Відомо, що музей збирає, зберігає, вивчає, показує та пояснює в своїх експозиціях різноманітні і багаточисельні пам’ятки історії, тобто першоджерела багатьох наукових знань з метою підвести відвідувача музею до розуміння закономірностей розвитку суспільства. Протягом 145 років ДІМ, незважаючи на всі карколомні зигзаги нашої історії, був і залишається у центрі культурного, громадського і політичного життя міста, особливо, починаючи з 1902 р., коли його очолив Дмитро Яворницький, уже тоді відомий історик, літописець козацької слави. Навколо музею гуртувались найвидатніші діячі громадського і культурного руху краю, аматори, науковці. Досить назвати такі імена, як: В. М. Родзянко, М. О. Поль, Д. Дорошенко, А. Синявський, В. Данилов, В. Бєднов, І. Труба та багато інших.
І протягом останніх кількох років, напружених в політичному і економічному відношенні, музей є епіцентром різноманітних культурних і гострих громадсько-політичних подій в місті і області. Такі об’єднання громадян, як «Просвіта», «Меморіал», асоціація вивчення голодомору-геноциду в Україні, теософське товариство, німецька, єврейська, мусульманська громади, різні релігійні общини протестантів, католиків та інші шукають притулок, взаємопорозуміння з музеєм і знаходять тут щиру зацікавленість, бажання допомогти і співробітничати. Результатами цього співробітництва є сумісні виставки, наукові конференції, тематичні і музичні вечори, концерти, лекції, тобто плідна робота по відродженню й становленню національної свідомості, народних традицій, історичної пам’яті. Музей був втягнутий у гострий конфлікт між релігійними громадами двох православних церков УПЦ та УАПЦ. Гарячі пристрасті точилися навколо експо¬зиції музею з історії радянського суспільства (1917—1993), показу в музеї українського національного руху в часи дру¬гої світової війни, Неоднозначно була сприйнята громадскістю виставка репресій ЗО—50-х років, яка відкрилась ще в листопаді 1990 р., і з роками не застаріває, а набуває ще більшої актуальності, тому що в ній висвітлені такі події, як наприклад, голодомор-геноцид 1932—1933 рр.
Економічні негаразди значно зменшили й звузили контингент музейних відвідувачів. Якщо раніше (до 1990 р.) музей майже без будь-яких зусиль з його боку відвідувало більше 500 тис. чоловік (з них 200 тис. діораму «Битва за Дніпро»), то в 1992 р., задіявши весь арсенал масово-організаційних та рекламних заходів, музею вдалося обслужити-всього 260 тис. відвідувачів, а в минулому, 1993 р., цей показник зріс до 400 тис. Утримуватись на такому рівні музею дозволяє значна робота науково-просвітницького відділу по впровадженню в учбових закладах міста мережі музейного всеобучу, тобто активізація роботи з дітьми всіх вікових груп, починаючи з 6-ти років, що дозволяє прищепити дітям любов до музею, розвиває їх естетичні смаки, сприяє глибокому пізнанню вітчизняної історії, проникненню у глибини народної мудрості й засвоєнню народних традицій, культурних надбань попередніх поколінь.
Тісний контакт музею з народною освітою, громадськістю міста і області, неординарний підхід до масової роботи сприяє тому, що музей поступово стає тим центром духовності і культури, який не тільки ПРОСВІЩАЄ, але й формує історичну думку, свідомість підростаючого покоління; виховує патріотизм і громадську активність.
Таким чином, музей — весь час у центрі уваги громадськості, у вирі сьогодення, що вимагає від колективу повсякденної злагодженої роботи, консолідації всієї його творчої енергії на основних напрямках музейної діяльності.
Найголовніше питання, на якому я хочу сьогодні зупинитися і зосередити увагу, це експозиційна робота музею, тобто «обличчя музею», та його частина, яка доступна всім відвідувачам, з якої починається музей. Експозиційна робота — ведуча ланка всієї діяльності музею. Зміст цієї роботи полягає у підготовці, на основі наукових досліджень, тематико-експозиційного плану нової експозиції, у вивченні матеріалів, експонатів і в їх поясненні.
Автор експозиції повинен бути не тільки добре орієнтованим в галузі певної наукової теми, а також бути дослідником, знавцем музейних предметів, вміти передавати за допомогою їх, а також пояснювальних матеріалів, ідейний зміст експозиції. Адже невипадково говорять, що «музей є найвищою інстанцією, яка може й повинна повертати життя», і відбувається це саме за допомогою музейних експозицій.
В 70-х роках експозиція нашого музею, як і всіх музеїв, будувалась на основі готової, обов’язкової для всіх так званої «загально-історичної схеми» і не потребувала музейних самостійних експозиційних задумів, оригінальних ідей і пошуків.
