Дніпропетровський національний історичний музей

Історія будинку Інзова

Опікунська контора. Пам’ятник архітектури п.п. ХІX ст.
В центрі Дніпропетровська, на його головному проспекті, у ряді будівель, що несуть пам’ять про різні епохи, стоїть будинок, про який з упевненістю можна сказати, що він один з найстаріших. Городяни називають його Будинком Інзова, а останніми роками і Літературним музеєм. Про Будинок-Пам’ятник, його дивну історію і спрямовані в майбутнє плани і мрії, ця розповідь.
Історія ця почалася в далекі і драматичні для України, для запорозького козацтва часи. Після знищення Козацької республіки і приєднання до Російської імперії земель Нижнього Подніпров’я і Причорномор’я влада щедро роздаровувала земельні наділи дворянам, створювала іноземні землеробські колонії, насильно переселяла сюди селян з північних губерній.
Йшло інтенсивне заселення краю. На вільні землі лягла “неправедна влада” імперії і її “законів згубна ганьба” (Пушкін)..
В українських степах в ті часи селилися численні вихідці з Білорусі, Польщі, Чехії, Сербії, Німеччини, Греції, Албанії, Болгарії, Угорщини, у зв’язку з чим в 1797 р. була утворена Експедиція державного господарства, опікунства іноземних і сільського домоводства, а в 1800 р. для управління колоніями Новоросійського краю (територія Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній) була створена підлегла Експедиції Контора опікунства новоросійських іноземних поселенців.
В її веденні знаходилися переселенські колонії, створювати які почала ще імператриця Єлизавета, але розмах і розвиток тенденція надбала за Катерини ІІ і в подальші роки першої половини ХІХ ст. Розмістилася Контора опікунства в юному Катеринославі.
На вулиці Великій (нині пр. Карла Маркса, 64) для будівництва її будівлі була виділена земельна ділянка, на якій, між 1810 і 1812 рр. і споруджений одноповерховий будинок в стилі класицизму. Будівництво здійснено за одним із зразків, узятому з циркулярно затвердженого альбому «Збору фасадів» 1809 року.
Вільно поставлена на великій ділянці, відповідно до прийнятого в ті часи принципу садибного домоволодіння, будівля мала відкритими всі чотири фасади і вікно на чотири сторони. Його оточували великий сад і двір з флігелями, з господарськими і службовими спорудами. Двір, ймовірно, в ті роки по периметру був обнесений огорожею, а біля воріт розміщувалася смугаста будка охорони. Історик архітектури пише: «Несмотря на сдержанность и простоту безордерного решения фасада, дом репрезентативен.
Парадность классической композиции достигнута четким ритмическим построением, а также выделением деталей цветом. Композиционная схема построения главного фасада заключается в акцентировании центра с помощью небольшого ризалита со ступенчатым аттиком. Оконные проемы обрамлены выделенными цветом наличниками. Главным фасадом здание выходит на проспект.
В его композиционном решении соблюдено присущее классицизму правило нечетного количества окон (пять). Боковой фасад более протяженный: в нем сделано шесть оконных проемов. Декоративное решение всех фасадов идентично. Исторический, сохранившийся неизменным, вход в здание расположен в центре ризалита дворового фасада. Внутренняя планировка – анфиладная. Интерьеры не сбереглись в той мере, которая позволила бы говорить о характере их архитектурного решения и отделки, однако найденный в ходе исследований фрагмент лепного карниза позволил произвести его реконструкцию»
.
Найраніша згадка про Будинок на картах Катеринослава знайдена істориком архітектури В.С.Старостіним. На плані міста, який датований січнем 1806 р., під №28 з’являється “Закладена кам’яна контора Опікунства іноземних поселенців” (на цьому ж плані пізнє слово “закладена” закреслено, а зверху написано “побудовану”). Великим успіхом для відтворення історії удома і приводом для наукових дискусій сталі знайдені в Дніпропетровську і Петербурзі креслення будівлі 1818 (імовірно) і 1827 років.
