Дніпропетровський національний історичний музей

Іcторія складається з історій

УДК 930. 85 (477. 41) «1930 – 1945»: 006. 9

Гамарник Н.А.

Старший науковий співробітник Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років»

 

Іcторія складається з історій

Мовою музейних предметів, зібраних під час наукового відрядження до с. Винарівка Ставищенського району Київської області, із залученням записів спогадів учасників подій, відтворюється історія села 30-х – 40-х років ХХ ст. крізь призму історії країни.

Ключові слова: Винарівка, колгосп, голод, ліквідація неписьменності, репресії, Велика Вітчизняна війна.

 

Языком музейных предметов, собранных во время научной командировки в с. Винаривка Ставищенского района Киевской области, с привлечением записей воспоминаний участников событий, воссоздается история села 30-х – 40-х годов ХХ ст. сквозь призму истории страны.

Ключевые слова: Винаривка, колхоз, голод, ликвидация безграмотности, репрессии, Великая Отечественная война.

 

Museum exhibits and memories of eye witnesses collected during the expedition to the village Vynarivka, Stavyshy district of Kyiv region, in their own language tell us the story of Ukrainian village of 1930 – 40’s.

Key words: Vynarivka; collective farm; famine; eradication of illiteracy; repressions; Great Patriotic War.

30-ті – 40-ві роки ХХ століття – це період становлення тоталітарного режиму в СРСР, небачених в історії соціальних експериментів і масових геноцидів, репресій і депортацій, жорстоких випробувань Другої світової війни.

Країна рухалася у світле майбутнє сталінським курсом. Його складовою була соціалістична колективізація сільського господарства, визначена як напрям на XV з’їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Й. Сталін та його оточення внесли в рішення з’їзду корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи.

Без колективізації сільського господарства, яка позбавляла сільських виробників приватної власності та давала змогу взяти під цілковитий державний контроль виробництво і розподіл продовольства, неможливо було підпорядкувати весь потенціал села на користь індустріалізації.

Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) узяв курс на суцільну колективізацію сільського господарства. Україна, як основний постачальник зерна, посідала у цих планах особливе місце. Тут колективізацію планували закінчити восени 1931 р. – навесні 1932 р., закликавши Україну показати приклад іншим республікам СРСР. У відповідь місцеве керівництво ще більше скоротило термін колективізації. Менш, ніж за рік, у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже у грудні того ж року їх було 46. У 1930 р. і у Винарівці 27 селянських господарств об’єднались у колгосп (з 1931 р. він носив назву «Нове життя»). Першим до нього вступив В.М. Гриценко, який і став головою. Наступного року на хуторі Вишківському з’явився колгосп «Червоний партизан» [5, с. 832].

Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та відповідально і продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Жителька села Винарівка Надія Сидорівна Житкова згадує: «Мій дідуня був дуже багатий: магазин у нього був, хата, корови, свині… 2 тижні вивозили все з двору – забрали все до нитки і з хати вигнали. Йди куди хочеш… Бабуня після цього оніміла Брат мамин Омелян поїхав до Америки, заробив грошей і купив у селі «топило» (ділянку землі). У 30-му році забрали все. А дядина не хотіла йти в колгосп, сказала: «Нечистому душу не віддам», то її посадили на кілок – так і померла…» [15].

Від народження жив і працював у Винарівці Тимофан Савович Савченко. Походив із заможної селянської родини, яка мала 2 коней, 2 корови, хату, хлів, клуню, комору, 5,5 га землі та найману робочу силу (1-2 чоловіки) [21, арк. 7]. У 1931 р. через невиконання державного замовлення майно та продовольство родини було конфісковано та розпродано, і вона змушена була виїхати з рідного села. У 1934 р. Т.С. Савченко повернувся з сім’єю у Винарівку і вступив до колгоспу «Нове життя», де працював їздовим. До долі цієї родини ми ще повернемось.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» заможне і здатне до продуктивної праці селянство було винищене. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому й українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення.

