У XVIII ст. в Україні відбуваються значні соціально-економічні зміни. Розвиток феодально-кріпосницьких відносин, посилення утисків посполитих і козаків, поступове їх закріпачення супроводжувалися гострою боротьбою, яка проявлялася у різних формах – втечах, відмовах відбувати повинності, у збройних сутичках, які переростали в стихійні повстання. Однією з форм протесту став гайдамацький рух, який найбільшого розмаху набрав на Правобережній Україні. Проте, і на Лівобережній Україні, і на Слобідській в другій половині століття також діяли окремі гайдамацькі загони.
Джерельна база для вивчення історії гайдамацького руху досить широка. Велика кількість документів введена в науковий обіг. Вони виходили окремими збірками, а також опубліковані у монографічних дослідженнях. Найбільш вагомим виданням є збірник документів «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.», надрукований у 1970 р.
У даному зібранні частково використані діловодні матеріали канцелярій Нової Січі і Новосербського корпусу. Проте, чимало документів цих канцелярій залишились поза увагою дослідників. Вони висвітлюють такі питання як стосунки місцевого населення і запорожців з гайдамаками, дають нові факти для оцінки гайдамацького руху, показують взаємновідносини російського уряду з Запорозькою Січчю, під впливом вказаних подій.
Матеріали архіву Коша Нової Запорозької Січі, які стосуються історії гайдамаччини, за видовими ознаками поділяються на: ордери, накази, промеморії, скарги, ділові листи. Такі ж види документів знаходяться і в «Архіві фортеці Святої Єлизавети», до якого належать справи-канцелярії Новосербського корпусу. Так як командування Новосербського корпусу було в досить тісних стосунках з Запорозькою Січчю, вирішення деяких справ можна прослідкувати, проаналізувавши і порівнявши документи обох канцелярій.
На території Нової Сербії знаходились основні місця перебування гайдамацьких загонів – ліси Чорний і Чута. Тому через 1‘ї кордони постійно переходили гайдамацькі загони, населення потерпало від їх нападів. Досить часто головнокомандуючий Новосербським корпусом генерал І. С. Хорват, коменданти фортеці Святої Єлизавети Ф. Юст, І. Глебов, М. Муравйов звертались до кошових отаманів Я. Ігнатовича, Г. Федорова з. проханням про допомогу у захисті кордонів Нової Сербії, про розшуки учасників гайдамацьких нападів, втікачів з Новосербського корпусу (ЦДІА України,–Ф. 229,–Спр. 20.–Арк. 103, 104,, 113; Спр. 58.– Арк. 27).
Командування Новосербським корпусом та фортеці Святої Єлизавети також повинно було допомагати запорожцям знищувати гайдамацькі загони і в деякій мірі контролювало Січ у цій справі. 1755 р. було створенно загін на чолі з військовим осавулом П. Калнишевським, який вирушив з Січі для розшуків гайдамацьких сховищ. У грудні 1757 р. Калнишевський надіслав І. Хорвату рапорт, в якому просив дозволу і резолюцію на повернення в Кіш, так як його команда не мала провіанту ї фуражу. І. Хорват висловив незадоволення діями запорожців, які «безразсудно с коша отправлены» з малими запасами і звинуватив П. Калнишевського і кошового Григорія Федорова в тому,, що вони не бажають «законам в сих местах исполнения чинить» (ІР ЦНБ України. – Ф. 9.– Спр. 5844.– Арк. 2).
Розглядаючи скарги, що надходили в обидві канцелярії, можна знайти багато спільного в діяльності гайдамацьких загонів в різній місцевості. Як правило, вони нападали вночі, а на світанку зникали, у рядових поселенців забирали зброю і коней, у заможних – гроші. Якщо їм чинили опір, сутичка закінчувалась пораненням чи смертю декількох поселенців. Майже у всіх скаргах вказується, що серед гайдамаків є запорожці або хтось з місцевих жителів. Намагаючись спіймати когось з учасників нападу, командування Новосербського корпусу Іноді наказувало взяти під арешт всю його сім’ю (ІР ЦНБ України. – Ф. 9.– Спр. 242.– Арк. 2). Такі дії з боку місцевої адміністрації викликали ще більше незадоволення населення, яке покривало участь гайдамаків, допомагало їм провіантом і фуражем.
Незважаючи на те, що гайдамаки іноді завдавали чималих збитків і рядовим сербським поселенцям, були випадки втечі; драгунів і гусарів в місця їх розташування, або на Запоріжжя. Про це свідчать накази канцелярії фортеці Святої Єлизавети і рапорти про розшук втікачів з Новосербського корпусу (Там же.– Спр. 723–731).
Генерал І. Хорват постійно звинувачував січову старшину у тому, що вона приймає втікачів, покриває гайдамаків. У 1755 р. від нього до самої імператриці дійшов наклеп на кошового Г. Федорова. Головнокомандуючий Новосербським корпусом звинувачував кошового і старшину в тому, що вони виявляють схильність до гайдамаків і ділять з ними награбоване добро. Г. Федорова і осавула Чорного викликали до Глухова на суд. Туди ж було привезено іі кількох запорожців, захоплених у Новій Сербії на гайдамацтві. Кошового тоді було виправдано.
Але всі звинувачення І. Хорвата можна було віднести на рахунок його офіцерів. У справах канцелярії Новосербського корпусу збереглися відомості про те, що сербські офіцери іноді переховували у себе на хуторах гайдамаків, давали їм зброю З коней, а взамін забирали частину здобичі.
Матеріали канцелярії Новосербського корпусу і Нової Січі свідчать про широке розповсюдження гайдамаччини на Правобережжі, про активну участь запорожців у гайдамацькому русі. Цей факт не був на користь Війська Запорозького, яке в той час вело вперту боротьбу за свої землі і права. Разом з придушенням гайдамацького руху, царизм повів остаточний наступ ї на Січ.
О. М. Посунько (Дніпропетровськ)
Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
