Дніпропетровський національний історичний музей

Вариант алгоритма структурного анализа голода 1932-1933 гг. на Днепропетровщине

forum — Thu, 17 May 2012 12:46:49 +0000

Как известно, память — средоточие человеческой личности; выпадение памяти приводит к идиотизму.
Х.-Л. Борхес. История вечности

Данное сообщение можно отнести ко «второй волне» в изучении проблем голода, которую в отличие от «первой волны» — публицистическо-научной, возможно определить как научнопрагматическую.
Суть методологического подхода, на который мы опираемся, состоит в исследовании данного явления (голодомора в Днепропетровской области) путем его структурного анализа, то есть изучение поведения системы (голода и его результатов) происходит путем исследования ее «внутреннего устройства». Наиболее полно потенциальные возможности структурного анализа раскрываются в том случае, если в качестве элементов исследуемой системы будут выступать наименее интегрированные ее элементы. В нашем случае это может означать, что в качестве элементов искомой системы выступают конкретные люди и сведения о них (признаки), существующие в рамках достаточно небольших территорий (село, район, область). Эти методологические суждения во многом определили территориальные грани-цы исследования (Днепропетровская область) и жанр, в рамках которого оно проводилось — локальная история.
С целью решения данной проблемы нами проанализирован значительный по объему комплекс делопроизводственной документации. Это: сведения о лицах, больных на почве голода из с. Вербки, Булаховка, Богдановской и Павлоградской районных больниц; данные о движении и распространении инфекционных заболеваний в период голода по 45 районам Днепропетровской области; информация об арестах по делам, связанным с хлебозаготовками по 45 районам Днепропетровской области, сообщения о поведении по отношению к крестьянам в период голода местных (сельских) руководящих работников (с. Александровна, Воскресеновка, Новомихайловка, Новоселовка); факты «симуляции» голода в Мелитопольском, Межевском районах, селах Магдалиновка, Ждановка, Почино-Софиевка.
Природа социальных систем, в отличие от систем, которые изучаются представителями точных наук, не детерминирована, то есть значению одного признака (например, единоличник в период голода) соответствуют значения нескольких других признаков (например, пол, возраст, диагноз этого единоличника). Поэтому:

связь между признаками (например: социальное положение голодающего — диагноз; арест — вид сельской местности, диагноз — смертность; социальное положение — смертность и т. д.) можно проследить только в виде тенденции;
данную тенденцию мы получаем на значительном массиве источников по голоду в Днепропетровской области; 3) этот массив не может быть обработан вручную, а требует применения компьютерных технологий.

Новизна данного локального исследования видится в том, что:

оно проводится с позиций общенаучных системной и модельной методологий и с использованием достаточно продуктивного математического обеспечения;
алгоритм работы представляет собою реализацию одного из вариантов проведения исторического исследования путем выдвижения логико-лингвистической модели (гипотезы) анализируемых событий и ее проверку (верификацию) с помощью моделей математических;
работа имеет целью получение воспроизводимого результата»

Шевченко Е.И., м.н.с. лабораторії компютерних технологій кафедри історіографії та джерелознавства ДДУ

Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.

Міжнародний день музеїв

admin — Thu, 17 May 2012 09:08:52 +0000

18 травня музейні працівники всього світу відзначають своє професійне свято.
Міжнародний день музеїв з’явився в календарі у 1977 р., коли на черговому засіданні ICOM (International Council of Museums — Міжнародна рада музеїв) було прийнято пропозицію російської організації про установу цього свята. І з 1978 р. цей день відзначається щорічно більш ніж у 150 країнах.
За словами Жака Перо, президента ICOM, «музеї повинні зайняти місце в серці суспільства і бути відкритими для громадськості. Розвиток наших установ залежить у великій мірі від допомоги громадськості, і ми повинні запропонувати їй можливість підтримати наші цілі і взяти участь у нашій роботі. Таким чином, необхідно, щоб музеї і суспільство працювали разом, в дусі творчості та інновацій».
Прийнято вважати, що через музеї суспільство висловлює своє ставлення до історико-культурної спадщини, і з цим важко не погодитися. Збираючи і зберігаючи пам’ятники матеріальної та духовної культури, музеї ведуть велику науково-освітню та освітньо-виховну роботу.
Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького вітає всіх колег з професійним святом — міжнародним днем музеїв!

