Оскільки Д. І. Яворницький повертався до цього питання неодноразово, то можна дійти висновку, що для нього воно мало значення не лише визначення ареалу його дослідження – «Історії запорозьких козаків». Якщо південні, західні та північні межі запорізьких вольностей у працях автора визначені більш-менш чітко, то цього не можна сказати про східні, про кордони з Військом Донським та слобідськими полками. Пояснюється це багатьма факторами, а саме: джерельною базою, якою користувався вчений для визначення меж володінь запоріжців, а також взаємостосунками між Військом Запорозьким та його сусідами, що мали місце на перших порах, тобто до початку XVIII ст.
Відомо, що до другої половини XVII ст. українське козацтво, складало єдину суспільно-політичну силу, яка протистояла не лише турецько-татарській експансії у Східній Європі, але й феодального гніту з боку не тільки польських, але й українських феодалів. Тому не дивно, що на цьому етапі мали місце тісні взаємостосунки українських козаків з донськими, особливо під час-спільних походів на Крим та до турецьких берегів. Однак, оскільки донські козаки селилися здебільшого по берегах Дону, Хогіра, Медведиці і фактично до кінця XVII ст. рідко переходили на правий бік Сіверського Дінця, то межиріччя Дніпра й Дону знаходилося у сфері впливу запорізького козацтва. Українськими козаками у 1569 р. навіть було засновано Черкеськ, який згодом став центром донського козацтва. Особливо активно діяло українське козацтво в середині XVII ст. на середній течії Сіверського Дінця. У цих місцях згадуються досить численні загони, керівники яких брали участь у визвольній війні українського народу. Тому не дивно, що на цей час приходиться заснування козаками багатьох зимівників, які пізніше переросли в постійні поселення, будівництво на шляхах, що зв’язували Запоріжжя з Доном, укріплених містечок і т. ін.
У другій половині XVII ст., у зв’язку з остаточним розподілом українського козацтва на правобережне, лівобережне, запорізьке й слобідське, складаються кордони запорізьких вольностей. Від Слобожанщини Запоріжжя відмежувала збудована за вказівкою царського уряду в 1679–1681 рр. так звана Ізюмська засічна лінія, яка від р. Мжі й м. Валок йшла по лівому березі Дінця до прийняття ним Осколу; по правому березі останнього виходила на з’єднання з Бєлгородською засічною лінією. Оскільки західний відрізок Ізюмської лінії зводився під керівництвом генерала Г. Косагова, то за ним закріпилася назва Косагового валу. З цього часу Косагів вал і згадується як межа між слобідськими полками й Військом Запорозьким.
У 1684 р. за вказівкою царського уряду слобідські полки зводять на правому боці Дінця продовження Ізюмської лінії. Так звана Торська лінія проходила від сучасного с. Пришиб (на захід від м. Ізюму) по р. Голій Долині, Сухому й Казенному Торцю до впадіння останнього в Донець. Вона розмежувала землі новоствореного Ізюмського полку з запорізькими, які в 60-х рр. XVIII ст. відносилися до Барвенківської стінки. На рубежі XVII–XVIII ст. на середній течії р. Бахмут, біля соляних джерел козаки Ізюмського полку заснували нову слободу й невеликий острог Бахмут, розширивши таким чином володіння полку за рахунок земель в межиріччі Тору й Бахмуту, що до цього належали запоріжцям. Наприкінці 1708 р. з утворенням у складі Азовської губернії Бахмутського повіту ці землі були включені до складу Російської імперії і при встановленні нового кордону між Росією й Туреччиною згідно з Прутським і Андріанопільським договорами межові знаки були встановлені по лівому боці Кривого Торця. Цей новий кордон фактично і став східними межами запорізьких земель Олешківської Січі.
Наступне уточнення східних рубежів Запоріжжя приходиться на час будівництва Української лінії в 1731–1735 рр., яка пройшла від Дніпра по Орелі, Берестовій й Береці до Сіверського Дінця і в основному співпала з межами Старої Січі Однак під час перебування запоріжців у складі Кримського ханства козаки Миргородського полку стали заводити на лівому боці Орелі хутори й пасіки, що стало причиною багатьох непорозумінь між ними та запоріжцями після повернення останніх на старі місця у 1734 р. Виникли в той час суперечки і між запоріжцями й донськими козаками за землі між Міусом й Кальміусом, на яких після перенесення на побережжя Азовського моря кордону між Росією й Туреччиною згідно з Белградським договором (1739 р.) стали селитися донські козаки. Сенатський указ 1746 р. розмежував їх володіння р. Кальміус. У такому вигляді східні кордони Війська Запорозького збереглися до часу ліквідації Січі.
Таким чином, східні кордони запорізьких вольностей виявилися найменш стабільними. Однак, зваживши на те, що до другої половини XVII ст. межиріччя Дону й Дніпра в основному знаходилося у сфері впливу запорізького козацтва, то в цілому можна погодитися з висновками Д. І. Яворницького.
В.О. Пірко (Донецьк)
Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.