Родина, сім’я і характеристика Сірка,— Походи під Акерман і Самарники.— Поразка війська Виговського і похід на Буг.— Участь у Переяславській раді при обранні Хмельниченка гетьманом.— Дії Сірка проти татар, поляків та Дорошенка.— Похід на Перекоп.— Незлагоди між запорожцями. — Похід до Перекопу і Тягина.— Зіткнення із Чарнецьким.— Набіг на Буджак і Білогородчину.— Сутичка з Маховським.— Бій з ханом під Перекопом.— Боротьба і дружба з Дорошенком.— Походи на Україну та Крим.— Перемога над татарами під Ольховцем та Стеблевом.— Похід під Очаків.— Боротьба з Дорошенком.— Поводи до Бугу й Кальника.— Присяга Сірка польському королеві.— Перемога Сірка над татарами під Іллінцями і набіг на Білогородчину.— Поразка загону Дорошенка і сутичка з ханом Нуреддіном.— Полон Сірка, заслання в Сибір і повернення.— Походи його під Аслам, Очаків та Кам’янець.— Розгром татар на Муравському шляху і триденний бій у степу.— Похід у Крим і Волоську землю.
Іван Дмитрович Сірко, якого німці звали Цірком, а росіяни Сєрком і Сєриком, був могутньою особистістю серед усіх низових козаків і за всіх часів історичного існування Запорожжя. Родом він був із козацької слободи Мерефи Слобідської України, нинішньої Харківської губернії, за 24 версти від Харкова. Про народження Сірка легенда свідчить, що він з’явився на світ із зубами, і тільки-но повитуха піднесла його до столу, він одразу ж ухопив звідти пиріг з начинкою і з’їв його. Це нібито було знаменням того, що йому судилося увесь свій вік гризти ворогів. Але в якому році народився Сірко, хто були його батьки, як і коли виступив він на історичний терен — все це залишається для нас невідомим. Знаємо лише те, що на батьківщині, в слободі Мерефі, Сірко мав будинки, млин та іншу маєтність; була у нього дружина Софія, яка «вельми хворіла». Батьки возили її в один з київських печерських монастирів для зцілення, але одержала вона його в Лубенському Мгарському монастирі від святителя, патріарха Афанасія. Відомо також, що у Сірка було два зяті, один Іван Сербии, а другий Іван Артемів, перший — козак з лівої сторони Дніпра, а другий — козак харківського полку, обидва мешканці слободи Мерефи. Дійшло до нас і те, що в Сірка були брат і сини; проте невідомо, як їх звали. А скільки всього синів було у Сірка, джерела ніде на те не вказують; лише в народній думі мовиться, що у Сірка та його дружини Сірчихи було двоє синів, Петро та Роман Сірченки. Перший загинув десь за річкою Тором, біля «трьох зелених байраків», другий помер дома на очах у матері. Нарешті, достеменно відомо, що Сірко був людиною неписьменною, і хоча історик Малої Росії Бантиш-Каменський наводить факсиміле Сірка, проте воно належало військовому писарю, а не самому Сірку.
І свої й чужі, і друзі й недруги — всі однаково відгукувалися про Сірка як про людину видатного військового хисту. Польський король Ян III Собеський 4 писав про нього: «Сірко — воїн славний і в ратній справі великий мастак». Українські літописці Самовидець, Грабянка, Величко називають його сильним і великим ватагом, славним кошовим отаманом, а інші історики прирівнюють його до Чингісхана або Тамерлана. Татари називали Сірка урус-шайтаном, тобто руським дияволом, а татарські матері лякали його іменем своїх дітей. Турецький султан, якому Сірко постійно дошкуляв то набігами на Крим і в ногайські степи, то походами у Чорному морі, наказав, подейкують, молитися в мечетях про загибель козацького отамана. Будучи в душі й на ділі справжнім християнином, Сірко завжди боронив православну віру, відстоював волю руської людини; через це він постійно, з особливою заповзятливістю, піклувався про визволення з татарської і турецької неволі якомога більшого числа християн, незалежно, чи то великорос, малорос, поляк або литовець. «Ми почули в твоєму листі,— писав Сірко своєму недругу гетьману Самойловичу,— непотрібне умовляння, щоб ми від підданства нашому християнському монарху не відривалися,— але сього ніколи не станеться… Живучи побіля кочовищ (мусульманських), ми безперестанку б’ємося з неприятелем хреста святого… За віру православну себе не шкодуючи і славу безсмертну тим собі заробляючи, ми перси свої кров’ю ворожою обагряємо». Іншого разу Сірко писав братові Самойловича: «Бог свідок моєї душі, що я ніколи не ходив на Україну з тим, щоб плюндрувати вітчизну мою; не хвалюсь, істину кажу, що всі мої турботи і старання спрямовані на те, щоб завдати шкоди нашим споконвічним неприятелям, бусурманам, і тепер, на схилі літ, я думаю не лише про військові подвиги, а й про те, щоб до останніх днів моїх стояти проти тих же давніх ворогів наших».
Справи православної церкви, її зовнішній лад та внутрішня благочинність хвилювали Сірка навіть у найтривожніші для нього часи. Так, у 1676 році, коли він був заклопотаний і справою про «прихиляння» Дорошенка до російського царя, і суперечками з гетьманом Самойловичем, і листуванням з Москвою, і походами на Крим, і турботами про захист Січі од турків, він усе ж знаходив час і писав у Київ, у Межигірську Спасо-Преображенську обитель листи, в яких просив ігумена монастиря прислати в січову церкву знаючого й гідного уставника і сповіщав про надсилання частини військових прибутків для святої обителі, де благочестиві старці возносили святі молитви про запорожців та відходжували у своїм «шпиталі» поранених козаків .
Перебуваючи усе своє життя на війні, Сірко водночас відзначався великодушністю та рідкісною безкорисливістю і тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а у позавоєнний час ніколи не брав здобичі. На війні отаман був самовіддано хоробрий і навдивовижу винахідливий: він умів з десятками козаків розбивати сотні ворогів, а із сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів. Ім’я Сірка-ватажка було оточене ореолом непереможності, і тому вороги боялися його більше за вогонь, більше за бурю, більше за пошесть морову. “Дужче всіх діставалося од Сірка ворогам Христової віри: мусульман Сірко ненавидів усією своєю козацькою душею і всім щирим козацьким серцем. У запорожців було вірування, що чим більше хто уб’є «бусурманів», тим певніше він увійде в царство Боже; у Сірка ця віра виявлялася сильніше, ніж у будь-кого іншого.
І за вдачею, і за своїми діями Сірко являв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, пристрасний, не завжди вірний своїм союзникам; він любив подеколи погуляти і добряче випити і під чаркою показати своє козацьке завзяття; він схильний був блискавично захопитися новою думкою, новою справою, а потім відмовитися од них і прийти до зовсім протилежного рішення. То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то він підтримував Дорошенка, то переходив на бік його ворогів, Суховія та Ханенка, то виступав супроти двох останніх і знову захищав Дорошенка, то він допомагав російському цареві проти турецького султана й кримського хана, то йшов проти царя заодно із султаном і кримським ханом. «Нужда закон міняє»,— часто говорив Сірко і, мабуть, часто діяв суголосно із своєю улюбленою приказкою.
Цілком зрозуміло, що на переходи Сірка від російського царя до польського короля і навпаки не можна дивитися як на зраду одному й відданість іншому: запорозькі козаки хоч і визнавали над собою протекцію російського царя з часів Богдана Хмельницького, одначе все ще, за старою традицією, вважали себе людьми вільними і ні від кого не залежними — людьми, які залишали за собою право вирішувати питання миру й розмиру із сусідніми державами і самостійно налагоджувати стосунки з ближніми й дальніми владарями.