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших наслідків колективізації – Голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Серед районів Київської області, що на травень 1932 р. перебували у найбільш тяжкому становищі і потребували продовольчої допомоги, був Ставищенський. Про це зазначено у телеграмі ЦК КП(б)У до Київського обкому партії про надання продовольчої допомоги окремим районам області [19, арк. 11]. За статистичними даними на березень 1933 р. у 16 населених пунктах району від голоду потерпало близько 13 тисяч осіб, померло – 599 [20]. Загальна кількість замордованих голодом у районі – близько 16,5 тисяч осіб [5, с. 820].

Розповіді свідків тих страшних подій вражають нащадків моторошними подробицями людської жорстокості та відчаю. Жителі Винарівки – очевидці Голодомору 1932-1933 рр. – свідчать про цілеспрямований, керований владою людиноненависницький комплекс заходів з вилучення з українського села не лише зерна та інших продовольчих ресурсів, а навіть матеріально-побутових речей (одяг, рушники), які можна було продати чи обміняти на продукти. Ось як згадує про ті страшні дні вже відома нам Н.С. Житкова: «Мені було 9 років, коли почався страшний голод. В людей було, що їсти, але все забирали і витрясали. Мерли люди страшно. По селі їздила підвода і підбирала мертвих… У родині Степанюка залишилось живими два хлопці, всі вже померли, один – Тарас великий такий, один – Митько, малий. Так той малий зарізав цього великого, порубав його і в горшки вкинув. Помітили люди, що немає одного, приходить голова сільської ради Савенко і знаходить це м’ясо. Забрали малого хлопця – таких вже не повертали… По нашій вулиці вимерли сім’ї Перегонів – 6 дітей, Сквиренків – 5 діточок, Дідук – 10 дітей… Як дрова на кладовища всіх привозять, викопають яму і скидають всіх. А було, що й живі серед них були. Страшно було. Нехай ніхто і ніколи до такого не доживає» [15].

За підсумками судової справи за фактом Голодомору в Україні, що завершилася 13.01.2010 р., було встановлено, що кількість людських втрат від голоду 1932-1933 рр. становить 3941 тис. осіб [1, с. 4]. Серед них і 256 винарівців [5, с. 832].

1936-1938 рр. увійшли в історію України, як доба «Великого терору». Кривава хвиля «чисток» і «викриттів» не оминула жодної категорії населення. За офіційними даними, в Україні у 1936 р. було заарештовано 15 717, у 1937 р.– 159 573, у 1938 р. – 108 006 осіб [6, с. 24]. За підрахунками демографа М. Максудова, людські втрати від репресій в Україні 1937-1938 рр. становили щонайменше 4,5 млн. осіб. Це дає підставу говорити про загибель кожного десятого українця [4, с. 28].

Під нищівне колесо сталінських репресій потрапили й мешканці с. Винарівки. Так, 20.05.1938 р. Білоцерківським відділом Управління НКВС по Київській області був заарештований за підозрою «в участі в Українській націоналістичній контрреволюційній повстанській організації» вже знайомий нам Т.С. Савченко. По справі були проведені допити свідків, на основі яких складалось обвинувачення. З протоколу допиту свідка В.М. Гриценка від 6.08.1938 р.: «В період реалізації позики оборони країни СРСР і продажу хліба державі [Тимофан Савченко] говорив, що за наші гроші вони, керівники уряду, набивають собі кармани, а не захищають країну, а хліб теж не потрібно наш віддавати, бо настане час, коли він і нам пригодиться» [21, арк. 25]. У протоколі допиту свідка П.С. Ткаченка від 6.08.1938 р. зазначено: «В 1938 р. в період весняної посівної кампанії Савченко працював на різних роботах в колгоспі і серед колгоспників проводив контрреволюційну агітацію, направлену проти колгоспного ладу, збирав натовпи і поширював слухи про поразку у майбутній війні Польщі і Німеччини проти Радянського Союзу» [21, арк. 22]. Після тривалих допитів самого обвинувачуваного він таки визнав себе членом цієї неіснуючої контрреволюційної організації, про що зазначено в обвинувачувальному вироку від 23.08.1938 р. [13]. Постановою «трійки» Київського обласного Управління НКВС УРСР від 31.08.1938 р. на підставі ст. 54-2, 54-10, 54-11 Карного кодексу УРСР він був засуджений до вищої міри покарання. Вирок був виконаний 7.09.1938 р., що підтверджує виписка з акту [14].

