Дніпропетровський національний історичний музей

Концепт місто в повісті В. Домонтовича «Без грунту»

«Тема епох і кінця епохи лягла в основу «Без грунту», мабуть, найдовершенішої, а водночас найпесимістичнішої повісті Домонтовича»

Ю. Шевельов[1]

«Новий український тлумачний словник» за редакцією В. Дубічинського визначає термін «концепт» як філософську категорію: «Концепт – філос. [лат. conceptus – поняття, думка, уявлення]. Формулювання, загальне поняття, думка»[2].

Концепти – це найбільш складні, найважливіші з понять, без яких важко уявити певну культуру. У сучасних літературознавстві й лінгвістиці прийнято вживати термін концепт, який означає ментальне національно-специфічне утворення. Уже досліджено чимало соціально-політичних, ідеологічних, філософських, культурних, ментальних, міфологічних концептів: «свобода», «справедливість», «істина», «доля», «душа», «дух», «серце», «шлях», «жінка», «чоловік» тощо… до яких варто віднести і концепт «місто»[3].

Метою даної статті є дослідження концепту місто в повісті В. Домонтовича «Без грунту», дніпропетровської за топосом. Визбируючи до глосарію топосів, географічні назви, назви районів, вулиць;  архітектурних споруд, установ; артефакти;  власні імена та прізвища;  історичні події, а також алюзії та асоціації щодо тих або інших топосів, спробуємо зробити висновки про значення топосів у реалізації концепту місто.

Трохи теорії щодо топоніміки. Вона включає такі поняття: 1) гідроніми (назви річок, озер, колодязів і т. д.); 2) фоніми (назви курганів); 3) ойконіми (назви населених пунктів); 4) спелеоніми (назви печер, скельних навісів); 6) омоніми (назви хребтів, гір, долин, ярів, впадин і ущелин); 6) хороніми (назви країв і країн).

Серед ойконімів виділяються полісоніми (назви міст). В містах можуть існувати агороніми (назви площ), годоніми (назви вулиць), ергоніми (назви підприємств) та інш. Топоніміка використовує методи, які притаманні історичній науці, – роботу з архівними матеріалами, аналіз письмових джерел.[4]

Навіть натяки автора, пов’язані з тим чи іншим топосом, дають нам можливість уявити або відчути це Місто початку 1930-х років: доби проголошеної індустріалізації, затоплення дніпрових порогів; знищення не тільки церков, «вишневих садків», а й свідомості, «коли людина виробила в собі звичку не мати свого кутка», «розірвала пуповину, що зв’язувала її з материнським лоном місця»[5]. Місто та його мешканці опинилися  на межі двох діб або на зламі…

Вживаючи термін концепт, ми апріорі вважаємо Місто живою істотою зі своїм віком, вдачею, запахом, кольором, світлотінями, архітектонікою, ритмом, духом, – екзистенцією… Воно втрачає і набуває: припливи і відпливи… Над мешканцями Міста збиралися «страшні примари катастроф»[6], що їх  передбачав художник Степан Линник, автор геніальних мозаїк «Варязької церкви», яка теж стояла «на межі загибелі старого світу»[7]. До речі, прообразом цієї церкви була Лазаревська, що знаходилася на Севастопольському цвинтарі та насправді була зруйнована під час Другої світової війни.

Поряд із концептом місто велике значення в повісті В. Домонтовича «Без грунту» має концепт стиль. Хоча у цій статті ми окремо про нього говорити не будемо, але  наведемо цитату Ю. Шевельова (вона є ключевою до нашої теми) про три стилі, «що мали бути і були зметені в більшовицькій революції: стиль української провінції, етнографічно-просвітянський і наївний, репрезентований Іваном Васильовичем Гулею, «двома дідами» Данилом Івановичем Криницьким і Петром Петровичем Півнем (в яких, мабуть, втілені риси Дм. ІвановичаЯворницького) і Арсеном Петровичем Витвитцьким (в якому виразно виступають риси Миколи Філянського); стиль імперії, тонко окреслений у вставній історії Степана Линника (в якому помітні деякі риси Ніколая Реріха); і, нарешті, стиль утечі в особисте, в любов, показаний в образі Ростислава Михайловича…». Повість ніколи б не була видрукованою за радянських часів. Вперше повість публікувалися в «Українському засіві» в Харкові в 1942-43 рр. під час окупації; на еміграції  в часописі   «Арка» в Мюнхені в 1947 р. та була видана окремою книжкою 1948 р. в Регенсбургу у видавництві М. Борецького в оформленні Я.  Гніздовського.

В. Агеєва, досліджуючи модерну українську літературу початку ХХ ст., а саме прозу В. Підмогильного, В. Винниченка, В. Домонтовича, наголошувала на тому, що «засадниче для модернізму освоєння урбаністичного простору в українській літературі часто означало завоювання чужого й ворожого міста».[8] Таким, на думку дослідниці, є освоєння міста у Винниченка і Підмогильного, від себе додамо, – й у Б. Тенети. Герої повісті В. Домонтовича «Без грунту» сприймають місто органічно, як простір, що в ньому зосереджені здобитки культури.  «Неокласики», до яких у 20-ті приєднався і прозаїк В. Домонтович були «на своїй батьківщині, як Овідій у дикому дакійському засланні».[9] Що це означало? «Вони були наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був російський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти».[10]

 Можливо, стиль «втечі», поза всім, ще й і тому був обраний головним  героєм повісті.  Зважаючи на те, що повість автобіографічна, образ головного героя Ростислава Михайловича у деякій мірі ототожнюється з Віктором Платоновичем Петровим, для якого Місто (Катеринослав) є рідним: у ньому він народився, там жила його рідня, – все йому було знайомим не тільки на зоровому рівні, а й на  чуттєвому… Між дитинством і нинішнім приїздом пройшла ціла доба, пронісся вир, в якому мало  хто вцілів, і тому головний герой вже в потягу Харків-Дніпропетровськ передчуває щось недобре: «І оце я стою біля вікна, й вітер дме в обличчя, і я дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці з’являється біль, ніби голкою щось царапнуло серце, і глуха тривога охоплює мене.»[11]

І передчуття не підвело. Минаючи міст через Самару, він не знайшов великих зелених верб, що колись росли на березі, він не знайшов тієї ріки: «Не ріка, лише труп ріки. Мертвотний плин нерухомої рідини. Схематизований кресленик з підручника гідрографії».[12] Це був тільки початок. Герой В. Домонтовича немов сталкер наближається  до міста,  минаючи промислову «зону» Лівобережжя:  «Залізо, чавун, кам’яне вугілля, кокс, цемент, цегла, обернули степ у чорне гробовище. Зникли зелено-сірі неорані перелоги, і потяг мчить крізь простори. Заповнені коліями, вагонами, цегляними корпусами електрозварень, заводів і фабрик».[13]