З огляду на це Сірко був найтиповішою особистістю, що втілювала в собі найхарактерніші риси й особливості справдешнього запорожця. Тому запорожці й любили Сірка; вісім разів поспіль вони обирали його своїм кошовим отаманом і хоч дуже часто позбавляли його цього звання, але потім знову зверталися до нього, як «притомлені діти до могутнього орла». Запорожці говорили, що рівного Сірку в цілому світі не було,— сам Бог посприяв йому в цьому: «Сірко не тільки перемагав людей, він перемагав і нечисту силу. Річка Чортомлик, на якій стояла Сіркова Січ, через те й зветься так, що в ній Сірко убив чорта: той тільки мликнув (мелькнув) догори ногами, коли Сірко луснув його з пістоля».
Наскільки відомо із документальних даних, Сірко виступив на історичну арену спершу у званні полковника українських козаків, а потім у званні полковника і кошового запорозьких козаків і відтоді протягом 26 літ, з 1654 по 1680, фігурував на Запорожжі та й Україні загалом, утворюючи, так би мовити, головний фокус свого часу. Як кошовий отаман і козацький полковник Сірко підтримував зв’язки з російським царем, польським королем, турецьким султаном, кримським ханом та молдавським господарем і нерідко зав’язував на Січі такі вузли, які потім доводилося розв’язувати в Москві й Варшаві, у Бахчисараї та Константинополі. Воюючи то з татарами й турками, то з поляками й волохами, то з росіянами й українцями, Сірко за час свого історичного життя брав участь у 55 битвах і майже скрізь, окрім трьох-чотирьох випадків, виходив переможцем, не рахуючи сили-силенної дрібних сутичок з ворогами, легко виграних отаманом і не занесених на сторінки літописів.
Уся діяльність Сірка збіглася в часі з найважчим для України періодом, коли вона, одділившись від Польщі і ще не встигнувши злитися з Росією, перебувала в непевному стані, не знаючи, куди їй остаточно прихилитися — чи залишатися, за російським царем, чи зійтися знову з польським королем, а чи йти до турецького султана, невірного володаря.
Попервах історія застає Сірка противником Москви. Коли Богдан Хмельницький у 1654 році присягнув на підданство Росії, на Україні утворилась партія людей, які не бажали цього. У числі таких осіб був і Сірко; він не захотів залишатися на Україні і пішов за пороги, де перебував у повній невідомості. Але 1659 року він виступив уже прибічником російського царя і супротивником польського короля. Поляки не змирилися з утратою Малоросії після Богдана Хмельницького, взялися за зброю, аби знову приєднати Україну до Речі Посполитої. Вони знайшли собі союзників в особі кримського хана та зрадника російського царя, гетьмана малоросійських козаків Виговського. Проти поляків, татар і Виговського діяли росіяни на чолі з боярином Василем Шереметєвим та князем Олексієм Трубецьким і малоросійські козаки під орудою наказного гетьмана Івана Безпалого, а заодно з ними і полковник Іван Сірко. 1659 року, 28 серпня, прибулі до Москви посланці Івана Безпалого сповіщали, що полковник Сірко разом із січовими запорозькими козаками ходив війною під турецьке місто Акерман та до ногайських улусів, які кочували поблизу Самарників: там він багато люду винищив, чимало литовських невільників визволив, двох мурз і дещицю кримського ясиру в полон узяв; литовських полонених на волю випустив, а кримський ясир, окрім кількох знатних людей, вигубив і після цього рушив до міста Києва на допомогу боярину Шереметеву. Але гетьман Виговський вислав йому навперейми свого полковника Тимоша і наказав не допустити Сірка у Київ. Отаман, дізнавшись про те, несподівано напав на Тимоша з усім його військом і завдав йому такої поразки, що той ледве встиг з трьома поплічниками утекти до Виговського. Невдовзі Сірко відібрав у Виговського усі гетьманські клейноди, захопив місто Чигирин, а потім подався на Запорожжя.
У цей же час, за словами тих же посланців, князь Трубецькой і гетьман Безпалий відправили гінців до Сірка з Путивля та Конотопа з проханням «чинити промисел» над кримськими улусами. Сам гетьман Безпалий листовно сповіщав його царську величність, що Сірко з великим військом на човнах проплив із Запорожжя вгору по Бугу, навпроти Умані вигрібся на суходіл і розгромив там татарські улуси; затим знову сів на човни, спустився до гирла Бугу і розташувався на великому острові Андріївському, звідки, «очікуючи милості од великого государя», чинив промисел над государевими зрадниками і налагодив стосунки з наказним гетьманом Сомком задля промислу над татарами. Дізнавшись про це, цар звелів надіслати Сірку соболів на триста карбованців та двісті золотих червінців.
Того ж 1659 року, 9 жовтня, Сірко брав участь у Переяславській раді під час обрання гетьманом Юрія Хмельницького. Були там князь Олексій Трубецькой, боярин Борис Шереметєв, князь Григорій Ромодановський, гетьман Безпалий, старшина і козацтво лівого боку Дніпра. У числі старшин був і Іван Сірко, названий кальницьким полковником. На раді Юрія Хмельницького було оголошено гетьманом Лівобережної України під протекцією московського царя, в чому він урочисто присягнувся, цілував хрест і власноручно підписався. У тому ж присяглася і підписалася козацька старшина, а в її числі і кальницький полковник Іван Сірко, за якого, через його неписьменність, розписався гетьман Юрій Хмельницький.
1660 року Сірко спустошив Крим; на початку 1661 року він уже на Запорожжі; при ньому, за повідомленням гетьмана Юрія Хмельницького, було десять тисяч війська та охотницьких п’ять тисяч; гетьман послав Сіркові, крім того, черкаський та канівський полки і звелів йому промишляти над татарами. Але невдовзі після цього, а саме в кінці квітня і на початку травня Сірко, дізнавшись про зраду Юрія Хмельницького російському цареві, порвав з гетьманом стосунки і почав діяти самостійно. У квітні посланці наказного гетьмана Сомка повідомляли в Москві, що Сірко перебуває на Запорожжі і вірно служить російському цареві; інші посланці того ж Сомка уже в травні говорили в Москві, що Сірко пішов із Запорожжя на острів Андріївський у гирлі Бугу, стоїть там з військом своїм «задля татарського прибуття» і підтримує зв’язок із залишеним на Січі кошовим отаманом Іваном Брюховецьким «для порядку в усіх військових справах»; але обидва вони, і Сірко, і Брюховецький, не прихиляються ні до російського царя, ні до польського короля. Уже в цей час українські гетьмани розуміли, що Сірко, хоч і не був ще кошовим, являв собою велику і ні від кого не залежну силу. «Про напад на татар я стану писати на Запорожжя до Сірка, а Брюховецькому про це писати не стану; краще писати про це Сіркові, а не Брюховецькому»,— говорив наказний гетьман Сомко московському посланцеві, дворянину Протасьєву, який прибув у Малоросію наприкінці червня 1661 року для з’ясування стану справ.
1663 року ми бачимо Сірка уже в ролі кошового отамана всього запорозького низового війська. У цей час він діяв проти кримських татар, поляків та наказного гетьмана правого боку Дніпра Петра Дорошенка. Заодно із Сірком були лівобережний гетьман, колишній кошовий отаман Іван Брюховецький та стряпчий Григорій Косагов, надісланий із Москви в Бєлгород з драгунами і донськими козаками квітня 9 дня, а звідти, за розпорядженням боярина Григорія Ромодановського, відправлений на Січ для спільної із запорозькими козаками відсічі татарам. у цей час, а саме червня 14 дня, уперше зустрічається повідомлення про приїзд на Запорожжя калмиків, котрих закликав до участі в історичних подіях України й Запорожжя Сірко.
