Життя — яка то гарна річ!
Життя — прекрасна таємниця,
Втіх, чистих радощів криниця…
Життя — яка то гарна річ:
Злотистий день, кохана ніч,
Коханий сон, й кохана сниться…
Життя — яка то гарна річ!
Життя — прекрасна таємниця.
1918 р.
Цей вірш з «божої скрині» талановитого українського поета ркадія Казки — Мандрівника Духу, співця людських радощів, Сонця, кохання, суму й самотності, водночас бентежного і байдужого, як всесвіт.
Ім’я А. Казки досі залишається маловідомим навіть у літе-ратурно-мистецькому середовищі, не кажучи вже про широке коло читачів. Прізвище поета й посьогодні не залучено до літературного процесу. Коротке, але яскраве життя Казки схоже з його блискучими сонетами, тріолетами, газелями, рондо.
Музично обдарована особистість поета тільки в світі музики відчувала повну свободу, якої так не вистачало в реальному житті.
Яким же було реальне життя поета? Спробуємо дізнатися про це, використовуючи епістолярну спадщину А. Казки, спогади про нього його близьких.
Аркадій Васильович Казка народився 11 вересня (за старим стилем) 1890 р. у родині, що походила з козаків.
Батько поета любив спів та музику, керував церковним хором. Цю пристрасть до пісні передав синові.
Аркадій Казка навчався у Чернігівському реальному училищі, де заприятелював з Павлом Тичиною. Про це ми дізнаємось з листа дружини поета, Ганни Павлівни: «Будучи ще учнем реального училища Арк.(адій) Вас(ильович) разом з П.Г. Тичиною співали в хорі і жили в інтернаті при монастирі…». Разом вони-відвідували «суботи» Михайла Коцюбинського.
Аркадій закінчив Чернігівське реальне училище, — згадувала його дружина, — а потім вступив до Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Тяжке матеріальне становище примусило його повернутися до Чернігова і працювати. Він став креслярем у Чернігівській земській управі, взявши на своє утримання трьох сестер і племінницю.
Згодом сестра Олена (середня) теж стала працівницею стат-відділу зем. управи.
Але жили дуже бідно».
Потім А. Казка тривалий час працював шкільним вчителем у селах Київщини, Катеринославщини, в Одесі. Революцію прийняв захоплено.
А. Казку, як за життя, так і після, друкували мало. Інколи його твори з’являлись у «Літературно-науковому віснику», «Новій Громаді», «Плузі». Творчість А. Казки не підпадала під еталон пролетарської поезії, хоча були у нього вірші, присвячені революції (сонет-акровірш «Буря», поеми «Стежечка», «Сон старого кобзаря», «Ленін», «Великдень» та інші).
У листі до Павла Тичини та Лідії Папарук від 10.11.24 р. А. Казка міркує про збереження творчої індивідуальності поета. «Поети — діти свого часу, і тому при широті нового діапазону — ти не можеш не буть у центрі сучасності. Єсть тільки поети, творчість яких переїхало грузовиком ідеології, і тому всі твори їх викручені, викривлені. Ти спасся — добре напружившись. Це зберегло гармонійну врівноваженість твоїх творів (бездоганна форма і сучасний зміст)».
А. Казці, одному з небагатьох поетів 1920-х років, поталанило наблизитись до гармонії в своїх творах. Але ж така поезія не давала змоги «заробити на чоботи» (за словами А. Казки).
Ввесь світ правдиво є Кохання Келих,
Шумує-грає він із віку в вік,
Божественно-прекрасний п’яний сік
У зміні днів то журних, то веселих.
Тож тішимось і ми його красою —
Промине Час і все візьме з собою.
(«Аргонавти». Сонетовий вінок.)
1923 р. поет підготував рукописну збірку поезій «Lamenla-bіlе» («Сумливе»), яку подарував Г. Верьовці.
З листування з П. Тичиною видно, що А. Казка готував до видання збірку з сентиментальною назвою «Розірване намисто», а в листі до свого учня, поета В. Мисика, писав про утворення нової збірки «Васильки».
Ці творчі плани так і не були здійснені.