Перший: „На побудову контори Катеринославських іноземних поселенців”, є знайдений у фундаціях Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького. Він створений не раніше 1818 року (судячи по водяним знакам на папері) і є підписаний катеринославським архітектором (міським і губернським) Н.П.Насеткіним. Зображена на цьому кресленні будівля значно відрізняється від існуючої. На проекті – більш масштабна будова з високим цоколем, іншим оформленням фасадів і кількістю вікон. Є підстава припускати, що це креслення створено в 1818 р. у зв’язку з реорганізацією, укрупненням Новоросійської контори, перетворенням її в Піклувальний Комітет. Очевидно, саме тоді з’явилося бажання побудувати нову, більш представницьку будівлю, для якої розробили ефектний проект. А не здійснений він був, ймовірно, через те, що вже в 1820 р. «головний офіс» знов створеного Комітету перемістився до Кишинева. Втім, може все було інакше. Наукові пошуки в цьому напрямі продовжуються. Безперечно лише те, що існуюча будівля побудована за іншим проектом, який потрібно було спробувати знайти.
І тут дослідникам неймовірно пощастило. В кінці 1980-х дніпропетровський історик, викладач держуніверситету Є.А.Чернов і його студенти під час літньої історіографічної практики в Ленінграді знайшли в Історичному архіві (нині РДІА) креслення будинка, створене в грудні 1827 р., і яке має наступну назву: «План и фасад каменному дому для конторы иностранных поселенцев в губернском городе Екатеринославле, сочиненный в строительном комитете» .
На ньому зображений дворовий фасад і план першого поверху будівлі епохи класицизму. Нашому погляду представлено одноповерхову споруду на невеликому цоколі, з двома невеликими ризалитами і з фронтонами на головному і дворовому фасадах. Вхідні двері з двору. Скромне облицьовування вікон. Достатньо легко впізнаваємий план. Без сумніву, це той самий будинок, в якому нині розмістився літературний музей (правда, ще без другого поверху). Креслення, судячи з усього, створено з метою звіту перед Колегією закордонних справ і тоді ж було відправлене до Петербургу. Цей документ став для нас безцінним джерелом в ході вивчення будинку-пам’ятника, відтворення його історії.
В подальшому була отримана додаткова інформація про конструкцію будівлі. Фундаментом для нього стало масивне гранітне каміння – осколки висаджених скель у Монастирського острова, які спочатку передбачалося використовувати на будівництві Преображенського собору. Цеглина, з якої побудований будинок, була узята з недобудованого палацу князя Потьомкіна. В колекції літературного музею зберігаються зразки осколків граніту, цегла (одна з них з клеймом «Віра», стала для нас символом у важкі роки), а також цвяхи ручного кування, що сполучають дерев’яні конструкції будівлі. Знайшлася відповідь на питання щодо дати на кресленні. Саме в 1827 р., як свідчать мемуари очевидця А.М.Фадєєва, з Петербургу в Катеринослав приїхали з ревізією два урядовці. Вони, судячи з усього, разом з іншими документами відвезли, як звітний документ, і обмірне креслення будівлі Контори Опікунства.

Опікунська контора. Діячі.

Самуїл Християнович Контеніус.
Першим керівником Новоросійської контори іноземних поселенців був статський радник Самуїл Християнович Контеніус (дата народження невідома — 1830). Впливовий державний діяч, він мав широкі повноваження в створенні і розвитку колоній. Увійшов до історії України і як засновник тонкорунного вівчарства, яке на десятиріччя стало основною галуззю сільського господарства на півдні.
Створив Катеринославське помологічне товариство і одне з кращих в країні училище садівництва, за допомогою яких пропагував і поширював в краї високоякісні сорти плодових дерев (видав спеціальний указ, по якому всі колоністи були зобов’язані придбавати саджанці щеплених плодових дерев і садити в своїх садах). Краєзнавець. В 1809 р. досліджував історію катеринославської суконної мануфактури. Зібрані їм матеріали мають велике значення для історії промисловості півдня України. Талантом і працьовитістю здобув високу оцінку у сучасників.