От і один з перших дніпропетровських топосів  – двірець. На дореволюційних листівках він червоноцегляний, оздоблений обабіч брами, баштами та різноманітними декоративними елементами, пофарбованими в біле, що надавало йому вигляду святкового, іграшкового.  Але то було в минулому. На вокзалі його зустрів один із найбільш яскравих персонажів – Василь Іванович Гуля: «Доля Варязької церкви, року 1908 побудованої за проектом славетного Степана Линника, була справою, яка безпосередньо торкалася Гулі як уповноваженого Комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва.»[14]

З вокзалу Ростислава Михаловича повезли до «кращого з готелів». Це могла бути відремонтована за часів НЕПу  «Франція»[15] з найкращим рестораном «Бристоль» або відома всім «Асторія», де за часів революції перебували штаби всіх влад, у їх числі й махновський. А можливо, це були якісь інші готелі, що на той час вважалися найкращими. Приміром, В. Маяковський у 1926 та 1928 роках  зупинявся у «Спартаку», що знаходився на розі Проспекту та Садової. Взагалі, їх було обмаль, бо всі колишні готелі, так звані «доходные дома» перетворювалися на комуни, гуртожитки. Не кажучи про ресторани, кав’ярні…

Справа «Варязької церкви» привела до міста головного героя, консультанта Комітету охорони памяток старовини й мистецтва Ростислава Михайловича. Дійсно, з початку 20-х рр.  така установа працювала в усіх містах України. У ДНІМ зберігається архів Дніпропетровської краєвої інспектури по охороні пам’яток матеріальної культури та природи Наддніпрянського краю. Павло Козар, про якого ми ще будемо писати, був добре знайомий з Віктором Петровим і, як засвідчують документи, працював не тільки в краєзнавчому музеї, а й був краєвим інспектором по охороні пам’яток старовини Дніпропетровщини. В повісті його ім’я вживається без змін. У зшитках діловодчеського архіву ДНІМ зберігаються наукові довідки, протоколи засідань комісій з охорони пам’яток старовини, фінансові документи. Деякі матеріали, зокрема, з підписами Д. Яворницького, П. Козаря (арх. 3, оп.V), були презентовані на виставці «Метаморфози Віктора Петрова» (2004).

 У великому комфортабельному номері готелю зібралася вся місцева наукова краєзнавча еліта, де найбільш колоритними є прототипи Дмитра Івановича Яворницького: «директор Історичного Музею, старий професор, в золотих окулярах і чорному сурдуті, знавець запорізької старовини, Данило Йванович Криницький, з своїм заступником завідувачем етнографічного відділу в чумацькій вишиваній сорочці з довгими чумацькими вусами, широко знаний Петро Петрович Півень.»[16], а ще  славнозвісний  науковий робітник Музею та уповноважений Комітету охорони пам’яток старовини[17] Іван Васильович Гуля. Останній обурюється з того, що церкву, побудовану С. Линником хочут передати в розпорядження Міськомунгоспу (звичайна справа за радянських часів): «…Твір високого мистецтва розглядати як ординарний звичайний будинок, як приміщення, що має таку-то й таку кількість квадратових метрів корисної площі, що її можна вжити доцільніше, ніж досі. Приміром, обернути на склеп для борошна, олії, гасу. Оселедців та інших продуктів широкого вжитку в загальній системі споживчої кооперації, щоб забезпечити постачання околишніх дрібних крамничок.»[18] Він розповідає Ростиславу Михайловичу про існування проекту (репрезентованому Семеном Бірським), за яким на всій території над Дніпром від земької лікарні до кладовища замість одноповерхових старих будинків має бути побудований один величезний блок – комбінат. Варязька церква з унікальними мозаїками Линника перешкоджає цьому волюнтаристському планові.

Тут виникають ще два топоси – земська лікарня та кладовище – нині лікарня ім. Мечникова та Севастопольський цвинтар, про які ми ще згадаємо.

 Просуваємося далі. Автор декілька разів звертає погляд на «обох дідів», «почесних місцевих діячів», але їх портрети доповнюються все новими рисами, подробицями; більш точними, влучними, навіть іронічними: «Обидва вони голені з вусами. Данило Йванович – худорлявий дідусь, в золотих окулярах у чорному сурдуті, білій пожовклій краватці та в такому ж пожовклому прямому стоячому комірці, що їх носили років 40-50 тому. Він має вигляд старого пасічника, цей запорізький дід, колишній приятель Костомарова й Рєпіна, що в сінях його будиночка на стіні намальований Тарас Бульба на коні, з обома синами Андрієм і Остапом, і уздечки їх коней викладені різнокольоровими скельцями, що блищать і сяють.»[19] З’являються  нові імена, прізвища, будиночек Д. І. Яворницького, літературні образи з улюбленого Гоголя…

В. Домонтович є не тільки тонким психологом, споглядачем, а й «анатомом», майстром деталі. Нагромадження нових топосів, документальних свідчень, причому з різних царин, здається, надлишкових деталей, напевно, й створюють неповторний стиль його твору: «Другий Петро Петрович Півень – молодший за нього. Кремезний, червоний, в вишиваній сорочці й церабкопівських штанах, вправлених у низькі халяви поруділих стоптаних чобіт. Він етнограф і письменник. … Це про нього в одному з своїх листів згадує Михайло Коцюбинський: «П. Півень надіслав мені свій твір. Він нічого не читає, бо, як він зазначає в супровідному письмі, він не хоче зіпсувати власний стиль!» П. П. Півень уважав себе «єдиним носієм і втіленням січового духу, прихильником і другом Кащенка»: «Це ж він року 1917 тут у Січеславі, на газетному крихкому папері видавав історичні повісті й романи Кащенка»[20]. Тоді в Січеславі в Українському видавництві вийшла низка творів Адріана Кащенка: «Великий Луг Запорожський», «Кость Гордієнко-Головко, останній лицар Запорожжя», «Мандрівка на Дніпрові пороги», «На руїнах Січі», «Оповідання про Славне Військо Запорозьке Низове», «Про гетьмана Сагайдачного», «Про гетьмана козацького Самійла кішку». На початку ХХ ст. він був одним з найпопулярніших українських письменників так званого традиційного просвітянського напрямку, що його не сприймала нова модерна література. Це до слова…

В промові Данили Йвановича Криницького «проти коробок модерного стилю» виникає ще один топос – «запорозька церква в Новомосковському», яка є «найдорожчим виявом січового творчого духу в архітектурі!»[21]Звичайно, працюючи в Етнографічній комісії АН УРСР та неодноразово буваючи в експедиціях, В. П. Петров був знайомий з цією перлиною українського бароко. Пригадаймо, що  Ростислав Михайлович був автором «Каталогу барокових пам’яток на Україні 17-18 ст.» Слухаючи виступ «дідуся у чорному сурдуті», він розумів, що той знаходиться поза часом і не уявляє собі небезпеки «подібних пасішницьких заяв», «що він промовляє не на засіданні губерніальної Науково-Архівної Комісії двадцять п’ять років тому в присутності високопреосвященнішого Агапіта,  Архієпископа Катеринославського й Таврійіського і не на Археологічному з’їзді під голуванням графіні Уварової…»[22]Другий дід – «степовий рибалка з самарських плавень»[23] – «бурхливий збирач люльок, килимів, вишивок, плахт, чумацьких возів, Мамаїв і анекдотів»[24]  виступає на захист порогів.  «Розпочинаючи роботу археолога, Віктор Платонович спілкувався з Д. І. Яворницьким і в розмовах зі мною завжди жалкував, що спілкування було обмежене часом роботи Дніпрогесівською експедиції 1927 – 1933 років»[25], – розповідала Ірина Федорівна Ковальова, відомий археолог, доктор історичних наук, професор ДНУ.