1925 р. А. Казка з Київщини переїхав працювати до Одеси.
Наприкінці літа 1929 р. на Україні почались перші арешти у справі «СВУ» («Спілка визволення України»). А. Казку разом з багатьма українськими інтелігентами також було притягнуто до цього процесу. 10 вересня він опинився за ґратами одеської в’язниці.
Близько трьох місяців поета тримали в камері, вимагаючи «зізнань». Виснажений допитами, моральними та фізичними знущаннями, тонкий, вразливий А. Казка 23 листопада покінчив життя самогубством.
П. Тичина, коли дізнався про цю трагедію, написав до своєї коханої Лідії Папарук: «Наш нещасний хлопець покінчив з собою (…) і таланту не розвинув. І світу білого не випив».
Пройшло не одне десятиліття, поки твори поета побачили світ. Багато зусиль до цього доклали П. Тичина, В. Мисик, А. Павлюк, Г. Казка, тільки 1989 p. С. Тельнюку пощастило видати першу книгу А. Казки «Васильки», куди увійшли оригінальні поезії, листи до П. Тичини та Л. Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.
Пропонуємо читачеві спогади дружини поета Ганни Павлівни Казки, які розповідають про «катеринославські блукання» поета 1919—1921 років.
30.07.1970 р. М. Чернівці
В 1919 р. ми працювали в Києві. Восени Київ захопили петлюрівці і білогвардійці, і ми опинились без роботи. Наркопрос освіти, де я працювала, виїхав, давши нам наперед за два місяці зарплату, а інші установи були закриті… Ми вирішили виїхати до Криму. Один знайомий запропонував улаштувати нас у Сімферополі. Багато тоді від’їжджало з Києва людей, поїхали і ми. Та не довелось добратися нам до Криму. В Дніпропетровську, бувшому Катеринославі, білогвардійці запропонували нам вийти з поїзда, місто було оточене з одного боку червоними, а з другого — махновцями.
Довго ми в той день блукали по місту, шукаючи притулку. Нарешті, нас прийняв до себе один залізничник.
Час ішов, а роботи не було. Тут теж майже всі установи були закриті. Хліба було більше, ніж у Києві, та що з того, коли не було за що купити. Речі майже всі були продані. Ми голодували.
І ось одного разу, блукаючи по місту в пошуках роботи, почув в церкві спів і зайшов туди. Знайомий добре з музикою і маючи гарний голос, він підійшов до криласу і став співати.
В той день А.В. приніс буханку хліба. Це було для нас гірким «святом». Такі «заробітки», звичайно, не забезпечували нас, бо все це було тимчасове, випадкове, хоч і просили приходити і співати. Пізніше до хору вступили двоє оперних артистів, бо театр не працював.
Одного разу хтось з хористів сказав Арк. Вас-чу, що приїхав священик з с. Новопавлівки Павлоградського р-ну, набирати співаків до свого хору і запросив до себе бажаючих. Обіцяв хорошу зарплату. Артисти і Арк. Вас. погодились їхати. Через пару днів ми залишили Катеринослав.
На душі було препогано: не того ми чекали.
В Новопавлівці так сяк улаштували нас. Час минав, але ми не могли призвичаїтися до такого життя: нас приваблювала школа.
Одного разу до школи приїхав інспектор РВНО і випадково зустрівся з нами. Довідавшись, що ми вчителі, він зрозумів нашу біду і пообіцяв влаштувати нас. Через тиждень ми вже були в с. Підгороднє, яке знаходилося приблизно в 3-х км від Новопавлівки.
Школа була розташована на горі, недалеко від дороги, а будинок для вчителів, де ми жили, — понад самим шляхом. Весь час, і вдень, і вночі розлягалося гуркотіння підвід і цокання копит: проходили різні військові частини. Хліба! Хліба! Хліба!
Школа працювала з перебоями, не вистачало вчителів. Зарплата затримувалась місяцями. Вчителі роз’їхалися, хто куди. Залишились ми та ще один вчитель Борис Подлявський з дружиною.
В 1921 р. у нас там народився син Левко. Аркадій Васильович не падав духом, хоч і жили дуже погано.