Андрій Михайлович Фадєєв (1789 – 1867)
З 1815 р. молодшим товаришем головного судді, а з 1818 начальником канцелярії Піклувального комітету про іноземних поселенців був Андрій Михайлович Фадєєв (1789 – 1867). Державний і громадський діяч, в Катеринославі він був і активним учасником становлення і розвитку Помологічного товариства. Тут же почалася його публіцистична діяльність. В подальші роки Фадєєв посідав високі посади головного опікуна кочових народів в Астрахані, був управляючим Палатою державного майна, потім губернатором в Саратові. З 1846 і до кінця життя – керівник експедиції державного майна Закавказького краю в Тіфлісі (Тбілісі). Фадєєв залишив свій слід і в мемуарній літературі, написавши за останні роки життя об’ємні спогади, що стали нині важливим історичним джерелом. Ось яким він побачив наше місто двісті років тому:
“Екатеринослав тогда представлял более вид какой-то голландской колонии, нежели губернского города. Одна главная улица тянулась на несколько верст, шириною шагов в двести, так что изобиловала простором не только для садов и огородов, но даже и для пастбища скота на улице, чем жители пользовались без малейшего стеснения. На горе красовались развалины Екатерининского собора и Потемкинского дворца. Я застал его уже с поврежденною крышею, без окон, без дверей; одна комната была завалена бумагами, составляющими потемкинский архив при управлении его Новороссийским краем. Никто об этом архиве не заботился и даже при дворце не находилось ни одного караульного…Через несколько лет этой груды бумаг, в которой, без сомнения, нашлось бы много любопытного, уже вовсе там не существовало, а только клочки их валялись, рассеянные по саду, окружающему дворец. …Общество в Екатеринославе, за исключением двух-трех личностей, было весьма первобытное… помещики, проживавшие в городе, были почти все вышедшие в дворянство или достигшие значения по своему состоянию, из приказных, откупщиков, подрядчиков, лакеев и всякой челяди потемкинской и его фаворитов. Обхождение многих помещиков с их людьми было самое бесчеловечное. Образ их жизни был самый забулдыжный: карты, обжорство, пьянство, пустая болтовня и сплетни занимали их все свободное время”.
Автор цих спогадів був головою унікальної сім’ї, що дала вітчизні три покоління видатних державних і суспільних діячів, учених і письменників. Його дружина – О.П. Долгорука (в заміжжі Фадєєва) – одна з найосвіченіших жінок свого часу, учений-природознавець, колекціонер. Його діти: відома письменниця О.А.Ган; генерал, військовий історик, публіцист Р.А.Фадєєв; суспільний діяч, відомий колекціонер Н.А.Фадєєва. Його внуки: всесвітньо відомий дослідник, письменниця, творець Міжнародного теософського суспільства О.П.Блаватська; дитяча письменниця В.П.Желиховська; державний діяч, міністр-реформатор С.Ю.Вітте.
Іван Микитович Інзов (1786 – 1845)
В 1818 р. Новоросійська контора іноземних поселенців була перетворена в Піклувальний Комітет про колоністів Південного Краю Росії (в джерелах ми знаходимо і інші його назви: Піклувальний Комітет іноземних поселенців південного краю Росії Комітет опікування про колоністів південного краю, Піклувальний Комітет колоністів південного краю Росії, Піклувальний комітет про іноземних поселенців південного краю Росії), з трьома відділеннями: Катеринославськім, Одеським і Бессарабськім.
Головним опікуном і головою Комітету був призначений генерал-лейтенант І.М.Інзов. Саме з того часу будівля стали називати Будинком Інзова, Інзовськой канцелярією.
Іван Микитович Інзов (1786 – 1845) – державний діяч, генерал-лейтенант, герой Вітчизняної війни 1812 року. Виходець із знатного (по легенді — царського) роду. Отримавши блискуче виховання і освіту, в сімнадцять років почав військову службу. Брав участь в багатьох походах. В тридцять в чині підполковника командував полком, брав участь в суворовських походах. В 1812-ом – бойовий генерал, начальник дивізії. За відвагу і полководське мистецтво був нагороджений багатьма високими орденами і медалями.
В 1818 генерал-лейтенант очолив Комітет і в подальші роки зробив немало для надання допомоги переселенцям в їх облаштуванні на новому місці. В 1820 році в Катеринославі відбулася перша зустріч Інзова з Пушкіним, в долі якого генерал зіграв важливу роль.
