“… Є в Дніпропетровську, трохи вище острова Комсомольського, затока, де, ставлять човни, і криві міські вулички збігають аж до води. Човном хоч до порога приставай. Об підмурки ціле літо хлюпощеться вода, а на стінах будиночків, як ватерлінії на корпусах суден, смугами тягнуться сліди весняних повеней…
Така собі наддніпрянська Венеція. … з блиском води під вікнами, з зеленими шатрами акацій, що в сонячний день, як у дзеркалі відбиваються в тихій синяві Дніпра.
…Гарний Дніпро в верхів’ях, чарівний біля Києва, але не менше в ньому краси й тут, де він вбирає в себе Самару, де так широко й вільно розкинувся перед степами, що розляглися на південь і на схід. Ніде нема стільки вільності й простору, як тут. Дніпро розлився, як небо, він біля острова мовби хотів зібрати всю свою силу, щоб здвигнути камінь, перебороти скелі й ще швидше ринути далі через пороги вниз. Звідти, з татарщини, на оті горби за Самарою, вискакували колись на диких своїх конях ординці-кримчаки з напнутими луками, там десь народжувалась дума “Про трьох братів озівських”…
Так змальовує мальовничі куточки Придніпров’я Олесь Гончар у своєму романі “Людина і зброя” [1]
Приорілля, нікопольські і криворізькі степи, присамарські плавні, синельниківські села, мальовничі гаї і річки, озера і ліси Придніпров’я можна зустріти в багатьох творах письменника.
Чим же привабив наш край цього видатного майстра слова? Чому він знову і знову повертається до нього у своїх численних новелах, романах, повістях?
Придніпров’я – батьківщина письменника. Саме тут, на околиці Катеринослава, в квітні 1918 року і народився Олександр Біличенко [2]. Хоча енциклопедії, авторитетні довідники і шкільні підручники місцем народження письменника довго називали слободу Суху на Полтавщині—маленьке село, материну батьківщину, куди трьохрічного Сашка, після смерті матері взяли на виховання дідусь з бабусею. Сам Олесь Гончар в своїх „Письменницьких роздумах” спростовує це твердження і називає місцем народження—Ломівку.
У дідуся з бабусею і ріс Олександр. Там же пішов до школи. Учитель сільської школи вперше назвав його Олесем, а прізвище навіть не питав. Знаючи, що це онук Гаврила Гончара у класному журналі так і записали – Гончар. Так юний катеринославець Олександр Біличенко став полтавцем Олесем Гончарем. Названий дівочим прізвищем своєї матері—він, проминуть роки,–прославить його на весь світ.
Вперше після чотирнадцятирічної розлуки Олесь Гончар приїздить у Дніпропетровськ в 1935 році уже будучи студентом Харківського газетярського технікуму, щоб зустрітися зі своїми рідними—батьком та сестрою. Ця зустріч визначила всю його подальшу долю. Олександра Терентіївна Сова, старша сестра письменника, жінка незвичайної душі і дивовижної людяності, стала ангелом-хоронителем Олеся, оточила його любов’ю та увагою, яких він був позбавлений суворим життям.
В 1941 році, склавши екзамени за третій курс Харківського університету, Олесь Гончар добровольцем іде в діючу армію. За роки війни пізнав усе: гіркоту відступів, шквал атак, біль утрат. З війни повертався туди, звідки йшов на фронт. Харків лежав у руїнах, друзів залишилось мало. Що робити далі? Як жити?
До війни все бачилось по—іншому, тепер, здається у душі щось перевернулося. Коли молодість обпалена війною, коли вбито душу тих веселих, студентських днів, то нічого робити, треба прощатися з тим, що минуло і шукати нових доріг…
І він поїхав в рідний куточок, на Дніпропетровщині, до рідної сестри, яка в кожному листі кликала: ”..приїзди, хата тепла, хоч одігрієшся після окопів…”
Її будинок, по вулиці Клубній, 25, побудований із уламків старого, зірваного у роки війни, дав притулок Гончару на зорі його літературної юності.