То був народ войовничий, із списом сідав на коня, озброєний колчанами, великими стрілами із широкими металевими наконечниками, чудово володів списами. Деякі мали панцири, а декотрі йшли на війну і без них. За характером своїм це люди мужні, відважні, зовні чорні, страшні: вони займаються чарами, ідолопоклонством; їдять усіляких звірів і все, що є на світі: мишей, жаб, свиней; не їдять лише одних раків.
Дії Сірка проти татар цього разу почалися з такого приводу: 21 вересня прийшли на Чортомлицьку Січ запорозькі козаки і розповіли своєму отаману, що вони були на Чорному морі і що їх настигли там турецькі галери: козаки зчепилися з галерами, билися з турками три дні й дві ночі, а на третю ніч причалили до берега, порубали сокирами свої чайки, а самі подалися від моря у степ і пішки добралися до самої Січі. Вислухавши це повідомлення, Сірко зібрав військо і 2 жовтня разом з Косаговим вирушив до Перекопу і через дев’ять днів досяг його. Поділивши військо на два загони, отаман з пішими козаками й російськими драгунами сам кинувся на Перекоп з кримської, а Косагову звелів підійти до нього з російської сторони. Розрахунок Сірка справдився, проте лише наполовину: вдало діяли тільки козаки, які захопили велике місто, драгуни ж не зуміли взяти малого міста і втратили дев’ять чоловік убитими.
Зате потім ті й інші, об’єднавшись, запалили велике місто, захопили в полон декілька татар з жінками й дітьми і всіх до одного порубали, а відтак 16 жовтня благополучно повернулися на Січ. Цареві й гетьману повідомили, що полонені повбивані через морову пошесть у Криму, хоча згодом самі запорожці пояснили у Москві, що захоплені у полон татари перебиті внаслідок сварки між козаками біля Перекопу.
Наділений вищим на Запорожжі чином, Сірко того ж року спізнав, що на Січі це звання аніскільки не гарантує і від смертної кари, якщо, тільки того зажадає низове товариство. Річ у тім, що невдовзі після повернення запорожців з-під Перекопу частина козаків була збурена «знадливими» листами поплічника, польського короля, гетьмана Павла Тетері, який направив своїх посланців до козаків, аби схилити їх на бік Польщі: «Польський король, бажаючи одібрати у московського царя сьогобічну Україну і прогнати гетьмана Брюховецького, вирішив призначити для обох малоросійських сторін одного гетьмана, Павла Тетерю». На листи Тетері частина запорожців відповіла повною згодою, решта відмовилась, бажаючи бути з Москвою. Заодно з останніми був і Сірко. Тоді протилежна партія обурилася і погрожувала убити Сірка разом з Косаговим, якщо тільки українські міста: здадуться Польщі і Тетеря з військом підійде до Січі. «Коли тутешні міста здадуться, то й Запорожжя відійде до короля, а мені з Сірком тут гаплик: і тепер бунтують і проти нас змовляються, тільки-но осилять, одразу ж видадуть нас або ляхам, або татарам»,— так писав у Москву до свого батька Григорій Косагов. Становище Сірка ще й через те дедалі ускладнювалося, що у цей же час гетьман Іван Брюховецький наказав йому йти з калмиками та запорожцями до Чигирина для відсічі спільним ворогам, польському королеві й кримському ханові.
Проте біда незабаром минула: прибічники польського короля, дізнавшись про його поразку під Глуховом від російських військ, відмовилися од переходу до Польщі і знову стали заодно із Сірком. Тоді отаман разом із Косаговим, 1663 року 6 грудня, взяв з собою дев’яносто козаків, тридцять донців і шістдесят калмиків і знову подався на Перекоп. Щасливо досягши берегів Чорного моря, Сірко почав палити татарські села і звільняти християнських полонених. Але тут на козаків напала перекопська орда, і вони відступили до річки Колончак. Там запорожці знову вступили в бій з татарами і погнали їх до Перекопу. Вирубавши близько тисячі мусульман і визволивши з неволі понад сто християн, Сірко з Косаговим повернувся на Січ і на початку січня наступного 1664 року пішов із Запорожжя на Буг і Дністер, а його союзник Григорій Косагов поки що залишився на Січі. Вище Тягина Сірко зруйнував кілька турецьких поселень і взяв велику здобич, а потім пішов уздовж Бугу на українські міста. Жителі Брацлава, Кальника, Могилева, Рашкова й Умані, довідавшись про наближення Сірка, почали бити ляхів і жидів, відкрито заявивши про свою прихильність до Сірка і московського царя. З усіх задніпровських міст не піддалися Сірку лише Чигирин та Біла Церква, і Сірко, зупинившись неподалік од Чигирина, надіслав звідти Косагову листа з проханням іти на допомогу. Косагов вийшов, із Січі наприкінці березня, а за ним у квітні — і наказний кошовий Сашко Туровець. У містечку Крилові Сірко з’єднався з Косаговим і Туровцем і спільними зусиллями почав нищити прибічників Польщі й Тетері. Піднявшись по Дніпру вище Крилова, 7 квітня 1664 року біля Бужина Сірко зіткнувся з польським полковником Чарнецьким на чолі двох тисяч кінноти. Відбувся жорстокий бій, внаслідок якого польський ватажок недорахувався багатьох своїх воїнів. Після запеклої сутички з Чарнецьким Сірко піднявся вище по Дніпру і встиг благополучно увійти в місто Черкаси. Слідом за ним до Черкас підійшов Чарнецький, але, протримавши місто в облозі з 7 по 13 квітня, відступив. Сірко вийшов з Черкас і попрямував на Смілу. Одначе тут на нього знову напав Чарнецький, на цей раз разом з Тетерею і татарами. Хоч напад цей був дуже невдалим для Чарнецького й особливо для татар: від Сірка вони зазнали великих утрат у Капустяній долині. Мабуть, на цей час припадає згадка польського хроніста Єрлича про загибель брата Сірка, на ім’я невідомого. Поляки відрізали в убитого голову і, увіткнувши її на запорозьку корогву, передали своєму воєводі. Із Сміли Сірко й Косагов повернули назад до Кам’янки. Із Кам’янки Косагов перейшов на лівий бік Дніпра, звідки збирався їхати до князя Григорія Ромодановського з проханням про допомогу. Але, дійшовши до міста Охтирки, Косагов повернувся назад до Дніпра й одшукав Сірка в Каневі, там же були й калмики. Червня 20 дня Сірко й Косагов із запорожцями, московськими ратними людьми і калмиками пішли на Корсунь для промислу над розташованими там татарами. За двадцять п’ять верст од Корсуня, під Городищем, Сірко напав на татар-найманців, які їхали до Чарнецького, і розгромив їх ущент. Після цього він звернув на Медведівку і прибув до Чигирина, де забрав скарб Тетері, а звідти, разом із Косаговим, подався на Умань, щоб привести до присяги Брюховецькому наддністрянських полковників, що оголосили себе підданими московського царя. Нижче Умані Сірко знову перестрів татар і розбив їх. У Брацлаві він захопив гроші й срібло Тетері, потім з’єднався з наддністрянськими полковниками і повернув назад на Корсунь, де стояв Чарнецький.
На цей раз до битви справа не дійшла, і Чарнецький відступив до Брацлава, а Сірко спустився в Торговицю.