В тому ж році головний опікун і голова Комітету, зберігши посаду, отримав нове призначення і став повноважним намісником Бессарабського краю, у зв’язку з чим переїхав до Кишинева. І тут багато що робив для допомоги нужденним. Особливо піклувався про переселенців з Болгарії, що бігли від турецького ярма: відводив землі, звільняв від податків, видавав зерно. Заснував для переселенців нове місто, назване Болградом, де побудував церкву, школу, лікарню. Добротою і людинолюбством, розумом і доброзичливістю залишив про себе незгладиму пам’ять серед переселенців, яку і нині бережуть їх нащадки.
В травні 1820 р. в Інзовськой канцелярії неодноразово бував російський поет Олександр Сергійович Пушкін (1799 – 1837), що служив в той період в Колегії закордонних справ і був направлений в Катеринослав з Петербургу на службу в Піклувальний комітет. Генерал Інзов не обтяжував поета службовими обов’язками, що дозволило йому поселитися в старому козацькому селі Мандриковка поблизу Катеринослава. Тут, на березі Дніпра, він став свідком втечі з-під варти двох закутих в ножні кайдани каторжників і їх порятунку від переслідувачів. Неймовірна подія, в автентичності якої поет переконував своїх читачів багато років, лягла в основу поеми „Брати розбійники”. Катеринославським подіям присвячено також декілька листів поета, стаття „Спростування на критики”. Але не тільки.
Багатьма іншими нитками пов’язаний поет з нашим краєм. На Придніпров’ї служив комендантом Новобогородицькой фортеці, тут же похований пращур Пушкіна А.І.Ржевський. В Екатерінославе жили його родичі – Павліщеви. Тут же більше ста років простояв пам’ятник Катерині ІІ, що належав Пушкіну і його сім’ї. І останнє: до кінця життя поет зберігав в своєму особистому архіві карту Катеринославської губернії, видану в 1821 році.
В 1834 відбулося нове перетворення Піклувального комітету. Його підрозділи-контори скасовувалися, штати скорочувалися, а сам Комітет на чолі з генералом Інзовим і невеликою кількістю співробітників переводився до Одеси. В зв’язку з реорганізацією канцелярія Комітету в Катеринославі була закрита. А в 1845 році, після смерті І.Н.Інзова, Піклувальний комітет був розпущений і припинив своє існування.
Осередок освіти
Наступний етап життя Будинку Інзова на сто із гаком років пов’язаний з історією освіти на Придніпров’ї. В середині 1830-х років (за деякими джерелами в 1837 р.), після ліквідації катеринославської контори Піклувального комітету, ділянка перейшла у власність Міністерства Народної Освіти (був куплений за 12.000 крб.). В будівлях (основному і дворових) розмістилося Катеринославське повітове училище. В 1877 р. воно було перетворено в трикласне міське училище з ремісничим відділенням.
13 лютого 1883г. в будівлі училища, завдяки його інспектору М.І.Павленку, були відкриті перші публічні читання створеної при Товаристві опіки про жіночу освіту Комісії народних читань. Того дня тут зібрався весь вищий світ міста: архієпископ Феодосій, губернатор, всі посадовці і імениті городяни (всього 177 чоловік).
До 1886, коли кількість учнів в училищі досягла двохсот і його будови (як основне, так і допоміжні, дворові) вже не могли виконувати в повному об’ємі своїх функцій, катеринославська міська дума ухвалила рішення про надбудову другого поверху будинку. Воно було надбудовано між 1886 і 1890-м, що дало можливість перетворити трикласне училище в чотирикласне. Відзначимо, що добудова була проведена так тактовно, що будівля зберегла зовнішній вигляд і всі характерні особливості архітектури класицизму.
В 1901 р. в Будинку Інзова розмістилося 1-е Катеринославське Вище Урядове Початкове училище Міністерства народної освіти. На початку століття в будівлі розміщувалося також і Літературно-артистичне товариство ім. М.В.Гоголя. В 1910-му щорічник «Весь Катеринослав» дає про будинок наступну інформацію: «Городское четырехклассное училище (Проспект, близ Почты, собственный дом). При училище имеется класс ручного труда для учеников (работы по дереву), вечерний класс рисования и черчения для мастеровых и рабочих. Педагогические курсы для подготовки учителей начальных классов. Время занятий с 8 ? часов утра до 2-х часов дня».
