Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940)–видатний історик, археолог, етнограф та фольклорист, лексикограф, письменник та музеєзнавець сьогодні став окрасою нашої національної історії. Його життя та творчість несли жахливий відбиток буття і тільки постійно переборюючи труднощі приходили до нього успіх, насолода від роботи, слава.
Теоретична спадщина Яворницького багата – більше 200 друкованих робіт. Він став першим, хто написав синтетичну історію запорізьких козаків до 1734 року. При цьому слід не забувати, що свої праці він писав в роки жорстокої реакції, насильницької русифікації, коли було видано Валуєвський циркуляр, Емський указ, які забороняли писати і видавати українською мовою, а прогресивних письменників та вчених переслідували.
На сьогодні історична спадщина вченого залишається недослідженою. Це, перш за все, збірники документів: «Сборник материалов к истории запорожских казаков», матеріали до біографії Т. Г. Шевченка, «До історії Степової України» та ін. Не отримали оцінки і такі дослідження як «Число и порядок Запорожских Сечей», «Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края», «Гетман Петро Канашевич-Сагайдачный», «Вольности запорожских казаков» та ін.
Слід відзначити, що оцінка його творчості в дореволюційній історіографії була в основному негативною, оскільки автора звинувачували в сепаратизмі та націоналізмі. Однак, його творчість високо оцінювали І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, а також М. Сумцов, О. Пипін. Цей період творчості Яворницького ще чекає на своїх дослідників.
У 20-і–30-і роки спадщину Д. І. Яворницького оцінювали по різному: то її замовчували, то спотворювали всілякими перекрученнями. Творчий багаж вченого, написаний у ці роки, нараховує до 20 робіт (Див. І. М. Гапусенко, Дмитро Іванович Яворницький. – К., 1969.– С. 53). В основному це роботи, що порушують проблеми етнографії, музеєзнавства та історії, які, на жаль, до сьогодні не стали об’єктом дослідження як етнографів так і істориків.
Спробу дати оцінку творчості Яворницького робили Д. Багалій. (Див. Нарис історії України на соціально-етнографічному грунті. – Т. 1.– ДВУ, 1928), а також В. Гиляровський (Див. Друзья и встречи. – М., 1934).
Сьогодні історична література ще не відтворила етапу жахливого терору, що не обійшов і долю видатного літописця козацтва, за виключенням газетних публікацій (Мицик Ю., Черненко А. Несправедливість//Зоря Дніпропетровська, 1988, 30 грудня).
Окремим етапом, коли українській громадськості було повернуто ім’я Яворницького, стали 60-і – початок 70-х років. У цей період вийшли у світ спогади про академіка Д. І. Яворницького Івана Шаповала «В пошуках скарбів».– К., 1963; нарис І. М. Ганусенко «Дмитро Іванович Яворницький».– К., 1969; вийшли літературні твори О. Т. Гончара «Людина і зброя», «Собор». Глибоке дослідження життя та творчості Яворницького, базоване на документальному матеріалі, зробила М. М. Шубринська (Див. Д. І. Яворницький. Життя, фольклорно-етнографічна діяльність. – К., 1972).
У 70–80-і роки оцінка творчості видатного вченого стала неоднозначною з боку правлячих кіл. Цього разу його проголосили представником буржуазно-ліберального та ліберально-народницького напрямку (Див. Советская Историческая Энциклопедия.– М., 1976.– Т. І 6), або ж обвинувачували Яворницького в ідеалізації історичного минулого та нерозумінні ролі класів і класової боротьби в період феодалізму, тобто в нерозумінні марксистсько-ленінської методології (Див. Історія Академії Наук УРСР.– К., 1982.– С. 733).
Слід відзначити, що в цей період В. О. Голобуцький, К. Г. Гуслистий, О. М. Апанович продовжили дослідження проблем козацтва, які ставив або до розв’язання яких підійшов Д. І. Яворницький.
Сучасний етап національного відродження та українського державотворення потребує глибокого теоретичного осмислення та історіографічного аналізу творчої спадщини Д. І. Яворницького. Проте 90-і роки – це все ще той етап, коли йде лише ознайомлення з його творами. Опубліковані його «Історія запорізьких козаків» (в 3-х томах), «З української старовини», «Дніпрові пороги», «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман запорізьких низових козаків», «Українсько-руське козацтво перед судом історії: Лекція прочитана в Катеринославі у 1918 році» та ін.
Сьогодні вчені-історики ще не розкрили методологічної Лабораторії написання чи то історичних, чи етнографічних досліджень. Відомо, що він у працях використовував різні методи досліджень, всі можливі види історичних джерел: архіви, спогади, приватні колекції, результати польових досліджень, фольклор та інші народні знання. Все це на той час в значній мірі було новим в історичній науці, тому багато хто з істориків його не розумів.
Потребує глибокого аналізу з використанням усього арсеналу засобів сучасної науки кожен із напрямків його діяльності: як історика, етнографа, археолога і чи краєзнавця, що має утвердити в відношенні до його спадщини принципи об’єктивності та Історичної правди.
К. П. Двірна (Харків)
Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
