Ще донедавна вважалося, що на відміну від голодомору 1932—1933 рр., який просто-напросто замовчувався офіційною радянською історіографією, голод початку 20-х років в Україні — принагідно відома драматична сторінка вітчизняної історії. І дійсно, написано про нього чимало, створена досить численна література. Проте в умовах панування жорстких ідеологічних настанов і кліше правлячої партії, недоступності багатьох секретних архівів події того голодного лихоліття висвітлювалися у нас здебільшого однобоко, спотворено, у дусі приснозвісного міфологічного мислення.
Лише останнім часом зроблені перші кроки на шляху подолання усталених стереотипів і відтворення об’єктивної, правдивої картини голоду 1921 — 1923 рр., про що свідчать публікації О. М. Мовчан, С. В. Кульчицького1 та ін. Активно продовжують розробляти цю тему історики української діаспори в Канаді і США, зокрема Р. Сербии, який підготував фундаментальне документальне видання, випущене у 1992 р.2
Все це створює необхідне підґрунтя для глибокого переосмислення причин, ходу та наслідків першого з трьох масових голодів у радянську добу, дозволяє по-новому оцінити деякі важливі аспекти руху солідарності , міжнародної громадськості з голодуючими України, в тому числі Катеринославщини.
Голод початку 20-х років, що вразив величезну територію Росії і України з населенням до 40 мільйонів чоловік, був спричинений не тільки небаченою посухою 1921 р., крайнім виснаженням сільського господарства в період світової і громадянської воєн, як традиційно тлумачилося впродовж десятиліть, а й не в останню чергу відверто антигуманною аграрною політикою більшовиків з її жорстокою продрозкладкою, тобто примусовим вилученням у селян хліба та іншої продукції. Увесь тягар такої політики України відчула вже у 1919—1920 рр., коли держава за допомогою продовольчих загонів і регулярних військових формувань викачала з неї 82 млн. пудів зерна. Зрештою це призвело до різкого скорочення посівних площ, падіння обсягу сільськогосподарського виробництва, до селянських повстань і заворушень в армії, які набрали особливо широкого розмаху наприкінці 1920— навесні 1921 р.
Враховуючи реалії стрімко наростаючої соціальної напруженості у суспільстві і загрозу втрати влади, більшовицьке керівництво на чолі з В. Леніним змушене було піти на перегляд своєї позиції щодо селянства і заміну продрозкладки продподатком, здійснену відповідно до рішень X з’їзду РКП (б) (березень 1921 р.). Так була започаткована нова економічна політика (неп), котра мала стати основою налагодження нормальних цивілізованих взаємовідносин між містом і селом.
Однак до її практичного втілення у життя, принаймні на терені України, було ще далеко, оскільки фактично система формування державного хлібного фонду шляхом позаекономічного примусу (та ж сама розкладка!) зберігалася тут до літа 1922 р. Більше того, Москва наполегливо вимагала від місцевих органів влади республіки не знижувати темпи хлібозаготівель, посилаючись нерідко на тяжке становище з продовольчим постачанням у «червоних столицях», голодному Поволжі тощо. І це при тому, що голод вже щосили лютував на півдні України, захопивши у свої смертельні обійми, за даними газети «Комуніст», до 7 мільйонів чоловік, з них близько мільйона — на Катеринославщині!
Навіть у піковий момент загальнонаціонального лиха в Україні (весна 1922 р.) центр не поспішав із зняттям «продоброку», а тим паче з організацією дійової допомоги голодуючим однієї з найбільших житниць країни, оцінюючи ситуацію в ній як «більш-менш задовільну». Насправді ж у той час вона була воістину катастрофічною, зважаючи на майже повну вичерпність продресурсів в республіці. Цікавий штрих: лише у червні 1922 р. її відкріпили від обов’язкових продовольчих поставок Поволжю.
Безперечно, таке рішення було явно запізнілим, хоча саме воно сприяло істотному розширенню масштабів допомоги голодуючим України. Задля справедливості відзначимо, що енергійну діяльність в даному напрямі розгорнули партійно-державні структури, направляючи у постраждалі райони продовольство, посівний матеріал і т. ін. І все-таки за рахунок усіх видів фінансування вони змогли забезпечити продуктами харчування в Україні всього 425,6 тисячі чоловік3, тоді як нужду терпіли мільйони. Щоправда, й можливості радянського режиму, вкрай знекровленого запеклою боротьбою з внутрішніми та зовнішніми ворогами, виявилися надто обмеженими. Ну, а щодо матеріально-фінансової підтримки з боку правлячої еліти Заходу на міждержавному рівні , годі було й думати, маючи на увазі її відверто вороже ставлення до молодої країни Рад, принципове неприйняття більшовицької влади.
У контексті сказаного вирішального значення набувала допомога міжнародної громадськості, котра здійснювалася через різні організації, як правило, щиросердно, безкорисливо, зближаючи народи двох полярних систем.
Вже восени 1921 р. після звернення В. Леніна до світового пролетаріату з метою налагодження цілеспрямованої підтримки голодуючих Росії у Берліні під егідою Комінтерну була створена спеціальна організація — Міжнародна робітнича допомога (МРД), секції якої невдовзі виникли в багатьох країнах світу. Особливо широкого розмаху новий рух набрав у Німеччині, де протягом року було зібрано продовольства, речей, медикаментів на суму близько 40 млн. марок, а всього в рамках МРД — понад 6 млн. доларів4. Тільки на Катеринославщині влітку 1922 р. на ці кошти харчувалося більше 360 тис. чоловік5.