З 1956 р. син репресованого Андрій Тимофанович та дружина Парасковія Адамівна неодноразово подавали заяви до КДБ та в інші установи з проханням повідомити про долю Тимофана Савовича та переглянути його справу. У 1958-1959 рр. була проведена додаткова слідча перевірка, в результаті якої рішенням Президії Київського обласного суду від 26.09.1959 р. постанову «трійки» Київського облуправління НКВС УРСР від 31.08.1938 р. було скасовано і справу припинено через необґрунтованість обвинувачень, Т.С. Савченка – реабілітовано. Свідок у справі, на момент арешту в 1938 р. секретар Винарівської сільської ради М.Є. Пономаренко, на допиті 5.08.1958 р. визнав, що характеристику він писав під тиском працівників органів НКВС [21].

За аналогічним обвинуваченням упродовж січня-травня 1938 р. було заарештовано ще 13 жителів Ставищенського району, з яких шестеро засуджені до розстрілу (вирок виконано 8.10.1938 р.), інші – до 10 років позбавлення волі. Загалом тільки у Винарівці у другій половині 30-х рр. ХХ ст. було репресовано 15 осіб, з яких 10 були розстріляні: Гончарук Іван Костянтинович, Дідківський Петро Михайлович, Дирда Давид Петрович, Дідук Степан Панасович, Добровольський Павло Августович, Недзельський Роман Пилипович, Недзельський Степан Пилипович, Павлівський Модей Денисович, Савченко Тимофан Савович, Ткаченко Порфирій Степанович; 5 – засуджені до 10 років позбавлення волі: Дідук Садон Прохорович, Залевський Іван Павлович, Залевський Юзеф Іванович, Перегон Сава Григорович, Плисецький Кирило Костянтинович. Цей список складений за даними сільської ради та слідчої справи, що зберігається в ЦДАГО України [21].

Важливою ланкою плану побудови соціалізму в СРСР стала культурна революція. Справою честі для радянської влади вважалася ліквідація неписьменності. Слід визнати, що результати тут були досягнуті вагомі. Якщо за переписом 1897 р. в українських губерніях налічувалося 72 % неписьменних, то у 1939 р. було зареєстровано тільки 15 % неписьменних у віці до 50 років [7, с. 254]. У Винарівці з початку 30-х років працювала початкова школа. Під час відрядження нам довелося зустрітись із родиною вчительки цієї школи Ф.Л. Залевської. Свою педагогічну діяльність вона розпочала у 1931 р. після одруження з учителем В.Л. Кулаківським. У 1938 р. закінчила Білоцерківську педагогічну школу, що підтверджує атестат, переданий родиною на зберігання до музею [8]. Феодора Леонардівна навчала не тільки сільських дітей, а й допомагала опановувати ази письменності їхнім батькам.

На початку 40-х винарівці, як і весь народ, пройшли жорстоке випробування війною. На її фронтах билися з ворогом 350 жителів села. З них 111 осіб не повернулося, 99 – померло від ран у перші післявоєнні роки, ратний подвиг 93-и відзначено орденами та медалями [3, с. 616].

Під час роботи у Винарівці відбулася зустріч з учасником Великої Вітчизняної Іваном Аврамовичем Сидоранським.

До лав армії він був призваний у грудні 1943 р. після звільнення села від загарбників. Воював на 1 й 2-у Білоруських фронтах. Єфрейтор, командир відділення 1088-го стрілецького полку 3230-ї стрілецької дивізії 3-ї армії, І.А. Сидоранський був учасником визволення Білорусії, Польщі. Двічі поранений. Після лікування в госпіталі повернувся до своєї армії і вже у складі 438-го стрілецького полку 129-ї стрілецької дивізії брав участь у Східно-Прусській операції (13.01. – 25.04.1945 р.). Про початок наступу в Східній Пруссії згадує так: «…Неначе земля колихалася під ногами. Цілу добу били по німецькому кордону, цілу добу йшли, не зупиняючись. Все кругом горіло, нічого живого навколо не було, вся земля переорана бомбами і снарядами» [16].

