УДК 069.51.94 (477.63)
Мазуренко І.В.
Старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я», відділу Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького
«Як було і як має бути»: мемуари І. Лубенця як унікальне джерело історичної памяті про «Велику Вітчизняну війну» та «Голодомор»
На основі методики усної історії, що пізніше була трансформована в мемуари (пам’ятку писемності), автор показує, яке місце у споминах І.С. Лубенця становить зазначена в темі історична доба та її інтерпретація.
Ключові слова: усна історія, мемуаристика, інтерпретація, міждисциплінарний контекст, Голодомор, Велика Вітчизняна війна, Солонянський район, Довженко.
На основе методики устной истории, которая позже трансформировалась в мемуары (памятник письменности), автор показывает, какое место в воспоминаниях І. Лубенца занимает обозначенный в теме исторический период и его интерпретация.
Ключевые слова: устная история, мемуаристика, интерпретация, междисциплинарный контекст, Голодомор, Великая Отечественная война, Солонянский район, Довженко.
On the basis of methodology of verbal history that was later transformed in memoirs (sight of the written language), an author shows, what place in remembrances of І. Lubenets is presented by the historical twenty-four hours and her interpretation marked in a theme.
Key words: verbal history, memorialist, interpretation, interdisciplinary context, Golodomor, is Large Home, Solonanskiy district, Dovgenko.
У двадцятому сторіччі Україна пережила дві глобальні катастрофи: Голодомор 1932-33 років та Другу світову війну. Ці небувалі за масштабом людських жертв події призвели до незворотних наслідків у психології постгеноцидної нації. «Є дві правди, – писав О. Довженко у Щоденнику 18. ХІ. 1942, – одна дійсна, реальна правда. Друга – вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп» [2]. Життя за двома правдами спотворювало психіку людини, дезорієнтувало у часі, розшаровувало націю. Два міфи: «Велика Вітчизняна війна» та «Голодомор», а вірніше антиміф про його відсутність – два наріжних камені, навколо яких досі точаться ідеологічні суперечки. Державний апарат системно позбавляв громадян їхньої пам’яті. Радянська історіографія сприяла моноверсії історичної пам’яті. Вона творила невмирущий міф «Перемоги» мільйонів «гвинтиків» на чолі з товаришем Й.В. Сталіним та Комуністичною партією. В перших радянських публікаціях «місцеве населення зображалося або безособовими пасивними жертвами жорстоких окупантів, або безстрашними радянськими партизанами, або зрадниками-колаборантами» [6].
Панування в тогочасній літературі радянської мілітаристської риторики, звичайно, було зумовлено війною (П. Тичина. М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, П. Усенко та ін.), але була й творчість українських патріотів М. Пронченка, О. Шпоти, М. Самійленка, Ю. Семенка, Я. Славутича, В. Чапленка: вони гинули, потрапляли до сталінських таборів, декому вдавалося врятуватися в еміграції. Вони вважалися ворогами. За кордоном з’являлися спогади про голод та війну Яра Славутича, Ю. Семенка, В. Чапленка, В. Сокола, Ф. Пігідо та інших. Щоденник О. Довженка з’явився після розпаду СРСР. У радянській системі індивідуальним свідченням не було місця.
Усна історія – досить поширений напрям соціально-гуманітарних досліджень, що стає можливим у міждисциплінарному контексті. «Розуміння усної історії охоплює як процес усної передачі та запису спогадів, так і всі різні форми новостворених історичних документів, а також подальший аналіз отриманих першоджерел» [4]. Сучасні дослідники вважають, що «одним із способів історичної реконструкції нацистської окупації є показ її людського виміру, її соціальної проекції» [1]. П. Іванишин пропонує вивчати предмет за допомогою «національно-екзистенціальної методології». «Предметом новітніх гуманітарних наук, – зазначає він, – має стати національна людина й те, що вона знає про саму себе, передусім про свою національно-людяну сутність» [3, с. 42 ].