Приходили до нас селяни і учні, і він багато часу приділяв їм: одним давав поради, з другими вів бесіду, з учнями проводин читання творів тощо. Тоді ж він і познайомився з В. Мисиком і чимало часу проводив з ним. Він одразу помітив талановитість учня, любов його до поезії.
Деякі селяни просили А.В. вчити їх дітей вдома, за це давали трохи хліба, молока, овочів.
Одного разу ми замість зарплати, якої так довго чекали (З місяці), одержали два пуди ячменю і були безмірно щасливі…»
Листи А. Казки до П. Тичини (зберігаються у відділі рукописів ЦДАМЛМ України) — це свічадо тонкої творчої думки, відбиток почуттів, сумнівів, контрастів доби, історія душі «дивовижно совісного і щирого поета».
З листа за 2 жовтня 1926 р.
За час революції я якось розгубився і якось охляв, нема буяння і буйства творчих сил, отого чернігівського… Нема. За час горожанської війни я одірвався і від російської і від української літератури в той час, як пам’ятаєш? У Чернігові на поличці моєї етажерки ти міг бачити свіжі видання паризькі, от як томіки Верлена, Верхарна, також: і німецькі поети і російські — тепер я, за ці роки не маю можливосте слідкувати навіть за українською літературою, а це останнє багато важить: орган без дії — вправ, роботи атрофується, і це позначається і на продукції.
…1) Постався зі всією суворістю до надісланого матеріялу, до чого тебе зобов’язує відповідний пост редактора.
2) в тім разі, коли матеріял не підійде, не , пиши мені про нього ані рядочку, я буду й так розуміти, що мої силкування воскресити в собі творця і поета — марні цілком і що на цьому я раз і назавжди мушу поставити крапку…
Це і моя остання вилазка до «Ч.Ш.» і до «Ж- і Р.» — після якої я залишу для себе право викладати літературу і верифікацію в обсязі семирічки — розбуркуючи творчі сили інших (як це я зробив із Мисиком). Хоч це і трохи сумно, але зате буде правдиво».
Одеса, 7 грудня 1926 р.
…Твоя листівка розвіяла трохи осінні хмари на моєму небосхилі.
Ти запитуєш про дозвіл передавать мої речі? З твоєї руки — куди хочеш, куди ткнеш, а коли найдеться ще яка добра душа, що захоче прийняти мої безпритульні думки — то хай бере. Навіщо вони мені? Я, бач, проти того тільки, що частенько по редакціях «всяка душа проходяща» читає і дуже часто читає для «чи-чи-чи»…
От через що я й доручаю Василю Мисику забрать мої речі в «Ж. і Р.», де я не маю такої обережної руки, як твоя…»
Якось я почуваю себе ніби після тяжкої операції з невідомими наслідками. Якась порожнеча в душі. Туга безмірна. Тягар. І все це, я гадаю, тому, що Кремінь, що був у мене в середині, розсипався. Ось, братіку, от в цьому (кінець листопаду, початок грудня) місяці щось розпалось у середині, міцне щось. Волю і мозок і всю істоту обгорнула якась безкінечна байдужість.
…Може це просто: знесиливсь я. Перевтома. І все. Бо для дужої людини світ завжди як запашна свіжа ранкова троянда. В ньому сили грають і навкруги вторує. А коли сили згасають — то і навкруги все мерхне, сліпнуть чуття: там, де людям сяє сонце, хворий не помічає, не чує, не бачить…
А я й насправді захворів… Туберкульоз обох верхушок легенів. В 1919 році у мене почався був процес у лівому — але Катг-ринославщина вилікувала. На Київщині був здоровий і таким ще приїхав до Одеси. А тут — перепрацювався. Слабенько харчувався: все нестатки.
Ялта, 27.01.1927
Дуже дякую тобі, Павлусю, за те, що ти передав моє вітання Хвильовому. Саме його ім’я уже викликає в мене самі щирі чуття глибокої симпатії.
Пишу одночасово: Василю Мисику, що, каже, їде до Харкова.