Там Сірко й Косагов одержали повеління од царя Олексія Михайловича йти під Канів для з’єднання з гетьманом Іваном Брюховецьким. На цей наказ Сірко липня 25 дня відповів, що з’єднатися з гетьманом він не зможе доти, доки супротивник не відступить до західних кордонів України; інакше він може бути побитий ляхами й татарами, які безперестанку снують у різних місцях біля станів кошового й гетьмана. Ніби на підтвердження слів Сірка, саме в цей час біля Корсуня зазнав поразки від поляків загін російських ратників під орудою Григорія Косагова, який одразу ж після цього поскаржився в Москву на брак війська та провізії. Його скаргу підтвердив і Сірко. Тоді з Москви було зроблено запит гетьману Брюховецькому про надходження продовольства козакам та російським ратникам. Брюховецький одповів, що хлібний запас він сумлінно роздав на Січі та в Кодаку, але московські ратні люди хліб продали, а самі повтікали зі служби. Щодо запорожців, то вони мають бути задоволені гетьманом, а надто їхній кошовий Іван Сірко: «Бачить Бог, що він од мене був ситий; крім інших шляхетних дарів, я дав йому млина й будинок із засіками, і братові його також млина дав. Не відаю, чого він ще хоче, адже безчестя й образи йому від мене нема». Попри це Сірко навідріз одмовився діяти заодно з гетьманом Брюховецьким. Залишивши Торговицю, Сірко разом із калмиками пішов у Білогородчину на Буджак, розгромив там кілька татарських поселень і повернувся назад. Але в цей час під містом Гараджином на нього напав польський полковник Маховський31 і розбив калмиків; разом з калмиками загинуло і кілька козаків. Сам Сірко з рештою війська врятувався і пішов на Запорожжя, а звідти на Харків. У липні 1664 року він листовно повідомив цареві, що не довіряє Брюховецькому і тому аніскільки не бажає з ним з’єднуватися. Листопада 14 дня сам цар через Рєпніна переконував Сірка, що він даремно не довіряє Брюховецькому. Проте Сірко залишився непохитним. Лише на початку серпня 1665 року він повернувся на Січ, з ним було і кілька тисяч калмиків. Гетьман Брюховецький, який на той час був у Гадячі, віддравив на Запорожжя посланця за калмиками, запрошуючи їх до себе. Ті було послухались гетьмана, але потім розсердилися на нього, повернулися на Січ, а звідти, разом із Сірком та козаками, ходили на татар: «А то через те розгнівалися, понєже гетьман Брюховецький сам з ними не пішов на війну».
Слід гадати, на той же час (серпень 1665 року) припадає повідомлення польського літописця Єрлича про стосунки Сірка із Степаном Опарою, який після Павла Тетері оголосив себе гетьманом на правому боці Дніпра. Опара писав Сіркові, що збирається напасти на татарську орду, яка допомагала Дорошенкові, призначив місце й час битви і сповіщав, що після сутички з татарами піде в Білу Церкву, у зв’язку з чим просив допомоги у Сірка та прибічника Москви брацлавського полковника Дрозда. Та листи його не дійшли до Сірка, бо були перехоплені татарами, а невдовзі й самого Опару татари видали новому гетьману задніпровської України Петру Дорошенкові, який відправив того у Варшаву на страту.
Петро Дорошенко був, безперечно, людиною видатних здібностей та своєрідних ідей. Він виступив із цілком новими думками, аніж його попередники: оголосивши себе гетьманом обох сторін Дніпра, він вирішив оддати всю Україну під владу турецького султана. Дорошенко бачив, що Польща не принесла щастя Україні, але водночас він вважав, що й від Москви Україні не чекати поблажки: він вважав, що врешті-решт малороси, маючи з росіянами одну віру і майже одну й ту ж мову, втратять свою політичну автономію і повністю зіллються з великоросами. Тому якщо віддатися замість московського царя турецькому султану, то через різницю мови й віри можна сподіватися, що Україна назавжди може зберегти свою самостійність. А втім, до цих думок Дорошенко прийшов не одразу, а поступово. І цьому сприяли обставини. Річ у тім, що цього року (1665) на Україні трапилася небувала раніше подія: гетьман Іван Мартинович Брюховецький їздив до Москви, одержав там сан боярина, одружився на княжні Долгоруковій і бив чолом царю в тому, щоб він прийняв усі малоросійські міста і звелів збирати в них усілякі грошові та інші податки у свою государеву казну, а також наказав би послати в головні українські міста своїх воєвод та ратних людей. Цар на все те погодився, і гетьман Брюховецький, повернувшись на Україну, оголосив про це усьому війську. Не варто й говорити про те, як зустріло таке нововведення українське козацтво. Воно побачило в ньому замах на свої права та вольності, а тому відкрито виявило свою ненависть до «гетьмана-боярина» Брюховецького як представника знатного козацтва, що прагло забрати до своїх рук усі маєтності в Малоросії і владарювати над голотою козацькою.
Особливо гаряче і зацікавлено поставились до цього запорожці, які по праву вважали себе носіями народних ідеалів на Україні та Запорожжі, ненавиділи увесь панський та боярський стан. Тому одразу ж після повернення з Москви на Україну гетьман Іван Брюховецький писав цареві, що запорозькі козаки хочуть зрадити йому, перейти на бік турків та Дорошенка, а відтак запитував царя, як йому вчинити з хлібними запасами, направленими на Запорожжя,— доставити їх за призначенням чи залишити в Малоросії. На це була відповідь, що хлібні запаси відправити, «як раніше домовлено». Писали про те ж Брюховецький та мстиславський єпископ Мефодій боярину Петру Шереметєву. Григорій Косагов, який знову повернувся на Запорожжя, сповіщав цареві 6 лютого 1666 року, що на Січі залишилося всього 500 чоловік, а решта роз’їхалися. А воєвода Петро Шереметєв повідомляв, що запорожці поміняли кошового Олексу Шкуру і вибрали нового — Івана Рога (він же Ждан), відкрили вільний доступ на Січ прибічникам Дорошенка і так притісняли Косагова, «заводячи усілякі чвари з Москвою», що він, не очікуючи для себе нічого путнього, пішов геть із Запорожжя. Нарешті знову звертався до царя листовно і Брюховецький, сповіщаючи, що запорожці без його відома приймали в себе послів Дорошенка й відпустили їх з честю назад у Чигирин до «нечестивого» гетьмана, що вони відкрито висловлюють ненависть до московських бояр та воєвод за те, що «воєводи почали захоплювати різні угіддя».
Проте ворожі настрої запорожців проти Москви поки що не сягали крайніх меж, можливо, тому, що сьогоріч Сірко знову водив запорожців на Крим, а відтак відвернув їхню увагу од малоросійських справ. Ворожість супроти Москви виявилася лише з прибуттям на Січ 1667 року царського посла Юхима Лодиженського, який їхав через Запорожжя на Крим з ханськими посланцями. Запорожці, озлоблені тим, що декотрі з татар із почту Лодиженського нахвалялися спільно з росіянами підкорити усе Запорожжя, убили й потопили поблизу Січі, в річці Скарбній, царського посла з людьми і пограбували казну.
0 тій порі кошовим отаманом на Січі був Ждан-Ріг. Наступник Ждана-Рога Остап Васютенко на прізвисько Чемерис, тобто польський татарин, відверто написав про усе це гетьману Брюховецькому і радив йому відійти од Москви і виступити разом із запорожцями проти московських бояр і воєвод. Брюховецький, почасти під враженням од листа Васютенка, а частково в надії стати гетьманом обох боків Дніпра, також оголосив себе супротивником московського царя.
Сірко не брав участі ні в кривавому убивстві Юхима Лодиженського, ні в стосунках запорожців з Петром Дорошенком, якому він спершу не співчував і навіть виступив рішучим супротивником. Так, коли 1667 року Дорошенко, не порозумівшись з польським воєводою Маховським, завдав йому дві поразки, негайно вступив у союз з кримськими татарами проти Я на Собеського і зійшовся з ним, біля Підгайців, то о цій же порі прийшла звістка, що Сірко у жовтні напав на Крим. Тоді татари, за висловом літописця, ніби собаки, що з’їли об’їдки, поспішно уклали перемир’я з Яном Собеським і кинулися на Крим. Хан напав на Сірка під Перекопом і вступив з ним у бій. Спершу успіх був на боці татар, але врешті-решт запорожці розбили хана і змусили його тікати з Перекопу. Разом з ним утекли тиждень спустошували Крим, спалили багато сіл і, захопивши велику здобич, повернулися на Запорожжя. Сірко за цю поразку кримських татар одержав від царя, через капітана Василя Сухорукова, похвального листа.