Репресований колгосп (З історії села Комунарівка Покровського району Дніпропетровської області)

forum — Thu, 17 May 2012 08:56:06 +0000

Село назвали «Комунарівкою» на честь комуни «Маяк», яка у 1926 р. переїхала в Покровський район Запорізького округу і поселилася недалеко від залізничної станції Гайчур.
Довгий та тернистий був шлях комуни. Створена вона у 1920 р. в селі Леванівка Кустанайського повіту Тургайського краю українськими селянами-переселенцями її організаторами були Мусій Герасимович Сташко і його брати Іван та Манойло, Корній Григорович Коломоєць, Яків Іванович Романенко, брати Рудовські — Мусій та Федір та інш. Очолив Раду комуни енергійний, дбайливий господар Семен Несторович Шульга. Це була людина великого досвіду, великої душі. Завжди спокійний, урівноважений, розсудливий, він користувався великим авторитетом і повагою комунарів.
У 1922 р. з дозволу Наркомзему України комуна переселилася в Миргородський район Лубенського округу на Полтавщині.
На протязі декількох років комунари зміцнили своє господарство. Вони стали дотримуватися агротехніки в обробітку ланів, ввели правильну шестипільну сівозміну, стали застосовувати чистосортне насіння, в результаті чого добилися більш стійких, більш високих урожаїв в порівнянні з одноосібними селянськими господарствами і, звичайно, стали одержувати більш високі доходи з десятини посіву. Комунари завели племінну худобу.
У 1924 р. на Нероновецькій сільськогосподарській виставці комуна була удостоєна Диплому і премії в 300 карбованців. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд Рад за зразкове ведення господарства нагородив комуну «Маяк» Червоним прапором. Ця подія викликала у комунарів почуття великої радості і натхнення. «Комунари берегли цей прапор як святиню — згадувала комунарка Фросина Йосипівна Глушко — його виносили на урочисті свята, під цим прапором проходила реєстрація шлюбу і новонароджених». (Прапор зберігається в Дніпропетровському історичному музеї).
Комуна росла і розвивалась. До її рядів вливалося місцеве населення, молодь. Але всіх бажаючих прийняти комуна не могла: відчувалася нестача землі і приміщень. Тому а дозволу Наркомзему України комуна переселилася в Покровський район, де було багато земельних фондів, як держрезерв, звідки можна було розширити земельне користування. І на новому місці за короткий час комуна «Маяк» досягла значних успіхів у розвитку господарства.
На Всесоюзному огляді сільськогосподарських колективів 1927—1928 рр. комуні було вручено Диплом II ступеня.
З розвитком і зміцненням економіки велику увагу комунари звертали на покращення побутових умов: організували шевську і швейну майстерню, пральню, харчувались у громадській їдальні.
Весною 1929 р. комуна «Маяк» об’єдналась з комуною ім. Фрунзе. У результаті об’єднання збільшились розміри господарства. Населення об’єднаної комуни складало біля 500 чоловік. Комуна мала 2100 га землі, 8 тракторів, 180 коней, 352 гол. великої рогатої худоби, у т.ч. 152 корови, 350 свйцей, біля тисячі птиці.
Цього ж року голову комуни С.Н. Шульгу направили в складі сільськогосподарської делегації, в зарубіжне відрядження до Німеччини, Данії, Голландії вивчати досвід ведення господарства крупних фермерів. Після його повернення в комуні розгорнули велике будівництво: побудували вівчарню, силосну башту, зразковий корівник з автоматичною подачею води і доїльними апаратами, з подвісною дорогою для подачі кормів і вагонетками для вивезення гною. Комуна мала свій цегельний завод. У 1931—32 рр. комунари почали будівництво п’яти типових сви-нарників, телятника, трьох житлових будинків на 36 сімей і двоповерхового «Будинку колективіста» на 400 місць.
За 10 років існування комуни 1920—1930 рр. її баланс збільшився у 18 разів.
У 1930 р. комунари зібрали 24,5 тис. ц зерна. Валовий прибуток склав 270 тис. крб.
Комунари допомагали селянам із навколишніх сіл агрономічними порадами, чистосортним насінням, сільськогосподарським інвентарем, племінною худобою. Майже кожний день в комуну приїздили селяни, щоб познайомитися з її життям, з організацією праці і способом ведення господарству. Зміцнюючи І розвиваючи своє господарство, покращуючи житлові і побутові умови, комуна «Маяк» стала для селян прикладом колективного господарювання.
Виступаючи на І з’їзді землеробських комун і артілей у грудні 1919 р., В. І. Ленін наголошував, що «…впливати на мільйонні дрібні сільські господарства можна лише вдалим практичним прикладом… щоб селянин… у кожній комуні, у кожній артілі
побачив… і знайшов би в ній нові способи землеробства не в книжках і промовах (це дуже дешево), а в практичному житті, ле вони показували б свої переваги перед старими» (ПЗТ. Т. 39, стор. 373, 376—377).
Пізніше Ленін змушений був визнати, що «треба спиратися на одноосібного селянина», бо селянство, незважаючи на підтримку держави, неохоче йшло в колективи.
Проте І. Сталін, задумуючи у 1929 р. «суцільну колективізацію» в умовах надзвичайних заходів по ліквідації «кризи хлібозаготівель» взяв на озброєння попередню ленінську «ідею», бо колгоспи були зручною формою, з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси в державний бюджет. Так, у 1929 р. комуна «Маяк» зібрала високий урожай зернових, засипала насіннєві, продовольчі і фуражні фонди, виконала план хлібозаготівель і крім цього здала державі майже 20 000 пудів понадпланового зерна («Красное Запорожье», 1929, 24 серпня). У 1932 р. комуна першою в районі виконала план хлібозаготівель, передавши державі 5876 ц зерна, у т.ч. 2386 ц пшениці («За міцний колгосп», 1932, 10 жовтня).
Але «спритним хлібозаготівельникам» цього було не досить. «Комуну зобов’язали здати в рахунок хлібозаготівель продовольчий та посівний фонди,— згадував тодішній секретар партосередку І.З. Коцар. Треба було рятувати посівний фонд: чистосортне насіння, вирощене в комуні. І комунари відправили делегацію до обласного центру, відстоювати нереальність плану хлібозаготівель».
Тоді Раді комуни були пред’явлені необгрунтовані звинувачення в шкідництві, у свавіллі в питаннях планування в господарстві. В комуну прибула комісія для «глибокої перевірки дійсного стану комуни, вилучення куркульського елементу, очищення з керівних посад класово-ворожого елементу» (Партархів Дніпропетровського обкому КП України, ф. 19, оп. 1, спр. 898, л. 1). Членів правління, у т.ч. його голову С.Н. Шульгу, було виключено із партії і засуджено І. Пономаренкй, М. Сташка, К. Дитюка, Ф. Тонконога, І. Холода — до 10. років кожного зіслано .в далекі табори з поразкою в правах по 5 років. Шульгу С. П., Коцаря І. на 5 років у загальні місцевості з поразкою в правах по 3 роки. М. Сташка — на 5 років в далекі табори, І. Сташка на 5 років в загальних місцевостях з поразкою прав на 3 роки, К. Дитюка і Ю. Никифоренка — по З роки в загальних місцевостях, І. Бондарева і В. Родзієвського по одному року примусової праці.» (Партархів Дніпропетровського обкому КП України, ф. 19, оп. 1, спр. 769, лл. 41, 44; «За міцний колгосп» — орган Покровського РПК, РВК та профради, 1933, 21 лютого).
Незабаром ці комунари були оправдані, та в комуну вони більше не повернулися, виїхали з сім’ями в інші господарства. На протязі наступних двох років змінилось чотири голови правління комуни, що негативно вплинуло на її розвиток.
У зв’язку з організацією МТС 12 тракторів, які раніше належали комуні, у кінці 1932 р. були передані Мечетнянській МТС. Порушення сформованих виробничих зв’язків і послаблення матеріально-технічної бази призвели до погіршення якості виконання сільськогосподарських робіт, до зниження загальної продуктивності господарства.
Після II Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників і прийняття «зразкового статуту — сільськогосподарської артілі» у 1935 р. комуна «Маяк» розпалася на три сільгоспартілі ім. Леніна, «Червоний Маяк», «Комуніст», які жалюгідно животіли до 1958 р.