Проте ресурсів Міжробдопу для розв’язання «голодної» проблеми в Росії і Україні виявилося недостатньо, внаслідок чого радянському урядові довелося запросити для участі в акції інші благодійницькі організації, передусім Американську адміністрацію допомоги (АРА) на чолі з майбутнім 31-м президентом (США) Г. Гувером і місію відомого полярного дослідника, лауреата Нобелівської премії, норвежця Ф. Нансена.
Зауважимо, що тривалий час навколо них розпускалися найнеймовірніші чутки та плітки, насаджувалася завіса своєрідної таємничості, а їх плідна діяльність замовчувалася або принижувалася. Початок цьому поклав, певне, сам Ленін, який на перших порах взагалі не сприймав ідеї допомоги з боку «буржуазних кіл», називаючи Гувера та його соратників «нахабами», «брехунами», «шпигунами». Відтоді така «лексика» щодо оцінки АРА і її лідерів стала домінуючою в радянських енциклопедичних виданнях і науковій літературі.
Між тим, безпристрасна статистика переконливо доводить, що саме ці організації внесли найвагомішу частку у боротьбу з голодом в Росії і Україні. Показово, що до весни 1922 р. з метою зосередження допомоги виключно у напрямі Поволжя їм чинили всілякі перепони на шляху в Україну, хоча голова Раднаркому X. Раковський уклав відповідну угоду з місією Нансена ще у грудні 1921 р., а за АРА — у січні 1922 р. І лише з травня вони дістали можливість розпочати тут свою роботу, яка тривала по серпень 1923 р.
За короткий час на Катеринославщині місія Нансена, приміром, налагодила харчування 32 тис. чоловік, у Донбасі — 30 тисяч, Одесі і Миколаєві — по 10 тисяч. А загалом вона в зібрала й витратила 40 млн. швейцарських франків, врятувавши від смерті сотні тисяч голодуючих, переважно дітей.
До речі, місія фінансувала і інші заходи, подавала економічну допомогу розореній Україні. Так, на виділені нею кошти у 1923 р. в селі Михайлівка сучасного Апостолівського району Дніпропетровської області була заснована зразково-показова комуна, котра до середини 50-х років носила ім’я Ф. Нансена6.
Ще більш відчутною була допомога, надана по лінії АРА. Якщо Міжробдоп за весь час кампанії закупив й надіслав для голодуючих України близько 400 тис. продовольчих пайків, місія Нансена — 12,2 млн., то АРА — майже 181 млн.7
«Завдяки величезним, цілком безкорисливим зусиллям, АРА, — відзначав у липні 1923 р. заступник голови Раднаркому СРСР Л. Каменев, — мільйони людей різного віку були врятовані від смерті й цілі поселення й навіть міста уціліли від загрожуючої їм катастрофи». Висловивши далі глибоку вдячність цій організації та її керівникам, Каменев заявив, що трудящі СРСР «ніколи не забудуть поданої їм американським народом через АРА допомоги, вбачаючи в ній основу майбутньої дружби двох народів»8. На жаль, ці обіцянки, як і об’єктивна оцінка діяльності АРА, інших «буржуазних» об’єднань, незабаром були забуті у вищих сферах радянської партноменклатури.
Ось чому сьогодні, по суті, заново доводиться відтворювати окремі важливі події того драматичного часу, процес виникнення, ходу та ліквідації голоду початку 20-х років в цілому. Безсумнівно, попереду ще серйозні дослідницькі пошуки у даному напрямку, але головне все-таки, на наш погляд, вже зроблено — зруйновано один з найстаріших міфів про справжні причини голоду 1921 — 1923 рр. в Україні, у тім числі на Катеринославщині, його розміри, джерела подолання, людські втрати, що є неодмінною передумовою виходу на якісно новий рівень наукового осмислення усього спектру складових розглянутої проблеми, їх правдивої, адекватної реконструкції, висвітлення та закріплення у суспільній свідомості, пам’яті народу.
ПРИМІТКИ:
- Див: Мовчан О. М. Іноземна допомога голодуючим України в 1921 — 1923 рр./Укр. іст. журн. 1989. № 10. С. 77-84; Вона ж. Голод 1921— 1-923 рр. на Україні/Там само. 1990. № 10. С. 38-45; № 12. С. 30—36; Кульчицький С. В., Мовчан О. М. Невідомі сторінки голоду 1921 — 1923 рр. в Україні. — К., 1993.
- Див.: Сербин Р. Голод 1921— 1923 і українська преса в Канаді. — Торонто-Київ, 1992.
- Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО). Ф. 166, оп. 2, спр. 1746, арк. 43.
- Див.: Іваненко В. В., Голуб А. І. Джерело народної дипломатії. Міжнародні зв’язки трудящих України в 20-30-і роки — Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1993. С. 44.
- Звезда (Екатеринослав). 1922. 8 авг.
- Зоря (Дніпропетровськ). 1988. 30 квітня.
- ЦДАВО України. Ф. 261, оп. 1, спр. 121, арк. 18—18 зв.
- Цит. за: Кульчицький С. В., Мовчан О. М. Невідомі сторінки… С. 54-55.
Автор: Іваненко В. В. — проф., зав. кафедрою російської історії ДДУ
Джерело: З минувшини Подніпров’я. – Дніпропетровськ: “Дніпро”, 1995. – 177 с.