У цих боях старший сержант І.А. Сидоранський одержав третє важке поранення [10]. Під час його перебування в евакогоспіталі батьки одержали помилкове сповіщення про загибель сина [17]. Через тяжке поранення Іван не міг писати сам і лист матері надиктував медсестрі. Незнайомий почерк викликав у матері сумніви і вона попросила сина, якщо він живий, у наступному листі передати вітання всім родичам і тільки після цього повірила, що син живий. На «похоронці» можна побачити примітку «виявився живим», датовану 21 червня 1965 р. [17]. За мужність, виявлену в роки Великої Вітчизняної війни, І.А. Сидоранського відзначено орденом Червоної Зірки та медаллю «За бойові заслуги» [18, арк. 108].

Серед тих, хто захищав свою Вітчизну на фронтах війни, був і вже згаданий вчитель, завідувач Ставищенського відділу народної освіти Віктор Лукич Кулаківський. Він був призваний до лав армії у 1943 р. і направлений до Московського військово-політичного училища ім. В.І. Леніна. Після закінчення курсу навчання лейтенанта В.Л. Кулаківського призначили на посаду заступника командира роти з політчастини до 73-ї стрілецької дивізії 48-ї армії 1-го Білоруського фронту. Брав участь у Білоруській наступальній операції 1944 р. У середині липня 1944 р. був поранений, лікувався у евакогоспіталі м. Тула. Після лікування й короткої відпустки, яку він провів у рідному селі, в жовтні 1944 р. старший лейтенант В.Л. Кулаківський повернувся на фронт. Воював командиром батальйону з політчастини 973-го стрілецького полку 270-ї стрілецької дивізії 6-ї гвардійської армії 1-го Прибалтійського фронту. Родина зберегла численні листи батька додому, проникнуті турботою про дітей, із розповідями про бойові будні. Тепер вони поповнили фондову колекцію музею. В одному з них, датованому 15 листопада 1944 р., розповідається про бої в Прибалтиці: «Пишу з Латвії, добиваємо угруповання німців…» [11]. Це останній лист Віктора Лукича родині: 23 листопада 1944 р. він загинув.

18 липня 1941 р. Ставищенський район був повністю окупований нацистами. У Винарівці запанував режим терору. У пам’яті старожилів назавжди закарбувався трагічний день 21 листопада 1943 року. Того дня зранку поліцаї та німці почали зганяти всіх людей до церкви. Надія Сидорівна Житкова згадує один епізод того страшного дня: «Одна молода жінка, Мартоха Моргун, яка мала ось-ось народити теж була вигнана з хати. Простоволоса, боса, в одній полотняній сорочці, вона впала посеред дороги – в нещасної вже почалися перейми. Чоловіка її і дітей уже повели, а вона плакала і ледь пересувала ноги… Поліцай підганяв її, штовхаючи прикладом між плечі. Люди, яких вели дорогою, з жахом дивились на все це. Один німець підскочив до цього поліцая, щось йому закричав і знаками показав нещасній жінці, щоб та поверталася до хати. Вона повернулась і народила хлопчика Михайла…» [15].

Отже, до церкви зігнали всіх жителів села і оточили їх кулеметами. До людей вийшов німецький офіцер і сказав, що в лісі, неподалік від Винарівки, хтось убив німецького солдата, за що село, яке переховує партизанів, буде нещадно покаране – всі жителі будуть розстріляні. Слід зазначити, що на території Ставищенського району з серпня 1942 р. діяв партизанський загін імені Чкалова, який очолював Б.Д. Туземний, а після його загибелі – І.Д. Карташов. Тоді до німців вийшов місцевий житель К.М. Ткаченко і сказав, що судити так жорстоко безневинних людей не можна, бо дорогою біля Чорного лісу їздять не тільки винарівські люди і ніхто не знає, хто вбив німця. Ці слова, як не дивно, переконали окупантів і вони розпустили людей, взявши 10 заручників, яких невдовзі розстріляли. Ними стали: Дідук Садон, Ткаченко Максим, Дідук Степан, Дідук Тимофан, Дяченко Іван, Клочко Юхим, Меланчин Василь, Приймак Микола, Пономаренко Петро, Тупчій Іван. Проте і до сьогодні жителі Винарівки пам’ятають ім’я Кирила Михайловича Ткаченка, який знайшов у собі сили і мужність стати на захист односельців. Про це нагадує й напівзруйнована дерев’яна церква, що й досі стоїть в центрі села й чекає на свого рятівника, який відновив би її.

