Дніпропетровський національний історичний музей

Колекція кам’яної пластики

Степ! Безкрайній як Всесвіт з розкішними долинами, повноводними річками, несходними плавнями! Майже сто тисяч літ тому людина зв’язала своє життя із Степом. Тут, один на один із стихіями Степу, вона вчилася виживати: полювати на великого і малого звіра, захищати себе від холоду і ворогів. Тут, один на один з богами Степу, вона пізнавала Всесвіт, шукаючи своє місце в ньому. Звідки вона прийшла? Хто були її предки? Можливо могутній вепр – цар звірів степу, або великий Індра, що подарував людині вогонь. А може це безстрашний Таргітай, або богатир-Палван? І виростали посеред безкрайніх просторів величезні кургани, немов панцирі гігантських черепах, і поставали на їх вершинах кам’яні ідоли – величні і мовчазні вартові Степу, хранителі вічності…

Якби у Дніпропетровського історичного музею була своя візитна картка, на її лицьовому боці, напевно, був би зображений силует кам’яної баби. Найбільша колекція не тільки в Україні, але і в Європі – 84 статуї. Є тут антропоморфні стели епохи енеоліту, скіфські статуї VІ-ІV ст. до н.е. і середньовічні половецькі статуї, яким власне кам’яні ідоли південноукраїнських степів і зобов’язані ім’ям «баби». Частину цього зібрання можна побачити на виставці просто неба «Кам’яні вартові Степу» біля стін музею.
До речі, окрім назви «баби» (правильний наголос на останньому складі – баба), існують і інші назви: «болван» — від іранського «палван» — богатир, атлет; орхоно-тюрське „бал-бал” — камінь з написом, — на Україні кам’яні баби називали «мамаями», «мар’їним» камінням («Марь Етож»). Збереглася легенда про походження кам’яних баб: «Одного разу, богатирі розсердилися на сонце і почали плювати на нього, за це сонце обернуло їх на каміння». В цій легенді є більш глибокий архаїчний пласт, що йде до переказів про титанів –найдавніших жителів землі. Титани вступили в єдиноборство з богами і в покарання багато з них були перетворені на каміння, скелі, гори.

Скіфські кам’яні статуї

Якими б «простими» не були статуї, але всі вони чудово передають образ воїна-чоловіка з необхідними для воїна аксесуарами: мечами в піхвах, кинджалами, бойовими сокирами, сагайдаками, гривнами і поясами – головними прикрасами одягу воїна, які вказували на приналежність до військової верхівки. Світ воїнства, де зброя – меч, стріли, спис – в повному розумінні цього слова, боги, кумири, світ чоловічого братства, де обряди побратимства, військове уміння і завзятість були головними цінностями.

В пам’яті спливають рядки з вірша «Скіфи» В.Я.Брюсова:

«Гей вы, слушайте, вольные волки!
Повинуйтесь жданному кличу!
У коней развиваются челки.
Мы опять летим на добычу»

«Вільні вовки», — в цьому поетичному визначенні скіфського воїнства немає перебільшення. Дійсно, військові обряди скіфів були відповідні законам вовчої зграї: випивалася кров першого убитого ворога, знімалися скальпи, з черепів ворогів робилися чаші. «Військові звичаї скіфів такі. Коли скіф вбиває першого ворога, він п’є його кров. Голови всіх убитих ним в бою скіфський воїн приносить царю. Адже тільки той хто приніс голову ворога отримає свою частку здобичі, а інакше – немає». Так пише, «батько» старогрецької історії Геродот, що жив у V ст. до н.е.

Статуї з Дніпропетровської колекції – портретні або з рисами портрета. Особливо зворушлива особа, що дивиться зі стели V ст. до н.е.: широкоскуле, великооке, безбороде – обличчя молодого чоловіка. Навіть характер уловлюється – відкритий, веселий. Ця найбільша скіфська статуя – 225 х 60 х 30 (див. мал. ) і найбільш інформативна. У нього гривна на шиї, і ритон в правій руці, і пояс. У підніжжя – меч в піхвах, горит із луком, нижче – фалос. У статуї, знайденої на насипу кургану у Апостолівському районі – тіло атлета, могутнє, монолітне і обличчя до пари – з масивними надбрівними дугами, неначе, вирубане сокирою. Воно вражає високою технікою відтворення: лопатки, хребет майстерно передані в рожевому граніті. З предметів, окрім гривни і пояса, зображена бойова сокира. Близько посаджені очі, відкопилені вуха у статуї IV ст. до н.е. (Криворізьке), найпізнішій в колекції. І навіть найпростіша скіфська статуя в колекції музею (розкопки ДІМ 1991 р.) виразна своїм абрисом – масивна, майже квадратна, голова, руки – короткі виступи, позначена талія.

