. Керівники груп, окремі відвідувачі вимагали будь за що, але показати їм діораму. Квиток в діораму коштував 20 копійок, а деякі бажаючі намагались сунути в руки контролеру цілий карбованець. Софія Миколаївна Діденко, яка багато років працювала у нас , відразу починала соромити такого відвідувача. Завідуюча Л. Цукур більшу частину свого робочого часу проводила біля адміністратора, допомагаючи вирішувати питання. Ті, кому не пощастило, йшли скаржитись директору або дзвонили і в міськом КП(б)У, і в управління культури. Вони просили нас якось позитивно вирішити проблему. І ми вирішували. Об’єднували по дві і три групи. Вести такі групи по 60-90 чоловік, в яких присутні різні вікові категорії, було досить складно. Маленьким треба було розповідати більш доступною мовою, а це було нецікаво старшим і дорослим. Відвідувачі, які стояли в 4-6 рядів мало що бачили і чули, і вимагали від екскурсовода говорити гучніше, а це призводило до зриву голосу і нерідко працівник вибував із строю на декілька днів, або і тиждень. З 1 жовтня 1975 р. адміністрація пішла на збільшення робочого дня. Працювали ми у 2 зміни: з 9.00 до 17.00 та з 11.00 до 19.00. Але згодом наплив у будні дні зменшився, тому, щоб полегшити відвідувачам при-дбати квитки в діораму, була прийнята організатор екскурсій Карагеоргієвич Зоря Петрівна, яка ходила по організаціях, школах, заводах і розповсюджувала квитки на групові екскурсії з чітко визначеним числом і годиною екскурсії. Але дуже часто з такими квитками відвідувачі приходили тоді, коли вони хотіли чи мали можливість. Все це дуже ускладнювало роботу, бо не прийняти їх ми не могли.
Що ж до змісту екскурсій, то, звичайно, оволодіти матеріалом екскурсоводам без вищої освіти було нелегко. В перші місяці всі намагались прослухати по декілька разів екскурсії наукового консультанта – старшого наукового співробітника музею В.С. Прокуди. Цікаво вели екскурсії Л.П. Крилова-Єлінова (археолог), Л.М. Чурілова. Все нове, що хтось з нас почув, ми передавали один одному, тобто ділились інформацією, якої не було в методичці (текст екскурсії).
Якість екскурсій по діорамі перевірялись час від часу членами методичної ради і частіше всього В.С. Прокудою. Регулярно прослуховувала екскурсії, 1 раз на півроку, а коли екскурсоводі набули досвіду – старший науковий спів-робітник – методист (яким була В. Сацута) і готувала нових екскурсоводів. Велика увага приділялась підвищенню кваліфікації екскурсоводів. Для цього використовували літературу про форсування Дніпра та періодику, особливо спогади ветеранів. Раз на місяць проводили навчання, на якому повідомлялась нова інформація по темі, обговорювались різні питання. Згодом самі екскурсоводи писали реферати на різні теми – про бойовий шлях дивізії, по історії фор-сування Дніпра на території Дніпропетровської області, які вони доповідали на заняттях. Ми виїздили на місця форсування Дніпра в с. Військове, Вовніги, на лівий берег в с. Воронове, звідкіля почалося форсування, їздили в Севастополь, в с. Правобережне Верхньодніпровського району, де є діорама по форсуванню Дніпра в с. Аули.
Відвідувачі цікавилися не тільки історичним матеріалом, але й долями героїв діорами. І з цим питанням було найважче, бо про них мало що знав і В. Прокудо. Нам добре допомогла в цьому пошукова робота. З другого боку, відвідувачів діорами дуже цікавили художники та їх роботи. Але інформації не вистачало. У вересні 1975 р. художники приїхали в музей доопрацювати деякі епізоди на художньому полотні, відповідно акту прийому діорами. Тоді я й звернулась до них з проханням розповісти про себе, про творчу діяльність, а потім вони нам надіслали проспекти і буклети своїх виставок.