„Демобілізований фронтовик був оточений тут увагою, для нього зовсім не звичною. Йому відводять краще місце—біля грубки, сестрин чоловік не забуває щовечора зарядити карбідом лампу, щоб її вистачило на цілу ніч, і навіть діти намагаються не галасувати, коли сідаєш до праці.
Вечорами сходяться сусіди, у привітній хаті стає тісно, людно, тут вирує життя, тут люблять жарт, пісні, тут дихається легко.
І хоч студент-фронтовик нікому не відкривав своїх задумів, та, певно, впертість, з якою він працював, мимоволі викликала повагу всіх цих людей до його, нікому ще не відомої літературної праці.
Щиро кажучи, мені й досі так добре не працювалося, як у Ломівці, де люди встають рано, де завжди почуваєш себе в творчій атмосфері”,–пізніше скаже він у своєму інтерв’ю журналу “Вопросы литературы”.
У невеличкій хатинці голодної післявоєнної пори з’явилися перші класичні твори письменника: новели „Модри Камінь”, „Весна за Моравою”, нариси „Аспірантка”, „Співачка”, перша книга „Прапороносців”—„Альпи” і були закладені підмурівки „Голубого Дунаю” і „Золотої Праги”.
З далекої Ломівки, яка зараз увійшла в межу житлового масиву Фрунзенського, спочатку студент, а потім асистент кафедри української літератури, Олесь Гончар пішки ходив на заняття в університет. “В науку треба не їздити, а ходити”, чи не про ці двохгодинні походи через “старий” дніпропетровський міст в університет і назад напише згодом Олесь Гончар?
Саме тут, у Дніпропетровську, здобувся на таку духовну висоту, що його в двадцять вісім літ, українська література назвала наймолодшим своїм класиком. В 1949 році вийшов роман „Прапороносці”, з ним молодий письменник яскраво і одразу увійшов в літературу.
Сьогодні можна тільки пошкодувати, що Дніпропетровське обласне книжкове видавництво, куди спочатку відніс рукопис роману Олесь Гончар так і не видрукувало його. Тільки через 20 років з архіву видавництва рукопис був переданий в фонди Дніпропетровського історичного музею і сьогодні цей музейний раритет можна побачити в експозиції літературного музею.
В 1947 році Гончар уже відомим письменником переїздить до Києва, та до 1984 року щорічно навідується в Ломівку. Приїздить і сам, і з родиною, зі своїми іменитими друзями. Тут, в тиші міської околиці, Гончар ховається від столичної метушні, телефонних дзвінків, офіційних зустрічей. „А такої тиші, як у Ломівці немає ніде”, [3] – скаже, побувавши на Клубній Олександр Фадєєв.
На тій же Клубній, всього за декілька будинків від сестриного Олесь придбав садибу й збудував свою хату [4]. Садиба зі споришевим подвір’ям та великим садом, як у Романа Степового—головного героя роману „Твоя зоря”. А поряд поле соняшників… „Стояли до самого обрію пишноголові, стрункі і незліченні, і всі як один обернені до свого небесного взірця, до сонця… Здавалося, вони й самі випромінюють світло своїми жовтогарячими незліченними коронами, і, може тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково мов у заповіднику сонця”.
„Вся Клубна наче пахла поезією”, — писав Павло Загребельний. А згадуваний вже Олександр Фадєєв зауважував, що „Справжні твори тільки й можуть народжуватися у таких блаженних куточках, як Ломівка!”.
Тому не випадково „добра половина творів” Гончара, як він сам зізнавався, створювалася саме у Ломівці, на „незабутній Клубній”.
Нашим степовим духом навіяні і „Тронка”, і „Таврія”, і новели з циклу „Південь”. Тут писалися „Людина і зброя”, „Перекоп”. Тут “визрів” і роман “Собор”. “Зближується все, з плавень сарматських, з Новомосковських напливає собор. Ломівка стала Зачіплянка, все, змістившись в просторі, зблизилось, зажило вже у новій поетичній географії, в нових взаємозв’язках, і почуваєш, як із цих зближень, реальностей, із твоїх уявлень, фантазій і візій виростає щось єдине, народжується ота моцартівська гармонія мистецтва… Буде „Собор” [5].