В. Петров, починаючи з 1927 р., по суті керував Етнографічною комісією Української Академії наук, бо академік А. Лобода на той час хворів, видавав «Етнографічний вісник» і друкував свої наукові розвідки. Петро Петрович Півень заперечує Дніпрельстан, він виголошує споконвічні цінності українця: «Світили лойовим каганцем наші батьки, світитимемо ним і ми. А як жити без порогів, без степу, без хати й без паляниці на столі, на покуті?..»[26] Топоси Мамай, пороги, степ, хата є універсальними для України, сказати б, – сакральними.  Дніпрельстан – топос- новотвір, що  з’явився за доби індустріалізації. Він постійно фігурує на сторіках повісті.

Справа не в тому, що два діди не розуміли сучасного моменту, читаймо, ідеологічного, класового, а в тому, що Ростислав Михайлович, розуміючи  наслідки їх заяв, страшенно боявся навіть бути присутнім при їх наївних вигуках та одкровеннях. Згадаймо, біографію письменника, його вербовку в органи НКВС… На мою думку, В. Домонтович   ніби підказує читачеві цей сумнозвісний факт зі своєї химерної долі, на  протилежному березі якої була втеча в світ музики, мистецтва, або безпечної археології.

Ще одне ім’я. В світ мистецтва без останку поринув і Арсен Петрович Витвицький прототип провісника українського модернізму поета Миколи Філянського,  який мав доповісти членам комісії про «Варязьку церкву». За  «вироком» Ростислава Михайловича, який знав Арсена Петровича ще до революції, то була «людина покликання, але не визнання».[27] Він був справжнім поетом, чия творчість не знаходила розуміння у старої  народницької школи. Він не писав так, як Борис Гринченко[28], а в нові часи не був ані революціонером, ані «ударником»:

І вдарив грім з землі й небес,

І стрепенувся охрест весь.

Буря рве земнії ризи,

Б’є їх зверху, збоку, знизу,

Рве, здіймає, палить, студить,

В божевіллі мертвих будить…

Дзвін об дзвін і струни в струни,

Труп на труп і труни в труни,

І від крові кожен п’яний,

І на стогнах′ – дим кров’яний…[29]

Стогни – широкі вулиці, майдани (старост.)

«Кілька його віршів, що після революції з’явились в «Червоному шляху» та в місцевій «Зорі», редагованій В. Чаплею, пройшли цілком непомічені. Вони здались не то надто екзотичними, не то просто застарілими»[30], –  міркував Ростислав Михайлович. Революційна доба потребувала нових поетів, нових ритмів. Щодо імені В. Чаплі (ВасиляЧапленка) відомого прозаїка, мовознавця (1900 – 1990), то воно вживається без змін. Петрова та Чапленка об’єднувало передусім місто на Дніпрі, а вже пізніше еміграція як місце і як стан. Роман В. Чапленка «Його таємниця» (Нью-Йорк, 1976) – про феномен зради  доцента Вадима Петренка (Віктора Петрова). Одним реченням Ростислав Михайлович схарактеризував і «редактора тутешнього літературного журналу «Зоря» громіздкого, у важких окулярах, гологолового поета Семена Очеретяного».[31]Дійсно, в Катеринославі, починаючи з 1925-го виходив часопис «Зоря», головним редактором якого був західноукраїнський поет Іван Ткачук[32]. На шпальтах часопису друкувалися члени літературного об’єднання «Плуг» – молоді літератори, переважно селянського походження. Тому й у прізвищі головного редактора  з’явився «очерет». Хоча у 20-і. «Зоря» публікувала ще й «неокласиків» О. Бургарда, М. Зерова, Михала Драй-Хмару.

Але повернімося до Музею, дітищу Арсена Петровича Витвитського: «Місцева міська картинна галерея завдячувала своїм збереженням і дальшим своїм розквітом виключно його наполегливості та невсипущий енергії . Він збирав для неї експонати в місті по будинках, що їх кинули власники напризволяще, їздив по селах, розшукуючи у селян розтягнене майно з панських маєтків і економій. Рятував те, що можна було ще врятувати»[33]. За свою історію Художній музей кілька разів змінював місцезнаходження. З 1922 року він займав 8 кімнат на другому поверсі будинку Хреннікова (тепер Гранд Готель «Україна»), з 1939-го й понині – розташований у будинку № 21 по вул. Шевченка.

Ростислав Михайлович, естет, знавець світового мистецтва, аналізуючи експозицію Арсена Петровича, захоплювався деякими експонатами, які тому вдалося врятувати під час катаклізмів: «У вас є бездоганні речі. Найкращі світові Музеї могли б позаздрити вам: ван Дік, Кранах, Тільман Ріменшнайдер і, нарешті, ця така зовсім виключна у нас рідкість Ель Греко!»[34]Авторці данного дослідження, хотілося б сподіватися на  підтвердження  хоча б одного з артефактів, але після консультації з відомим мистецтвознавцем,  колишнім директором В. В. Кулічихиним, який майже половину свого життя пропрацював в Дніпропетровському художньому музеї, стало зрозумілим, що у цьому переліку лише відбилися мистецькі уподобання  героя та автора повісті…

Якщо ми вже заговорили про колекцію Музею, то слід згадати про єдину роботу  М. Реріха, певні риси якого знаходимо в образі С. Линника: «Творчу увагу С. Линника притягала зовсім інша епоха. ІХ-Х вік, імперія Святослава й Володиира, великий водний шлях «з варяг у греки», від Скандінавії до Візантії».[35] В фондах музею зберігається невеличка пастель «Стрільці» (1908), дарунок І. Бродського.  За своєю темою «Стрільці» приєднуються до ранньої живописної серії художника «Початок Русі. Слов’яни»:

«Образно насичена пастель «Стрільці», – писала Л. І. Яценко, талановита поетка та мистецтвознавець,  науковий співробітник Дніпропетровського художнього музею, –  дає можливість відчути суть пошуків Реріха. Їх шляхи пролягли від юних захоплень Тарасом Шевченком, від перших наставників – скульптора М. Мікешина, автора пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві та А. Куїнджі, натхненного природою України, від археологічних пошуків у високих могилах Степу та перших образів, написаних для храму біля Києва, й далі від Скіфії, від степової прабатьківщини шляхом із варяг в греки, через Київську державу, через Візантію, до Індії. Й, нарешті, до запису у щоденнику останнього року життя про землю предковічну, яку митець називає Украйною»[36]. Якби Л. Яценко була знайомою з повістю «Без грунту», вона б процітувала певні фрагменти з твору.