З метою зробити екскурсії більш змістовними і тривалими в актовому залі діорами почали демонструвати документальні стрічки на 15-20 хвилин по темі форсування Дніпра та визволення України, які брали у кінопрокаті. Об’єднували дві групи – одна, яка виходила з екскурсії, а друга – екскурсія, для якої починалась через 15 хвилин. Це потребувало багато організаційної роботи, тому знову ж в цьому процесі брали участь всі хто був вільний від екскурсій. Клопоту з цими фільмами було дуже багато, але основна маса відвідувачів була задоволена. Взагалі в колективі виникало багато різних ідей, націлених на поліпшення екскурсійного обслуговування та з метою зробити екскурсії більш цікавими. Одна з них – озвучення діорами, яка належала, якщо не помиляюсь, Сергію Дареніну. Почали підбирати музику. Спочатку зупинились на «Священній війні», але коли записали, прослухали то зрозуміли, що не підходить, і після обговорення вирішили використати музику пісні на слова Долматовського «Ой Дніпро, Дніпро» та короткий запис бою: постріли, кулеметні черги, розриви снарядів, гул моторів… Але знайти запис як бою, так і музики без слів, довго не вдавалося. Допоміг радіоцентр.
Водити в день по 6-8 екскурсій по одній і тій же темі з дня у день було не просто важко, а дуже важко. План у екскурсоводів був по 60 екскурсій в місяць. Тому і намагались розмаїтити свої розповіді. Прослуховуючи екскурсії, я була здивована тим, що чула. Починала допитуватись, де взяли інформацію, від кого почули. Виявилось, що хтось з відвідувачів розповів. Коли ж починала перевіряти інформацію, то виявлялось вона не достовірна. І таких випадків було багато. І це не дивно. Хотілось нової інформації і не аби якої, а щоб лоскотала нерви. До речі, відносно екскурсій нам добре допомагали екскурсоводи на громадських засадах. Це були учні 10-11 класів, які приходили до нас і виявляли таке бажання, а ми під час екскурсій робили такі пропозиції. Вони вивчали текст, слухали наші екскурсії, потім старший науковий співробітник прослуховувала їх декілька разів, надавала їм методичну допомогу. Водили вони екскурсії з задоволенням, а нам було полегшення. Якось вирішили записати екскурсію на диктофон. Отримали дозвіл адміністрації. Але вже перші спроби провести екскурсію по запису на диктофоні, показали, що такий варіант не підходить. У відвідувачів було багато запитань, тому що мало що розуміли.
Завдяки великому інтересу наших громадян до діорами та напруженій праці відділу вже в квітні 1976 р. діораму оглянуло півмільйона відвідувачів. 500-тисячним відвідувачем стала Тетяна Кабанова, молода робітниця (професія браслетниця) Дніпропетровського шинного заводу. Як з’ясувалось пізніше, вона кавалер ордена «Знак пошани». В книзі відгуків вона залишила запис: «З хвилюванням оглянула діораму «Битва за Дніпро». Вона справила на мене велике враження. Нам, молодому поколінню, ніколи не забути подвиги батьків». А ще через рік, 2 травня 1977 р., ми шанували мільйонного відвідувача. Добре пам’ятаю той теплий весняний день. Коли в касі оголосили, що ось-ось буде продано мільйонний квиток, черга почала хвилюватись. І ось касир повідомила, що мільйонний квиток у її руках, він дістається молодому чоловікові Володимиру Лічаченко. Відверто кажучи, касир вже знала кому продати цей квиток, також як і 500 тисячний. Нам було відверто сказано підібрати кандида-туру. А хотілось, щоб все було по-справжньому. Але що зробиш? Ми дзвонили на підприємство і просили прислати людину з позитивною характеристикою в той день і приблизно час, коли по підрахункам повинен був пройти мільйонний відвідувач. Володимир – дніпропетровець, працював на заводі ім. Петровського слюсарем, був комсоргом цеху. До зустрічі мільйонного ми готувались заздалегідь, спеціально замовили на заводі медаль, запросили ветеранів-учасників форсування Дніпра. У вестибюлі діорами в присутності відвідувачів привітали його з цією нагородою, подарували квіти, медаль, сувеніри, буклети по музею. Його привітав командир 25 гв. ст. дивізії Григорій Архипович Криволанов та ветерани дивізії. А ще через 2,5 роки діорама зустрічала 2-х мільйонного відвідувача. Ця нагорода випала на долю гості з Чувашії, викладачу Таїсії Семенівні Дембіцькій, яка в той час перебувала в нашому місті на курсах підвищення кваліфікації. Вона розповіла, що чула про діораму ще дома і певно ж, опинившись в Дніпропетровську, була дуже рада, що їй випала така вдача – стати 2-х мільйонним відвідувачем. Під час екскурсії вона довідалась про подвиг свого земляка Героя Радянського Союзу С. Андрієва. Її привітали працівники діорами, науковий консультант В.С. Прокудо, ветерани, подарували квіти, сувеніри. А через деякий час ми отримали від неї поштовий подарунок музею: сувеніри з Чувашії.