Там він турбується і хоче дуже, аби я з’явився хоч малесенькою книжкою. Вірю в його хороші чуття до мене, — але вважаю це зараз цілком зайвим… Поет, що друкується через два роки в третій — не має права займать паперу, що з більшою користю може піти на задачника.
8 квітня 1927, Одеса
Якщо «Стежечка» вийде в світ, коли я її побачу — то вже сам собі дав обіцянку: візьмусь за свою покинену поему «Ворота» — написав як то кажуть: пролог (чи в 200 чи в 400 рядків: не знаю, бо її пильно стережуть численні прусаки в моїй корзині з книжками). Вона починається малюнком воріт старовини, а далі будуть цеглинками чуття і думок минулого вимуровуватись великі сходи — так щоб на останній сторінці блиснули читачеві величні абриси Воріт Майбутнього…
Зараз я, голубе, загубивши літературні стежки заглибився у нетри музики: ладен поринути в її стихію із волоссям — увесь,,,
Ось тільки не складу собі хорошого товариства — щоб ЯК ошалілому кинутись у її без міри принадний без кінця свобід ний, — повний могутності життя вир.
…Якщо життя цупкими лапами глузливо не відтягне мене од неї — я ладен присвятитись їй — цій моїй Прекрасній Дамі (ім’я якої Остання Непорушна Мрія): — рештки свого життя: ці кіль ка років — що мені може залишились, — бо тільки в її Світлі я почуваю, що я абсолютно евобідний…
Маю надію що весна, сонце, повітря і море не здадуть мене сухотам. На кінець літа на яблука та гриби — поїду з Левком у Сідней до старесенької матусі хворенької: де я відчую під батьківською стріхою (що часом в дощі протікає) справжній спокій: в зеленому смереку батьківських яблунь, слив і груш, серед сили квіток навкруги хати: фльоксів, безсмертників, резеди, жоржин, красольок, майорів, нагідок… а вгорі безмежно спокійне, глибоке, темно-зеленаве небо з чистими діямантами зір: ніде воно так дружно не схиляється наді мною, як біля батьківської хати…
Одеса, 05.01.1928 р.
Харків мене дратував. Шпилькуватий він і несуразний — і отой американський котелок — що зветься будинок Промисловості — не затуляє його міщанських манер і «російської косоворотки» з-під «спинжака».
Подобався мені будинок імені Блакитного: особливо у Мисика у бібліотеці сидіти і поринати у книжки, а вони усі тут під рукою — от хороше!
Пив пивко у їдальні «Блакитного» ж. Приглядався до «Звезд большой и малой величины».
Плужане — особливо Божко роздушив мене (в біл’ярдній) громоподобним басом, виконуючи українські примітиви: в ухах у мене клепали клевці, стіни дріжали, мідяні лузи, куди з такою силою Божко вганяв шари, з якою «сотрясав» повітря — мідяні лузи тріщали і, здавалось, ось луснуть. Дивився я, слухав і думав: «Боже-боженьки — який же я «ніжний інтелігент» супроти них: от де сила пре, — чорноземля!»
Хтось із них (чи не Копиленко) пожалів мене нещасного і зауважив, аби Божко перейшов на глухішу педаль.
Приглядівся я до плужан і вирішив увійти в коло того ордену «простецов духа» (звичайно коли вони приймуть)…
Бач, мені до «Вапліте» — високо, до ВУОПу далеко. «Ваплі-товці» — загартовані майстри слова, і я себе серед них почував би «щирим провінціальним поетом»…
Серед «Вусповців» панує дух (неприємний і уїдливий) літературного сектанства («двуперстія», «двучубого алілуйя») — отже тому я й пристав до «чумаків»…
Давно треба створить широку арену, на яку вже може посоромляться виноситси всілякий дріб’язок, мотлох особистих образ, що так засмічує зараз укр. літературу».
Мазуренко І.В., старший науковий співробітник ДІМу
Джерело: Музей і майбутнє: Доповіді та повідомлення наукової конференції до Міжнародного дня музеїв, травень 1997 р. — Дніпропетровськ, 1998. — 106 с.
