Тип вченого-митця — феномен культурно-цивілізаційного розвитку людства. Генезис цього типу в культурі Стародавньої Греції (Арат), коли ще не існувало чіткого розподілу на науку і мистецтво, і науковий підхід до природи був звичайним для людини того часу. Наука і мистецтво були тісно переплетені у своєму прагненні до роз’язання, хоча й різними шляхами, проблем, що ставив світ з його незбагненними законами перед людиною. З часом цей розподіл відбувся, але тип вченого-митця, зазнавши певних змін, лишився. Останнє дає можливість розглядати вченого-митця як людину культури.
Кожна з наступних епох внесла свій неповторний штрих в тип вченого-митця. Від античності збереглася лише неподільність науки і мистецтва. Доба Відродження і доба романтизму модифікували цей тип в філософсько-етичному та естетичному аспектах, вбачаючи у ньому найвищий вияв гуманістичної сутності. Так доба Відродження дала той універсальний тип митця (Леонардо да Вінчі, Мікельанджело), творчість якого стимулювалася соціальними запитами доби, що в першу чергу обумовило активний синтез всіх людських знань, науки, техніки, філософії і поезії. Діяльність вченого-митця такого типу трактувалася як розв’язання будь-яких проблем дійсності. Епоха романтизму сформувала тип кабінетного вченого-митця: (Шіллер), якого приваблювала не стільки політична боротьба, революційна діяльність, скільки напружена робота думки, наука як самоціль, незалежна від світу. Цільність постаті вченого-митця у цю добу обумовлена традицією ренесанської універсальності науки й мистецтва. Водночас з європейським типом кабінетного вченого-митця українська культура явила унікальний тип мандрівного філософа-митця (Г. Сковорода).
На рубежі віків (кінець XIX — початок XX століття) такі; модифікації типу вченого-митця, своєрідно синтезуючись, реалізувалися в постаті Д. Яворницького. Творча індивідуальність, останнього постала як певна трансформація культурно-цивілізованого розвитку людства, що дає підставу розглядати його як людину певного типу культури. У підході до висвітлення дійсності Д. Яворницький зберігає принцип ренесансного універсалізму з його первинністю і вторинністю: вченому-митцю важлива не кількість відкриттів, а глибина, яка досягається через синтез наукового і художнього підходів. Це ріднить Д. Яворницького і українських неокласиків (М. Драй-Хмара, М. Зеров, Ю. Клен, М. Рильський, П. Филипович). Для них, як і для Д. Яворницького, творчим імпульсом для художнього осмислення дійсності є наука. Цікавим для спостереження видається той факт, що і Д. Яворницький, і неокласики як вчені бачать героїчне і прекрасне в минулому, а як митці — занепад і руйнацію в дійсності.
Поетів-неокласиків приваблювало неординарне обдарування Д. Яворницького. М. Зеров у циклі «Дніпро» називає вченого «романтиком, поетом і фантастом». У цій тріаді розуміння ролі вченого-митця в суспальстві і державі, який виступає як своєрідний медіум пам’яті і об’єднує людей поза часом і простором.
Темченко Л.В., аспірантка кафедри української літератури ДДУ
Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з’їзду (9 листопада 1995 р.). Дніпропетровськ, 1995. — 328 с.