Оцінку діорамі та в якійсь мірі і нашої роботи відвідувачі залишали в книгах відгуків, яких на даний час чотири. Одна з них для почесних відвідувачів. А першим з високих гостей діорами був перший секретар ЦК КП(б)У В.В. Щербицький, так би мовити, наш хрещений батько, бо саме він дав своє добро на її створення. Пригадую, що екскурсію йому призначили вести Ларису Чурілову, ми ще були не дуже обізнані. А вона прийшла на роботу не в діловій формі одягу: відкрита сукня бо ж літо, босоніжки. Вимушена була поїхати додому переодягатися, а ми нервували – хоч би встигла, бо дуже боялись, що прийдеться вести нам.
Особисто згадую, як дар долі, перебування М. Солов’яненка, нашого українського соловейка, народних артистів В. Ланового та Є. Матвеєва, які досить уважно оглянули діораму, задавали багато питань і спілкувались на рівних з нами. Пам’ятаю, коли приїздив наш прославлений земляк В.О. Судець. Дуже нервувала, коли подзвонили, що приїде в діораму, а коли зустрілась, то здалося, що ми з ним знаємо одне одного багато років і спілкувались майже як старі друзі. А коли приїздив    Л.І. Брежнєв, то діораму було зачинено для відвідувачів, нам дали вихідний. Екскурсію вела Тетяна Чумак. Згадую відвідування діорами Лігачовим, другим секретарем ЦК КПРС. Екскурсію призначили вести Н.І. Капустіну, а я була відповідальна за організацію. Чи то був вихідний, чи вже закінчився робочий день, ми чекали досить довго. Потім нам подзвонили і сказали, що залишається мало часу до відправлення літака, тому скоріше всього не встигне, почекайте трохи і їдьте додому. Ось, сидимо і чекаємо у вестибюлі, а їх все нема і нема, але пост свій не залишаємо. Інтуїція мабуть, підказувала – ждіть. Вже почало добре сутеніти, коли бачимо, а по алеї від проспекту із-за ялинок стрімко виходить група поважних чоловіків. Йдуть – вигукую. Надія – зустрічає. А у нас світло не горить. Уявляєте? Бо ж економили. Надія Іванівна кинулась відчиняти двері, а я – вмикати світло. Але, щоб його увімкнути, треба було подолати відстань з перешкодами (бар’єрами). Коли вони підійшли до сходинок діорами у нас сяяло світло, двері були відчинені настіж, а ми спокійно (?) і привітно посміхаючись зустрічали гостей. До речі, до приїзду Лігачова нам поміняли на оглядовому майданчику ковролин, настелили новий, але він виявився дуже неякісним і невдовзі його прийшлося знову міняти.
Згадую З. Суміну, яка досить часто приводила спецгрупи в діораму, досить суворо оглядала все навколо – чи порядок, але практично завжди залишалась задоволеною і дякувала нам за роботу.
Науково-дослідна робота мала ціль вивчення історії форсування Дніпра на території Дніпропетровської області. Тому першим результатом її стали наші лекції: «Герої форсування Дніпра…» Л.С. Цукур та «Форсування Дніпра і виз-волення області» В.М. Сацути, з якими ми виступали на підприємствах, в установах, вузах, школах. У 1979 р. я вперше поїхала у відрядження до Подольська в ЦАМО СРСР, де зберігаються документи Великої Вітчизняної війни. Скільки було хвилювань, бо потрапити в цей архів було не так просто. Спочатку треба було пройти перевірку в органах безпеки і дістати дозвіл архіву. Відрядження були на 5-7 днів то розвернутись було ніколи. Але вже після перших поїздок мені вдалось знайти цікавий матеріал про 5 понтонно-мостову бригаду, яка забезпечувала форсування Дніпра біля Військового і інших військові частини, про які ми не мали інформації. За матеріалами, напрацьованими в архіві, ви-ступала на наших наукових конференціях. На жаль, наші виступи тоді не друкувались. Були виявлені невідомі раніше імена 26 Героїв Радянського Союзу за форсування Дніпра. Згодом почалась робота над ТЕП форсування Дніпра та визволення Дніпропетровської області. Таку експозицію планувалось створити у ввідному залі діорами.
