“До глибокого розуміння мене – Валер’яна Поліщука –
Україна доросте через двадцять років…”
Валер’ян Поліщук – найвідоміша і найсуперечливіша постать в Українській літературі XX сторіччя. “Громохкий слід” залишив поет у “майбутті”. Автор понад двадцяти поем та романів у віршах, десятків ліричних томиків та дитячих збірок, багатьох літературно-критичних, теоретичних та публіцистичних виступів.
За визначенням М. Жулинського, В. Поліщук ”був великим оптимістом, упевненим у своєму небуденному призначенні на землі” [1]:
…Я –людський дух,
Я – вічний рух,
Я скрашую людині
Буття, піднімаючи боротьби стяг…
Нині Я – само життя
“Революційний поет” [2]
“Нищити гальма українського поступу – усяку хуторянську мжичку та антимашинові настрої – є завдання нашого покоління. Охоплення й прагнення живитись досягненнями мистецтва всього світу – мудрого виткого Сходу з чітким раціоналістично-індустріальним Заходом. Планетарність, а не обмежена і рабська європеїзація. Розмах в історичному часі… – до фантастичних видінь доби електро-атомового вогню. А найперше – визволена од новоутворених штампів воля в конструктивному уживанні прийомів і матеріялу”[3] – стверджував В. Поліщук, вічний новатор, визнаний лідер літературних угруповань “Гроно” (1920 р.), пізніше ”Авангарду”.
“Конструктивний динамізм” творчості В. Поліщука був синхронним щодо подібних європейских явищ. Він був знайомий із досвідом французьких конструктивістів – Фернаном Леже і Ле Корбюзьє; німецьких – Ервіном Піскатором і Георгом Гроссом, Вальтером Гропіусом, із знаменитим художнім інститутом “Баухауз”.
В особі В. Поліщука українська література 1920-х наполегливо шукала сучасних, відповідних прогресивному, технізованому XX століттю способів і засобів зображення.
Творчість В. Поліщука починалась у Катеринославі, хоча народився він на Волині 1 жовтня 1897 році. З 1912 р. він навчався в Луцькій гімназії. Коли почалася перша світова війна, “ми з братом переїздимо в Катеринослав“[4], – згадував у “Дорогах моїх днів” В. Поліщук. Хлопці вступили до і-ої класичної гімназії (що була в старому корпусі Медичної академії на Соборній площі).
[pe2-image src=”http://lh3.ggpht.com/-azmGEWKbE4k/U89kt9Q8c7I/AAAAAAAASHA/wnVqiXkDVJw/s144-c-o/P1010287.jpg” href=”https://picasaweb.google.com/103918136820353135163/qHYtQG#6039156366029648818″ caption=”” type=”image” alt=”P1010287.jpg” ] [pe2-image src=”http://lh5.ggpht.com/-I9sYFcXi5AE/U89ktvmn-5I/AAAAAAAASG0/4ykMo4gyhOQ/s144-c-o/%2525D0%2525B5%2525D1%252584%2525D1%252580%2525D0%2525B5%2525D0%2525BC%2525D0%2525BE%2525D0%2525B2.jpg” href=”https://picasaweb.google.com/103918136820353135163/qHYtQG#6039156362362485650″ caption=”” type=”image” alt=”ефремов.jpg” ] [pe2-image src=”http://lh6.ggpht.com/-uPckkYQ8I7c/U89kt23HkRI/AAAAAAAASHI/8Wza_Ul7H-Q/s144-c-o/%2525D0%2525BF%2525D0%2525BE%2525D0%2525BB%2525D1%25258B%2525D1%252589%2525D1%252583%2525D0%2525BA.jpg” href=”https://picasaweb.google.com/103918136820353135163/qHYtQG#6039156364310712594″ caption=”” type=”image” alt=”полыщук.jpg” ] [pe2-image src=”http://lh4.ggpht.com/-fh-APfd_igA/U89ku0uVxLI/AAAAAAAASHE/9-aVGQejcY8/s144-c-o/%2525D0%2525BF%2525D0%2525BE%2525D0%2525BB%2525D1%25258B%2525D1%252589%2525D1%252583%2525D0%2525BA1.jpg” href=”https://picasaweb.google.com/103918136820353135163/qHYtQG#6039156380916892850″ caption=”” type=”image” alt=”полыщук1.jpg” ]
У грудні 1914-го Поліщук із товаришами без відома гімназійного начальства випустив українсько-російський збірник “Первая ласточка”, де за псевдонімом “Jutta” надрукував свого першого вірша “Круті і низькі береги”. Через деякий час гімназисти випустили новий збірник “Блуждающие огни”.
