Вже стала традиційною думка про те, що у ХІХ-ХХ ст. в Україні діяли «Київська школа істориків-документалістів» В. Антоновича, народницька школа М. Грушевського, історична школа Д. Багалія. В діаспорі виникла державницька школа, фундаторами якої були учень М. Грушевського М. Томашівський, Вяч. Липинський і Дм. Дорошенко. Щодо існування цих шкіл суперечок майже не виникає – це загальновизнаний історіографічний факт.
Разом з тим категорія «історичної школи» далеко не повністю обґрунтована, по суті, до цих пір в історіографії не існує чіткого визначення цього поняття. У цій ситуації дослідникам дуже важко розрізняти категорії «напрям», «течія», «школа» в історіографії, що призводить до відсутності єдиної загальновизначеної картини історіографічного процесу в Україні. Панує своєрідний «історіографічний хаос».
Історик української діаспори Любомир Винар у праці «Силуети епох» зробив спробу визначити головні складники історичної школи, по відношенню до М. Грушевського. Спираючись на це дослідження, а також на праці істориків науки В. Карцева, Б. Кедрова, К. Швабе, Е. Бойко та деяких інших, спробуємо визначити ідеальну модель історичної школи. Цей своєрідний «ідеальний тип» школи можна екстраполювати на царину українського історіографічного процесу, що дасть змогу зрозуміти місце кожного дослідника в цьому процесі.
Перш за все, наукова школа будує свою діяльність на базі певного наукового, навчального, просвітницького закладу. Тобто повинні існувати певні організаційні структури, що забезпечують продуктивну працю дослідників. Школа повинна регулярно видавати результати своєї наукової діяльності: дисертації, монографії, статті, проводити наукові конференції, читання. Займаючи своє, цілком визначне місце, співробітники школи беруть участь у регіональному та загальнонаціональному науковому процесі. У кожній школі обов’язково існує вчений – засновник школи – організатор її роботи, генератор ідей та концепцій. Вчені – співробітники школи повністю розділяють ідеологію, методологію, методику наукової діяльності засновника школи. Науковий колектив, якщо він відповідає категорії «школа», зобов’язаний визначити принципово своє бачення історичного процесу й активно його відстоювати. При наявності такої концепції, обов’язково повинна існувати наукова критика діяльності школи, осуд або схвалення її роботи. Якщо науковий світ зовсім не реагує на діяльність школи, то можна зробити висновок про «наукове безпліддя» цього колективу.
Школа, як живий організм, постійно перебуває в розвитку; обов’язково змінюється її структура, співробітники, видання.
На мою думку, діяльність школи повинна призвести до цілком певних результатів. Проходить процес творчого, професійного, морального зростання вчених – співробітників школи. «Учні» поступово переростають науковий рівень, методологію, ідеологію свого «вчителя». Справжня наукова школа повинна завжди служити фундаментом для наукової діяльності наступних поколінь дослідників. Вони можуть признавати, чи не визнавати її досягнень, схвально або критично ставитись до її
діяльності, але вони не в змозі зовсім обминути внесок наукової школи в історіографічний процес.
Якщо наукова критика існує протягом достатньо довгого часу, це означає, що наукова школа існувала в принципі.
Стосовно творчості Д. Яворницького дуже важко визначити, створив він наукову школу чи ні. Цьому відповідають певні причини. Далеко не всі складники ідеальної моделі історичної школи відповідають змісту діяльності Д. Яворницького, його учнів та послідовників.
Д. Яворницький не створив загальновизнаної концепції історичного розвитку народу України. Його діяльність в якості археолога, етнографа, культуролога запорізького козацтва можна визначити, скоріш як описову, ніж теоретичну. На протязі своєї наукової кар’єри, Д. Яворницький брав участь у роботі багатьох наукових установ, але власного організаційного осередку не створив. Його діяльність на посту завідуючого історичним музеєм Дніпропетровська (Катеринослава), можна вважати явищем скоріш символічним, ніж реально дійовим.
У Д. Яворницького було багато учнів та послідовників, але крім, можливо, К. Гуслистого, вони не мали особливо впливу на український історіографічний процес. Якоїсь єдиної методологічної бази в діяльності Д. Яворницького та його учнів, на мою думку, також, по суті, не існувало. Ідеалізація запорізького козацтва не може служити серйозною основою ідеології історичних досліджень.
Разом з цим, творча спадщина Д. Яворницького, ще при його житті викликала бурхливі суперечки. Він майже самотужки дослідив історію Півдня України, ставши на довгий час «духовним вчителем» для істориків цього регіону.
Не зважаючи на складність та неоднозначність історичного процесу за радянських часів, можна зробити висновок, що Д. Яворницький не створив власної історичної школи, в сучасному розумінні цього поняття, але він залишається визначним спеціалістом з історії запорізького козацтва.
Г.І. Мєрінков (Дніпропетровськ)
Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