1668 року Сірко виступив на сцену історичних подій після вбивства гетьмана Івана Брюховецького і появи нового гетьмана Петра Суховієнка. А трапилося це, за літописом, так. Після смерті Брюховецького, убитого Дорошенком у містечку Опішні (у червні місяці), запорожці, не бажаючи спілки з Дорошенком, повернулися на Січ і звідти рушили до кримського хана. Хан вельми зрадів прибуттю запорожців, прийняв їх дуже приязно і, дізнавшись, що вони побили горшки з Дорошенком, порадив їм самостійно обрати гетьмана в самому Запорожжі. Спершу охочого на те не виявилося, але потім згоду дав колишній писар запорозького війська, ще зовсім молодий чоловік Петро Суховій або Суховієнко. Він написав листа хану, а невдовзі поїхав до нього в числі посланців від запорозького Коша. Хан і його прийняв дуже милостиво, дав йому військо з Калгою та Нуреддіном і наказав Дорошенку разом із Суховієм виступити проти князя Григорія Ромодановського, який прибув на Україну для боротьби проти Дорошенка та всієї козацької старшини, що побила московських бояр і воєвод. Дорошенко, побачивши більшу прихильність орди до запорожців, аніж до себе, сам уникнув походу, а послав на допомогу Суховію і татарам свого брата Григорія. А Ромодановський вислав проти татар і Дорошенка свого сина Андрія. У битві під Гайвороном татари розбили і полонили Андрія Ромодановського. Після цього Суховій, бажаючи доставити здобич своїм союзникам татарам, кинувся з Лівобережної України на Правобережну, де за господаря вважав себе Дорошенко. У відповідь на такий поворот подій Дорошенко розіслав усім задніпровським поселянам наказ ховати свої пожитки від Суховія і нічого не зоставляти йому. Жителі сумлінно виконали вимогу свого гетьмана, і Суховію справді нічого не перепало на задніпровській Україні. А татари тим часом вимагали від нього винагороди і, не одержавши її, хотіли поділити між собою добро Суховія, а його самого разом із запорожцями узяти в полон. Тоді Суховій, відчувши небезпеку, через «моторних і прудконогих» послів своїх повідомив про це на Січ. О тій порі на Січі кошовим був слабкодухий Іван Білков-ський . Справи за нього вів сам Кіш, який і послав на підмогу Суховію двох полковників — Івана Сірка та Гната Улановського. Прибули вони на тогобічну Україну своєчасно. З огляду на це Нуреддін не насмілився напасти на Суховія і, побоюючись Сірка та Улановського, незабаром накивав п’ятами в Крим, а Суховій разом зі своїми рятівниками повернувся на Січ .
Недовго, однак, Сірко стояв за Суховія і невдовзі перейшов на бік Дорошенка. Тоді Суховій перекинувся до татар і настільки з ними зійшовся, що навіть побусурманився і прийняв ім’я Агипатмурзи. При ньому було всього близько трьохсот запорожців.
Але й сам Сірко через деякий час залишив Січ. Із свідчень, які не підлягають сумніву, видно, що в цей час він був на Слобідській Україні у місті Змієві полковником і очолював козаків слобід Мерефа та Печеніги. Там він особисто переконався у несправедливих діях московських воєвод та бояр на Україні і тому, налагодивши передусім зв’язки з Дорошенком, виступив проти Москви на захист козацьких прав. Березня 4 дня 1668 року в слободі Червоний Кут і на Торських озерах спалахнув заколот. Незабаром це заворушення одізвалося в місті Змієві: повстав зміївський полковник Іван Сірко. Березня 11 дня Сірко разом з козаками вирушив із Змієва на Харків, маючи на меті підняти і тамтешніх жителів супроти московських бояр та воєвод. О тій порі харківським воєводою був Лев Ситін, який сповіщав: «Березня 11 дня прийшов під Харків зрадник Івашка Сірко з черкаськими (українськими), зрадниками, згуртував багато людей і перейшов річку Уду за дві версти од Харкова з наміром іти під Чугуїв». Але харківці відмовилися діяти заодно із Сірком. Тоді він вирішив силою примусити їх. Чугуївський воєвода повідомив бєлгородському воєводі князю Григорію Ромодановському, що нібито харківці уже зрадили цареві. Але Ромодановський запевнив чугуївського воєводу, що харківці залишились вірними великому государеві, і наказував йому, «підтримуючи зв’язок із харківським воєводою Ситіним, самостійно над зрадниками черкасами промисел і розшук чинити, і в полон брати, і села палити, скільки Бог милосердний допоможе». Після цього Сірко змушений був залишити Харків. Разом з козаками у квітні того ж року він спустошив село Борове, у травні пограбував слободи Колонтаїв та Мартову і після цього негайно подався за Дніпро до Петра Дорошенка. Жовтня 20 дня 1668 року, за свідченням польського поручика Белькевича, полоненого Дорошенком в Овручі, Сірко ще був у Чигирині. Він вільно, без охорони ходив містом і після втечі звідти Белькевича ще залишався в Чигирині.
Отже, Сірко, захоплений загальною течією ненависті до московських бояр і воєвод, які орудували справами України, оголосив себе прибічником Дорошенка й супротивником російського царя. Хоча джерела й не з’ясовують нам, як довго Сірко залишався у Чигирині в Дорошенка, але на підставі уривчастих даних можна гадати, що це було дуже недовго. З тих же даних можна дійти висновку, що від Дорошенка Сірко повернувся на Січ, зібрав там військо і ходив з ним на українські міста проти воєвод і бояр: «Приходив же він і об’єднувався з містами, в яких живуть козаки, для того, щоб воєводи над нашими (українськими) людьми не були, а замість них, за старим українським звичаєм, поставлені були полковники, сотники та війти». Виступивши із Січі на Україну, Сірко бився із царськими полками під Охтиркою, потім відступив у Кишенку, а звідти рушив у Торговицю, де «й нині живе (жовтня 25 дня); і тим вельми опечалений, що від царської величності відступив, хоч бусурманам він не присягав». Слід гадати, на цей час припадає звістка про те, що Сірко, крім Охтирки, був і під Полтавою, де він, у зв’язку з поспішним відходом, закопав поблизу міста гармати, які потім одкопали полтавські козаки і ходили «під великого государя місто, під Валки».
У тому ж жовтні 1668 року Сірко разом з кошовим Іваном Рогом ходив на татар у Крим. Кошовий і полковник, щоб успішніше діяти проти ворогів, вирішили йти на Крим двома загонами: Ріг пішов до Арбаутуку, а Сірко зайшов від Кафи (Феодосії) на Ширимбеївські улуси, де спустошив кілька сіл, побив багато татар і звільнив дві тисячі руських бранців. У жовтні прибулець з Криму розповідав у Києві київському наміснику Петру Шереметєву, що Сірко, за царським указом, з калмиками, донськими та запорозькими козаками тричі ходив на Крим і під час третього походу знищив близько трьох тисяч татар і майже п’ятсот узяв в полон, а потім ще й четвертим походом ходив на Бахчисарай. Мабуть, про цей самий похід Сірка на Крим говорить (9 листопада) Петро Дорошенко: «Сіє вам сповіщаємо, що зачувши про таке низового війська бажання громити татарські улуси, ми послали кілька тисяч війська з гарматами та добрим ватажком паном Іваном Сірком татарську землю воювати». Про цей самий похід на початку грудня того ж року говорили в Москві царські посланці: «Гетьман Дорошенко послав Сірка з різними людьми в Крим, аби учинити там шарварок». Завдавши татарам великої шкоди за побусурманеного Суховія, Дорошенко почав налагоджувати з ними стосунки з метою «бути з ними, як і колись, в миру», але за неодмінної умови видати йому зрадника. Татари виявили готовність до примирення, але за умови, що коли вони оддадуть Дорошенкові Суховія, той навзаєм видасть їм Сірка. Звичайно, досягти миру в такий спосіб було неможливо.