Монастирна Г.С., заступник директора по науковій роботі ДІМу

«Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии» как источник по истории Екатеринославской духовной семинарии

forum — Thu, 17 May 2012 08:24:24 +0000

На протяжении более ста лет Екатеринославская духовная семинария играла значительную роль в научной, культурной и духовной жизни Екатеринослава. Она принадлежит к числу самых ранних учебных заведений нашего края.
Большая часть источников по истории семинарии находится в фонде Синода в ЦГИА России в Санкт-Петербурге. Целый ряд документов XVIII в. был утерян вследствие переездов семинарии в Новомиргород и Екатеринослав и территориальных разделов епархии. На это указывали в своих работах митрополит Феодосий Макаревский (Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Екатеринослав, 1880), В.А. Беднов (Сведения об архиве Екатеринославской духовной консистории: (документы XVIII в.)// ЛЕУАК.— Вып. IV), Д.И. Дорошенко (Об архивах Екатеринославской губернии (по данным официальной анкеты)// ЛЕУАК.— Вып. IX). Поэтому нам представляется достаточно обоснованным использование в качестве источников публикации документов, помещенные в ЛЕУАК.
Ценным источником по истории семинарии является комплекс документов, опубликованных в VII выпуске ЛЕУАК.
В.А. Бедновым. Вступительное слово автора содержит краткий, обзор литературы по истории семинарии.