На межі 1980—90-х рр. в ДІМі, як і в усіх музеях України, склалось не просте становище з стаціонарною експозицією, зміст якої застарів і потребує значної перебудови, доповнень, переосмислення. Особливо це стосується історії XX століття, яка була перекручена й сфальсифікована в угоду правлячому режиму того часу. Основна увага приділялась політичній історії, боротьбі класів, ролі комуністичної партії і т. п. Проте, поза увагою залишились структури повсякденності, життя людей, їх сьогоденні потреби, національні й інші особливості, дійсні, а не штучно культивовані, лідери, особистості, які намагалися зберегти вікові традиції, залишки всього національного, людяного, що ще не було знищене; чинити опір нівелюючим процесам, фальсифікаціям, радянським стереотипам.
Безперечно, що разом осягнути й переосмислити все те, що було втрачене, стало «білою плямою», пройшло мимо, дуже важко,, тим більше, що джерела щодо подій збереглися лише в спецсховах, які ще тільки напіввідкрилися дослідникам, а самі події відбилися лише в пам’яті сучасників.
Можна було б піти шляхом, який обрали майже всі музеї, а саме, шляхом очікування. Мовляв, нехай вчені-теоретики з Академії Наук, вузів країни напишуть об’єктивну історію України, а краще «класичний підручник», і тоді, базуючись на його постулатах, музейні співробітники побудують нові експозиції. Але колектив нашого музею вирішив перебудувати експозицію, не чекаючи офіційних підручників, а поклавши в основу власні дослідження й опрацювання як фондових музейних матеріалів, так і джерел з архівів Дніпропетровська, Києва, Харкова; пошук нових раніше незадіяних документальних, фото- й речових матеріалів з особистих зібрань мешканців нашої області, а також враховуючи ті наукові статті, монографії, які вийшли друком в останні роки — це і нозі дослідження, і ті, що були недоступні багато років і друкувались за кордоном, вважались ворожими, дисидентськими.
В розробці нової експозиції зроблено акцент на тих об’єктивних рисах історичного процесу, які специфічні саме-для нашого краю.
Зважаючи на труднощі, з якими зіткнулися наукові співробітники-експозиціонери під час розробки наукової концепції, структури й тематико-експозиційних планів перебудови експозиції музею, ми добре розуміємо, що експозиція, яка буде побудована, є перехідною, як і вся наша сучасна доба. Вона буде мати і свої переваги й певні вади, їй буде притаманне тяжіння як до старих методів і прийомів показу історії нашого краю (і вони здебільшого домінують), так і намагання відійти від стереотипів, внести щось нове, неординарне в експозиційну практику, тобто окремі елементи «музею майбутнього», так званого «музею людини», які вже сьогодні є реальністю в деяких високорозвинутих країнах світу, наприклад, Канаді.
Але, на жаль, експозиція існує ще тільки на папері, вті¬лити її в життя заважають наші економічні негаразди. Проте, проекти, які вже існують, дають нам змогу уявити, який вигляд буде мати той чи інший зал, який зміст буде закладений у його образній палітрі.
Нова експозиція передбачає базування як на оригінальних речових і документальних матеріалах, так і на допоміжних, в тому числі колійних, образотворчих матеріалах, які б з максимальною об’єктивністю і точністю відобразили історичні процеси, що відбувалися в межах нашого регіону, частково, України. Певні утруднення викликає необхідність розміщення нової експозиції на старому обладнанні, в той час як обсяг матеріалів її, в порівнянні з існуючою, значно збільшився.
Наприклад, експозиція п’ятої зали, яка мала назву «Революція і громадянська війна на Катеринославщині», а тепер «Політичних подій поч. XX ст.,», виявилась найбільш важкою з точки зору переробки її образно-емоційних акцентів. Тому треба чимось переважити той надзвичайно сильний емоційний акцент, який був в ньому попередньо закладений. Ідеальний варіант—це знайти такі оригінальні музейні предмети, які б повно ї об’єктивно розкрили події того часу і привернули на себе всю увагу відвідувача, стали б домінуючим матеріалом зали. Але час втрачений, таких експонатів знайти майже неможливо, тому потрібно застосувати певний художній прийом, щоб змінити акцент. Можливо, таким прийомом чи засобом стануть фігурні композиції з історичних осіб часів ЦР, Гетьманату, Директорії,’ які передбачається, розмістити в центрі цієї зали. Шоста зала, яка висвітлює історію краю в 20—30-ті роки, значно змінить свою образну й змістовну сутність завдяки великій кількості нових матеріалів, а також розміщенню в ньому реконструкцій інтер’єрів: «Лавки Церабкоопу» та «Кімнати міського мешканця (з інтелігентного середовища)». Найменше змін зазнає сьома зала «Дніпропетровщина в роки другої світової війни». її експозиція буде доповнена новими оригінальними і колійними матеріалами, в зв’язку з розширенням хронологічних меж теми і необхідністю показати більш широко участь наших земляків в подіях на західноукраїнських землях в 1939, 1940 рр., по¬всякденного життя мешканців краю під час окупації, наці¬оналістичного підпілля і т. д.