Після походу в Крим Сірко повернувся на Січ і знову почав збиратися на татар. Січня 19 дня боярин Петро Шереметєв, київський воєвода, сповіщав у Москву, що біля Полтави «стоять п’ять тисяч козаків різних полків в очікуванні весни: якщо Сірко знову піде на Крим, то й вони рушать з ним».
Та на цей раз Сірко у Крим не пішов, а діяв заодно з Дорошенком проти татар і Суховія в самій Україні. В середині січня 1669 року Дорошенко сповіщав свого брата Андрія і всіх гадяцьких обивателів про те, що полковник Сірко, посланий ним з кінними та пішими військами проти кримського хана Батирчі та Суховієнка, з Божою поміччю одважно розгромив їх, особливо ж дісталося їм під містечком Ольховцем. Суховієнко зазнав тут величезних втрат: він утік з поля бою уп’ятьох чи уп’ятнадцятьох. Союзники бігли спершу уздовж Капустяної долини, що знаходилась в ЗО верстах від Переяслава, а потім через місто Торговицю на Крим. Побитих татар налічувалося чотири тисячі. При Сіркові був запорозький полковник Улановський. Після цієї битви усі козаки, які трималися Суховієнка, перейшли на бік Сірка.
1669 рік знаменний в історії малоросійських козаків обранням (березня 3 дня) нового гетьмана Дем’яна Многогрішного. Многогрішний спершу відмовлявся від гетьманства, «як стара дівка од жениха», але потім погодився і направив своїх послів у Москву на поклін до царя. Запорозькі козаки, як і більшість малоросійських, не визнали Дем’яна Многогрішного за гетьмана, ухвалили зібратися на загальну раду й обрати нового, ні од кого не залежного. Травня 21 дня 1669 року греки, які прибули до Києва, свідчили, що вони по дорозі зустрічали полковника Сірка із п’ятдесятьма кінними козаками. Зі слів самого Сірка вони дізнавалися, що той їде в Ладижин, де має відбутися загальна рада запорозьких та українських козаків для обрання нового гетьмана. Звістка про це потім підтвердилася. Місцем ради спершу було призначено урочище Цибульник під Криловом, а потім річка Росава біля Канева. Гетьманом передбачалося обрати Юрія Хмельницького, якому особливо допомагали турки й татари. На цьому стояли як Сірко, так і Суховієнко та Дорошенко. Обравши гетьмана, вони мали намір йти на государеві малоросійські міста та на міста польського короля, а для цього надіслали до турецького султана своїх послів по допомогу. Дізнавшись про все це, цар Олексій Михайлович писав Дорошенкові, щоб той вивів своїх козаків, а разом з ними і козаків Сірка з лівого боку Дніпра на правий, бо за Андрусівським миром, укладеним 1667 року між Росією та Польщею, лівобережні міста України відійшли від Польщі до Росії, і Дорошенко як підданий польського короля повинен залишити Лівобережну Україну.
Майже через рік після цього ми бачимо Сірка знову на боці московського царя. Липня 18 дня, 1670 року, Сірко, будучи кошовим отаманом, сповіщав воєводу міста Бєлгорода князя Григорія Ромодановського, що божою милістю та щастям його царської пресвітлої величності він ходив (27 червня) із запорозькими козаками під турецьке місто Очаків і захопив багато здобичі, худоби, полонив кількох турків, татар, волохів, а все місто спалив.
У липні того ж року гетьман Дем’ян Многогрішний писав у Москву про те, що з Криму на правий бік Дніпра рухається хан з великим військом і що хоче він зробити Юрія. Хмельницького гетьманом обох боків Дніпра і воювати проти Петра Дорошенка; крім хана, йде на лівий бік Дніпра Юрій Хмельницький з Калгою-султаном і з шістдесятитисячним військом татар. Гроза насувалася і на Многогрішного, і на Дорошенка. На останнього йшли також уманський полковник Михайло Ханенко та уманський значковий товариш Петро Суховієнко. Многогрішний розраховував, що Дорошенко буде розбитий своїми супротивниками, і тому писав у Москву, щоб у разі його втечі на Лівобережну Україну наказано було не приймати його ні в міста, ні в села. Становище Дорошенка справді було критичним; він знайшов собі допомогу лише серед бєлгородських татар, які на той час підлягали сілістрійському паші. Союзники оточили Дорошенка біля Стеблева, і йому було дуже кепсько, але в цю рішучу хвилину, як свідчить малоросійський літописець Самовидець, гетьману несподівано допоміг кошовий Сірко з козаками та бєлгородськими татарами, і вороги утекли. Спершу побігла кримська орда, потім Ханенко й Суховієнко, потім Юрій Хмельницький. Останній був пійманий біля міста Умані й відправлений у Константинополь. Як зауважує літописець XVIII століття Олександр Рігельман, Сірко на той час ще не знав про перехід Дорошенка на сторону турецького султана і тому прийшов гетьману, оточеному з усіх боків, на допомогу.
Десь у цей час об’явився на Запорожжі новий гетьман, противник Петра Дорошенка, Михайло Ханенко, раніше оголошений польським урядом гетьманом на правому боці Дніпра. Поляки, знаючи, якою силою на Січі є Сірко, постаралися переманити його на сторону Ханенка. Так, відомо, що в цей час Сірко разом з військовою старшиною приймав у Січі польського посла і одержав од нього військові клейноди та королівські подарунки золотом і шовк на одяг. Потім ті ж поляки запросили Сірка діяти заодно з Ханенком проти Дорошенка, який од Польщі перейшов на бік турків і татар. А справа ця відбулася ось як. Коли Дорошенко дізнався, що на Запорожжі об’явився новий претендент на гетьманську булаву і всю Правобережну Україну, він уклав союз із татарським ханом, об’єднав його військо із своїм і на чолі з рідним братом Григорієм одправив те воїнство весною 1671 року на Україну. Військо завдало Україні великої шкоди, через що проти Григорія Дорошенка піднялись коронний гетьман Ян Собеський та польний гетьман князь Дмитро Вишневецький. Зазнаючи великих збитків од татар, вони відправили на Запорожжя королівських послів, запрошуючи козаків йти до Ладижина на допомогу полякам. На це запрошення вийшов із Січі Сірко з Ханенком та шістьма тисячами найдобірніших запорожців з гарматами. Проте королівські гетьмани випередили січовиків: вони розгромили татар під Брацлавом і примусили їх повернутися на свою землю. Тоді Сірко з Ханенком перестріли кримського хана на зворотній дорозі, билися з ним три дні, багато потопили татарських голів у Бузі, а після бою помирилися і домовилися з ханом разом йти на Дорошенка, після чого рушили в напрямку до Ладижина, і тут усе Побужжя схилилось перед ними. Дорошенко пішов було назустріч Сірку і Ханенку, але через велику повінь, як він сам говорив, не міг переправити через річку ні піхоти, ні кінноти, і тому, втративши на переправах багато людей, відступив назад із виснаженим та зголоднілим військом. Тим часом Сірко з Ханенком та коронними гетьманами підступили до Кальника і взяли його в облогу. Сюди, в урочище Гаймак, польський король прислав запорожцям за їхню послугу Речі Посполитій булаву, бунчук, корогву і дозволив їм обрати власного гетьмана. На скликаній з цього приводу раді гетьманом було обрано Михайла Ханенка. Після того поляки відступили до Брацлава, а запорожці та жовніри залишилися біля Ладижина. Тут запорожці, користуючись доброзичливістю місцевого населення, «годувалися від людей», а жовніри, не маючи такої прихильності, «жили з гроша».
