Дніпропетровський національний історичний музей

Музейна експозиція як своєрідна форма наукової публікації

УДК 379.4 (477.63)

Сабов М.М.

Заступник директора з наукової роботи музею історії м. Дніпродзержинська

Музейна експозиція як своєрідна форма наукової публікації

Розглянуто проблему музейних експозицій в контексті наукових публікацій музеїв історичного профілю.

Ключові слова: музейний предмет, експозиція, публікація.

 

Рассмотрена проблема музейных экспозиций в контексте научных публикаций музеев исторического профиля.

Ключевые слова: музейный предмет, экспозиция, публикация.

 

It was viewed the problem of museum expositions in the context of scientific publications of museums with historic profile.

Key words: subject of museum, exposition, publication.

На сьогоднішній день проблема наукового осмислення музейної експозиції належить до числа малодосліджених. До цього часу в науковій літературі висвітлювалися, в основному, практичні аспекти, залишаючи поза увагою теоретичний вимір. Разом з тим порушена автором проблема залишається однією з найбільш дискусійних в сучасній музеології.

Згідно Закону України «Про музей та музейну справу», музеї – це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, в яких науково-дослідна діяльність є одним із основних напрямків роботи [2, с. 2]. І в даному контексті статус музею, як про це писав ще на початку 1970-х років тодішній президент ІКОМ Ян Елінек, можна прирівняти до науково-дослідного інституту й університету [4, с. 226]. Наукові дослідження музеїв, які є основою всіх напрямків музейної діяльності, знаходять свій вияв, насамперед, у публікаціях: як у традиційних загальноприйнятих формах – тематичних, проблемних, ювілейних збірках праць, збірках наукових конференцій та симпозіумів, монографіях, звітах за результатами експедицій, науково-популярних брошурах; так і у формах, характерних тільки для музеїв та архівів, – каталогах колекцій, путівниках по фондам і експозиціям, публікаціях документів тощо.

Прийнято вважати, що публікація (дослівно – «оголошую всенародно») – це доведення чого-небудь до загального відому засобами друку, радіомовлення чи телебачення. Тобто, основним засобом комунікації виступає друковане слово – найбільш традиційний засіб передачі інформації, що є, власне кажучи, застосуванням абстрактної системи, яку використовували ще в клиноподібних символах і на глиняних табличках ранніх культур Середнього Сходу. Користуючись алфавітом, обмеженою кількістю символів, шляхом багаточисельних комбінацій в образах – написаних словах – будь-яка інформація передається від автора до читача. Якщо порівняти цей подвійний абстрактний переклад (письмо-читання) з інформацією, переданою ілюстрацією чи безпосередньо предметом, то зразу видно переваги останнього засобу передачі. У цьому сенсі музейні предмети – це особливий вид джерел, у яких інформація кодується інакше, ніж у письмових документах. Як пам’ятка історії та культури, музейний предмет завжди безпосередньо бере участь в історичному процесі, є його частиною, що дає можливість отримати історичну інформацію з «перших рук». Музейний предмет як джерело має певні властивості, що характеризують його музейність. Насамперед – це властивість відображення історичного процесу, тобто фактів, явищ і процесів, безпосередньо з ним пов’язаних. В сукупності – це інформація, яка міститься в самому предметі: форма, колір, розмір, вага тощо; інформація про його походження, виготовлення, побутування та інформація, яку приносить предмет як її матеріальний носій. Важливою особливістю музейного предмета як носія інформації є його унікальність. Коли документ, фотографія або плівка стає музейним предметом, зміст нерозривно поєднується з тією матеріальною основою, на якій він зафіксований. Ця основа сама стає джерелом інформації. Таким чином, музейний предмет, на відміну від фотографії або плівки, є не тільки матеріальним носієм інформації про минуле, а й самим минулим. В музеології інформація, яку несе в собі музейний предмет, визначається як інформаційний потенціал, тобто «вся совокупность сведений о музейном предмете и его среде бытования, выявляемых в ходе источниковедческого анализа» [4, с. 59].

В історичних музеях предмети важливі не так самі по собі, як у зв’язку з тими історичними подіями або особами, до яких тим чи іншим чином вони причетні. А їх унікальність, пов’язана, в першу чергу, з унікальністю того історичного процесу, який їх породив.

Перед дослідником постає проблема навчитися отримувати інформацію, заховану в музейному предметі. Це інформація не про музейний предмет як такий, а, насамперед, про історичний процес, до якого він був причетний. Головне тут – це переклад інформації з мови речей на природній дискурс. Використовуючи музейний предмет в якості джерела, дослідник зустрічається з самою дійсністю без посередника, але, оскільки минуле жорстко фрагментовано в музейному предметі, йому необхідно подолати цю фрагментарність на рівні мислення. А це вже залежить від фахового рівня дослідника.

Незважаючи на труднощі, пов’язані з його використанням, музейний предмет має низку переваг перед традиційними джерелами інформації. Знакові функції музейного предмета неможливо використати для спотворення історичної інформації, а як носій інформації про історичний процес музейний предмет позбавлений посередницької діяльності людини. І оскільки музейний предмет – це сама дійсність, він безпосередньо залучає дослідника до історичного процесу. Тобто прямий контакт дослідника з минулим через музейний предмет дає нам інформацію достовірності, здебільшого латентну. Ця інформація дає можливість не стільки відкривати нові історичні події, скільки дозволяє відтворювати особливості, деталі, подробиці вже відомих нам явищ та подій, розкривати аспекти доступні тільки очевидцю.