Ростислав Михайлович помічає, що пореволюційний урбаністичний пейзаж майже не змінився: люди звикали жити серед руїн, не лагодили ганки, паркани, перестали піклуватися про садки : «Усе те саме степове місто. Жадного нового будинку. Жадних нових пішоходів. Купа сміття на наріжному безпарканному пустирі, бур’ян довкола шкільної кам’яниці, де колись  містилася Маріїнська жіноча гімназія і тепер Трудова школа (нині  середня школа № 33. І. М.). Хібащо вищербилася цегла в пішоходах, постаріли акації на Проспекті, на заваленому покидьками майдані між Музеєм і Горним інститутом зник бронзовий постамент Катерини, і на Інститутському будинкові з’явився під карнизом  новий великий золотолітерний напис: «імені тов. Артема»[37].

У нагірну частину міста наш герой дістався у «маленькому відкритому вагоні трамваю, рейки якого, прокладені на проспекті між двома смугами бульвару».[38] Саме там він замислився про так званий «імперський стиль», теж приречений на знищення:

 «Я бачу перед собою похмуру тінь недобудованої кам’яниці. Я бачу чорні провалля віконних щілин, темно цегельний кістяк стін, бляшаний дах, що іржавіє повиснувши на оголених ребрах перехрестя. Цю кам’яницю призначено для міського музею, почали будувати ще перед Першою світовою війною. Тоді кинули і так вона лишилась стояти сумною і безглуздою руїною»[39]. «Незакінчений будинок музею» за своїм  станом  нагадував сучасні дніпропетровські споруди, вірніше,  їх кістяки, приміром в районі Кайдак, – почорнілі, захаращені сміттям та бур’янами, – ніби крізь них пройшла якась катастрофа. Так. Катастрофа заперечення стилю, заперечення краси – катастрофа безгрунтянства.

Погляд Ростислава Михайловича спиняється на знайомому з дитинства Соборі, де колись служив за псаломника його батько Платон Мефодійович Петров, який одружився з Марією Вікторівною Преображенською, донькою законовчителя Катеринославської класичної гімназії, згодом ректора Катеринославської духовної семінарії Віктора Івановича Преображенського. Про будинки діда  Мефодія Петрова, що знаходилися  неподалік від Собору[40] він, звичайно, не згадував. І про діда Віктора Преображенського, який в «Екатеринославських єпархіальних відомостях» присвячував свої проповіді імператору Олександру ІІІ та його синові, майбутньому цареві Миколі ІІ: «Слово в день рождения Его императорского Высочества Государя  наслідника Николая Александровича»[41], «Слово в день воспоминания чудесного спасення Государя Императора Александра Александровича от опасности при крушении царського поїзда 17 октября 1888 года»[42] та інші він теж згадував, зрозуміло, з яких обставин…

На «нездійснений проект найвеличнішого Собору в світі»[43] наш герой дивиться  незамуленим оком  тверезого аналітика  і, в той же час, історика мистецтва, що звертає увагу на ознаки стилю – класицизму:

 «На горбку над пологим схилом гори, за зеленавою купкою дерев, пам’яткою потьомкінських проектів химерної імперії «греко-росів», «Візанто-Росії» одкрився передо мною сухий, в прямих лініях виконаний, стрункий профіль кафедрального Собору.

Тільки мурований паркан навколо Собору, підігнаного своїми розмірами під звичайний губерніальний масштаб, визначав контури меж тієї грандіозної в своїй фантастиці будови, що, завершуючи здійснення «грецького» проекту, повинна була стати більшою за храм апостола Петра в Римі. … Столицею світової імперії «греко-росів мав бути степовий Катеринослав».[44]

Ростислав Михайлович продовжує свої міркування про «розкидане, розпочате, й незакінчене розлоге степове місце з горою, широкою й опуклою, як плідне черево жінки» – «примху катерининського вельможі», «корону Третього Риму»[45]…

 Здається, М. Гоголь все сказав про імперію та її «обывателей». Про це завжди пам’ятав В. Домонтович, вважаючи твори свого геніального попередника навдивовиж сучасними. Нагадаємо, що як літературознавець, В. Петров досліджував «Фольклорно-літературні джерела повісті М. В. Гоголя «Вій», «Гоголь і німецький романтизм», «Петербургські повісті М. Гоголя». В. Агеєва, писала, що в останній статті  (1932) В. Петров «акцентує гоголівські впливи на модерну літературу, зокрема на експресіоністську, символістську поетику. Петров тут підходить до засадничої для його історіософії проблеми культурно-історичних епох, і Гоголь постає якраз людиною між двома стилями».[46]

Спогади Ростислава Михайловича рясніють типологічними паралелями з гоголівськими, вічними як Рим, типажами: бобчинськими, земляниками, маніловими, ноздрьовими: «Трамвай минає білі корпуси богоугодного закладу». Він ніби на машині часу, думками повертається в минуле: «Чи не тут сто років тому урядував гоголівський Земляника?». Дідусь письменника Мефодій Наумович Петров  довгі роки служив псаломником Скорбященськой церкви при Катеринославській губернській лікарні. За свідченнями М. Чабана, після одруження батько письменника Платон Мефодійович Петров був висвячений на сан і направлений в с. Ясенувате Бахмутського повіту Катеринославської губ. на службу в Свято-Миколаївську церкву. Але зусиллями впливового тестя Віктора Івановича  Преображенського його вже через півроку було повернуто до Катеринослава. 22 лютого 1893 Платон Петров рішенням єпархіального начальства переміщений священиком до Тюремної церкви в Катеринославі. Церква називалась так само, як і та, де служив його батько Мефодій – Всіх Скорбящих Радості. В тюремній церкві і був охрещений  батьком 24 жовтня 1894 р. Віктор Петров.  Побудована у 1822 р., церква не збереглася. На її місці у 1930-ті вже була Пожежна частина (нині вул. Савченка, 2)[47].

Мефодій Петров був сучасником М. Гоголя. Він народився близько 1829 р., помер 6 вересня 1907 р.[48] М. Чабан дослідив, що Мефодій Петров збудував для своїх дітей у Катеринославі п’ять будинків (!) на сусідніх вулицях: два на Полтавській[49] (нині О. Гончара, а перед тим – Кірова)  – № 22, який зберігся, але, нажаль, має жахливий вигляд  та № 24 (не зберігся),  що саме в ньому доживав свого віку Мефодій Петров. Тепер розуміємо, чому наш герой після відвідин Лариси Сольської вийшов з професорського будинку і до зупинки трамваю «вирішив, звернувши за ріг, пройти Полтавською»[50]. Три ж будинки знаходилися на Жуковського, один з яких під № 27 (раніше № 21) зберігся до наших днів. Вірогідно, в ньому й жила родина В. Петрова. Про це згадує  І. Ф. Ковальова, яка наприкінці 1950-х рр. працювала в археологічному відділі місцевого історичного музеїю та була запрошена Інститутом археології АН України взяти участь в експедиції, що відновлювала повоєнні дослідження широковідомого Верхньосалтівського городища та могильника VIII-X ст. Там і відбулася її перша зустріч з В. П. Петровим: «Саме тоді я вперше дізналася, що Віктор Платонович народився в Катеринославі і навіть був моїм «сусідою», мешкаючи в нагірній частині, на вул. Жуковського, де я народилася і де мешкала моя родина напередодні революції і в післяреволюційні роки. У розмові спливали добре відомі старим катеринославцям прізвища Курилових, Епіфанових, Толстікових, Навотних, Зосимовичів»[51].