Микола Степанович Погрібняк
З 1908 р. і до революції (за іншою версією з 1909 по 1914), після закінчення Миргородської художньо-промислової школи тут працював викладачем графічних мистецтв учень А.Сластіона, відомий український художник-живописець Микола Степанович Погребняк (1885 – 1965). Активний член катеринославської «Просвіти», він зробив важливий внесок в історію української книги. Оформляв і ілюстрував книги Дмитра Яворницького, Івана Труби, Івана Рудченка, а також журнал «Зоря», збірки народних пісень і казок. Любов і талант вкладав в книжки і підручники для дітей. Багато років викладав в Дніпропетровському художньому училищі.
Художник увійшов до вітчизняної культури як автор жанрових картин, пейзажів, серед яких його полотна «Після дощу» (1912), «На Київщині» (1913), «Вечір» (1937), «Метелиця» (1945). Зібрав унікальну колекцію зразків українського орнаменту (нині в зібранні Дніпропетровського художнього музею).
Михайло Аркадійович Свєтлов (1903 – 1964)
В училищі отримав початкову освіту російський поет, наш земляк Михайло Аркадійович Свєтлов (1903 – 1964). Журналіст Михайло Сосновін згадує: «Уроки русского языка и литературы в училище, носившем название Екатеринославского высше-начального, были самыми любимыми. Но однажды урок оказался необычным. Учитель, как всегда, одетый по форме – в зеленую диагоналевую тужурку, прочел нам небольшое стихотворение и предложил определить, ямбом или хореем написано оно. – Когда ответите на мой вопрос, скажу, кто написал… – сказал учитель. Эпизод этот запомнился навсегда потому, что автором стихотворения был будущий создатель «Гренады», тогда старшеклассник училища Михаил Свєтлов.
Так открылось, что худощавый мальчик, который лихо спрыгивал на ходу с подножки трамвая, торопливо, перед самым звонком, сбрасывал с себя в раздевалке черную шинель, немного озорной, как все мальчишки в четырнадцать лет, пишет стихи. Шел семнадцатый год»
.
Друкуватися Свєтлов почав в 1917. «Революції червона тінь на безвусому обличчі підлітка» сприяла появі поеми «Катеринослав», ряду віршів в газетах «Зірка», «Голос Солдата», а також роботі завідуючим відділом друку Катеринославського губкому КСМУ і редактором комсомольського журналу «Юний пролетар». Сприяла вона і співпраці з поетами Михайлом Голодним і Олександром Ясним. Перша збірка – «Рейки» (1922), потім – «Вірші про Ребе» (1923) і інші. В 1920-е створив широку популярність вірші, що отримали, «Двоє», «Рабфаковке», «Теплушка», «Я в житті жодного разу не був в таверні.», «Гулянка», «Маленький барабанщик», «Гренада», «Пісня про Каховку». Пізніше з’явилися інші вірші – «Сліпці», «Італієць», а також п’єси «Глибока провінція», «Казка». Підсумком складної творчої біографії поета стала книга «Мисливський будиночок» (1964).
Валерьян Петрович Підмогильний
В 1920-х роках в Будинку Інзова розмістилася Українська школа ім. Івана Франка і курси українознавства. Тут в 1919 –20-м роках викладав математику юний Валер’ян Петрович Підмогильний. Цей факт встановлений дослідником, письменником, краєзнавцем Н.П.Чабаном. Приводимо цілком довідку, підготовлену їм 14.03.1998 р. для літературного музею: «Видатний український письменник і перекладач, наш земляк Валер’ян Петрович Підмогильний (1901 – 1937), як свідчить його автобіографія 1924 р., у 1919 – 1920 роках учителював у самому Катеринославі і повітах (“Літературна Україна”, 31 січня 1991 р.). З тієї ж публікації дізнаємося: “Одночасно я став учителювати як викладач математики. 1920 року я був відряджений до м. Павлограда…” Як свідчать листи В.Підмогильного до поета Трохима Романченка (1880 – 1930), у жовтні 1920 року В. Підмогильний ще викладав у Катеринославі.