«Контракт, заключенный поручиком Карлом Роткрихтом с редактором Словенской семинарии протоиереем И. Яновским. По мнению В.А. Беднова аналогичные контракты заключались со всеми учителями, поступившими на службу в семинарию.
Опись семйнарского имущества в 1787 г. (Здесь указаны имена некоторых учителей семинарии, не встречающиеся в других списках учителей).
1787 г. первое марта. «Порядок учения» и «предписания» префектуры Екатеринославской семинарии, составленные архиепископом Амвросием Серебренниковым (и заимствованные, па мнению некоторых авторов, из Московской духовной академии)…
Списки учеников Екатеринославской семинарии за 1788 г. Они содержат характеристику учеников (возраст, место жительства, происхождение, дата поступления в семинарию, поведение и успеваемость, а также сведения о выбывших из семинарии (когда, куда и почему выбыл).

В V выпуске ЛЕУАК опубликовано «Краткое историческое известие о Словенской епархии, именуемой ныне Екатеринославскою, ее архиереях и Семинарии». Это наиболее раннее свидетельство об истории семинарии (впервые «Известие…» было опубликовано в «Календаре за 1918 г.» в Харькове). Автор «Известия…» приводит интересные данные о национальном составе учеников (в семинарию были приняты молдавские, турецкие, еврейские, малороссийские и др. мальчики) . В примечаниях автор «Известия…» называет лучших студентов классов богословия и философии за 1787/88 учебный год.
В результате ряда территориально-административных изменений архиерейская кафедра и семинария были переведены в Екатеринослав (1803). Причинам перевода семинарии посвящена публикация Я.П. Новицкого «Из церковной летописи» в V выпуске ЛЕУАК. Автор приводит текст указа Синода и именного указа императора Александра I. Более подробно этот вопрос рассмотрен В.А. Бедновым в статье «Перенесение архиерейской, кафедры из Новомиргорода в Екатеринослав» в IV выпуске ЛЕУАК. Автор уделил внимание двум основным вопросам: как осуществляется переезд (в частности, на какие средства) и какое значение имело это событие для Екатеринослава.
Всестороннее знакомство с историей екатеринославской духовной семинарии, основанное на изучении архивных данных и печатного материала, особенно трудов преподававших в ней и биографических сведений о них даст возможность осветить роль этого учебного заведения в культурной и научной жизни нашего края в XIX — начале XX в.

Гринченко О.В., аспірантка кафедри історіографії та джерелознавства ДДУ

Невідомі сторінки історії духівництва (за матеріалами «Екатеринославских епархиальных ведомостей»)