На деякий час ми відмовляємося від показу історії краю після другої світової війни до сьогодення. У восьмій залі, яка таким чином звільняється, передбачається розмістити етнографічну експозицію під назвою «Собор душі нашої», — це намагання висвітлити й осмислити з точки зору сьогодення витоки духовності, української ментальності, народних традицій і обрядів, показати залишки народної культури й заходи по її відродженню.
Стосовно тем з історії краю з найдавніших часів до поч. XX ст., розміщених в залах першого поверху, на сьогодні ми можемо предметно говорити лише про перебудову експозиції четвертої зали, яка доповнюється, за рахунок звуження показу політичної історії, значною кількістю етнографічних речей, документальних і фотоматеріалів про аграрний, промисловий і культурний розвиток краю к. XIX — п. XX ст., паростки українського національно-визвольного руху на Ка¬теринославщині на прикладі діяльності «Просвіти» та інших матеріалів.
Суттєві зміни передбачаються в експозиції зали № 2 по темі «Історія України й краю (в XIV—XVIII ст.», складовою частиною якої є історія запорізького козацтва. У нині існуючій експозиції ця тема висвітлена фрагментарно, окремими сюжетами. По новій концепції планується на тлі історії України й краю простежити всю історію запорізького козацтва від виникнення до ліквідації Запорізької Січі, показати історію 5 (з 8-ми) січей, які були розташовані на території нашого краю; роль козацтва у залюдненні місцевої території, навіть простежити долю деяких козацьких родів у наступні часи через меморіальні комплекси найвидатніших осіб.
Але показ зазначених тем з історії потребує нових оригінальних експонатів, яких музей не має, хоч і веде постійний пошук в цьому напрямі, тому передбачається доповнювати експозицію за рахунок копій документів, муляжів козацьких клейнодів, реконструкцій та ілюстративних матеріалів.
Значмо розширюються розділи експозиції (зала № 3) з етнографії краю, життя та побуту сільських і міських мешканців, українців та представників інших націй і народностей, які проживали тут у XVIII—XIX ст. Ці теми користуються особливим попитом відвідувачів, школярів і студентів.
Закривши на реекспозицію зали другого поверху музею, ми пішли шляхом створення різноманітних тематичних, колекційних, проблемних виставок, які можна сприймати як своєрідне опробування тих ідей, тем і навіть колекцій, які займуть провідне місце у майбутній стаціонарній експозиції. Такими, наприклад, є виставки «Це не повинно повторитися», «Культура та побут Придніпров’я», «Тії слави козацької повік не забудем», «Запоріжжя в залишках старовини», «Задуми і дійсність», «Жнива розпачу» (про голодомор), «УПА — сторінки історії», «Блиск та романтика старовини», «Історія учбових закладів Катеринославщини», «Історія України в живопису та книзі» та інші. Вже зараз ми можемо говорити, що найбільшу зацікавленість відвідувачів викликають виставки етнографічного і культурологічного характеру, тому ми будемо намагатися і стаціонарну експозицію наситити різноманітними етнографічними матеріалами різних періодів з історії краю, щоб дати відвідувачам яскраве, образне уявлення про життя наших предків, а не тільки про ті політичні події, які тут відбувались, що було притаманне попередній експозиції музею.
В усьому світі вважається, що етнографічні експозиції є кращим засобом дати людині уявлення про історію, привити їй відчуття патріотизму, любов до землі й поваги до предків:
Вирішення поставлених перед музеєм завдань по перебудові експозиції ставить цілу низку проблем, які на поточний час вже частково долаються нами. Перш за все, це проблеми, пов’язані з переосмисленням історії України й краю, що викликало необхідність у проведенні широких і глибоких наукових досліджень. І хоч сьогодні готові вже тематико-експозиційні плани по всіх розділах і темах, на які є пози¬тивні відгуки вчених інституту історії АН України, Дніпропетровського та Запорізького держуніверситетів, наукові дослідження – тривають і набувають в нашому музеї все більшого пріоритету.
