Досліджуваний період охоплює майже півстоліття в історії в цілому і зокрема, міста Дніпродзержинська. З одного боку – невеликий відрізок часу, з другого – це завершальний, як виявилося, період так званої “радянської історії України”, а точніше – панування партійно-державної бюрократії ленінсько-сталінського зразку.
Пройшло досить мало часу, живі ще представники того покоління, що відроджували країну й наше місто після II світової війни, будували комунізм і “розвинутий соціалізм” не лише за вказівкою зверху, а й, вірячи в реальність цього курсу; не подолано кризову ситуацію, в якій опинилася Україна вже у 80-ті рр. ХХ ст., й поглиблену розпадом Радянського Союзу.
Не говорити ж про цей період не можна. Доцільно у такій ситуації, зокрема в процесі оновлення музейних експозицій, керуватися, в першу чергу, показом найбільш важливих фактів, що мають продовження, певні результати в сьогоденні. В оцінці ж подій і вчинків не слід збиватися ні на позиції нігілізму й критиканства, ні на позиції ідеалізації та ностальгії. Головне , звернувшись до фактів, спробувати зрозуміти той час в контексті загальноісторичного процесу.
У дослідженні та експозиційній подачі періоду 1943 – 1991рр. в історії міста визначено 3 основних етапи: 1-й, 1943-1950рр. – відбудова підприємств і міста; II-й, 1950 – сер. 70-х рр. – завершення формування промислового комплексу та інфраструктури міста; ІІІ-й, сер. 70-х-1991рр. – назрівання загальної кризи. Серед проблем, що виникли під час створення розділу експозиції нашого музею “Місто в 1943-1991рр.”, слід виділити найбільш важливі. 1943р. став для Дніпродзержинська визвольним після 26 місяців німецько-італійсько-румунської окупації [1].
На протязі багатьох років виголошувалася шаблонна фраза про те , що підприємства і місто були зруйновані під час окупації з наведенням статистики за звітом обласної комісії з питань виявлення наслідків окупації: “Загальні матеріальні збитки, нанесені місту, склали 1.193.035.850 крб., закатовано й розстріляно 1069 городян, 2994 юнака та дівчини вивезені на примусові роботи до Німеччини”. Повністю зруйновані ДКХЗ, АТЗ, 16 основних цехів ДМЗ, великі пошкодження нанесені цементного заводу та ДРЕС”[2].
Ці дані потребують більш глибоких пояснень та уточнень . А саме… Руйнування підприємств, зпричинені війною, не слід відносити лише на рахунок окупантів. Факт мінування перед відступом з міста у 1943р. мав місце (за свідченнями підпільників міста, саме за їхньою допомогою підрив був попереджений). Німці лід час окупації намагалися пустити підприємства і це, в певній мірі, їм вдалося: наб29-й день “нового порядку” випущено на металургійному заводі першу плавку (планували через 4 місяці), на 547-й день перший прокат (планували через 3,5 місяці)[3],працювали електростанція, цемзавод. Мінування й підрив обладнання основних підприємств, що залишилися невивезеними. ДМЗ, ДКХЗ, АТЗ, цемзаводу, електростанції – були виконані” спецгрупою підривників-саперів Червоної Армії. Виконувалася директива РНК СРСР і ЦК ВКП(й) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941р., що передбачала тактику “спаленої землі”, розвинуту постановою ЦК ВКП(б) “Об организации борьбы в тылу германских войск” від 13 липня 1941р. Саботаж на підприємствах, організований членами партійно-комсомольського підпілля, додав теж шкоди обладнанню. Цей саботаж зіграв і позитивну роль стосовно відбудови підприємств після визволення міста.
Місто саме зруйнованим не було під час окупації; для окупантів це сенсу не мало, бойових, руйнівних дій на його території у вересні-жовтні 1943р. не велося. Бої йшли на підступах: Аули, Сошинівка, Карнаухівка. 25 жовтня 1943 р. 195 Новомосковська стрілецька дивізія увійшла в залишене вже німцями місто. Зруйновані в місті були лише пам’ятники: “Прометей” і Леніну. До цього, в першу чергу, доклали зусиль антибільшовицьки настроєні кам’янчани. Німці щодо “Прометея”, переслідували лише виробничі цілі – металобрухт був необхідний для пуску мартенів.
Цікаву інформацію про стан заводів і міста на момент визволення подає вивчення приватних листів городян. Лист, написаний у жовтні 1943р. з Дніпродзержинська знайомою А.П.Агарковій, що знаходилася в евакуації, свідчить: “Город целый, разрушены заводы й памятники,… много людей расстреляно” [4]. Останні слова цитати звертають увагу на ще одну проблему – загибель цивільних громадян під час окупації. Офіційна цифра – 1069 чоловік загиблих дніпродзержинців (керівник підпільного міськкому ВКП(б) К.Ф.Ляудіс називає цифру “більше тисячі”)[5], на жаль, і сьогодні не відтворена поіменно. Проведена співробітниками нашого музею науково-пошукова робота мала результатом введення до Книги Скорботи України імен 924 дніпродзержинців [6]. В 2002 р. додатково в редколегію книги подано інформацію про 8 загиблих дніпродзержинців.
