Дніпропетровський національний історичний музей

Зала 9. Це не повинно повторитись (репресії 1930-1950 рр.)

«Це не повинно повторитися» — таку назву має експозиція, що стала даниною пам’яті мільйонам жертв жахливої репресивної сталінської системи…
Це своєрідний меморіал, де перед відвідувачами предстають справжні свідоцтва, історичні залишки — фотографії, документи, речові реліквії — народної трагедії, що розігралася у 1930-1950-і роки.
Невичерпним горем пройняті документальні джерела про штучно створений голод на Україні в 1932—1933 рр.: екземпляри місцевих газет за грудень 1932 і початок 1933 рр. з переліком колгоспів краю, що потрапили на «чорну дошку», тобто що відмовилися здавати весь хліб, включаючи і посівну фундацію, в рахунок хлібозаготівель, із статтями про репресії, що обрушилися на «саботажників» з Оріхівського і інших районів області;
матеріали комуни «Маяк» Покровського району, члени керівництва якої також відмовилися здати посівне зерно і були засуджені до різних термінів позбавлення волі; заяви селян І.Токаря і М.Тарана до правління артілі «Шлях до комуни» з проханням надати їм допомогу продовольством у зв’язку з голодом.
Серед імен репресованих, чиї матеріали представлені в експозиції, є добре відомі у нас в країні воєначальники, діячі партії і уряду: командарм П.Ю.Дибенко, комкори І.К.Грязнов і Д.Ф.Сердич; всеукраїнський староста Г.І.Петровській, нарком землеробства країни Я.А.Яковлєв, секретар ЦК КП(б)У М.М.Хатаєвич, член першого уряду Радянської України Е.І.Квірінг, життя і діяльність яких нерозривно є пов’язане з нашим краєм.
Не оминули сталінські репресії і діячів науки, культури, мистецтв. Так, Григорія Даниловича Епіка — директора видавництва художньої літератури, члена літературних організацій «Плуг» и «Політфронт» у 1934 р. заарештували і вислали на Соловецькі острови. У 1937 р. Г.Д. Епіка разом із іншими в’язнями вивезли в Біле море і затопили разом із баржею. Письменник був реабілітований посмертно у 1956 р. за  «відсутністю складу злочину».
Імена інших персонажів виставки знайомі тільки їх родичам та близьким, але трагічна доля кожного з них могла б стати темою окремої виставки, лягти в основу роману, п’єси, кінофільму. Як доля родини Пшеничних, голова якої був засуджений до страти, а його жінка, до багатьох років ув’язнення.
Залишилася маленька донечка Аллочка, яку взяли на виховання далекі родичі. 15 років матір і дочка спілкувалися лише рідкими (один раз на рік) коротенькими листами та маленькими подаруночками у вигляді дрібненької вишитої серветочки або засушеної сибірської квітки (більшого ув’язненій не було дозволено).
Не можна без болю дивитися на листи в‘язнів до своїх родичів, переданих ціною великого ризику. Більшість з їх авторів навіть не здогадувалися, що вирок „десять років без права листування” фактично означали смерть.
Виставка є спробою зробити неможливе — виправити хід історії, яка розпорядилася таким чином, що навіть могили більшості з жертв залишаються невідомими.
В центрі зали височіє п’ятиметрова багатосходинкова піраміда, утворена з портретів людей, знищених в роки репресій – своєрідний меморіал в меморіалі. Обличчя начебто визирають з пітьми минулих десятиліть і нагадують нам: : ”Це не повинно повторитися”.


Hosting Ukraine Creative Commons