На початку жовтня того ж року Сірко після приїзду до нього якогось Кова-левського, слуги польського гетьмана князя Дмитра Вишневецького, об’єднався, разом з Ханенком, з польськими військами на чолі з гетьманами Дмитром Вишневецьким та Яном Яблоновським і пройшов з ними Брацлав, Ладижин, Стеню, Кальник, Лисянку, містечко Іллінці. Під Іллінцями, у п’ятдесяти верстах од Умані, Сірко та Ханенко, жовтня 25 дня, у присутності польських гетьманів на загальній військовій раді присягнули бути у вічному підданстві в польського короля і ходити війною супроти спільних ворогів. Навзаєм польські гетьмани присягнули Сірку й Ханенку не одбирати в козаків споконвічних привілеїв та вольностей. Після ради Сірко, розлучившись із Ханенком, пішов разом із поляками і запорозькими козаками, кінними й пішими, на татар і в п’ятнадцяти верстах од Іллінців побив їх близько двох тисяч. Відтак після сутички з татарами опинився в Рашкові, звідки десь 28 жовтня із загоном у п’ятсот чоловік пішов на Білогородчину. Восьмого листопада прибулі із Волоської землі в Ніжин купці свідчили, що Сірко відступив у містечко Чечельник, а потім у місто Ладижин і нарешті в Кальник. Там Сірко разом з військом коронного гетьмана розбив загін Дорошенка і прихилив до себе багатьох його козаків, після чого разом з Ханенком пішов на Крим, аби не пропустити татар на допомогу Дорошенкові. Тоді Дорошенко заходився писати й надсилати послів до кримських та бєлгородських татар, випрохуючи в них допомоги проти поляків та запорожців. На ці листи татари відповідали, що вони не наважуються, бо остерігаються приходу до себе коронних військ та запорозьких козаків із Сірком та Ханенком.
І справді, побоювання татар справдилися: на початку 1672 року Сірко з Ханенком опинилися у Волоській землі та Білогородчині. Тут вони спустошили шість сіл і взяли добра на чотири тисячі карбованців, а коли поверталися назад, зустріли за Куяльником у степу кримського хана Султан-Нуреддіна, який рухався з Очакова з ордою, яничарами і гарматами. При ханові був мурза бєлгородської орди Тенмамбет. Татари почали стріляти з гармат, але ті розірвалися і ніякої шкоди козакам не завдали. Після цього хан, пробувши чотири місяці разом з Дорошенком, пішов з-під Хорошева у Крим, а мурза Тенмамбет подався на Бєлгород. Тут на річці Куяльник, між Дніпром та Дністром, на нього напав Сірко і взяв у полон з трьома татарами.
Відтак запорожці щасливо добралися на річку Буг, де їх зустрів польський посол з повідомленням, що Річ Посполита обіцяє вислати козакам платню, якщо вони прийдуть до українських міст на допомогу польському королю. Запорожці повірили й пішли, але обіцяної плати не одержали, зневірилися в Польщі, почали висловлювати невдоволення Сірком за те, що він перейшов на бік польського короля, і вирішили знову повернутися під «високодержавну та непереможну руку» російського царя».
У березні того ж року Сірко стояв уже неподалік од Чечельника, звідки мав намір рушити на Лисянку, а потім під Чигирин і на лівий берег Дніпра.
У цей час на Україні відбулась подія, що особливо позначилася на житті Сірка,— це позбавлення гетьманського звання (березня 13 дня, 1672 року) і заслання до Сибіру малоросійського гетьмана Дем’яна Многогрішного з усією сім’єю та деякими його «співучасниками», серед яких був осавул Павло Грибович. Сама по собі ця обставина досить пересічна: гетьмани на Україні постійно змінювалися, і багато з них разом з утратою гетьманських клейнодів позбавлялися волі, ба навіть життя. Але звістка про падіння Многогрішного особливо запала Сіркові в душу: зваживши на те, які нікчеми брали до своїх рук гетьманську булаву, Сірко вирішив добиватися гетьманства на Україні для себе особисто. Звістка про це швидко дійшла до Москви, і там, знаючи військові здібності Сірка, його впливовість серед запорожців і водночас ненадійну вдачу та прагнення до повної незалежності, вирішили за всяку ціну не допустити його до гетьманства. У цьому Москві допомогли і вороги Сірка — правобережний гетьман Петро Дорошенко та лівобережні полковники, серед яких головним був полтавець Федір Жученко. Знаючи з досвіду, що Сірко — людина рішуча і в своїх задумах, і вчинках, його супротивники вдалися до крайніх заходів, аби тільки позбутися небезпечної для них людини. У цьому їм сприяли обставини. Розгромивши білгородську орду та захопивши мурзу Тенмамбета, Сірко перебрався на лівий берег Дніпра і налагодив зв’язок з боярином Григорієм Григорійовичем Ромодановським, прохаючи через нього государевої милості. Одержавши «государеву милість письмово», Сірко повірив Ромодановському і з містечка Нові Санжари Полтавського повіту рушив разом із своїм зятем Іваном Сербином у місто Курськ до Ромодановського, щоб видати йому полоненого мурзу. Особистий ворог Сірка полтавський полковник Федір Жученко, скориставшись тим, що той їхав як приватна особа, без запорозького війська, несподівано напав на нього, закував у кайдани й відвіз до Батурина, а мурзу Тенмамбета відправив до Полтави і посадив у в’язницю. Це відбулося 19 квітня 1672 року, а 22 квітня того ж року Іван Самойлович, Петро Забіла та Іван Домонтович сповіщали царя про затримання Сірка, мотивуючи це тим, що він, розлучившись із Ханенком, гетьманом польської сторони, переправився на лівий бік Дніпра не для чогось іншого, як «для підбурювання народу до бунту, а також для того, щоб схилити полтавський та гадяцький полки на бік Ханенка». Наприкінці чолобитники просили царевої вказівки, як учинити з пійманим Сірком. Через 36 років після цієї події самі українці ставили полковникові Жученку в особливу заслугу затримання та відправку Сірка до Москви: «Якщо в ту пору через Сірка не почалися сум’яття та чвари між українським народом, то цьому запобіг пан Жученко з однодумцями, бо після того була скликана, за повного спокою, рада в Козацькій Діброві і на ній, без перешкод з боку низових козаків, гетьманом обрано Івана Самойловича».
Так чи інак, але на лист чолобитників цар Олексій Михайлович поспішив відповісти грамотою на ім’я Григорія Ромодановського про те, щоб той негайно направив Сірка до Москви, бо стало відомо, «що генеральна старшина і все військо запорозьке та голота прагнуть обрати гетьманом Івана Сірка». Царський наказ було виконано точно: Сірка доставлено в Москву, а вже звідти до Сибіру, в місто Тобольськ. Утеклий із Тобольська генеральний осавул малоросійського війська Павло Грибович, засланий разом із Дем’яном Многогрішним, розповідав, що Сірко теж думав про втечу із Сибіру, але здійснити це йому не вдалося. А не довелось тому, що за нього й так давно уже клопоталися, аби повернути із заслання. Річ у тім, що в цей час на Росію та Польщу насувалася зловісна хмара — турецький султан Магомет IV, а заодно з ним кримський хан Селім-Гірей та задніпровський гетьман Дорошенко, однаково небезпечні для Росії і Польщі.