Отже, розглядаючи мемуари І.С. Лубенця не як літерний твір, а безцінну історичну інформацію про зазначену в темі добу, спробуємо показати, яке місце становить вона у житті звичайної людини. Джерельною базою пропонованого огляду є рукопис спогадів І.С. Лубенця об’ємом 54 аркуші, що охоплює часовий відтинок від поч. ХХ ст. до 1960-х років. Щоб зберегти мовну індивідуальність респондента, що формувалася протягом певного історичного періоду, ми дійшли висновку: лишити рукопис в авторській редакції, за виключенням незначних виправлень та скорочень. Особливістю авторської стилістики є: документальність, простота та відвертість; побудова синтаксичних конструкцій; українська літературна лексика, що межує з русизмами (типове явище для українців Дніпропетровського регіону, феномен, так званого, суржику). Вживання респондентом новотворів, ідіом, народних висловів, цитацій, технічної термінологія тощо, а також авторські ліричні вкраплення мають неабияку цінність для ідентифікації часу й людини в часі. Дещо з біографії: Іван Савелійович Лубенець (насправді Савович – неправильно записали у паспорт) народився 1 жовтня 1937 р. в сім’ї колгоспного коваля у селі Шульгівка (раніше Червона Балка) Солонянського району Дніпропетровської області. У 1954 р. закінчив середню школу, потім технічне хімічне училище. Працював апаратником на коксохімічному заводі у Дніпропетровську. 1956-1958 рр. служив у радянській армії. У 1965 р. закінчив Дніпропетровський металургійний інститут, паралельно працюючи лаборантом, потім інженером в інституті трубної промисловості. З 1966 р. працював у Дніпропетровській філії інституту гумової промисловості в Москві, пізніше у Дніпропетровському інституті еластомерних матеріалів і виробів. Кандидат технічних наук. Закінчив аспірантуру в інституті матеріалознавства науково-виробничого об’єднання «Енергія». Автор декількох винаходів, близько 100 наукових опублікованих праць, лектор товариства «Знання». Нині вивчає, аналізує та пропагує знання, пов’язані з технічними процесами в навколишньому середовищі (екологія, техногенні катастрофи, космічні явища, зв’язок їх з суспільною свідомістю та формуванням світогляду пересічних громадян).
Біографічна структура мемуарів приблизно складається з трьох частин: життя до війни, війна та повоєнний період. Домінантну роль у наративі відведено подіям воєнного часу. Розповідь починається картинкою з раннього дитинства, коли І. Лубенець з батьком відвідували буфет на станції Єлізарове: «Прямували вузькою стежкою через толоку, вкриту зеленою травою, яскравими польовими квітами, сон-травою. В буфеті привітні тітки пригощали мене цукерками. Я запам’ятав на все життя, як мені накладали повні жмені солодкого різнокольорового горошку. На запитання, чий я, я відповідав, називаючи свої прізвище, ім’я та по батькові з додаванням, що я українець» [5]. Бачимо, що респондент вже тоді ідентифікував себе як українець.
Речення «далі була війна» є демаркаційною смугою, поза якою розпочалася нова історична доба. І. Лубенець пригадує переважно конкретні життєві факти, що є найбільш характерними і цікавими, але торкається й загального контексту: «Перші дні викликали шок серед місцевого населення. Люди буцім-то бачили вогнені мітли, які стояли в ряд на небосхилі. Інші стверджували, що на землю летить «планіда», але що це таке ніхто не знав. Гуркоту війни, ніякої кононади ніхто не чув, крім метушні, пов’язаної з евакуацією деякої техніки з колгоспів та мобілізації військовозобов’язаних. Незадовго, після початку війни, відбувся перший нічний політ ворожої авіації на маленьку залізничну станцію Єлізарове… Бомби були скинуті поряд із залізничною колією. Авіабомби були настільки потужні, що глибина воронки від вибуху яких сягала декількох метрів. Майже до ґрунтових вод, які на цій місцевості знаходяться на значній глибині» [5]. Розповідь побудовано на контрастному зображенні обох воюючих сторін: «…За декілька тижнів після початку війни з’явились перші неорганізовані групи червоноармійців, які рятувались від полону втечею… Вигляд у них був безрадісний. Вдягнені у вицвілі гімнастерки, взуті в ботинки з чулками-обмотками, на стрижених головах яких були гостроверхі пілотки… Втікаючі групи червоноармійців були похожі на неорганізовану, перелякану, нездатну чинити озброєний опір людську масу… Невдовзі з’явились чисельні колони автомобілів та різної воєнної техніки окупантів. Добре зодягнені, озброєні, вони викликали шок та схилення місцевого населення… Не встигаючи втекти від швидкого пересування ворога, червоноармійці попадали в оточення та полон цілими дивізіями. Ті з полонених, місце проживання яких знаходилось на окупованій території, відпускались додому, інші до концтаборів» [5].