Листи до Т.Романченка зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Шевченка у Києві (фонд 46) і опубліковані мною в журналі “Бористен”, 1993, №2., с.6-7. За листами В.Підмогильного можна визначити, що в школі, де він викладав, навчалася донька Трохима Романченка Олена. У тому ж фонді Інституту літератури зберігається чернетка листа Трохима Романченка до В.Підмогильного від 15 липня 1929 року, де міститься таке істотне для нас свідчення: “Бачив Вашого останнього портрета і Ви так змінилися проти того, коли я Вас бачив, що трудно і взнати. Це каже і моя дочка, яка Вас знала по школі імені Франка, де Ви учителювали”. Тепер – про те, де знаходилася школа імені Франка. У катеринославському часопису “Споживач” (№11, 8 липня 1920 р., с.24-25) розповідається про намір організувати курси українознавства: “Курси розпочнуться 10-го липня в помешканні 91-ої української школи імені Івана Франка, що між Поштою та Асторією. Напевне, з цього можна зробити виснавок, що школа імені Франка знаходилася в будинку, який ми тепер називаємо “будинком Інзова”. Таким чином, треба вшанувати пам’ять про Валер’яна Петровича Підмогильного, який учителював у школі імені Франка, меморіальною дошкою. Микола Чабан, член Спілки письменників України».
Валер’ян Підмогильний був прекрасно освічений, глибоко знав історію європейської культури, літератури, філософії. Став одним з перших в Україні представників «філософії існування» – экзистенціоналізму. Писати почав ще в дитинстві, поміщаючи свої розповіді в шкільному журналі під псевдонімом «Лорд Лістер». В 1-му Катеринославському реальному училищі (нині один з корпусів Дніпропетровського національного університету на пр. К. Маркса, 36) був учнем відомого літературознавця, фольклориста, перекладача П.А.Єфремова. Вчився на математичному факультеті Катеринославського університету, проте через відсутність життєвих засобів залишив навчання.
1919-1920 роках працював в губернському відділі народної освіти, посідаючи посаду секретаря секції художньої пропаганди, викладав в Катеринославі і Павлограді. Публікував свої твори в літературно-науковій і педагогічній збірці «Січ», збірці «Вир революції». В 1920 р. в «Українському видавництві» вийшла перша книга блискучої психологічної прози молодого письменника, названа ним «Твори. Т. 1». В 1920-тих були написані також „Повстанці” „Іван Босий” „Проблема хліба” „Третя революція”. Серед кращих творів Підмогильного романи „Місто” (1928) „Невеличка драма” (1930) „Повість без назви” (1934).
На зльоті, коли геній Підмогильного тільки набирав силу, почалося цькування і гоніння письменника. Вже в 1930 критика називає його твори «чужими революційній дійсності». Його усувають від літературного процесу, позбавляють можливості публікуватися, а в 1934 арештовують разом з іншими письменниками літературної організації „Ланка” (пізніше – „Марс”).
3 листопада 1937 року, в ознаменування 20-річного ювілею революції, він разом з багатьма представниками української творчої еліти був розстріляний на Соловках як ворог народу. В 1930-тих роках в будівлі розміщувалася професійно-технічна школа «Металіст», потім Єврейський машинобудівний (за іншими джерелами – політехнічний), пізніше – металообробний технікум.
В післявоєнні роки в будівлі і дворових спорудах що йому належать, розташовувалася будівельна школа №1 обласного управління трудових резервів. В 1949 на його фасаді була закріплена меморіальна дошка, присвячена А.С.Пушкіну. В 1963 р. її замінили на нову, бронзову у вигляді медальйона (скульптори С.А.Огій і Г.П.Левчук). З 1950-х і до початку 1970-х в будівлі розміщувалося фабрично-заводське училище, пізніше перейменоване в будівельне профтехучилище №5. Потім – Виробниче об’єднання готельного господарства Дніпропетровська, пізніше – Дніпропетровське міськжилуправління (до 1988). 8.08.1970г. рішенням виконкому Дніпропетровської обласної Ради депутатів трудящих № 618 будинок узято під охорону держави як пам’ятник історії. Охоронне зобов’язання № 1525 від 1.09.1971г.
Літературний музей.
В 1970-е в середовищі вчителів і краєзнавців виникла ідея створення в Дніпропетровську літературного музею і розміщення його в будинку-пам’ятнику. Авторами листа-звернення до міської і обласної влади стали вчителі-словесники В.Е.Сандріков і Е.Я.Біржак. Ідею підтримав Історичний музей ім. Д.І.Яворницького і його директор Г.Ф.Ватченко. 24.02.1982 р. Дніпропетровський міськвиконком ухвалив рішення про створення в будівлі на пр. Карла Маркса, 64 літературного музею.