Весною 1672 року триста тисяч турків перейшли Дунай, вдерлися на Поділля і взяли в облогу польське місто Кам’янець. Невдовзі місто було підкорено, православна та католицька церкви перетворені в мечеті, шляхетні жінки розібрані по гаремах, багато християнських хлопчаків обрізані та силоміць навернені у мусульманську віру. Один з них навіть був обрізаний у соборній церкві в присутності султана. Після падіння Кам’янця турки поширили чутку, що незабаром рушать на Київ. Цар Олексій Михайлович, наполоханий цією звісткою, розпорядився послати воєводою до Києва князя Юрія Петровича Трубецького й обіцяв у разі приходу султана особисто прибути на захист Києва. Гроза, проте, на деякий час ущухла: спустошивши Кам’янець, султан подався за Дунай на зимівлю, хан — до Крим тимчасовим припиненням біду і знаючи з досвіду, як у тяжку годину подати ворогам. У цій справі, зрозуміло, обійтися без запорожців ніяк не випадало. Згадали про запорожців, згадали й про Сірка.
І ось 1672 року, 5 липня, прибув до Москви польський посол Христофор Ковалевський. З-поміж інших він порушив і питання про повернення Сірка із Сибіру «для загальної користі» московському царю та польському королю: «Той Сірко служив обом великим государям, безперестанку над спільним ворогом, над кримським ханом, промисел чинив і взяв було мурзу, за якого йому давали викупу п ятдесят чоловік ясиру та три тисячі єфимків; але при під юджуванні зрадника Дорошенка того Сірка в черкаських містах пограбували і мурзу відібрали; крім того, взяли у нього чотириста золотих та семеро коней і послали його до царської величності, безпідставно обізвавши бунтівником. І тоді Дорошенко писав білгородській орді і татарам (кримським), щоб вони йшли до нього без побоювань, бо він того Сірка вигубив і перешкоди Ьд нього, мовляв, уже для них не буде». Посол наполегливо прохав царя негайно відпустити Сірка і направити його під Білу Церкву для відсічі ворогам.
Клопоталися про повернення Сірка й запорожці. Вони писали листа до гетьмана Івана Самойловича, в якому «всі смиренно і покірливо просили його як благодійника свого донести прохання до його царської пресвітлої величності, щоб Сірко, за гетьмановою чолобитною, відпущений був до козаків для кращого промислу над супротивником».
Слідом за листом Самойловичу запорожці звернулися і до боярина Артемона Сергійовича Матвеева: «Благодійникові нашому великомилостивому, за вітчизну нашу Малоросію та за нас, військо запорозьке, багаточесному ходатаю і всіляких щедрот давателю найнижчий наш уклін посилаємо і смиренно благаємо: змилосердься яко отець над чадами, щоб милостивим твоїм клопотанням калмики, чайки і хлібні запаси надіслані нам були і щоб польовий наш вождь добрий і правитель, для бусурманів страшний воїн, Іван Сірко до нас був одпущений, тому що у нас другого такого польового воїна і бусурманів гонителя нема; бусурмани, прочувши, що у військові запорозькім Івана Сірка, страшного для Криму промисловця та удачливого переможця, котрий їх завжди громив і розбивав і християн з неволі рятував, немає, радіють і над нами промишляють».
Зважаючи на такі крайні обставини, цар Олексій Михайлович задовольнив прохання поляків та запорожців і повернув Сірка з Сибіру на Січ. Даруючи Сіркові свободу, Олексій Михайлович, проте, примусив його в царських палатах у присутності патріарха Питирима, усього священного собору, найближчих бояр Юрія Долгорукова та Артемона Матвеева і думних людей дати присягу в тому, щоб «служити його царській величності вірно, і не спокушатися на будь-які принади, і під’юджувань жодних не слухати, і слів негідних не приймати. Відпускаю тебе,— сказав цар Сірку,— по заступництву вірного нашого підданого гетьмана Івана Самойловича, тому що царське слово не мінливе, писав я і запорожцям, що відпущу, і відпускаю». Січня 12 дня цар Олексій Михайлович сповіщав посланців про те, що невдовзі Сірко повернеться на Січ.
Дізнавшись про те, що цар дарував волю Івану Сірку, польський король Михайло Вишневенький 15 грудня 1672 року послав царю грамоту, в якій дякував йому за те, що «він королівське прохання зважив і Сірка завдяки третейському суду випустити повелів». Одначе ні в грудні, ні в січні Сірка все ще не було на Запорожжі, а причиною тому стали підступи його злозичливця гетьмана Самойловича. 15 лютого 1673 року він надіслав у Москву відомому і досить впливовому боярину Артемоиу Сергійовичу Матвееву листа, в якому дуже просив затримати Сірка у Москві, коли він буде привезений туди із Сибіру, «а навіщо, про те повідає Семион, протопіп ніжинський, який незабаром прибуде до Москви». Тільки з середини літа 1673 року ми бачимо Сірка на Запорожжі.
У червні 26 дня приїхали із Запорожжя в Гоголів торгові люди з рибою і розповідали тамтешньому попу Ісакію, що Іван Сірко «захопив і спустошив кримське місто Аслам (Арслан) і багато людей у полон захопив, а вчинив він так тому, що в минулі роки від Аслам-міста запорозьким козакам «тіснота велика була». Липня 20 дня цар зажадав од Сірка звістки про поведінку запорожців та промисли над татарами й турками. Сірко серпня 21 дня сповіщав царя через посланця свого, колишнього кошового отамана Дениса Кривоноса, про свій промисел над турецьким містом Очаковом і просив надіслати на Січ гармат ломових, гранат, ракет, труб і майстра, який умів би стріляти. На лист Сірка цар відповів милостивою за промисел грамотою і сповіщав кошового про відправлення на Січ усіх висловлених у проханні бойових запасів. Спустошивши Аслам та Очаків, Сірко з пониззя Дніпра піднявся на Україну і почав тут переслідувати татар, які діяли проти росіян і поляків заодно з турками, що стояли біля Кам’янця-Подільського: «Татарське військо нині в зборі є і стоїть на кордоні за Чигирином; а війною тих татар нікуди не пропускає Сєрик із запорозькими козаками». Наприкінці вересня Сірко сповіщав гетьмана Самойловича, що він був з козаками на Муравському шляху і, перестрівши там татарський загін, з помоччю Божою та щастям царської пресвітлої величності розгромив його, узяв багато язиків і після цього благополучно повернувся на Січ. Слідом за цим переяславський полковник Дмитро Райча в листі до князя Юрія Трубецького писав: «Сповіщаю тебе, благодійнику мій, що 23 вересня 1673 року козаки мого переяславського полку, які були на Запорожжі, повідомили мені, що багатьох моїх та інших полчан, які прямували на Запорожжя, татарська орда у вісім тисяч чоловік розгромила й порубала, а кошового отамана запорозького Івана Сірка оточила в степу, три дні насідала на нього, але не завдала йому ніякої шкоди і пішла під слобідські міста й села його царської пресвітлої величності». Листопада 21 дня цар Олексій Михайлович послав Івану Сірку грамоту з повідомленням про направлення, на прохання польського короля, князя Григорія Ромодановського і гетьмана Івана Самойловича з військом проти татар і турків; тут же цар наказав і кошовому «чинити всілякими способами напад на пом’янутих ворогів». Незабаром після цього Сірко з десятьма тисячами козаків та кількома сотнями калмиків залишив Січ і рушив спершу на Крим, звідти подався у Волоську землю на допомогу польському королеві. За Бугом він спалив місто Тягин, спустошив Білогородчину і розташувався з військом у Чечельнику.