Пошукова робота, яку ми почали вже в 1975 р. в розшукуванні ветеранів-учасників форсування Дніпра в районі Військове-Вовніги почали з мешканців нашого міста. Їх адреси нам надав В.С. Прокудо. Через ветеранів ми виходили на ради ветеранів-однополчан, які вже на той час діяли по всьому Радянському Союзу. Вони вели велику роботу по розшуку своїх однополчан. Ради ветеранів нам досить добре допомагали – повідомляли адреси живих учасників та родичів загиблих. Ми писали листи, просили ветеранів написати спогади про форсування, висилали їм довідкові картки ветеранів, які були надруковані в музеї. За кожним екскурсоводом були закріплені військові частини. Коли отримували відповіді, складали пошукові картки. Таким чином у нас була створена досить обширна картотека учасників форсування Дніпра. Цікаву інформацію з листів ми використовували в екскурсіях. Самі листи та довідкові карточки найбільш змістовні передали в фонди, але основна маса поки що зберігається в кабінеті. Особливу увагу приділяли пошуку Героїв, про яких розповідали в екскурсіях, біля меморіальної стіни та на оглядовому майданчику. За результатами пошукової роботи почали друкувати статті в газетах та випустили серію листівок «Герої форсування Дніпра», яких було надруковано 18 протягом 10 років. Од-ночасно в ході пошукової роботи ми отримували й експонати. Збір експонатів, їх наукова обробка входили в обов’язки тільки старшого наукового співробітника. Тому все, що отримували по пошті чи при зустрічах екскурсоводи передавали їй. Особливо були позитивними в цьому плані зустрічі ветеранів окремих дивізій, які проводились в різних містах. Так, Л. Цукур і О.Новицька виїздили до Москви на зустріч 47-ї гв. ст. дивізії, В. Сацута – в Запоріжжя на зустріч 333-ї ст. дв. та 25-ї ст. дв. – в Москву. В Дніпропетровську на базі шкіл і діорами були проведені зустрічі ветеранів 25-ї гв. ст. дивізії, 305 та 306 САД, 5-ї понтонно-мостової бригади та 8 моторизованого полку. Такі зустрічі були цікаві і корисні, бо давали можливість отримати багато інформації з перших рук, а також реліквії війни. Вони мені дуже запам’ятались. Ми виїздили в Військове, на місце колишнього плацдарму. Ветерани згадували бої, хвилювались, плакали. Коли була зустріч ветеранів 25-ї гв. ст. дв., приїхало сім Героїв Радянського Союзу, які отримали це звання саме за форсування. Дехто з них був уже хворим і скоро пішов з життя, а я їх пам’ятаю, як живих. В фондах музею залишилося фото зустрічі, спогади, але дуже шкода, що не було можливості зробити відеофільм.
