«Родинне Різдво» – виставка про те, як переживають Різдво митці різних поколінь, що об’єднані однією родиною. Виставка – не просвітницька, не обрядова, не етнографічна. Вона – про глибинний ритуал Різдва, ритуал народження, ритуал духовної напруги. Виставка про ставлення до Бога і про Бога у собі. Тут Ви не побачите канонічних сюжетів чи традиційного трактування образів, не побачите іконопису у звичному значенні цього слова. Мати з немовлям, дари для новонародженого, спалах зірки у небі над містом, ангели над степом, родина з дитиною, родина за столом, вертепні персонажі.
Кожен у цій родині переживає Різдво по-своєму, але водночас і спільно, так само й кожен має власний досвід святкування Різдва.
В далекому голодному дитинстві та юності у 1930-х роках Віктор Лобода (1911-1991) не куштував дванадцятьох страв, а потім у роки тоталітарної ідеології і практики доводилося ховатися на маленькій кухні аби з’їсти кутю. Проте його творчість наскрізь пронизана духом Різдва. Адже ніщо, здається, не спонукало радянського робітника до творчості, а він все ж створив власний світ, свій знак України, врятувався від сірості, відродився. Він заклав традицію творчості для родини на багато років наперед, викопав ту криницю, з якої черпатимуть багато поколінь.
Володимир Лобода (1943 р. н.), народжений у воєнне лихоліття, часто згадує про магію Різдва на Полтавщині у дідуся і бабусі наприкінці 1940-х, коли тими гоголівськими селами ще ходили колядники з вертепами, коли двері мазанки відчиняли для молоді, яка прославляла народження Христа. Вже пізніше, наприкінці 1970-х, митець запровадив у своїй родині щорічний передріздвяний ритуал виготовлення вітальної поштівки із сюжетами народження Божого Сина. Його твори на різдвяну тематику сповнені трагізму і надії, тепла і тривоги водночас. Художник зображає Матір Божу і Христа як досконалу «архітектуру» земної любові та радості. Його живописні твори на цю тематику – складні й містичні, його колір і пластика – лаконічні та промовисті.
Доньку службовця Людмилу Лободу (1945 р. н.), народжену далеко від Дніпра, у дитинстві не навчали колядок. Та й після повернення на батьківщину своїх предків, в Україну, також не було спонуки святкувати Різдво. Проте зустріч із Володимиром Лободою та спільна праця привели подружжя до цього свята. Вже всередині 1980-х, у Львові, коли у повітрі запахло свободою, Людмила виготовляла різдвяні листівки, друкуючи гравюри великими тиражами, даруючи їх близьким і знайомим, тим самим продовжуючи традицію різдв’яної картки, яка існувала в Галичині на початку ХХ століття.
Юність Соломії Лободи (1973 р. н.) припалана бурхливі часи відродження України наприкінці 1980-х у Львові. «Товариство Лева» і його перші вертепи, виготовлення «машкар» для них, мандрівки рідними степами з батьками, перші коляди в Лободів у часи, коли ще боялися впускати до хати вертепників. Тоді ж, за живими враженнями, Соломія створила свій неповторний цикл «Вертеп». І нині, впродовж багатьох років, вона виготовляє вертепні ляльки, одяг і маски для домашнього театру.
Андрій Кісь (1972 р. н.), народившись у далекому подільському селі, пригадує дух Різдва всередині 1970-х, коли його дідусь, директор школи, стояв на вході до сільської церкви і спрямовував дітей до «захристії» храму, ховаючи їх від недремного ока «органів». Коли священик Станчак, старий лемко, виходив на ґанок і скликав до вечері свою родину, коли малі дітлахи наввипередки бігли до стайні щоб нагодувати телятко щойно спеченим пирогом.
Варвара (2005 р. н.) й Теодор (2008 р. н.) Кісь-Лободи, народжені в незалежній Україні, органічно увібрали дух і ритуал Різдва. Від трирічного віку вони беруть участь у родинних вертепах, співають колядки, декламують щедрівки, малюють сюжети про народження Христа. Їхнє дитинство не затьмарене ніякими ідеологічними заборонами чи умовностями.