Робота над романом тривала кілька років, довелося за цей час побувати на багатьох заводах, на “Запоріжсталі”, на Криворізькому металургійному, на заводах Дніпропетровська, на “знаменитій Дзержинці”. “…мені те металургійне пекло, запам’яталось найбільше побачене вночі, при зловісних вогнях серед гуркоту й чорноти, де працюють великі люди нічної зміни… І там цікавила мене не лише Вірунька, а й її чоловік, що в “Соборі” виступає як Іван Баглай, – його розповідь майже вся ввійшла в розділ “Бхілайське вогнище”[6].
Роман побачив світ у 1968 році і відразу став бестселером. “Я не знаю, як інші, а я, – згадує дніпропетровський письменник Віктор Савченко, – після прочитання «Собору» немов – би побував у химерному задзеркаллі, де ліве є правим, а праве лівим, у тому задзеркаллі духовні цінності набуті усім розвитком людини перекреслювались і натомість культивувалася мораль антисвіту з декларованими чеснотами. У цьому задзеркаллі найсвятіше – любов до свого роду проголошувалась злочином, а такі поняття як честь, совість, гідність набували протилежного значення. Ніхто Вас не засудить, коли ви спровадите свого батька до богадільні, якщо ж ви зруйнували храм, то за це вам належить підвищення по службі. У тому антисвіті народилися і виросли цілі покоління. Для багатьох анти життя стало нормою. І ось з’являється твір, прочитавши який людина побачила себе і той світ у якому вона жила немов – би з іншого нормального виміру” [7].
Роман спершу вийшов у журналі «Вітчизна», а незабаром масовим тиражем у видавництві “Дніпро”. Дніпропетровська творча інтелігенція знайома з журнальною публікацією «Собору», купувала по кілька примірників книги для знайомих і близьких. Про роман почали говорити всюди. В героях пізнавали прототипи з верхівки партійної влади. А прізвище «Лобода», носієм якого був реальний функціонер обкому, стало символом.
То ж не дивно, щ у Дніпропетровську роман сприйняли як посягання на владу. Слова О. Ватченка про “ідейну шкідливість” роману проголошені на квітневому Пленумі КПУ, стали політичною установкою, рознеслися по всій Україні. Естафету “справжньої розмови” про роман “Собор” почали дніпропетровці. Обласні газети “Зоря”, “Прапор юності”, “Дзержинець”, “Дніпропетровська правда” виділили досить газетної площі, на якій в один голос говорили про “творчу невдачу”, “ідейну ущербність”, “релігійний екстаз”.
Обкомом КПУ було заборонено вшанування 50-річчя письменника на історико-філологічному факультеті університету та в міській бібліотеці.
Наслідком “антисоборної кампанії” на Дніпропетровщині стала велика хвиля репресій проти творчої інтелігенції міста. Конкретні факти її переслідувань, гнітюча атмосфера, в якій жила українська інтелігенція міста відображена в “Листі творчої молоді м. Дніпропетровська”, написаному в кінці серпня 1968 року на захист роману “Собор”. (Одним з авторів цього документу був молодий поет-“шестидесятник” Іван Сокульський).
Пристрасті, що розгорнулися довкола роману, не дозволили видавництву “Радянський письменник” здійснити видання повністю. Надруковані вже 25 тисяч примірників були “арештовані”, розпорядженням “зверху” їх не дозволено було здавати в торгівельну мережу, друк решти – 90 – тисяч припинили. А потім роман нещадно замовчували, наче й не існувало його в творчості автора “Прапороносців”.
Над проблемами, піднятими в “Соборі” в 1968 році, серйозно задумалися на державному рівні тільки в “перебудові роки”. Тоді ж, через 20 років після написання роман, який на тлі офіційної пропаганди 1960-1970-х років став протистоянням самому Духу тоталітарної системи, було “реабілітовано”. Його глибинні образно-ідейні течії – роздуми про віру у святині – не про зовнішню релігійну атрибутику, а саме про Віру – про те вічне, чим живе душа, про те високе, що вона носить в собі; потреба людини в поверненні “до коренів”, багато значимість екологічних ідей Гончара; творча сила духу людського; єднання людей за допомогою духу гармонії; краса – як зодчий душі – виявилися співзвучні пошукам духовності нашого часу.