Наступна проблема – джерела відбудови промисловості міста. Як відомо, перша плавка на ДМЗ була здійснена вже на 26-й день визволення, перший прокат отримано через 40 днів. Через рік металургійний завод працював повним циклом. У 1944 р. введено в дію районну електростанцію, вагонний завод, на початку 1945 р. – цемзавод, в 1946 р. – ДКХЗ, АТЗ. На 1950-й рік, за першу післявоєнну п’ятирічку, промисловість міста було відновлено повністю, досягнуто і перевищено по деяких показниках довоєнний рівень виробництва. Отже, відбудову здійснено досить швидко. Завдяки чому?
По-перше, відбудову розпочато було ще в період окупації По-друге, – проведено швидко мобілізацію людських ресурсів: повертали спеціалістів з обладнанням зі Сходу, вербували молодь по селах, використовували працю військовополонених, створювали трудові бригади з мешканців міста.
Про військовополонених слід сказати окремо. В останній час неодноразово піднімалося питання про німецькі кладовища на території міста з метою увічнення пам’яті померлих військовополонених. Питання залишається відкритим. Деякі його аспекти вдалося з’ясувати за матеріалами Дніпропетровської обласної спецкомісії, внаслідок опитування городян. Військовополонені утримувалися на території міста і померлі ховалися до 1947 р. Німецькі кладовища знаходилися в районі вулиць Скаліка та Димитрова, в районі Баглійського кладовища. Відомо, що останки з могил померлих у німецькому шпиталі (одному з восьми), що знаходився у приміщенні СШ № 20 в 1941-1943рр., були вивезені ще німцями для перепоховання [7].
Крім відомих вже джерел відбудови: командних методів керівництва, експлуатації людського ентузіазму, моральних та матеріальних методів заохочення, розвитку міст і промисловості за рахунок села і соціальної сфери, введення позик на відбудову, використання трофейного та репараційного обладнання, лімітування забезпечення населення та підприємств, – слід зупинитися й на інших моментах.
Саботаж робітника і членів підпілля періоду окупації в певній мірі сприяв прискоренню відбудови заводів. Так, підпільною групою І.К.Шиманського і В.Я.Станового в мартенівському цеху №2 ДМЗ було вилучено і приховано увесь слюсарний інструмент з майстерні, з кладової – листову гуму, шланги, гумові ремені, близько 4 т. бронзи, запасні частини. Збережено близько 160 т. магнезитової цегли для подів мартенівських печей, наявність великої кількості металобрухту з руїн цехів, військова пошкоджена техніка сприяли швидкому пуску, в першу чергу, мартенівських та прокатних цехів. ДРЕС була пущена на промислових відходах.
Про складність умов відбудови 1947-1948 рр. писав перший секретар Дніпродзержинського міськкому КП(б)У І.І.Соболєв: “Промисловість, транспорт, будівельні організації, міське господарство переживали колосальні труднощі. Не вистачало металу, обладнання, будматеріалів. Лімітувалося використання електроенергії, не доставало робочих рук, а робітників, вербованих за межами Дніпропетровщини, нікуди було селити. Гострою була потреба в одязі, взутті.
У зв’язку з неврожаєм 1947 р., забезпечення продовольством робітників та службовців міста було занадто важким. З відміною карткової системи на продовольчі та промислові товари труднощі поглибилися”(8).
Спогади звертають увагу ще на один важливий момент – голод 1947 р. Висвітлення його причин, проявів та наслідків у місті та в цілому на Дніпропетровщині теж потребують додаткового вивчення. Поки що в нашому розпорядженні загальні дослідження голодомору в Україні, спогади старожилів. Робітники ДМЗ розповідають про видачу карток у 1946р. на 600-800 г хліба на день. На базарі одна хлібина коштувала 100-1000 крб. у 1943р., у 194б-1949 рр. – 120 крб. Безумовно, недоїдання в містах, відповідні хвороби та передчасна смерть мали місце. Питання: “В яких масштабах?” Необхідно досліджувати ситуацію в містах, по селах, в різних районах України. Звернути увагу на те, як здійснювався перерозподіл продуктів між регіонами.
За свідченням родини Сторчових з Дніпродзержинська наймолодший з дітей трохи не помер, потайки з’ївши забагато хліба, придбаного в перший день відміни карток. В період 1946-1948 рр. на ДМЗ бригадири видавали, за певним розсудом, так звані “гарячі” талони на крохмальний суп, іноді з м’ясом, на “холодне” харчування (шматочок бекону).