 Ростислав Михайлович,  простуючи від кінцевої зупинки трамваю «привітною і затишною вуличкою… вниз  до кручі, де на майданчику стоїть збудована Степаном Линником «Варязька церква»[52],  розуміє, що  «колишнє губерніальне місто одноповерхових будиночків, що їх споруджували вчителі, панотці, штабс-капітани, колезькі асесори на заощаджуваний гріш…вмерло. Воно було розстріляне за перших років революції».[53] Він згадує місто свого дитинства з «ідилією вишневих садків»[54], чаюваннями ввечері у садку, цвірчанням цвіркунів, дзеленчанням далекого трамваю, млосним запахом метеол; неймовірно смачними  стравами…  У його спогадах, таких яскравих, запашних, як ті «великі пухкі паляниці»,[55] натрапляємо на ще один помітний топос – Озерка, який є і в «Третій революції» В. Підмогильного та в творах інших письменників. «Відро вишень, привезених великою гарбою до міста, – пише В. Домонтович, – продавали на «Озерці» за копійку.»[56]

Навчаючись у початкових класах Одеського реального училищі (1904 – 1907),  куди було переведено на службу його батька, Віктор на літо  приїздив до діда в Катеринослав.  Про ті патріархальні часі він зберіг цікаві теплі спогади, в яких вишні рідко хто купував на базарі, кожен мав свою хату, а при ній садок, город і, навіть, пасіку; в яких «трамвай уже бігав по проспекту, але воду ще возили з Дніпра в діжках»…[57]

За збігом обставин на початку 1900-х у Катеринослав з Одеси  неодноразово приїздив з батьком та братом погостювати у дідуся та бабусі по материнській лінії,  майбутній радянський письменник Валентин Катаєв, молодший за Віктора Петрова на три роки. Враження від цих поїздок відбились в його романі «Разбитая жизнь или волшебний рог Оберона», повестях «Кладбище в скулянах», «Поездка на Юг».  Хлопчик так само радів дзижчанню вагончиків електричного трамваю, бігав у старовинний Потьомкінський сад, де «на столетних пнях сиділи, сложив крылья, большие бабочки «адмиралы», відвідував краєзнавчий музей, біля якого «вкривь и вкось стояли скифские каменные бабы с плоскоовальными, таинственно улыбающимися лицами».[58]Таким чином, у творчості обох авторів знаходимо ідентичні топоси: «Екатеринослав», «проспект»,  «Археологический музей», «громадный старинный собор изумительного древне-украинского, черниговского стиля», «Днепр», «Днепрогєс», «Запорожье». Спільний для  обох письменників топос «Потьомкінський сад» нагадував їм про дитинство та молодість, про кохання. Для Ростислава Михайловича, якому Лариса Павлівна призначила побачення в саду, він був «колишньою губерніальною ідилією»[59]… Але від старого саду не лишилося нічого, він перестав існувати: «Його  вирубали люди в перші безвладні й бездомні роки революції. Влади змінювалися тоді кілька разів протягом тижня. Влади з’являлися тоді й зникали як карти на зеленому сукні стола при азартній грі. Коли в гарячці безсонних ночей людина вже втратила все, вже не має нічого й єдиною ставкою для дальшої гри «ва банк» у неї лишилося саме життя.»[60]

Тут виникають асоціації з «Третьою революцією» В. Підмогильного,  повістю «Без грунту» нашого земляка Гр. Епіка, знову ж В. Катаєва та О. Толстого «Хождение по мукам», де всебічно, з різним ідеологічним забарвленням, читаємо про ті руйнівні не тільки для людини, а й для Міста, – часи…

Після такого відступу відвідаємо разом з нашим героєм «Парк культури й відпочинку» – новий пореволюційний топос – «плід бухгалтерської ретельності, трестівських директив і обіжникового формалізму»[61]. Ті винахідники, що займалися, сьогоднішньою мовою, – садово-парковим ландшафтом, своєю уявою далеко посунули гоголівських персонажів, здавалося б абсолютно, неперевершених. Ростислав Михайлович, «не дрогнув бровью», цілком «серйозно», переказує побачене в парку:

«На клумбах квіти справляли враження помальованих на дикті. Кепка Ілліча й біблійна борода Маркса, викладені з битої цегли,их  перепаленого вугілля й поваплених кам’янців, повторювалися з убивчою одноманітністю. Од входу до берега я нарахував п’ять кепок і вісім борід. Розміри свідчили про прагнення до грандіозности, матеріял, використаний для цих садових декоративних мотивів, про режим суворої ощадности. Варіювався матеріял, приміром, тло було біле, кепка викладена була з цегли, або ж навпаки, при білій кепці було червоноцегельне тло».[62] Можливо, цитата й завелика, але в ній викарбований «стиль» доби уніфікації, в’їдливий «дух» часу, котрий і досі не вивітрився  з мізок людей, що звикли до партикулярів. І тому на великі свята, не має значення на які, у  місті та на його маргінесах і сьогодні ваплять у біле розбиті бордюри, паркани, шини, захисні огорожі на мостах тощо… Про що й говорити, якщо донедавна пам’ятниками та іменами Леніна та Маркса рясніли вулиці та площі міста,  а центральний проспект  Дніпропетровська  й нині носить імя К. Маркса. Невже жителям міста немає ким пишатися, кого пам’ятати? Привиди «ленінів» та «марксів», їх «кепки» та «бороди» й досі бродять не тільки Європою, а й південним степовим містом…

Ростислав Михайлович, сидячи на «дерев’яному майданчику»[63] над кручею, що був призначений чи для танців, чи для концертів, споглядаючи «небо, ріку, тишу», оком натрапляє на «міст, зчеплений з кількох дужок, залізним мереживним коробком перекинений з берега на берег…»[64] Йдеться про Мерефо-Херсонський міст, будівництво якого розпочалося ще до Першої світової війни, на той час вже був добудований. На обкладинці катеринославського журналу «Мартен» (1925) було вміщено фотозображення будівництва цього мосту.

