Дослідження ґрунтується на польових матеріалах етнографічних експедицій, проведених Переяслав-Хмельницьким державним історико-культурним заповідником (за участю автора) у 1976–1989 рр. Надзвичайне місце рушників у народній обрядовості можна пояснити кількома аспектами:
1. Охоронним значенням, підсиленим орнаментикою та розкольоруванням.
2. Родовою ознакою, якою певно в давні часи виступав рушник.
3. Використанням рушників у ролі ікони.
4. Суто інформативним навантаженням.
Українці ототожнюють, повитий святістю, рушник із живою істотою. Ще й донині на Черкащині (Чорнобаївський район), Київщині (Переяслав-Хмельницький район) для одно- і двостороннього рушника побутують, відповідно, назви: «одноличко» ї «дволичко». Можливо, що тягнутися вони з тих часів, коли, як стверджують археологи, рушник на покуті ніс на собі мальовані чи вишиті зображення богів та виступав у ролі ікони. Пережиток такого рушника-ікони і зараз спостерігається в буденному інтер’єрі селянських жител Переяславщини. Це короткий {щось на зразок, «кілкового») рушник, вивішений на покуті під паркою ікон. У його орнаментиці обов’язкова така деталь як рожина – гострокінечна квітка – зірка, один із варіантів солярної символіки. Разом з ним у хаті традиційно вивішують ще два рушники: один – над іконами, другий – над вікном. Пояснюють старожили їхню кількість пошануванням Святої Трійці. Можливо, що в дохристиянський час то був символ трійці космічної.
Солярна символіка присутня в орнаментиці рушників, Що призначалися для хліба. Народна звичаєвість (Золотоніський район Черкащини, Переяслав-Хмельницький район Київщини) вимагала, щоб Бог (себто хліб) не лежав на «голому» – непокритому рушником столі. У даному випадку, рушник та хліб на ньому сприймались як своєрідна пожертва домашнім богам (чи, можливо, зважаючи на символи сонця в орнаментиці, не тільки домашнім).
Якщо припустити, що рушник був з’єднуючою ланкою між людиною і Богом (космосом), ніс в матеріальній сфері таке ж навантаження, як і молитва, обрядова пісня в духовній, то багато незрозумілих моментів із обрядового життя рушників отримають пояснення.
В обряді народин, крім багатьох загальновідомих варіантів рушника, можна виділити рушник – сповивач та рушник – материнський подарунок дитині. Перший – вузький та довгий, вкритий зірками-розетами та виводами «калинової квітки», служив охоронцем немовляті як у фізичному, так і в енергетичному плані. Другий, що до сьогодні побутує в селах Чорнобаївського району (Черкащина), виступав енергетичним охоронцем на все життя. Саме таку парку рушників ткала чи вишивала мати для своєї майбутньої дитини. І допоки були живі син чи дочка, ті рушники мали зберігатися в сім’ї, при дітях.
«Дерево життя» на таких рушниках як трансформація «Всесвітнього священного дерева» було запорукою продовження роду, джерелом родючої енергії. Рушник з «деревом життя» мав примножити та захистити від «лихого ока» чоловічу силу молодого, виступаючи в полтавських весільних костюмах поясом,, який в’язала на молодого молода.
Дівчина-наречена традиційно (в переважній більшості районів Київщини, Черкащини, Полтавщини, Чернігівщини) у весільному вбранні користувалась замість пояса кролевецьким рушником, тканим червоним по білому. На Бориспільщині й Переяславщині, Яготинщині, Чорнобаївщині, Драбівщинї то були рушники із «двоголовими орлами». У селах Київщини за ними закріпилась назва «орлові» чи «орликові». Старожили характеризують їх як, переважно, весільні. Це зайвий раз підтверджує думку Б. Рибакова про трансформацію зображення «небесного оленя» у двоголового орла. Таким чином, на весільний пояс-рушник, у даному випадку, покладались ті ж самі функції: захисту та забезпечення продовження роду.
Крім цього, очевидно, рушник виступав і родовою ознакою. У Бориспільському районі (Київщина) побутував звичай, відповідно з яким всі дружки, супроводжуючи молоду у весільному «поїзді», одягали замість пояса рушник. Знімали його, тільки сідаючи за стіл. Можливо, що в цьому випадку, звичай започатковується ще в ті часи, коли молоду супроводжував весільний почет, складений із представників одного роду, а дружки – були сестрами. Хоч не можна забирати в рушників оберегової функції, направленої на захист членів весільного поїзда, в першу чергу – молодої.
Спостерігався у весільному обряді ще один момент, коли з допомогою рушників об’єднували певну спільноту людей. Це гостьові «плечові» рушники Полтавщини, які виготовлялись спеціально для пов’язування гостей із родини молодого та молодої, їхні орнаменти, що вузькими смужками переписували низ рушника, відносились до суто весільної символіки: «хмелик», «барвінок», «овесець».
Спеціально виготовляли рушники і для похорону. Причому, в деяких місцевостях (Канівський район Черкаської області) їх традиційно ткала одна людина на все село: для того, односельці зносили їй пряжу та начиння [не многие тогда могли позволить себе купить пряжу для вязания – прим.ред.]. Враховуючи, що то була стара «знаюча» жінка, можна припустити: звичай, пов’язаний із асоціативною небезпекою для життя майстрині (щось подібне до заборони випадковим майстрам виготовляти домовину). Довгі чисто білі з вузькими переписками на кінцях поховальні рушники призначались не тільки для опускання домовини в могилу, ними ще й пов’язували замість хусток учасників процесії (Звенигородський район, Черкащина).
У даному випадку на перший план виступає родове значення рушника. Проявляється воно і в символах орнаментики рушника, якого несли пов’язаним на хресті. На Чернігівщині (Прилуцький район) – це «журавлики», що переписують композицію і, за словами старих людей, уособлюють птахів, які забирають душу «на той світ».
Обрядова роль народного рушника виходить далеко за межі наведених фактів ї має у своїй основі втрачені зв’язки (їх розуміння) між людиною та Природою, Космосом.
Л. Годліна (Переяслав-Хмельницький)
Джерело: Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