forum — Wed, 16 May 2012 12:06:30 +0000

Журнал «Екатеринославские епархиальные ведомости» (далі ЕЕВ) чималу частину своїх публікацій присвячував життю та побуту духівництва. Слід зазначити, що авторами та потенційними читачами цих журналів були лише самі члени цього стану. Коли один з авторів оприлюднював свідчення, які, на думку читачів, не відповідали дійсності, на сторінках ЕЕВ з’являлися відповідні спростування, могла розпочатися тривала полеміка. Тому ми можемо вважати, що усі публікації мають високий ступінь достовірності, тим більше, що вони дуже часто зображають життя духівництва фарбами, що нагадують вольтерові.
У даному повідомленні ми звертаємо увагу на соціальний процес, про який навіть не згадується у жодному відомому нам історичному творі, а саме про спроби керівництва РПЦ перетворити православне духівництво на замкнену ендогамну касту.
На протязі 1870—1900-х рр. автори ЕЕВ та офіційні духовні особи, які виступали на його сторінках, повсякчас твердили, що справжнім душпастирем може бути лише син священика, одружений з дочкою священика (див., наприклад, редакційну примітку до статті «Где и как воспитываются настоящие пастыри?» ЕЕВ, 1990, № 2 неоф., с. 50). Ця установка підтримувалася як адміністративно, так і засобами морального стимулювання: «За последнее время Святейший Синод в целях охранения духовноучебных заведений от несоответственного переполнения их ино- сословными воспитанниками принял ряд мер… вменено в обязанность принимать по экзамену ежегодно сначала детей духовенства, а на оставшиеся… вакансии принимать по экзамену же инословных, не свыше однако 10% всего количества» (ЕЕВ, 1900, № 15, неоф. с. 414—415).
Священик Є. Новік у промові на випускному вечорі Катеринославського Єпархіального жіночого училища, контингент слухачок якого складався з священичеських дочок, казав: «Ни для кого, разумеется, не секрет, что в великом большинстве случае воспитанницам, выходящим из епархиальных духовных училищ,, представляется скромная доля быть супругами священнослужителей» (ЕЕВ, 1893, № 13, с. 325—326, ср. 328).
Душпастир міг мати друзів лише серед колег по професії, а серед мирян — лише знайомих, яких йому офіційно рекомендувалося відвідувати «как можно реже» (ЕЕВ, 1890, № 31, неоф. с. 881).
«Для священника все запрещено,— скаржився В. Бордюг,— Запрещено посещение театра, какая бы там пьеса ни ставилась, запрещено слушание оперы, хотя бы даже такой патриотической, как «Жизнь за царя») (ЕЕВ, 1914, № 3 неоф. с. 92).
Під час революції 1905 р. частина духівництва усвідомила, які згубні наслідки для авторитету церкви має подібна-кастовість, було висунено вимогу «доступа в семинарию лиц всех сословий без %» (ЕЕВ, 1905, № 35—36 оф., с. 480—481), проте примітних зрушень не відбулося, незважаючи на те, що у церковних учбових закладах вибухнули найсправжнісінькі бунти, які показали, що «чисто-духовне походження» не забезпечує лояльності, скоріше — навпаки. Справа доходила до «бросания в отхожее место изрубленных, в щепки икон и выставления в семинарском здании вместо икон дворовых метел»- (ЕЕВ, 1907, № 29 неоф. с. 655).
Після революції відношення чад душпастирів до пропонованої їм долі призвело до того, що у ЕЕВ почали з’являтися заголовки типу: «Бегство детей духовенства от духовного звания».

Когтянц К.А., с.н.с. відділу історії релігії ДІМу

До питання про закриття Тихвінського жіночого монастиря (на матеріалах ДАДО)

forum — Wed, 16 May 2012 09:15:18 +0000

На кінець 1950-х рр. в СРСР діяло 57 монастирів, загальна кількість монахів та монахинь в яких становилаі 4,6 тис. чол. Більшість монастирів (40) знаходилась в Україні, як наприклад, Тихвінський жіночий монастир. Заснований в другій пол. XIX ст., останній згодом перетворився на важливий центр релігійного життя Катеринославщини. На початку XX ст. в ньому було два-три престольних храми, 16 різних будівель, проживало 49 монахинь, 98 послушниць, 125 інших мешканців. Уже в перші роки радянської влади (1923 р.) обитель було відібрано у релігійної громади для дитячого будинку, який згодом став функціонувати як школа-інтернат. Під час німецької окупації 1941 — 1943 рр. діяльність монастиря була відновлена і тривала до його закриття в 1959 р. Аналіз документів, що зберігаються в Державному архіві Дніпропетровської області, дає можливість зробити висновок, що кампанія по закриттю Тихвінського жіночого монастиря розпочалася разом з новим масштабним наступом на релігію у 1958 р. і була заздалегідь спланованою акцією, санкціонованою «зверху».
У доповідній записці першого секретаря ЦК Компартії України М. Підгорного, направленій в жовтні 1958 р. в ЦК КПРС, наведено перелік монастирів та скитів, які планувалось закрити найближчим часом. Серед 13 запланованих на закриття в першу чергу монастирів та скитів — Тихвінський жіночий монастир м. Дніпропетровська. Загалом у 1959 р. в Україні планувалося закрити 8, 1960-го — 9 монастирів. Проте згодом плани були підвищені до 82 монастирів та скитів. Під тиском обставин патріарх Алексій вимушений був погодитися на закриття означених монастирів.
10 жовтня 1958 р. Дніпропетровський облвиконком виніс рішення № 918 про ліквідацію Тихвінського монастиря. Формальним приводом для його закриття стало те, що відновлений в роки війни монастир зайняв колишнє приміщення школи-інтернату (яке, до речі, справді було власністю монастиря), і що спосіб життя монашок начебто завдавав шкоди навколишньому населенню. Про це свідчать листи директора школи-інтернату № 2 та директора дитячого будинку на ім’я уповноваженого Ради у справах релігії по Дніпропетровській області. Разом з тим викликає інтерес повідомлення голові у справах РПЦ Карпову про багатолюдне богослужіння в монастирі 9 липня 1958 р. на свято Ікони Тихвінської Божої Матері, що свідчить про його значимість в релігійному житті краю. Незважаючи на численні протести з боку монахинь та окремих релігійних діячів, протягом 5 серпня 1959 р. відбулася ліквідація святої обителі. 82 монахині та 2 священики було насильно виселено з монастиря та відправлено в різні регіони України.
Таким чином, внаслідок розпочатої у 1958 р. антицерковної кампанії в УРСР припинили своє існування понад ЗО монастирів та скитів. На середину 1960-х рр. у республіці залишилось лише 9 монастирів, у тому числі два чоловічих і сім жіночих, в яких перебувало 45 монахів, 430 монахинь, 390 послушників. Наслідки охарактеризованого вище процесу — це численні людські жертви, фізичне й моральне страждання населення, падіння рівня його духовності, прогресуюча байдужість, громадська пасивність.