Музейні предмети, на відміну від документальних, представляють весь предметний світ. Вони різнотипні: це і речові, і образотворчі матеріали, і документи, і фотографії тощо. Діапазон відображення музейними предметами історичного минулого настільки широкий, що дозволяє не тільки здобути певну інформацію про історичний факт чи подію, а й безпосередньо змоделювати цю подію, використовуючи музейні предмети в якості матеріалу. Моделювання історичного процесу є основою наукової діяльності музею і лежить в основі його експозицій, завдання яких полягає в донесенні до відвідувача певної інформації та концептів, виражених музейними засобами. Як зазначає відомий музеєзнавець Фрідріх Вайдахер: «Про музей, як такий, йдеться лише тоді, коли попри функції цілеспрямованого (музейного) збирання, зберіганням та дослідженням об’єктів, які мають особливе суспільне значення, передбачено ще й їх використання, тобто експонування цих об’єктів для кожного незалежно від його статі, освіти чи походження» [1, с. 63].

Музейна експозиція, як частина музейного зібрання, викладеного для огляду, виступає, в першу чергу, засобом комунікації, який, на думку вже згадуваного Ф. Вайдахера, є визначальним: «Музейна комунікація відбувається різними шляхами, однак передовсім за допомогою корінної дисципліни музею – інтерпретувального експонування автентичних об’єктів. Усі решта додаткові комунікаційні форми – публікації, вербальна та активна популяризація – виконують й інші інституції. Специфічно музейним тут, звичайно, є те, що ці форми зазвичай опираються на фонди музейного зібрання» [1, с. 18].

Експозиції музеїв, на відміну від інших, носять науковий характер: їх зміст базується на наукових дослідженнях, визначення тем, відбір фактів, структури, опираються на сучасні уявлення про історичний процес та його закономірності. В експозиції представлені, в першу чергу, музейні предмети, оригінальні пам’ятки історії та культури – носії історичної інформації. Їх структуризація та розміщення має на меті втілення музейними засобами певної історичної епохи чи явища у всій його соціально-економічній та культурно-побутовій конкретиці. Науково-допоміжні експозиційні матеріали (таблиці, схеми, карти), що використовуються в експозиціях, також є результатом історичних досліджень.

В основі музейних експозицій лежить комплекс документів, що розроблений у процесі їх наукового проектування, а саме: наукова концепція, розширена тематична структура, тематико-експозиційний план та сценарій, що являє собою специфічну наукову працю.

Експозиція – це, перш за все, зримий образ епохи, відтворений експозиціонером на підставі речових образотворчих і документальних пам’яток. У силу об’єктивних причин людина втратила притаманну їй властивість споглядати та вдумливо спостерігати об’єкт. Її свідомість потребує постійного наповнення інформації швидкістю, яскравістю. Вона підготовлена до моментального сприйняття предмета в його цілісності, що, у свою чергу, відповідає художньому образу як концептуальній формі інформації або сюжету як змісту концепції. В сучасній експозиційній діяльності тяжіння до сюжету, театрального дійства є актуальним і природним. Музей в силу конкретно-предметної природи своїх пізнавальних засобів не дає можливості прямо відтворювати узагальнені наукові дефініції. Одним із шляхів у вирішенні даної проблеми виступає звернення до образних аналогів історичних понять, тобто методів образної та сюжетно-драматургійної побудови експозиційного середовища. Як цілком слушно зазначав відомий радянський музеєзнавець Ю.П. Піщулін: «Экспозиция, как историческое повествование, представляет собой своеобразный синтез науки и искусства, который на основе исторической науки, а также специальных приемов и методов художественного творчества, педагогики, психологии, социологии позволяет в полной мере реализовывать информационный и воспитательный потенциал музейных памятников» [2, с. 110].

Експозиційні образи об’єднуються в музеї за допомогою архітектурно-художніх та технічних засобів в певне цілісне естетизоване музейне середовище, яке охоплює відвідувача й занурює його в атмосферу часу. Вдалим прикладом створення музейного середовища може служити, так званий, музейний сеанс у музеї історії м. Дніпродзержинська, що діяв у 80-х роках ХХ ст. (автори: В.Л. Рівін, В.І. Коротков, Ю.В. Решетніков).

Таким чином, інформаційна наповненість музейного предмета, що лежить в основі експозиційного дискурсу, дає можливість стверджувати, що в певному сенсі музейна експозиція є своєрідною формою наукової публікації. У зв’язку з орієнтуванням експозиції не лише на фахівців, а й на пересічних відвідувачів, вона за формою більше тяжіє до науково-популярного видання, що наразі не знижує її наукової вартості. І завдання сучасного музею полягає не тільки в збереженні пам’яток історії та культури минулого, а і введення їх шляхом продуманого експонування в процес функціонування сучасної науки і культури на правах їх активних елементів.

 

Бібліографічні посилання

  1. Вайдахер Ф. Загальна музеологія / Ф. Вайдахер. – Львів: Літопис, 2005.
  2. Закон України «Про музей та музейну справу» // Відомості Верховної Ради України – 1995. – № 25. – 20 червня.
  3. Пищулин Ю.П., Саустин А.С. Экспозиция как важнейшее направление работы музея / Ю.П. Пищулин, А.С. Саустин / Музейное дело в СССР. – М., 1987.
  4. Терминологические проблемы музееведения. – М., 1986.
  5. Элинек Я. Музеи в мире знаний / Я. Элинек / Музейное дело в СССР. – М., 1973.

Hosting Ukraine