Провідним топосом (гідронімом) в повісті є Дніпро: «блакить Дніпра», «синява Дніпра», «тільки Дніпро і небо були ті самі: величні й безкраї», «я цілком поринаю в споглядання глибокого сяйва, що ним у величній ясності виблискує Дніпро». Варязька церква духовно пов’язана з  Дніпром, вона геніально вписана в пейзаж: «І тоді раптом, де за поворотом обривається над урвищем вуличка, на горбку майданчика, забрукованого широкими гранітними плитами, на тлі несказанної величі блакитного неба відкрилася біла, вся в сонячному сяєві, вся ніби наскрізь просяяна світлом «Варязька церква». За традицією міст, розташованих по водному шляху «з варяг в греки», Новгорода, Києва, Царгороду, церква освячена була в ім’я Софії, Премудрості Божої.»[65]

… Або цей уривок, в якому В. Домонтович лишив для наступних поколінь істину про предковічне. Пересуваючи часові й просторові межі, він експресивно змалював велич і агонію ріки: «Ми стояли на березі й слухали рев збентеженої ріки. Ріка кричала, вила як поранений звір. З рани кошлатого звіря текла блакитна кров. Бурхливий плин розчавлював блакить. Шал ріки вабив своєю небезпекою. Зриваючись з каміння. Пінявий потік стремів униз. Сивина шумовиння скаженіла від болю. … Первозданний камінь підносився з води. Чорні скелі стирчали в ареолі піни. Ми були перенесені на тисячоліття назад».[66]

Дніпро і Пороги… На зустрічі у Арсена Петровича, куди було запрошено на вечерю Ростислава Михайловича, у гурті етнографів, археологів говорили про побудову Дніпрельстану, про затоплення порогів, про докорінні зрушення, що їх вже колись тисячоліття тому пережив цей степовий край.  «Етнографів цікавила доля лоцманів з Лоцманської Кам’янки, що їх професія вже ні до чого стане»[67]. Академік А. Лобода писав: «Попередня українська етнографія дуже мало дала нам матеріялів для вивчення лоцманського побуту, техно, технології, специфічно-лоцманськогофольклору. Дослідники старшої генерації залишили по-за своєю науковою увагою дніпровських лоцманів, коли це обєднання буяло повним життям. Експедиції Етнографічної Коміссії, що розпочала свою працю в-осени р. 1927 і продовжувала повторні спостереження р. 1928, довелося мати справу вже з пережитками лоцманства… Нові економічні форми, нові умови життя, нарешті – велетенська проблема Дніпрельстану виголосили свій присуд, і лоцманства, як професія, що стала непотрібною, чи сливе непотрібною для поточного життя, за короткий час швидко підупадає й хилиться до своєю природної смерті, як одмирає всякий соціальний інститут, вистигають його внутрішні суперечності до життя.

З вищенаведених причин експедиції (у складі В. П. Петрова, М. О. Тарасенка, Н. К. Дмитрика та В. В. Білого) довелося мати справу з розмірно дуже невеликим матеріялом. Архів лоцманського товариства не зберігся, чи зберігся в дуже неповному вигляді, старші представники лоцманства, що могли-б замінити певною мірою архівні дані, повимирали…

До участі в експедиції притягнено місцевого наукового робітника П. А. Козаря, що що давно студіював минуле лоцманського товариства і устиг призбирати архівні дані, що лягли в основу його історичного нариса лоцманства…»[68]

У фондах ДНІМ нині зберігається невеличкий фотоархів лоцманів, а також деякі речі (якір, лучкова пила, жетон лоцмана), що експонувалися на виставках «Метаморфози Віктора Петрова» (2004), «Віктор Петров: Черепочки любомудрства» (2014).

 Письменник В. Домонтович в якості вченого В.П. Петрова як ніхто інший був знайомий із тогочасним станом археологічних досліджень. Тому в повісті «Без грунту», Ростислав Михайлович, не тільки вільно вживає спеціальну термінологією, подніпровські топоси, а ще органічно вплітає їх у  художньо-історичне тло екскурсів-реконструкцій:

«Здобутки розкопів вели нас через тисячоліття. Палеолітична стація. Розкопана в Ребровій балці під містом, неолітичний могильник коло Ігрені на Самарі, поховання в кам’яних кістках доби бронзи, скитські кургани, розкопані довкола порогів, – визначили етапи наших уявних мандрівок.

Нарешті, ми підійшли до могильників з І-ІV ст. по Різдві, що їх копав П. Козар в Волоському. Чи освідомлював він тоді вагу проваджених ним розкопів?..[69]

І. Ковальова у своїх спогадах зізнавалася, що її  бачення В. Петрова суттєво змінилося після знайомства з його художніми творами, зокрема романом «Без грунту»: «Не буде перебільшенням сказати, що в поетично-барвистому тексті ним викладено бачення тих велетенських цивілізаційних змін, які відбулися на теренах України на рубежі ер, що збігалося з формуванням черняхівської культури, яка постала як слов’янська частка провінційно-римського світу».[70]

В.М. Андрєєв[71], В. Брюховецький[72], І. Ф. Ковальова[73] і у своїх дослідженнях висвітлювали організаційну і наукову діяльність В.П. Петрова в галузі археології протягом 30-40-х рр. минулого століття. 1929 р. було відкрито й частково досліджено «незвичайно цікаву пам’ятку, поки що першу і єдину не тільки в працях експедиції, але й взагалі на теренах Надпоріжжя»,[74] –  звітував П. Козар. Мова йде про ґрунтовий 86 могильник черняхівської культури, відкритий на схилі балки Вільної за 1 км на північ від села. З цього приводу Д. І. Яворницький у листі до ВУАКу від 27.06.1929 р. повідомляє про відкриття: «… у районі с. Привільного могильника культури лятена, надзвичайно цікавої пам’ятки, поки що єдиної не лише у працях експедиції, але взагалі на теренах Припоріжжя»[75].

Загальна площа розкопу 1929 р. становила близько 400 м кв. На глибині від 0,6 до 0,8 м було відкрито 18 поховань, здійснених шляхом кремації на стороні. Рештки тілоспалень знаходилися в урнах, за які правили звичайні ліпні горщики, накриті зверху мисками чи фрагментами великих посудин. Серед попелу та кальцинованих кісток звичайною знахідкою були опалені прикраси та побутові речі – багатогранні сердолікові та кольорові скляні намиста, кістяні гребені із бронзовими гвіздками й пунктирним орнаментом на спинці, залізні підвіски – трапецієвидні і у вигляді мініатюрних відерець, залізні застібки-фібули. Як в урнах, так і поруч з ними було знайдено високоякісний гончарний посуд – лощені орнаментовані кубки, миски і глеки. Також на глибині 1,5-1,8 м було відкрито 10 поховань, здійснених шляхом тілопокладення на спині чи боці з дотриманням північної орієнтації. Їх відрізняє багатство поховального інвентарю − срібні і бронзові фібули, такі ж підвіски, різноманітні намиста, серед котрих є виготовлені з коралів та бурштину. «Майже всі поховання обставлено… посудом різних розмірів та

 форм».[76] Датування могильника III–IV ст. по Р. Х. побудовано за аналогіями інвентаря похованням із знахідками римських монет.[77]

Розглянуті поселення і могильник поблизу с. Привільного належать до найповніше досліджених, але не єдиних черняхівських пам’яток, відкритих під час робіт Дніпрогесівської археологічної експедиції, із котрими мав можливість ознайомитися герой В. Домонтовича-Петрова .[78]

Деякі зі згаданих унікальнх пам’яток черняхівської культури були презентовани на  виставках, присвячених В. Петрову (2004, 2014),  в музеї «Літературне Придніпров’я».