Буланова Н.М., завідуюча сектором виставок Музею історії м. Дніпродзержинська

Из истории создания немецких переселенческих колоний на Екатеринославщине

forum — Wed, 16 May 2012 08:57:52 +0000

Одним из направлений научной деятельности Д.И. Яворницкого было изучение истории заселения Юга Украины в XVIII—XIX вв. В работах академика встречаются упоминания о многонациональном составе населения Екатеринославщины. Однако по разным причинам тема эта, намеченная и очерченная в трудах патриарха украинской национальной историографии, не стала предметом его специального исследования.
В Днепропетровском госуниверситете в течение последних лет работает научно-исследовательская лаборатория, основной темой научных изысканий которой является история немецких Переселенцев на Юге Украины.
Немецкая земледельческая колонизация на территории Ека- теринославской губернии начинается в 80-х годах XVIII в. Для заселення обширных степных районов царское правительство в числе других пригласило немецких переселенцев на льготных условиях: им гарантировалась свобода вероисповедания, освобождение от рекрутской и постойной повинностей, освобождение от уплаты налогов (на 10 лет), гарантировалось единовременное пособие деньгами, хлебом, лесом. Каждой семье предоставлялся земельный надел до 65 десятин.
На этих условиях в 1789 г. в Екатеринославский уезд приехало 228 семейств прусских меннонитов. В 1790 г. закончилось обустройство 8 меннонитских колоний — Хортицкая, Кронсвейде, Остров Хортица, Энлаге, Неенбург, Шенгорст, Розенталь, Неендорф.
В 1789 г. немецкие переселенцы из Восточной Пруссии основали под Екатеринославом селение Ямбург. К 1793 г. здесь проживало 485 душ мужского пола и 479 душ женского.
В 1793 г. в Новомосковском уезде меннониты основали село Кронсгартен.
Переселенцы 1789 г. в начале XIX в. образовали ряд т.н. «дочерних» колоний. В 1803 г.— селения Бурвальде и Нижнюю Хортицу; в 1809 г.— Нейостервик и Кронсталь.
Таким образом, Екатеринославская губерния стала первой территорией Южной Украины (тогдашней Новороссии), на которой началась немецкая земледельческая колонизация. Если по данным ІІІ ревизии (переписи населения) в 70-х годах XVIII в. в губернии немцев вообще не было, то в списках V Ревизии (1795—1811 гг.) здесь было учтено 2756 чел. немецких колонистов, в том числе в Екатеринославском уезде насчитывалось 2158 немецких колонистов или 4,48% его населения.
Второй этап немецкой земледельческой колонизации Новороссии, начавшийся в 1804 г., охватил преимущественно территорию Херсонской губернии. В Екатеринославской губернии в Екатеринославском уезде немцы основали 4 новых селения в 1804—1811 гг. Однако все они были созданы старыми переселенцами, переходившими на новые места. Это поселения Бурвальде (или Бабурка), Нижняя Хортица, Нейостервик, Кроненталь.
Указ от 5 августа 1819 г. запретил переселение иностранцев в Россию в значительных количествах. Русским миссиям за рубежом было запрещено выдавать паспорта иностранцам, переселяющимся в пределы Российской империи. С 1820 г. немецкие переселенцы пребывали лишь в небольшом количестве и по специальным разрешениям. Прекращение переселения объяснялось истощением резервов казенной земли и тем, что переселение в рамках империи обходилось намного дешевле.
Новый этап немецкого переселенческого движения в 1823— 1831 гг. в Новороссию охватил и территорию Екатеринославской губернии. Его особенность состояла в том, что переселялись в основном немцы из черниговских земель, ранее осевшие там, но в 20-е. годы страдавшие от малоземелья. Хотя немецкие переселенцы прибывали в Екатеринославскую губернию не в таких количествах, как в Херсонскую, ими было образовано больше поселений, численность населения которых была, правда, невелика. В этот период заселялся в основном Александровский уезд (нынешняя Запорожская область).
Во второй половине XIX в. массовое прибытие немцев-переселейцев прекратилось. Основным источником пополнения населения колоний стал естественный прирост населения, а новые немецкие села являлись отпочкованием от т. н. «материнских колоний».
Нередкие колонисты на территории Екатеринославщины внесли заметный вклад в историю хозяйственного развития нашего региона.

