Однією з найбільш цікавих і значних колекцій ДІМу є етнографічна колекція. Важливе місце в її створенні належить Д. І. Яворницькому. Ще на початку XX ст. під керівництвом Дмитра Івановича була проведена велика робота по етнографічному обстеженню Катеринославської губернії. До цієї роботи він залучив відомого етнографа з Харкова В. О. Бабенка, який добре вивчив побут краю, а зібрані предмети матеріальної і духовної культури передав музею. У 1910 році відділ етнографії в музеї складався з 16 розділів. Одне з провідних місць у цьому відділі посідала та і зараз посідає колекція рушників XVIII–XX століть. І невипадково. В одній з відомих українських ліричних пісень говориться: «І рушник вишиваний на щастя, на долю дала». Важко собі уявити українську хату без рушника. Вони були найрізноманітніші: утиральники, котрими користувалися кожного дня; декоративні – ними прикрашали вікна, стіни, вішали на божницю та картини, вони надавали тепло, затишок, охайність оселі; ритуальні або обрядові. Все життя людини було пов’язане з рушником. Народилась дитина – її приймали на рушник, будували нову хату – підвалини її застеляли білими чистими рушниками, котрі відігравали роль оберегів, бо люди вірили, що вони збережуть оселю від нечистої сили. Гостей зустрічали хлібом-сіллю на рушникові. Підростав син і йшов у далеку дорогу – мати обов’язково подарує йому «на щастя, на долю» рушник, щоб він пам’ятав і материнську ласку і батьківську суворість, і щоб завжди повертався до рідного порогу. А яке українське весілля обходилося без рушників? Тут було справжнє їх розмаїття для сватів і нареченого, для молодих і гостей. І в останню дорогу проводжали людину з рушником: в домовину труну спускали на рушниках, хрест теж перев’язували рушником. Надзвичайна стійкість традиції їх використання у сімейному побуті пояснюється побутуванням давніх релігійно-магічних уявлень (тоді рушник розвішували у священних гаях, на них, як на своєрідну ікону, наносили язичеські зображення) .
Якщо класифікувати рушники не за призначенням, а за часом, матеріалом та технікою виготовлення і вишивки, то в нашій колекції найстаровиннішими є рушники XVIII ст. Вони виготовлені з домотканого конопляного або льняного полотна, вишиті спеціальним рушниковим швом, з червоною або коричневою заполоччю. Головним елементом вишивки на них є дерево життя. Майже всі вони за призначенням декоративні.
Найбільшу групу становлять .рушники XIX ст. Всі вони виготовлені вручну з домотканого льняного і конопляного полотна. Частіше зустрічаються рушники з конопляного полотна. Техніка вишивки на них набагато різноманітніша, ніж на рушниках XVIII ст., та і композиції багатші. Рушники XIX ст. вишивалися гладдю, лиштовою, хрестиком, прикрашалися вирізуванням, мережкою та мережевом. Нитки для вишивки фарбували природними красителями, які виготовляли з коріння, листя, ягід, трави. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті.
Від призначення рушника залежала вишивка на ньому, котра не тільки його прикрашала, а ще й відігравала роль оберегів, мала магічне значення. На українських рушниках нашого регіону переважали квітковий та рослинний орнамент, доповнений геометричним візерунком. Частіше вишивали калину, листя дуба, грона винограду, троянди, лілії, чорнобривці, червоний мак, а також птахів. Найяскравішими різнобарвними та багато оздобленими були декоративні рушники. Ніжністю, ліричністю, коханням віяло від весільних рушників. На них вишивали віночки з троянд, червоного маку, парних птахів і обов’язково калину – символ кохання та вірності.
Журба та печаль були на поховальних рушниках. Кількість вишитих рушників і характер їх оздоблення були ознакою соціальної приналежності людини, визначали її добробут, майновий стан.
У вишивці найкраще уточнюється взаємозв’язок художніх ознак із технологією і матеріалом. Геометричні орнаменти виконувались техніками, пов’язаними лічбою ниток: набируванням, низзю і закидуванням, лічильною гладдю, качалочкою. Стрімкий біг по полотну рослинних орнаментів не зупиняли рушниковий і тамбурний шви. Рослинні орнаменти, вишиті полтавською двосторонньою гладдю вільно стелилися по тканині.
Старовинні катеринославські рушники, виконані рушниковим швом, лічильною гладдю, вирізуванням білими нитками по білому полотну, мережкою, були неперевершеними зразками народної графіки.
Рушники XX ст. виготовлялися як із домотканого, так і фабричного полотна. Рушники початку XX ст. за технікою ткацтва та вишивки схожі з рушниками XIX ст. Починаючи з 20-х років XX ст., рушники нашого регіону переважно вироблялися з фабричної тканини, що є проявом впливу міської культури. Вишивали їх кольоровими муліне, оздоблювали фабричним мережевом. Техніка вишивки стає простішою – головним чином гладь, рідше хрестиком простим або болгарським.
Вирізування та мережка на рушниках 20–70-х років XX ст. майже не зустрічається. Композиція візерунку теж стає простішою. За призначенням – це головним чином декоративні та весільні рушники.
Окрему групу складають кролевецькі рушники фабричного переборного ткацтва та рушники різних національностей, які населяли наш регіон: російські, грецькі та волоські. Своєрідністю визначалися кролевецькі рушники, заткані по всьому колю червоними смужками геометричного або стилізованого рослинного орнаменту у сполученні з антропоморфними (сюжет «берегині») ї зооморфними мотивами.
Вишитий рушник, оспіваний в народних піснях та думах, став живою історією народної творчості. На Україні говорили, що найяскравіші рушники виходять у тих жінок, котрі «якщо плачуть – то перли сипляться, а коли сміються – то всі квіти розквітають».
В. М. Філоненко (Дніпропетровськ)
Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.