Друга проблема, яка стикається з попередньою,—це безпосередній пошук і збирання оригінальних музейних предметів по тих темах і колекціях, на які ми раніше не звертали уваги, а якщо й комплектували, то випадковими знахідками. Для цього в музеї на основі глибинного аналізу фондових колекцій і переосмислення історії створені наукова концепція і план комплектування фондів, якими ми будемо керуватися протягом наступного десятиліття, вносячи з часом певні коректний.
З попередніми проблемами тісно пов’язане і таке питання, як реставрація існуючих в музеї експонатів. Проведений аналіз фондового зібрання дав нам можливість оцінити те, що ми маємо, і визначити пріоритети в нашій реставраційній роботі. Музей має унікальні історичні джерела — музейні предмети, які потребують термінової реставрації, і вже в оновленому і законсервованому вигляді вони займуть належне місце в експозиції музею. Щорічно музей реставрує більше 100 од. музейних предметів як силами власної реставраційної майстерні, так і реставраторами Києва. Серед відреставрованих речей: живописні полотна (нещодавно відреставровано кілька полотен, пов’язаних з історією козацтва); книги (Євангелія XVIII ст.), одяг, зброя, меблі, археологічний метал (в тому числі і козацької доби).
Ця ділянка нашої роботи пов’язана із значними фінансовими та кадровими проблемами. Щоб обладнати власну майстерню, потрібні кваліфіковані фахівці — художники-реставратори по каменю, по металу, дереву, тканинах, паперу і т. д., необхідне спеціальне обладнання, хімікати та інші матеріали. Але незважаючи ні на що, ця робота в музеї, як на наш погляд, ведеться непогано.
Основою всіх попередніх проблем є МАТЕРІАЛЬНА БАЗА музею. Мінімальні потреби музею задовольняються державою. Управління культури облдержадміністрації з розумінням ставиться до наших фінансових проблем і в міру можливості виділяє нам кошти.
Але в планах музею є такі об’єкти, які потребують значних капіталовнесків, цільового фінансування, як, наприклад, будівництво літературного музею, відкриття якого намічено на 1995 р. Тільки в поточному році на продовження ремонтно-реставраційних та проектно-оформлювальних робіт на цьому об’єкті потрібно більше 2,0 млрд. крб.
Не втратив музей надію на відновлення релігіознавчої експозиції, яка існувала в приміщенні Преображенського собору, користувалась значним попитом відвідувачів (її відвідувало 100 тис. чол. за рік) і була згорнута у зв’язку з передачею собору віруючим. Але відділ історії релігії ми зберегли, маємо цікаву культову колекцію (не тільки з історії православ’я, а й католицизму, протестантизму, іудаїзму, буддизму, мусульманства), створена наукова концепція релігіознавчої експозиції, залишається тільки втілити її в життя, тим більше, що потребу таку ми відчуваємо постійно, тому що в учбових закладах читаються курси з історії релігії і наша експозиція сприяла б кращому її розумінню і засвоєнню. На сьогоднішній день відділом історії релігії в виставочному залі створена виставка «Єврейство на Дніпропетровщині: історія і сучасність».
Є у нас план побудувати лапідарїум для експонування унікальної колекції кам’яної пластики: кам’яні баби, кромлехи і т. п.
Значних капіталовнесків і зусиль музейних співробітників потребує і така проблема як комп’ютеризація фондів музею. Ця робота в музеї ведеться вже кілька років. На сьогодні у нас 2 комп’ютери, дві програми по групі «Коштовності» та «Нові надходження», які придбані в Києві і пристосовані до потреб нашого музею, здійснюється введення інформації про експонати ДІМу у пам’ять комп’ютера. Але ця робота йде дуже повільно, тому, що потребує переводу всього фонду музею на нові уніфіковані паспорти, які мають необхідну інформацію для введення у пам’ять комп’ютера, а тільки група «Коштовностей» складається з 6 тис. одиниць, весь фонд це 200 тис. од. музейних предметів. Якщо вводити щорічно навіть 5000 одиниць і писати на них паспорти, потрібно 40 років. Цією роботою поки що займається один науковий співробітник — оператор, а потребує вона значно більших зусиль і додаткових кадрів, і техніки, хоч би десятка комп’ютерів, тобто це проблема майбутнього.
Ось те коло проблем, які постають перед співробітниками нашого музею на етапі перебудови експозиції. Проблеми складні, але без їх вирішення неможливо рухатися уперед, з їх подоланням відкривається перспектива подальшого роз¬витку музею й визначається його місце в системі освіти й культури регіону.
Автор: Стежар А.Н. – директор ДІМ
Джерело: З минувшини Подніпров’я. – Дніпропетровськ: Дніпро, 1995. – 177 с.