…а когда рассядутся старцы,
молодежь запляшет под крики,
на куске сбереженного кварца
начерчу я новые лики.
Я буду, как все и особый.
Волхвы меня примут, как сына.
Я сложу им песню для пробы.
Но от них уйду я в дружину.

Половецька пластика

И приходят кипчаков сюда племена,
И пред идолом гнется кипчаков спина,
Пеший путник пройдет или явится конный, —
Покоряет любого кумир их исконный.

За зовнішніми реаліями скіфських статуй – башликами, зброєю, деталями зброї, в глибині цих образів суворих бородатих чоловіків–воїнів, за тим, що Я.Е.Голосовкер називав «світом 1-го наближення», лежав інший світ – космічний. Кожна скіфська статуя, окрім очевидного зв’язку з культом предків, була моделлю світу в мініатюрі (рівність мікро- і макрокосму); одночасно, як будь-яка вертикаль, е своєрідною антеною, спрямованою до неба. Цей глибинний космізм виявлявся у зв’язку з Таргітаєм, — улаштовувачем скіфського світу, космічним культурним героєм.

Напевно, немає жодного дослідника половецької монументальної пластики, який би не пригадав ці рядки знаменитого азербайджанського поета ХII століття Нізамі, дружина якого була половчанкой . Десятки кам’яних половецьких баб, що зберігаються в колекції музеїв степової України, підтверджують, що причорноморський степ у ХІ – ХІІ століттях, дійсно, був половецьким. Половці з’явилися в Європі у 1066 році, залишивши степи Казахстану, береги Іртишу, та Обі, де вони жили, утворивши Кимакський каганат. Кочовики-скотарі, воїни, нащадки алтайських тюрків, чиї червоні шовкові прапори з вишитою золотом вовчою головою звитяжно рвалися до євразійських степів у 7-8 століттях, — кіпчаки і частково кимаки знайшли нову батьківщину в східноєвропейських степах у 6-7 століттях. Вони створили тут могутнє державне об’єднання — Дешт і Кіпчак, розквіт якого прийшовся на 7 століття. Навіть поява монголів у 8 столітті не знищила половецький дух східноєвропейських степів: вже в 16 столітті кипчакский мова стала державною мовою золотої Орди. Тут, в Степу, серед кочівок на вершинах курганів, що бережуть прах шановних предків, височіли кам’яні баби, присвячені предкам, дух яких мешкав в глибинах кам’яної оболонки.
В цілому, увесь масив половецької скульптури можна розділити на чоловічі і жіночі, стоячі та сидячі статуї (ряд дослідників виділяють ще статуї з «фоном» або т.з. «притулені»). Серед ранніх (ХІ ст.) і найпізніших (ХІІІ ст) часто зустрічаються стели, стелоподібні статуї, герми. Канонічні скульптури ХІІ століття, часу розквіту мистецтва монументальної палстики у половців, — це опуклі, рельєфні статуї, нерідко вже зразки круглої скульптури. Їх робили, поза сумнівом, професійні майстри, сліди інструментів яких – різців, доліт, — простежуються на деяких статуях.
Іконографія половецької скульптури чітко вказує на канон, що склався до ХІІ століття: всі статуї, і чоловічі, і жіночі, — зображені з судиною у живота, — судиною для узливань, тому що тримають не в одній руці, як більш ранні тюркські і скіфські статуї (образ бенкетуючого героя), а дбайливо в обох, щоб не розплескати, донести до вівтаря, жертовника. Хоча припущення про предмет в руках різні: частіше всього, книги, сувій рукопису.
Стиль, в якому виконані половецькї статуї – етнографічний реалізм. Достатньо подивитися на них, щоб переконатися в цьому: найдрібніші подробиці в зображенні одягу, костюма, головного убору, прикрас, предметів побуту, озброєння. На жіночих статуях декілька різновидів капелюхів – від мініатюрних круглих шапочок до грандіозних капелюхів з високою тульєю, каптани, прикрашені вишивкою, аплікацією. На грудях – гривни, намиста, підвіски, у вухах – сережки, уздовж обличчя – скроневі кільця, шнурки, підвіски, на ногах шаровари, заправлені в м’які чоботи (вони зображені на сидячих статуях, у яких поли каптана забрані за пояс). На голові, окрім капелюха, покривало, вуаль, коси заховані у футляри. У пояса – різноманітні предмети – дзеркала, сумочки – каптарги для косметики, гребені, флакони, великі кисті. Лики жіночих статуй, якщо вони зображені і не стерті часом, часто дуже виразні, з погляду портретного мистецтва серед них є справжні шедеври. Наприклад, грандіозна за своїми розмірами жіноча статуя, «ханша», «цар-дівиця» з могутніми об’ємними грудьми, обличчям, як «повний місяць» і красивими правильними рисами.