Відчуттям «блискучого мислителя, віртуоза у любомудрстві»[79] Віктор Петров – В. Домонтович (Ростислав Михайлович), розшукуючи та досліджуючи артефакти минулих тисячоліть, утворював уявні портрети тих, хто жив на нашій території в добу античности.  «Без перебільшення можна сказати, що саме тоді було закладено підвалини власної оригінальної концепції безперервності слов’янського етногенезу, до якого увійшли скіфи, сармати, черняхівці.»[80]:

«Ми з запалом підносимо вагу цієї могутньої й величної епохи в історії України, коли прекрасна й висока культура в перші століття нашої ери суцільним масивом охопила колосальні простори античної України від Чорного моря й до Десни і від Десни та верхів’їв Висли далеко на схід, до Донця й Дону.

Тоді бородатий розпатланий скит, наскрізь просякнутий кінським потом, з довгим волоссям, підібраним на лобі вузьким ремінцем. одягнений у довгі шкіряні штани й такі ж постоли, що кочуючи з стадами по степах, годувався кобилячим молоком, солодким хмільним кумисом і, розпаливши на ніч вогнище варив у великих металевих казанах м’ясо та просяну кашу, – вперше поголив собі бороду й підстриг своє рудаве волосся. Він змінив свій спосіб життя. …Колишній войовничий скотар, грабіжник і вершник, зник. Він поступився місцем осілому хліборобу в густо заселеній країні… Дух античної міри віяв над золотоланними просторами України. Ми наважуємося висловити припущення, що серед поетів, які в цей період репрезентували для Європи добу срібної латини в колі сучасників Авзонія, його суперників і друзів, були не тільки поети, що народилися в Галлії, але й ті, яких пеленала мати в степах Сарматії. Хто були вони… Геленоскити, про яких згадує ще Геродот? Їх нащадки? Волохи? Венеди?»[81].

                Наприкінці такої своєрідної подорожі, маємо констатувати, що концепт місто є одним з провідних в повісті В. Домонтовича «Без грунту». Одними з визначних рис у повісті є інтелектуалізм (до створеного глосарію увійшло близько 80  топосів із царин літератури, мистецтва, архітектури, історії, етнографії, археології, релігії) і, безумовно, в результаті колосальних історичних змін, – зміна топосів. Зникнення з мапи міста «трьох стилів», веде за собою і зникнення знайомих топосів, що й є втратою для людини грунту.

Приміром, Потьомкінського парку не стало в серпні 1925 р., коли окрвиконком затвердив постанову секретаріату міськради про перейменування садів та парків міста — Потьомкінскій парк було перейменовано на ім. Т. Г. Шевченка, або  «для увіковічення пам’яті серед трудящих міста Дніпропетровська славного більшовика, ленінця, відданішого борця за справу робітничого класу, комунізму — т. Кірова Сергія Мироновича — президія міської ради ухвалює: … Перейменувати вул. Полтавську на вул. ім. Кірова [82].
Щодо імперської назви міста, то воно було змінено на більшовицьку: 3-й окружний з’їзд робітничих, селянських та солдатських депутатів Катеринославщини, який приходив 3-8 травня 1926 р., прийняв постанову про перейменування м. Катеринослава в м. «Дніпропетровський». Відтак урбаністичний краєвид В. Домонтовича носить виражений характер безгрунтянства… Більшовики бажали підкорити собі все, навіть Дніпро і Пороги… Й тому втеча героя, в минулі тисячоліття,  музику, мистецтво, в особисте, в запахи Міста свого дитинства було таким природнім і єдиним, що мало певний грунт:  «Усе місто довкола мене в зелі. Квітнуть акації. Білі грона обтяжують дерева, що простяглись вздовж пішоходів, що густими купами тиснуться на бульварі по середині проспекту, що суцільне зеленобіле тло утворюють в довколішних садах. … Тільки тут в цьому південному степовому місті аромат панує  над усім. І серце, повне пам’яті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ, який сьогодні став інший»[83]

Глосарій дніпропетровських  топосів у повісті В. Домонтовича «Без грунту»:

  1. Агапіт, Архієпископ Катеринославський й Таврійіській
  2. Амур
  3. Арсен Петрович Витвитський
  4. Археологічний з’їзд
  5. Богоугодний заклад
  6. Борис Гринченко
  7. Бронзовий постамент Катерини
  8. В. Білий
  9. В. Чапля
  10. Варязька церква
  11. Варязька Софія над Дніпром
  12. Венеди
  13. Волоське
  14. Волохи
  15. Геленоскити
  16. Геродот
  17. Горний інститут імені тов. Артема
  18. Графіня Уварова
  19. Гуля
  20. Данило Іванович Криницький
  21. Двірець
  22. Дніпрельстан
  23. Дніпрельстанівська археологічна експедиція
  24. Дніпро
  25. «З варяг в греки»
  26. Запоріжжя
  27. «Зоря»
  28. Іван Васильович Гуля
  29. Імперія «греко-росів», «Візанто-Росія»
  30. Кам’яниця на кручі над Дніпром
  31. Кароль Шимановський
  32. Катерининський вельможа
  33. Катеринослав
  34. Катеринославський краєзнавчий музей
  35. Кащенко
  36. Колишнє губерніальне місто
  37. Комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва
  38. «Корона Третього Риму»
  39. Костомаров
  40. Лоцманська Кам’янка
  41. Мамай

41.Мандриківка

  1. Мандриківська оболонь
  2. Маріїнська жіноча гімназія і тепер Трудова школа
  3. «Міст, зчеплений з кількох дужок, залізним мереживним коробком…
  4. Міськомунгосп
  5. Металургійний завод
  6. Музей
  7. Недобудована червоноцегельна камяниця
  8. Незакінчений будинок музею
  9. Неолітичний могильник коло Ігрені на Самарі

51.Озерка

  1. Облвиконком
  2. П. Козар
  3. Палеолітична стація
  4. Парк культури й відпочинку
  5. Петро Петрович Півень
  6. Полтавська
  7. Потьомкинський сад
  8. Потьомкінські проекти
  9. с. Привільне
  10. « Примха катерининського вельможі»
  11. Проспект
  12. Реброва балка
  13. Рєпін
  14. Ростислава Михайлович
  15. Самара
  16. Самарські плавні
  17. Сарматія
  18. Святослав
  19. Січеслав
  20. Семен Очеретяний
  21. Скит
  22. Собор
  23. Степ
  24. Степан Линник
  25. Степове місто
  26. Тарас Бульба
  27. Художній музей
  28. Черняхівець
  29. Чоколівка

С. н. с. музею «Літературне Придніпровя І. Мазуренко. Дніпропетровськ. 2014 р.