Заслуговує на увагу й процес реабілітації жертв сталінських репресій. Як і всі реформи періоду “хрущовської відлиги”, він був непослідовним, неповним, невідвертим до кінця. Так, родина Сафонових дізналася про смерть батька, Ісака Микитовича, лише у 1958 р., через 21 рік після його арешту й засудження як “ворога народу”, істинна причина смерті ж, “розстріляний 05.11.1937р.”, стала відома за документом, виданим у 1994 р. [9].
Водночас з реабілітацією розпочалася нова хвиля переслідувань “за антирадянщину”, спрямована проти “шестидесятників”, серед яких дніпродзержинці М.І.Кучер – вчитель і письменник, а в 1956 р. – студент 5-го курсу Дніпропетровського університету, В.І.Сіренко, нині відомий поет.
Звертає на себе увагу й формування архітектурного вигляду міста. Архітектурний аспект не повинен бути привілеєм лише міст, визнаних історичними, столиць та обласних центрів. Для Дніпродзержинська, саме в плані архітектури, в період 1950-70-х рр. став вирішальним: сформувався центр (проспект Леніна, площі Леніна та Жовтнева), визначені були 3 райони (Заводський, Дніпровський, Баглійський). В місті у 1952 р. з’явилися перші багатоповерхові будинки з декоративними фасадами, арками, баштами та шпилями, характерними для архітектури житлових будинків першого повоєнного десятиліття. Поруч з ними, починаючи з к.50-х рр., методом ” народного будівництва” стали зростати так звані “хрущовки”, зразки радянського функціоналізму, що, в певній мірі, був продовженням стилю, впровадженого у 20-ті рр. німецьким архітектором Ернстом Майєм (будинки, ним спроектовані у 1928 р., знаходяться по проспекту Аношкіна). (10)
Відновлення та збереження пам’ятників мистецтва радянської доби (пам’ятники “Прометей” О.Я. Сокола, П.Є. Куценка; Леніну і Дзержинському І.Г. Першудчева) – не менш важливе питання.
Здійснення благоустрою міста теж не повинно залишатися поза увагою. З 1956 р. в місті розпочато теплофікацію, у ІІ-й пол. 50-х рр. – газифікацію, водопостачання в будинки. Нарешті, після обов’язкового відображення в експозиції процесу формування промислового комплексу, а отже й екологічних проблем, що є особливостями Дніпродзержинська, звернуто увагу й на таке історико-філософське питання, як роль особи в історії. Дніпродзержинськ на протязі десятиліть був кузнею робітничих, наукових, мистецьких і державно-політичних кадрів. Найбільш відомі – Генеральний секретар ЦК КПРС Л.І.Брежнєв, президент Казахстану Н.А. Назарбаєв, другий секретар ЦК КПУ В.В.Щербицький.
В новоствореній експозиції нашого музею періоду 1943-2001 рр. здійснено спробу знайти певну рівновагу між історичними подіями і діяльністю людей, виділивши з поняття “радянський народ” особу і не за ідеологічним, а за історичним принципом, що повинен означати вагомий, як позитивний, так і негативний, внесок в історію чи то держави, чи то міста.
Запропонований перелік проблем – лише частина тієї великої науково-дослідницької роботи, що повинна продовжуватися й мати своїм результатом як наукові праці локального та загально історичного значення, так і створення нових музейних експозицій.
Бібліографічні примітки:
- Сабов М.М.Днепродзержинск в годы Великой Отечественной войны //Будут жить в веках. Днепродзержинск: ЧПКФ «Водолей», 1995. -С. 8.
- Там само.
- Горелик И. Днепродзержинск, как он есть. Днепродзержинск, 1949. -С. 229.
- Лист А.П.Агаровій, м. Дніпродзержинськ, 1943р.// Фонди Музею історії міста. Схов. 10. К. 86.
- ДОДА, ф. 1278,оп.1,спр. 343, арк.1.
- Книга Скорботи України. Дніпропетровська обл. Дніпропетровськ: Моноліт, 2001. Т.1. -С. 49-80.
- Шапочкіна І.В. Довідка про німецькі шпиталі та військові кладовища на території м.Дніпродзержинська, 1999 р. //Музей історії міста.
- Соболев И.Воспоминания //Музей історії м. Дніпродзержинська. Сх. 10. К. 14а.
- Матеріали І.М.Сафонова //Музей історії міста Дніпродзержинська.Сх. 10. К. Зв.
- Архітектура м. Дніпродзержинська.20-80-ті рр. XX ст. Альбом, 2001 р. //Управління головного архітектора міста.
Автор: Шапочкіна І.В. – музей історії м. Дніпродзержинська
Джерело: Скарби музеїів: збірник статей. Матеріали обласної наукової конференції до Міжнародного дня музеїів 2003 р. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. – 156 с.