Майже 2,4 млн. громадян України, переважно молоді, за роки окупації було вивезено на примусові роботи до Німеччини [2, с. 222].

Нажаль, не вдалося встановити точну кількість жителів села, яких було вигнано до Німеччини. Але й донині у Винарівці проживає колишній «остарбайтер» – Ольга Василівна Демченко. Дуже тяжко їй довелося працювати на чужині. «…Нас забрали, посадили в ешелони, я була дуже молода, сильно плакала… Місяць їхали ми до тієї Германії. Потрапила до хазяїна, де тяжко працювала у господарстві. Нікуди нас не пускали, їсти давали дуже погано: то коня якогось як заріжуть, то таке м’ясо їли, картоплю на городі назбираємо, щоб хазяїн не бачив, та жарили млинці…», – згадує вона. Саме там вона зустріла своє кохання – поляка Юзефа, який також працював на примусових роботах у цього ж господаря. У них в Німеччині народилась донька Віра. Проте батька вона не пам’ятає – йому не дозволили поїхати з родиною в Україну. Ольга Василівна з донькою розпочали пошук колишнього чоловіка і батька лише в кінці 80-х років. У 1993 р. одержали повідомлення з Червоного Хреста, що він помер у 1992 р.

Винарівка була визволена в січні 1944 року військами 38-ї армії 1-го Українського фронту. Разом зі всією країною винарівці відновили зруйноване війною господарство. Колгосп «Прапор комунізму», що мав 2 253 га орної землі, спеціалізувався на вирощуванні зернових культур і м’ясо-молочному тваринництві і був передовим в районі і області. Разом зі всією країною мешканці села пережили часи застою, перебудови і тепер вже в незалежній Україні сподіваються на кращу долю.

 

Бібліографічні посилання

  1. Бітнер О. Без строку давності // Урядовий кур’єр. – 2010. – 16 січня.
  2. Друга світова війна в історичній пам’яті України (За матеріалами Українського інституту національної пам’яті). – Київ – Ніжин, 2010.
  3. Історія міст і сіл УРСР. Київська область / Головна редакція Української Радянської енциклопедії Академії наук УРСР. – К., 1971.
  4. Максудов С. Демографічні втрати населення в 1927-1938 роках // Голод в Україні 1932-1933 років: Вибрані статті / Упоряд. Н. Дюк. – Луцьк: Терен, 2006.
  5. Національна Книга пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Київська область. – К., 2008.
  6. Україна в добу «Великого терору». 1936-1938 роки. – К.: Либідь, 2009.
  7. Україна крізь віки. – Т. 11. / С.В. Кульчицький. Україна між двома війнами. – К.: Альтернатива, 1999.
  8. Фонди Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни» (далі фонди НМІВВВ). – КН-247400 – Д-55662.
  9. Фонди НМІВВВ. – КН-247404 – Д-55666.
  10. Там само. – КН-247406 – Д-55668.
  11. Там само. – КН-247448 – Д-55709.
  12. Там само. – КН-247799 – Д-55879.
  13. Там само. – НД-28245/3.
  14. Там само. – НД-28245/4.
  15. Там само. – НД-28491.
  16. Там само . – НД-28492.
  17. Там само. – ТФ-5189/7.
  18. Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації. – Ф. 33 – Оп. 744808 – Спр. 38.
  19. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України). – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5459.
  20. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6274.
  21. Там само. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 50477.

Hosting Ukraine