Бобильова С.І., Бочарова Н.В., к.і.н., доцент кафедри загальної історії ДДУ

Меннониты Екатеринославской губернии во время меннонитского исхода из России 70-х годов XIX в.

forum — Wed, 16 May 2012 08:10:44 +0000

Екатеринославская губерния исторически сложилась в кон. XVIII—XIX вв. как многонациональный край, так что изучение эволюции этносов региона является одной из основных проблем краеведения. Особенно обращает на себя внимание судьба этноконфеесиональной общности меннонитов пореформенной Росски. Меннонитские колонии сыграли значительную роль в хозяйственном освоении и экономическом развитии Екатеринославщины. К середине XIX в. в Екатеринославской губернии проживало 1107 семей меннонитов. Они образовывали Хортицкий округ Екатеринославского уезда и Мариупольский Меннонитский округ Александровского уезда. В становлении этой своеобразной общности проблема взаимодействия конфессионального и этнического всегда стояла очень остро, но особенно это проявилось в 70-х гг. XIX в., когда тысячи меннонитов покинули Россию й отправились в далекую Америку.
Очень прочная связь между этническим самосознанием и религией во многом определила мотивацию миграционных движений общности. Строгий церковный устав запрещал меннони- там присягу и участие в войне. В 1874 г. эти религиозные ограничения вступили в резкое противоречие с законом о всеобщей воинской повинности, по которому меннониты лишились главной своей привилегии — вечного освобождения от несения воинской службы. Царское правительство попыталось найти компромиссный вариант и в мае 1875 г. опубликовало особые «Правила об отбывании обязательной службы меннонитами». В соответствии с ними меннониты освобождались от ношения оружия и отбывали повинность преимущественно в пределах Новороссийского края в мастерских морского ведомства, в пожарных командах, в особых командах лесного ведомства. Тем самым меннониты не нарушали заповеди своей религии. Однако с 1873 г. по 1880 г. в США перебрались более 10 тыс. человек, а в Канаду — около 7 тыс.
На миграционные процессы меннонитской общности повлияли и причины экономического характера. Приобретение новых земель в России наталкивалось на определенные сложности. Меннонитский капитал начал сталкиваться с русским. Меннониты скупали земли у местных помещиков. В 1868—1888 гг. в Екатеринославской губернии они приобрели свыше 30 тыс. десятин земли, образовав 16 новых колоний. Екатеринославское уездное земство предлагало даже возбудить ходатайство о воспрещении колонистам дальнейших покупок земли в Екатеринославском уезде или ограничении их определенными размерами.
Проблему безземелья можно было решить в Америке. Канадское правилъство предлагало заманчивые привилегии. По закону 1872 г. каждый переселенец мог взять всего за 10 долларов 64 гектара земли, которая становилась через 3 года его собственностью, если он ее обрабатывал и заботился о строительстве жилья. В США также была возможность приобретения достаточного количества земли и приложения капитала, так как в это время шел активный процесс освоения Запада. Агенты железнодорожных кампаний Северной Америки появились в меннонитских колониях и вели агитацию за скорейший выезд , из России.
Существенной причиной эмиграции меннонитов в Америку и Канаду стало покушение на их этническую самобытность. В соответствии с религиозными убеждениями меннониты в России существовали как обособленная общность, сохраняя в чистоте язык и традиции своих предков. Но в 70-е гг. XIX в. такое положение перестало удовлетворять царизм. В 1871 г. последовало упразднение «Попечительного комитета об иностранных колонистах в Южной России», а меннонитские колонии перешли в подчинение общих губернских и уездных учреждений. Царское, правительство начинает активно проводить политику русификации колонистов. Немецкий язык в официальных сношениях и в Делопроизводстве заменяется русским. Меннонитские школы переходят в ведение министерства народного просвещения, а в 1886—1888 гг. преподавание переводится на русский язык, кроме закона божьего и немецкого языка.
Таким образом, причины религиозного, экономического и этнического характера вынудили меннонитов покинуть страну, которая в течение почти 100 лет была их родиной. Период массового переезда начался в 1873 г., когда из Хортицкого округа; выехала 21 семья и 182 семьи из Бергтальской группы колоний. В 1876 г. еще 159 семей (859 человек) выехали из Хортицкого округа, 80 семей — из Бергталя. Эмиграция меннонитов привела к изменениям в этнической структуре Екатеринславской губернии, которая потеряла значительную часть трудолюбивого, грамотного и зажиточного населения, ведущего образцовое многопольное сельское хозяйство, развившего не менее крупную промышленность, заводскую и фабричную деятельность.