Критика завжди відмічала основну рису творчості Гончара: уміння вивищити людину. Думається, що уміння звертати увагу більше на добрі, приязні, сонячні аспекти життя своїх героїв, ніж на темні його прояви (хоча вони й не зникають з поля бачення письменника), Гончар набув саме в Ломівці, серед „добрих”, „гарних, незлобивих людей”, недарма ж сам Олесь Гончар називав дніпропетровські роки найхарактернішими, найвизначальнішими для свого формування.
Про Олеся Гончара написано безліч книг, статей і досліджень. Кожен твір цього видатного Майстра ставав явищем літературного життя. Він був причетним до найбільших історичних подій XX століття. Та мало хто знає, яке значення в становленні Олеся Гончара як особистості і письменника зіграло Придніпров’я – земля, в яку він вріс корінням і духовно був пов’язаний все життя.
Рекомендована література за темою:
1. Гончар О. Письменницькі роздуми. Як створювалися “Прапороносці”. // Письменницькі роздуми. Літературно-критичні статті. – Київ: Дніпро, 1980. –С. 223-234.
2. Гончар О. Щоденники у 3-х томах. –Київ: Веселка, 2002.
3. Архівна довідка про народження Олександра Біличенка: [Від 21.10.2002] // Обласна універсальна наукова бібліотека, відділ краєзнавства.
4. Завгородній С. Олесь Гончар на Півдні. //Завгородній С. О. Так давно і так недавно. –Дніпропетровськ: Промінь, 1982. –С.68-78.
5. Мазуренко І., Каспір С. Історична довідка на будинок по вулиці Клубній, 25 у Дніпропетровську. //Борисфен. –1992. -№11. –С. 2.
6. Чемерис В. Ломівка: [Про письменника О. Гончара] //З любові й муки… –Дніпропетровськ, 1994. –С.210-221.
7. Загребельний П. Небовий ключ: нотатки. // “Слово про Олеся Гончара”. –Київ: -С. 88-89.
8. Зобенко М. Провидіння. Ломівка в біографії письменника: художньо-біографічний нарис. // Людина світу, син Дніпра. Вибрані твори у 2-х томах. (Упоряд., передм. М. Зобенко). Т. II. – Дніпропетровськ, 2001. – С.507-536.
9. Мартинова С. Історична довідка на будинок по вулиці Клубній, 20, в якому з 1948 по 1986 рік жив О. Гончар. // Архів Дніпропетровського обласного Центру охорони пам’яток культури.
10. Олійник Н. П. Собори наших душ: Олесь Гончар і Дніпропетровський національний університет. //Наше місто. –2003. –5 квітня. –С.14.
Зноски:
[1] О. Гончар. Людина і зброя. // О. Гончар. Том четвертий. Людина і зброя. Циклон. –К., 1987, -С. 56.
[2] В ході останніх досліджень у Дніпропетровському обласному державному архіві у метричній книзі Покровської церкви с. Кам’янка Новомосковського повіту Катеринославської губернії (зараз Амур-Нижньодніпровський район м. Дніпропетровська) був знайдений запис №47 про народження у “крестьян Терентия Сидоровича Биличенка и законной жены его Татьяны Трофимовой” 29 березня (11 квітня за новим стилем) 1918 року дитини чоловічої статі, хрещеної 1 квітня 1918 року ім’ям Олександр. (ф. 193, оп. 4 доп., спр. 34, арк.. 100 зв.). Факт представляє інтерес для дослідників життя і творчості О. Т. Гончара.
[3] С. Завгородній. Олесь Гончар на Півдні. // С. Завгородній. Так давно і так недавно. –Дніпропетровськ, 1982, -С. 77.
[4]Будинок по вулиці Клубній, 20.
[5]О. Гончар. Щоденники. Том 1. –К., 2002. –С. 411
[6] Лист О. Гончара до С. Завгороднього. Київ-Дніпропетровськ. 19.03.1993
[7] Фрагмент інтерв’ю Н. Нікуліної з В. Савченко в передачі “Іще стоять собори вільних душ…”. /Обл.. радіо.“На полі слова”.
Автор: Мартинова С. М. –с.н.с. відділу літератури
