Дніпропетровський національний історичний музей

Старе місто

«Від давнього старого саду не лишилося тут нічого, окрім оголених схилів гори над рікою. Його вирубали люди в перші безвладні й бездомні роки революції. Влади змінювалися тоді кілька разів протягом тижня. Влади з’являлися й зникали як карти на зеленому сукні стола при азартній грі, коли в гарячці безсонних ночей людина вже втратила все, вже не має нічого й єдиною ставкою для дальшої гри «ва банк» у неї лишилося саме життя.
Заткнувши сокиру за пояс підперезаного пальта, – тоді всі, однаково чоловіки й жінки, ходили підперезан, – надриваючись, стомлені люди тягли за собою на саночках зрубаний стовбур акації. В хаті, опалюваній бляшаню буржуйкою, на сковорідці, розпечені йдо червоного, смажили на олеонафті млинці з кукурудзяного борошна. Олеонафта, мастило для машин, заступало тоді людям товщ. У виснажених голодом людей хитались зуби. Кровоточили ясна.
Колишній Потьомкинський сад був губерніяльною ідилією. На горбкавих схилах тяглися ярки, розмиті літніми грозовими зливами. Шар куряви вкривав стежки, протоптані між бур’яном. Під обдертими, з обламаним гіллям кущами жовтої акації дрімали кури службовців палацового будинку. Вітер тріпав розвішені на мотузках між деревами синяві, важкі од вологості, щойно випрані простирала. На місцях, де треба було відтворити в уяві можливість газону або клумби, росли дрібні кругло листі низькі калачики й великі пишні сіро-зелені лопухи. Природа кинена була на призволяще. Жадних декоративних прикрас. Жадних намагань щось змінити або приборкати. Це все зникло. Потьомкінський сад перестав існувати. Новий сад мав зовсім інший вигляд. Молоді дерева підпорядковані були регламенту посипаних доріжок. Газони й клумби були спеціальними написами заборонені для дітей; псів і п’яних. Усталений ранжир бордюрів замикав їх простір. Уніфікований стандарт квітів прикрашав кола і зірки клюмб.
Квіти перестали бути тим, чим вони були досі: квітами…
На клюмбах квіти справляли враження помальованих на дикті. Кепка Ілліча й біблійна борода Маркса, викладені з битої цегли, перепаленного вугілля й повапнених кам’янців, повторювалися з убивною одноманітністю. Од входу до берега я нарахував п’ять кепок і вісім борід. Розміри свідчили про прагнення до грандіозності, матеріал, використаний для цих садових декоративних мотивів, про режим суворої ощадності. Варіювався матеріфл, приміром, тло було біле, кепка викладена булла з цегли, або ж навпаки, при білій кепці було червоно цегельне тло.
З дикту, піску, коксу, крейди, битої цегли, рахітичних дерев і реєстрованих квітів на березі Дніпра був споруджений «парк культури й відпочинку», плід бухгалтерської ретельності, трестовських директив і обіжникового формалізму».
В. Домонтович. Без грунту

«Гуркоче потяг по мосту через Самару. Даремно я шукаю великих зелених верб, що росли колись на березі. Я не знаходжу їх, серед порожніх берегів тече оголена ріка. Пласка й безбарвна, вона здається нудною й вимученою вигадкою дадаїстичного поета. Абстрактною формулою механістичної теорії. Жадна ріка не ріка, лише труп ріки. Мертвотний плин нерухомої рідини. Схематизований кресленик з підручника гідрографії… Од колишнього степу не лишилось і сліду, на всій колосальній площі простяглись паралельні без числа ряди залізничних колій; на десятки кілометрів залізничний парк. І вже немає й сліду родючої землі; поверхня, заллята олією, лискучочорна від масних плям нафти, вкрита шаром дрібного вугілля, шлаку, сміття й бруду…».
В. Домонтович. Без грунту

«Тема епох і кінця епохи лягла в основу «Без грунту», мабуть найдовершенішої, а водночас найпесимистичнішою повісті Домонтовича».
Ю. Шерех

«Колишнє губерніяльне місто одноповерхових будиночків, що їх споруджували вчителі гімназії, панотці, штабс-капітани, колезькі асесори на заощаджуваний гріш, сплачуваний внесками за банковими заставами, вмерло. Воно було розстріляне за перших років революції, його поглинув новий побуті тепер воно було призначене на остаточне знесення, щоб на звалищах його румовищ постав новий центр, заллятий світлом нового індустріального сонця.
І оце я йду крізь уламки колишнього побуту. Я згадую про місто, яким воно було за років мого дитинства. Я згадую про ідилію вишневих садків. Про сіро-зелене листя яблунь. Про блискучі, немов лаковані прямі стовбури абрикосових дерев. Про густі кущі порічок і агрусу вздовж почорнілих дощок паркану. Про масну з синявим відблиском землю доріжок між городними грядками. Про чай, що його пито ввечері в садку: цвірчать цвіркуни, дзеленчить і гуде в вечірній тиші далекий трамвай, звертаючи з проспекту на гору, млосно пахнуть в важкій нічній пітьмі метеоли».
В. Домонтович. Без грунту

«На горбку, над пологим схилом гори, за зеленавою купкою дерев, пам’яткою потьомкінських проектів химерної імперії «греко-росів» мав бути степовий Катеринослав.
Так примхою єкатерининського вельможі, виплеканою ілюзіями українських «універсалістів» 18 ст., серед претендентів на місце й корону Третього Риму було назване й це розкидане, розпочате й незакінчене розлоге степове місто з горою, широкою й опуклою, як плідне черево жінки.
З трамваю сходить на черговій зупинці люди. Жовтою глиною стежки, протоптаної в бур’яні, око простує до білого муру огорожі, що окреслює розміри катедри, яка могла б бути величнішою за храм св.. Петра в Римі.
В мозку плететься плетиво думок: – Починати й не кінчати. Проектувати й не завершувати. Витрачати безліч зусиль, напружувати без міри м’язи, зводити напругу м’язів до катастрофи зриву й не досягати.
Колись ця тема хвилювала Гоголя. Образи й цитати з творів Гоголя постають переді мною.
Трамвай минає білі корпуси богоугодного закладу. Чи не тут сто років тому урядував гоголівський Земляника? Сьогодні через сто років Гоголь все ще перечитується як сучасник».
В. Домонтович. Без грунту

Высш.горн.учил.jpg Главпочтамт_1.jpg Проспект---Троицкая.jpg паром-на-самарі.jpg


Hosting Ukraine