[1] Шевельов Ю. Вибрані праці у двох книгах: Літературознавство. Кн. ІІ. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – с. 848

[2] Новий український тлумачний словник. Близько 20 000 слів і словосполучень За заг. ред. В. Дубічинського. – Х.: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2008. — с. 303.

[3] Даніліна О. В. Концепт «місто» в прозових текстах Сергія Жадана/Актуальні проблеми словянської філології. – 2010. – Випуск ХХІІІ. – Частина 1. – с.347.

[4] Топонімика як джерело вивчення рідного краю // mobil pidruchnik.com

[5] В.  Домонтович. Проза. Три томи. Редакція й супровідна стаття Юрія Шевельова. Том другий. Романи. Куліша. Без грунту. – Нью-Йорк, 1999. – с. 275.

[6]

[7]

[8] Агеєва В. ….

[9] Шевельов Ю. Вибрані праці у двох книгах: Літературознавство. Кн. ІІ. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – с. 850.

[10] Там само. – С. 850.

[11] В. Домонтович. – с. 276.

[12] Там само. – с.276

[13] Там само. – с.277.

[14] С. 281

[15] «Франція» знаходилася у дворі Будинку Хреннікова, де на цей час був розташований Музей мистецтв, у якому служив Арсен Петрович Витвитцький.

[16] В. Домонтович. – с. 281-282.

[17] Тамо само. – с. 282.

[18] Там само. – с. 282.

[19] В. Домонтович. – С. 290.

[20]Там само. – с.290-291.

[21] Там само. – с. 295.

[22] Там само. – с. 295.

[23] Там само. – с. 297.

[24] Там само. – с. 295.

[25] Ковальова І. Ф. … Мала щастя бути знайомою з В. П. Петровим. – Рукопис. – 1 арк.  – 14 листопада 2006 р.

[26] В. Домонтович. – С. 297.

[27] В. Домонтович. – с. 418.

[28] Там само. – с. 422.

[29] Філянський М. Треті півні

[30] Там само. – с. 424.

[31]

[32] Чабан М.П. Редактор з січевих стрільців // Січеслав у серці (Книга пам’яті). – Дніпропетровськ:ВПОП “Дніпро», 1994. – с.66-73.

[33] Там само. – с. 425.

[34] В. Домонтович. – с. 430.

[35] Там само. – с. 343.

[36] Л. Яценко. М. К. Реріх / Дніпропетровський художній музей. – Дніпр. – ВАТ «Дніпрокнига». – 2001. – с. 216

[37] В. Домонтович. – с. 384.

[38] В. Домонтович. – с. 311.

[39] Там само. – с. 312.

[40] Чабан М. З роду Петрових: Матеріали до історії роду письменника В. Домонтовича (Віктора Петрова). – К.: НаУКМА, 2012.

[41] ЕЕВ. – 1888. – № 10.

[42] ЕЕВ. – 1888. – № 21.

[43] В. Домонтович. – с.315.

[44] Там само. – с. 312-313.

[45] В. Домонтович. – с. 313.

[46] Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. – К.: Факт, 2006. – с. 389.

[47] Чабан М. З роду Петрових. – с.7

[48] За свідченням «Екатеринославських епархиальных відомостей» (1907. – 21 вересня. – 6 вересня 1907 р. – № 27. с. – 564.

[49] Нині вул. О. Гончара, а перед тим – Кірова.

[50] В. Домонтович. – с. 384.

[51] Ковальова І. Ф. … Мала щастя бути знайомою з В. П. Петровим. – Рукопис. – арк. 2. – 14 листопада 2006 р.

[52] В. Домонтович. – с. 315.

[53] Там само. – с. 316.

[54] Там само. – с. 316.

[55] Там само. – с.316.

[56] Там само. – с. 317.

[57] Там само. – с.317.

[58] Катаев В. Избранные произведения в 3-х томах. Т. 2. – М.: Худ. лит., 1977.

[59] В. Домонтович. – с. 401.

[60] В. Домонтович. – с. 401

[61] В. Домонтович. – с. 402.

[62] Там само. – с. 402.

[63] Там само. – с. 403.

[64] Там само. – с. 404.

[65] С.318

[66] Там само. – с. 464

[67] В. Домонтович. – с. 439.

[68] Матеріяли до вивчення виробничих об’єднань. Козар П. Дніпровські лоцмани: за ред. Акад. А. Лободи та В. Петрова. Вип. І. – К.: З друкарні ВУАН, 1929. Копія. З авт. Олени Козар-Варварів. З архіву М. Чабана.

[69] В. Домонтович. – с. 440.

[70] Ковальова І.  Мала щастя… –  арк.2.

[71] Андрєєв Віталій. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого / Віталій Андрєєв. – Д.: Герда, 2012. – с. 91-105.

[72] Брюховецький В. Віктор Петров: Верхи долі – верхи і долі. – К. : Темпора, 2013.

[73] Ковальова І. Ф. Роман В. Домонтовича (В. П. Петрова) «Без грунту» як джерело до історії Дніпрогесівської археологічної експедиції 1927-1932 рр. / Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки, 2014, вип. 11. – с.  83-89.

[74] Козар П.А. Археологічні дослідження в садибі гр. Петрова в селі Привільному Хортицького району / П.А. Козар // НА ІА НАНУ. − Ф. 18. − Спр. 38. – 57 арк.; Спр. 39. — Арк. 1-2.

[75] Яворницький Д.І. Лист до ВУАКу про роботу археологічної експедиції на Дніпробуді від 27.VI-1929 р. / Д.І. Яворницький // НА ІА НАНУ. − Ф. 18. − Спр. 59. – 1 арк.

[76] Козар П.А. Археологічні дослідження в садибі гр. Петрова в селі Привільному Хортицького району / П.А. Козар // НА ІА НАНУ. − Ф. 18. − Спр. 38. – 57 арк.; Спр. 39. – арк. 14.

[77] Козар П.А. Археологічні розвідки на о. Пурисових на р. Дніпрі нижче порогу Вільного та у садибі гр. Петрова в с. Привільному Хортицького району 1929 р. / П.А. Козар // НА ІА НАНУ. − Ф. 18. − Спр. 37. – с. 35.

[78] Ковальова І. Ф. Роман В. Домонтовича (В. П. Петрова) «Без грунту» як джерело…

[79] Костецький І. Фрагмент про В. Домонтовича //Україна і світ (Ганновер). – 1953. – Зошит 10-11. – с. 50 (у Кн.: Брюховецький В. Віктор Петров: верхи долі – верхи і долі. – К.: Темпора, 2013).

[80] Ковальова І. Ф. Роман В. Домонтовича (В. П. Петрова) «Без грунту» як джерело…

[81] В. Домонтович. – с. 440-443.

[82] Зоря. – 1934. – 2 грудня.

[83] Там само. – с. 311.


Hosting Ukraine