Левітова Н.В., аспірантка кафедри загальної історії ДДУ

Мистецький проект «Music in Fine Art»

admin — Tue, 15 May 2012 20:20:34 +0000

МИСТЕЦЬКИЙ ПРОЕКТ «Music in Fine Art»

«Музика в образотворчому мистецтві»

МКЗК Дніпропетровської дитячої художньої школи № 1

Місце та термін проведення: музей «Літературне Придніпров’я», відкриття 16 травня в 16.00 за адресою: пр.К.Маркса, 64, з 16 по 27 травня 2012 р.

Учасники проекту: МКЗК Дніпропетровська дитяча художня школа № 1, МКЗК Дніпропетровськ дитячі музичні школи №№ 6, 15, 14, 1, 7, 3, 12, 10.

Складова проекту:

1. Виставка учнів та викладачів Дніпропетровської дитячої художньої школи № 1. Кількість учасників – 10 викладачів; 40 учнів школи. Загальна кількість – 60 художніх творів живопису, графіки, декоративного мистецтва.

2. Музичні презентації Дніпропетровських музичних шкіл міста:

ДМШ № 6 «Музичні мініатюри» — 16 травня, 16.00.
ДМШ № 15 «А музика звучить….» — 17 травня, 16.00
ДМШ № 14 «Музика в стилі фламенко. Гітара», 18 травня, 16.00
ДМШ № 1 «Музичні акварелі» 21 травня, 16.00
ДМШ № 7 «Музична палітра» 22 травня, 16.00
ДМШ № 3 «Звуки музики» 23 травня 16.00
ДМШ № 12 «В гостях у І.Манжури» 24 травня, 16.00
ДМШ № 10 «Калейдоскоп народних інструментів» 25 травня 16.30.

Мета проекту: презентувати творчість вихованців та викладачів мистецьких шкіл міста, присвячених урочистими заходами – «День Європи в Україні» та 80-річчю заснування Дніпропетровської області.

Зміст проекту: Створити певне естетичне середовище, яке грунтується на здатності людини слухати музику і одночасно уявляти живописні образи, почути музику через художні твори, залучити молодь, фахівців та широкий загал шанувальників дитячої творчості до спільного процесу творчої взаємодії, створити певні умови для пошуково-методичної діяльності в галузі художньої та музичної освіти.

Додаткова інформація: проект «Музика в образотворчому мистецтві» в перспективі надасть можливість запрошувати в наше місто митців та музикантів з інших країн на фестиваль Європейскої культури – «Мистецтво без кордонів», започатковувати спільні виставки, зустрічі, арт-акції на рівні дитячо-юнацької творчості;

на основі проекту можливо передбачити низку тематичних телевізійних передач культурологічної спрямованості з метою розширення меж естетичного середовища – «Дніпропетровськ – сучасне европейське місто»;
проводити майстер-класи, семінари по обміну інформацією професійного спрямування для фахівців галузі культури та освіти, для пожвавлення процесів взаємодії різних напрямків гуманітарної спрямованості – музики, образотворчого мистецтва, літератури, кіно – як соціального явища, що однаковою мірою хвилює художника, композитора, письменника або режисера.

Проект склав: М.Ф.Хандога

Перфоманс про війну у стінах діорами «Битва за Дніпро»

admin — Tue, 15 May 2012 13:32:24 +0000

13 травня 2012 р. оглядовий майданчик діорами «Битва за Дніпро» на кілька годин перетворився на сцену плей-бек театру «Сусіди». Крім того, атмосфера діорами допомогла занурити всіх учасників перфомансу у воєнні роки і побачити там і героїзм, і комізм, згадати, що, крім драматизму, у війну люди просто жили,закохувалися, що страждали під час війни всі люди, які зберегли свою людськість. Знайомі і незнайомі люди завдяки акторам зуміли подолати відчуження, стати один одному зрозуміліше і ближче. Саме в цьому полягає сенс всього, що відбувається на сцені і в залі для глядачів плей-бек театру.

Перформанс був благодійний, всі гроші, зібрані під час представлення (а було зібрано 500 гривень) будуть спрямовані на реставрацію діорами.