В 1983 р. на базі Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького був створений науково-дослідний і експозиційний відділ літератури. Керівником відділу була призначена Е.В.Аліванцева. Науковими співробітниками стали Н.Е.Василенко, І.В.Мазуренко і трохи пізніше С.Н.Каспір-Мартинова (в цьому ж складі науковий колектив літературного музею працює і сьогодні, двадцять п’ять років опісля!) В подальші роки успішно йшли наукові дослідження, збір колекцій, підготовка експозиційної документації. Комплексні історико-архітектурні і інженерні дослідження будинку провели провідні фахівці київського інституту «Укрпроектреставрація» під керівництвом В.І.Маркиза.
Історію будинку відтворювали разом з науковими співробітниками музею, працюючи в архівах по всій країні. Головною задачею був в ті роки збір і поповнення колекції для літературного музею. Невелика за об’ємом, але прекрасна за якістю, вона вже існувала, завдяки Д.І.Яворницькому і співробітникам старших поколінь, у фундаціях батька-творця – Історичного музею. Але для того, щоб розвернути повноцінну літературну експозицію, цього було недостатньо. В 1980- 90 -х роках наукові співробітники створюваного літмузею побували у багатьох письменників Придніпров’я і у родичів тих з них, кого вже не було серед живих; написали сотні листів по всьому світу, їздили у відрядження по країні, розшукуючи всіх, хто прямо або побічно пов’язаний з краєм, його культурою і літературою.
На початку 1998 було ухвалено рішення про поетапне відкриття літературного музею. Обладміністрація виділила невеликі кошти, які дозволили відремонтувати фасад будівлі, завершити обробні роботи на першому поверсі і створити експозицію в одному із залів. 24 травня 1998 р. музей “Літературне Придніпров’я” був відкритий для відвідувачів виставкою «Сторінки літературної історії краю». Незавершений другий поверх, розміркувавши, фахівці зробили експериментальною зоною музею (музейним полігоном) і відкрили для відвідувачів через декілька місяців виставкою молодих художників і поетів, тим самим перетворивши проблему в своєрідну особливість.
Літмузей проводить в рік 20 – 25 виставок і до 70 – ти різноманітних науково-просвітніх заходів. За десять років роботи створено понад 300 літературних і культурологічних експозицій, проведено понад вісімсот літературних і музичних вечорів, зустрічей з письменниками, презентацій книг і творчих проектів.
Одній з важливих тем діяльності музею стала дитяча творчість, творчість молоді.
Концептуально важливою для творців особливістю багатьох з цих проектів було поєднання, синтез різних видів мистецтв, створення експозицій-містерій, наповнених різноманітними експонатами, багато з яких набуває необхідного авторам не тільки історичного, літературного, меморіального, але і, головне, символічного звучання. Тематичні зустрічі і вечори також набули завершеної форми спектаклів, дійств, свого роду музейних містерій.
В 2006 році музей «Літературне Придніпров’я» почав і успішно реалізує два останні роки новий проект, названий авторами «Середи в літературному музеї». Тепер музей цього дня працює не до п’яти, а до восьми годин вечора і саме цього дня проводить велику частину своїх масових заходів. Середу тепер громадськість називає днем прийомів в музеї «Літературне Придніпров’я» або літературним салоном.
Яскравим явищем останніх двох сезонів став цикл музичних вечорів «Звуки старовинної музики». Автор проекту Олександр Панаськін і його творчий колектив виконали вже дванадцять клавесинних концертів музики Західної Європи XVI – XVIII ст., запросили для участі в проекті з авторськими концертами професорів: з Лондона Крістофера Стембріджа і з Києва Світлану Шабалтіну.
Останніми роками в літмузеї щорічно проходять різні культурологічні фестивалі і конкурси, серед них і поетичний фестиваль молодих авторів « Крик на лужку».
Фахівці роблять все для того, щоб музей «Літературне Придніпров’я» був живим організмом, а не лавкою старовини. Відтворюючи історію, музей спрямований в майбутнє.


Hosting Ukraine Creative Commons