Значне місце у спогадах містить розповідь респондента про життя селян за нового порядку та нової влади: «З’явились поліцаї, зодягнені в чорну уніформу, яких люди побоювались, бо вони при собі мали нагайку, якою могли оперіщити кожного» [5]. Він не тільки ділиться власним досвідом, а й колективним, що різниться від офіційного, раніше не дозволеного. Селяни мріяли про ліквідацію колгоспів, але й за нової влади їх примушували в них працювати, тільки по-іншому. Цікавим є факт про експеримент німецької влади на території Дніпропетровської та Полтавської областей, за яким «селяни ставали самостійниками». Респондент говорить про Солонянщину, де колгоспники отримали ті ж земельні наділи, що й були перед колективізацією: «Розпаювання земель та розподіл реманенту відбулося швидко та безболісно. Реманент та тяглову силу (коней, волів) ділили жеребкуванням. Все пройшло без ексцесів. Люди від власної землі та недовгого існування колгоспів не встигли відвикнути… На цей час з’явилось в деякій мірі підприємництво… Але це було недовго. Червона Армія за наявності союзницької матеріальної допомоги… вела наступальні дії, тобто все швиденько повернулось на «круги своя…» [5].
Однією з болючих тем є мобілізація молоді до Німеччини на, так звану, рабську працю. І. Лубенець пригадує факт «співпраці» голови колгоспу з окупаційною владою: «…Однієї літньої днини, десь в 1942 році, після приїзду голови колгоспу з наради в райцентрі (це селище Солоне), несподівано серед будня зіграли десь чотири свайби одночасно. Причиною було те, що німці підбирали кандидатів для відправлення на роботу до Німеччини. Відправлятись повинні тільки неодружені, тому голова колгоспу, отримавши таку інформацію, таємно, під страхом смерті, про це сповістив… Правди ніде діти, після визволення від окупації цей голова колгоспу, який примусово зобов’язаний був працювати за наказом німців, звинувачений у співпраці з фашистами, відсидів 10 років» [5].
Але в спогадах йдеться не тільки про фашистів, а й про німців як про націю. Декілька з цього приводу характерних фрагментів: «…Коли жінки обробляючи кіньми присадибні городи не вміли вправно працювати з кіньми, а чоловіки воювали проти німців, останні брали в руки віжки, показували як треба та допомагали обробити город» (1). «Це в деякій мірі торкалось і мене, коли солдати пригощали мене шоколадом, катали на мотоциклі. Я сам бачив, як одного німецького солдата командир посадив на гауптвахту за те, що він не повернув солдатці сокиру, взяту для власних потреб» (2). «В одній сільській оселі розквартировані німецькі солдати залишили мішок цукру. Коли німецькі солдати були відсутні, цей цукор забрали у селянина. Поряд… проживала сім’я потомственних конокрадів та і взагалі сільських злодіїв, яка і реквізувала цукор. Коли німецькі солдати повернувши на ночівку про це дізнались, вони розстріляли того селянина, який забрав цукор» (3). «Мої односельці, побачивши колону полонених,… вибігали на вулицю, кидались до когось із етапованих, стверджуючи, що це їхній брат, син, чи чоловік, та забирали його з собою. Конвоїри цьому не суперечили. Таким чином удавалось рятувати декого із полонених від концтаборів…» (4). «Одного разу в селі було розміщено на постой якусь німецьку військову частину, в складі якої був військовий лікар. Цей лікар приймав селян без обмежень…» (5) [5].
Респондент аналізує і торкається складних тем, приміром, «участі українців у війні на боці фашистської Німеччини», тим самим руйнує міф про запроданців, що й досі є актуальним для деякої частини українців, не говорячи вже про росіян. Об’єктивно висвітлює трагічну сторінку історії, пов’язану з боротьбою героїв УПА проти двох окупаційних режимів, у результаті чого відбулося велике переселення із західних регіонів України (Галичини, Полісся): «Все це здійснювалося в міру очищення територій від УПА» [5].