Чоловіки, звичайно, зображені у військовому одязі, — шоломах, обладунку, поясах, ременях. Шоломи, хоча і не такі різноманітні, як дамські капелюхи, але те ж представляють 3 типи, — і маленькі круглі мисюрки, і подовжені яйцевидні, але, частіше за все, ми бачимо найпоширеніші і у кочівників, і у слов’ян – сфероконічні шоломи. Що стосується чоловічого костюма, то як і жінки чоловік-половець носив каптан, деталі якого, краї рукавів, поли чудово видно на статуях, під каптанами – сорочки і шаровари. Оригінальна повсюдно зображена зброя: мабуть, це м’які, шкіряні або зшиті з щільної тканини куртки, каптани, комбіновані з круглими металевими бронзовими бляхами на грудях (бляхи зустрічаються в похованнях кочовиків ХІІ – ХІІІ ст.). Бляхи кріпилися до одягу за допомогою ременів, система блях і ременів чудово видно на чоловічих статуях. У пояса, як і у жіночих статуй – найрізноманітніші предмети – зброя. Шаблі, сагайдаки із стрілами, луки, з предметів побуту – частіше за все, зустрічаються ножі, сумочки (у тому числі, для зберігання кресала), навіть гребені. Іноді зображалися музичні інструменти. Якщо жіночі особи, в основному, дихають спокоєм і строгістю, то чоловічі нерідко квітнуть найлукавішими, щедрими («від вуха до вуха») усмішками.
Причому, половецька скульптура не була безбарвною, одноманітно сірою. На поверхні деяких статуй збереглися сліди розфарбовування, наприклад, червоного кольору. Не дивлячись на етнографічний реаліз, треба розуміти, що середньовічні тюркські статуї, так само, не є реалістичними портретами конкретних людей. Це такі ж, як і більш ранні статуї курганних народів, узагальнені образи героїзованих прародителів – подавців життя, благополуччя. Звідси підкреслено об’ємні, огрядні тіла, великі голі груди у жіночих статуй; руки, складені в ритуальному жесті. Предмети, контури яких нанесені на поверхню статуй, так само, не просто прикраси і предмети побуту, а шаманські атрибути. Наприклад, такі, як дзеркала – символи сонця, музичні інструменти, кисті – оборала у пояса, — відомо, що жінки–шамани, в давнину, камлали з віттям, опахалами в руках, спілкуючись, таким чином, із стихією повітря. «Роги» на жіночих капелюхах, як вже згадувалося, спочатку, були справжніми баранячими рогами, їх покладали на голову жінки–жриці під час магічного обряду одруження, з священною твариною.
Сакральний характер статуй підтверджують святилища, в яких вони встановлювалися. За традиціями курганних культур, з епохи раннього металу, ми пам’ятаємо, таким місцем, де влаштовувалися святилища залишався курган або близьке до могильника місце. Там скоювався перехід в інші світи, затверджувалася перемога життя на смертю і освячували ці глобальні моменти в житті суспільства магічні обряди і таїнства. Архітектура середньовічних святилищ була ідентична архітектурі скіфських і більш стародавніх поминально-похоронних святилищ: та ж простота і лаконізм, ті ж «огорожі», рови, вимостки і кам’яні статуї. Тут, в святилищах, біля підніжжя статуй предків, скоювалися поминальні обряди: приносилися жертви (шкури жертовних тварин потім вивішувалися на гілці священних дерев, по стовбурах яких дух, енергетика жертви підіймалася в небо), скоювалися узливання (кумисом, аракою – молочною горілкою), звучали заклинання. Можна закрити очі і представити: купол неба, гострий запах полину, степова широчінь, і «виростаючі із землі» величні кам’яні фігури.
Пройшло більше восьми сторіч, але особливе відношення до кам’яних баб існує і донині. І зараз відомі випадки, коли жителі сіл, наприклад, нашої Дніпропетровської області, дбайливо білять статуї (особливо, до свят), встановлюють їх біля своїх будинків. Старожили знають місцезнаходження кам’яних баб, розказують пов’язані з ними легенди і перекази.


Hosting Ukraine Creative Commons