Перші експонати почали надходити вже в 1975 р. То були речі   О.Я. Обухова, командира полку 25-ї гв. ст. дв. Потім Олена Новицька прийшовши якось на роботу розповіла, що їх викладач в університеті О.К. Цибало був учасником форсування Дніпра і цікаво розповідав їм про ці події. Потім він передав в музей подяки Верховного Головнокомандуючого за участь в боях за Синельникове, Марганець, Нікополь, Миколаїв, Одесу. Це була велика вдача для нас. Попереду будуть набагато цікавіші і значніші знахідки, але тоді ми ними дуже пишалися. Правду кажучи, мені більше такі не дісталися за 35 років роботи в музеї. Олександр Кузьмич був надзвичайно цікавою людиною. В роки війни – рядовий-зв’язківець, після війни – кандидат філософських наук. На запитання, яке досить часто задавали йому, що таке війна, він відповідав коротко і зрозуміло – «Це дуже небезпечна і дуже тяжка робота вдень і вночі, без вихідних і відпочинку». Він був частим гостем і учасником наших заходів по науково-просвітницькій роботі, мета яких було патріотичне виховання підростаючого покоління та молоді. Ці заходи були на другому місці в плані роботи відділу після екскур-сійної роботи. На першому етапі такими заходами були зустрічі відвідувачів з учасниками форсування Дніпра, прийом в піонери, в комсомол, посвячення в робочий клас, які ми проводили, по можливості, у ввідному залі, вестибюлі, актовому залі. Але через небагато часу ми почали проводити тематичні вечори, які присвячувались різним подіям: Дню   Перемоги, Дню визволення міста, Червоної Армії, Дню 8 Березня та ін. Заздалегідь писали сценарії, підбирали і записували музику, ця робота була на плечах Дареніна, підбирали слайди або уривки з кінострічок. Проводили репетиції, залучали студентів театрального училища та училища культури. Учні шкіл готували літературні монтажі. Ведучими були екскурсоводи. Але головними в цих заходах були ветерани: два-три чоловіки. З великою повагою згадую наших добрих друзів, яких вже немає з нами, світла їм пам’ять: К. Цибалова, О.Д. Тимошенка, П.Д. Тихонова, М.Н. Карпухіна, Н.О. Сороку, А.М. Шашкіну і тих, хто ще по мірі можливості продовжує цю роботу – Г.І. Смирнову,   В.В. Русінова. Всі вони охоче приходили на наші запрошення, не шкодуючи ні особистого часу, ні емоцій, ні здоров’я. Ми обов’язково друкували афіші на такі заходи, які розклеювали по місту.
А як не згадати наші санітарні дні, коли ми постійно щітками та миючими засобами чистили білий мармур підлоги ввідного залу та сходинок на другий поверх. Десь раз в півроку чистили букви меморіальної стіни Героїв Радянського Союзу. З часом метал, з якого зроблені букви став темніше і звертались в господарчу частину, до реставраторів з прохання почистити їх, щоб вони сяяли як золоті.
Десь раз на рік Даренін забирався на височенну драбину, дівчата його страхували, придержуючи драбину, а він начищав до блиску барельєф «До перемоги» в вестибюлі діорами. Небезпечною була і чистка світильників під дахом діорами, яку ми робили десь раз на 2 роки. Але мабуть самою відчайдушною роботою була чистка скла малого геліусу, що над оглядовим майданчиком, яке грає велику роль в освітленні діорами. Тоді були перебої у постачанні кварцо-галогенних ламп і освітлювалась діорама десь на 50%. Нас всіх це дуже нервувало. Пил, який осідав на світильниках та на склі малого геліусу, забирав багато світла, робив їх непрозорими. Почистити скло могли тільки фахівці-монтажники, але коштів не було. Не пам’ятаю, чия це була ідея, але скоріше всього Сергія Дареніна, в один із санітарних днів ми це зробили. Сам Даренін та ще хтось з дівчат стояли на тонких перекладинах, переходячи від одного до другого скла і мили їх, а ми надавали їм мокре та сухе ганчір’я. Один невірний рух і можна було опинитись на предметному плані. Страшно згадати. Нас ніхто не заставляв це робити. Але небайдужість до основної нашої роботи штовхала нас роботи багато чого, що не входило до наших обов’язків і було навіть небезпечним для життя. Як і в кожному колективі були у нас суперечки, непорозуміння, образи, але все це стерлось з пам’яті. Залишись добрі спогади про працездатних, енергійних, небайдужих колег, більшість з яких, на жаль, залишила музей. Коли в 1985 р. ми святкували 10-річчя діорами і гадки не мали, що колективу залишилось недовге життя. Перебудова дуже боляче вдарила і по музею. Одні самі пішли шукати ліпшої платні, бо треба було кормити сім’ю, других постигло скорочення штатів. Діорама виховала і підготувала для музею цінних працівників, які й сьогодні у лавах музейного колективу – директор музею Н.І. Капустіна,  наукові співробітники Л. Іванникова і В. Сацута, методист Л. Бондаренко, перейшли працювати музейними доглядачами Л. Цукур та Н. Антипова.

Джерела:

  1. ДІМ. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 729 – Наказ по музею № 69 від 4.05.1975.
  2. Там само. Накази за жовтень 1975.
  3. Там само.
  4. Там само. Наказ від 4.09.1979.

Hosting Ukraine