Екскурси І. Лубенця в історію Солонянщини, землі якої на час існування Російської імперії належали німцям-колоністам та були покинуті на початку Першої світової війни разом із недобудованою Мерефо-Херсонською залізницею, повертають нас до 1920-х років: «Землі стояли незораними… На полях ріс пирій, стійкий до місцевого клімату. На покинутих землях оселились орли, вовки, лисиці, степові гадюки. Недобудовані будівлі міні-вокзалів під час розрухи та громадянської війни були розібрані місцевим населенням для власних потреб. Зібрані та невстановлені мости через річку Сура та Базавлук стояли поруч на березі річок… Рух поїздів від Дніпропетровськ-Південний (ст. Лоцманка) до ст. Апостолове було відкрито в 1926 р.» [5]. Саме тоді відбулося драматичне переселення селян Петриківського району на «покинуті землі, прямо в голий степ під відкрите небо. Як звали тоді, їхати на «розкоші». Так на карті краю з’явились нові поселення, такі як Червона Балка, тепер Шульгівка, Петриківка, в якій оселились колишні шульгани з Петриківщини, а також ще нові села Котлярівка, Машинове, Рясне, Чорнопарівка, Радянське… Переселенці після земельного «голодування» на новому місці отримали добрі земельні наділи десь по 10 десятин перелогових земель. Це десь 11 гектарів. Тяжкою по знищенню бур’янів працею… переселенці зимовий період пережили в землянках, а по весні посіяли зернові та взялися за відбудову житла: будували хати з саману. Врешті трохи… наїлися, як кажуть, власного хліба, але недовго музика грала. Після з’їзду індустріалізації в Україні інтенсивно будуються зерносховища у формі державних контор «Заготзерно». Це була підготовка до колективізації, яка почалася в нашому регіоні десь з 1930 р. Те, що створили селяни непосильною працею в надії на заможне життя, прийшлось віддати державі, часто до рук крикунів, мітингувальників, які не ділом, а тільки словом закликали будувати комунізм» [5].
Аналіз тематичних циклів наводить автора статті на думку, що важливе значення для сприйняття і пам’яті респондента про німецьку окупацію мали спогади про голодомор 1932-1933-х, який для селянства мав наслідки суцільного геноциду – не меншого за «Велику Вітчизняну». Групи експропріаторів-камнезамівців наганяли страху на людей: «Коли… прийшли розкуркулювати мого діда ще на території Петриківщини, – згадує І. Лубенець, – то перше, з чого вони почали, так це з роздягання його 16-річної дочки, в майбутньому моєї мами. Вона намагалась сховатись на печі, але з неї стягли чобітки та домашнього пошиву кожушок…Один з розкуркулювачів, сусід мого діда сказав, що за заявою уповноваженого з райкому скоро будуть такі машинки, з яких будуть вискакувати вареники, які треба тільки ковтати. Але доля вирішила по-своєму. Грянув після розкуркулювання голодомор, який не пощадив комнезамівця і не дав йому дочекатись машинки, з якої будуть вискакувати вареники, як «предел желаний» зголоднілої одурманеної маси послідовників комуністичної ідеї, яку вони самі не розуміли» [5].
Не менш важливими є розповіді про кінець окупації, звільнення Солонянщини; роздуми про союзницькі війська, за підтримки яких відбулися великі переміни у Червоній Армії, та, головне, – про величезні невиправдані втрати людських життів: «…Відступаючі німецькі солдати… окупованому ними ж місцевому населенню говорили: «Гітлер капут» і навіть співали частушки: «Нема яйка, нема млека за горою красні недалеко». Часто стиснутими кулаками показували, що Сталіна та Гітлера треба самих зіштовхувати лобами, а не гнати людей на бойню» [5]. Останню думку можна вважати за квінтесенцію роздумів справжнього українця.
Респондент оповідає про безпрецедентні «зачистки» «Смерша» на звільнених територіях: «…Пам’ятаю, як в світлиці нашої хати розмістився «Смерш» якоїсь там військової частини. Це було фактично чистилище «кого до раю, кого до пекла». Всі здорові та легко поранені, яким вдалось вирватись із оточення, попадали до слідчого «особого отдела» з тавром зрадників та ворогів народу, у яких не вистачило мужності застрелитись… Ми, знаходячись в іншій кімнаті, чули крик, нецензурну лайку слідчого та стогін допитуваного, старались: я і моя бабуся через щилину у дверях розгледіти, як слідчий бив рукояткою пістолета червоноармійців, котрі ризикуючи життям, вирвались з оточення». І. Лубець пригадує факт з історії царської Росії, коли «…цар Микола ІІ нагороджував солдат георгіївським хрестом як за подвиг, пов’язаний з ризиком для життя». Згадував він про людяне відношення до радянських солдат свого діда та бабусі: «…Десь у січні 1944 року, якраз під час хрещенських морозів, коли мій дідусь, кавалер двох «Георгіїв» за участь у Першій світовій війні, запускав солдат, які чекали допиту та юрмились на морозі, будучи обмороженими, погано зодягнутими та пораненими, слідчий «особого відділу» вигоняв їх на мороз і говорив, що це зрадники Батьківщини та лаяв за це мого дідуся, погрожуючи йому неприємностями. Коли моя бабуся одному з поранених у нижню щелепу, налила кухоль кисляка, запустивши його до оселі, то слідчий вибив кухоль з кислим молоком, виставив «ворога народу» на мороз, пригрозив бабусі… Передислокуючись ці «праведники» вночі зуміли викрасти з чулану шаньку зі старим салом, необхідним для засмажування їжі…» [5].
Спостерігаючи за свідомістю респондента, чітко бачимо динаміку змін у психології, що сформувалися під впливом офіційної пропаганди в СРСР та нині існуючих у суспільстві стереотипів. Згадуючи про неймовірно тяжке, голодне післявоєнне дитинство, він писав: «…Виховуючи нас, майбутніх активних громадян СРСР, як будівників світлого майбутнього – комунізму, вчителька, як диригент хору запитує: «Діти, хто у світі наймиліший?» Ми дружно скандували: «Батько Сталін!». Безумовно, це, незважаючи на незгоди життя вкарбувалося у нашій свідомості» [5]. Але дехто з пересічних людей мав власну думку, навіть про Сталіна: «…Наша сусідка, солдатська вдова, котра сама ростила трьох дітей, почувши звістку про смерть Сталіна, перехрестилася і пошепки мовила «Гірше вже не буде» [5]. Нажаль, ця теза є ключовою у свідомості українців. Про факт примусу з боку влади під час голоду 1946-47-го рр. довідуємося з подальшої розповіді: «І ось в один із погожих днів об’явили сполох. Всім селянам треба було йти до колгоспного двору на збори – підписуватись на державну позику, як тоді казали, на «облігації». Моєму батькові, колгоспному ковалеві запропонували «добровільно» підписатися на 500 крб. За згоду «добровільно» підписатися тільки на 300 крб., його одразу взяли під варту і повезли до так званого ДОПРУ…» [5]. Прокуратура та міліція «повальними облавами» боролися з розкраданням державного добра: «Одного разу під час такої облави, а це було на території колгоспу «Хлібороб», пізніше, ім. Горького, Орлівської сільради Новомосковського, тепер Солонянського р-ну Дніпропетровської обл., затримали хлопця 13 років, у кишенях якого було зерно пшениці. Його мати, випадково побачивши хлопця на колгоспному дворі під вартою, запропонувала заарештувати її замість сина. Це спрацювало, і вона успішно відсиділа «подаровані» їй «найгуманнішою» державою три роки тюрми. Карна відповідальність тоді була 12-річного віку» [5]. Саме на той час набували популярності, так звані, школи ФЗН, до яких через військкомати доправляли сільських хлопців віком з 16 років. І хоча вони врятувалися від голоду, але «це був страшенний удар по селу, яке і без того було покинуто напризволяще. Колгоспники не мали документів, що засвідчують особу, отже, були прикуті до свого місця проживання. Серед молоді офіційно пропагувалася неповага до сільської праці… Нав’язувалася думка, що ті, хто залишиться в селі, будуть «волам хвости крутити»… Негативні наслідки такої зневажливої політики, активно підтримуваної офіційною пропагандою, збереглися і до сьогодні, чому сприяє інертність мислення людини» [5].
Р. Сербін вважає, що «для одних ключовими поняттями залишаються старі радянські поняття «Велика Вітчизняна війна», «визволення» і «перемога», інші ж думають, що таке окреслення не освітлює, а затьмарює справжню історію України воєнної доби» [7]. Як же «має бути»? Сподіваємося, що індивідуальні свідчення І. Лубенця, «чий голос в іншому випадку міг би залишитися непочутим» [6], можуть вплинути на вироблення історичної свідомості пострадянських українців.
Бібліографічні посилання
- Грінченко Г.Г. Пам’ять про війну як об’єкт історичного дослідження: інверсія традиційної перспективи // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2006. – Вип. 10. – Част. 1. – С. 14-20.
- Довженко О. Щоденник. 1941-1956. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrlib.com.ua/books/printzip.php?id=21&bookid=4.
- Іванішин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія / Іванишин П.В. – Дрогобич: Відродження, 2005. – 308 с.
- Кісь О. Усна історія: становлення, проблематика, методологічні засади // Україна модерна. – № 11. – 2007.
- Лубенець І.С. Як було і як має бути: Рукопис. – Дніпропетровськ, 2011. – 54 арк.
- Пастушенко Т. Пам’ять про німецьку окупацію України 1941-1944: селянський досвід. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: cache:dMmQraOB_IEJ:ww2-historicalmemory.org.ua/docs/ukr/Pastushenko.doc Т. Пастушенко пам’ять про німецьку окупацію.
- Сербін Р. Боротьба за історичну пам’ять українського народу. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.rus.ec/b/267630/read