Незабаром Валер’яна через суперечку з класним наставником попом Русановим не допустили до іспитів і вигнали з гімназії. „Літо 1916 року я провів на посаді конторщика в експедиції Брянського заводу…”. „Восени 1916 року як учень 8-го класу заявився до гімназії: куди мені було переводитися, коли в мене на шиї найдорожчий друг – брат Нікандр… тут у мене була з директором гостра сутичка, де я й просився і лаявся. Нарешті, якось справу перерішили і залишився з балом “3” “по поведению”.[5]
Коли вибухнула революція, навесні 1917 р., В. Поліщук став першим головою Юнацької Спілки. Пізніше скінчив гімназію, прилаштував у Катеринославі брата й без “копійки в кишені” поїхав у Пітер до інституту цивільних інженерів, бо архітектура давно приваблювала його. Під час жовтневих подій у Пітері на боці більшовиків приймав участь у революційних подіях.
Ще в Катеринославі він почав займатися політико-громадською діяльністю: “моє селянське походження кинуло мене в ряди українських есерів”.[6]Коли ж Центральна Рада почала війну з більшовиками, “його національні струни голосно забриніли”.[7] Він поїхав на Волинь, де очолив Боремельський волосний земельний комітет. За гетьмана Скоропадського довелося втікати в Київ від арешту. Саме в цей час зародилася думка написати поему “Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила”, “де я переніс на древлян свої українські симпатії, а на киян свою ненависть до німецького юнкерського чобота”,[8] – писав В. Поліщук. Ліропоема була видана 1919 р. у Катеринославі.
Один із ранніх віршів В. Поліщука цієї доби – “Лист до Каті Косенко” (1919р.):
Хоч далеко від мене, дівчино,
Та кохання твоє мене гріє,
Бо здалека до мого серденька
Багаття в твому серці жевріє.
Якось чую, що й ти там сумуєш,
Шлеш зітхання подвійні за мною,
І проходять години стопою,
Тільки ти їх не бачиш, не чуєш…[9]
Хто ж надихав молодого поета? Катя Косенко – учениця Катеринославської I-ої класичної гімназії. ”Це частка мойого найкращого життя, моя золота Катя” – написав він 24 квітня 1914 р. на фотознімку цієї вродливої дівчини. Чимало поетичних рядків присвятив В. Поліщук своїй подрузі:
Тепер доволі вже терпіть!
Пора спинити всі наруги
Своєї милої подруги!
(“Їй”)[10]
У мережаній альтані
Ми сиділи і дивились,
Як внизу сріблясті хвилі
Ген по озеру котились.
(“Альтана”)[11]
Голод перервав роботу поета в Києві і він поїхав рятуватись від нього на Полтавщину “до однієї з найкращих своїх подруг Катерини К.”.[12]
У „Дорогах моїх днів” Поліщук живою мовою, емоційно зображував політичні події тієї доби: Гетьман, більшовики, Директорія, Махно… „ Кипіло, як у котлі”.[13]
В ці часи народжувалися такі вірші, як “Батькові” (1918 р.):
Ми жадаєм, щоб правда засяла для всіх,
Запалав би в серцях ідеал.
І за рідний підемо ми край,
В грудях серце за нього болить.
Вип’єм келих страждання ми вкрай.
Ні, нам більше рабами не жить![14]
В Катеринославі при більшовиках Поліщук працював у кооперативному журналі “Споживач”, друкувався в газеті “Известия”. “Особливо, пам’ятаю, влетіло мені від українських есерів і есдеків за статтю “Драгоманов як провозвісник влади Рад”, але водночас в мене ще національні болі гостро почувалися”.[15] У 1919 році він випустив збірник “Жарина”, орган Катеринославської юнацької спілки, де було надруковано ”Із сербських народних пісень”, “До юнаків”.
В. Поліщук брав участь у повстанському русі проти денікінців: “Працюючи і далі в кооперації та беручи участь у збірниках “Січ”, що їх випускав Петро Єфремов, під виглядом консультанта тримаю зв’язки з повстанцями. Був заарештований денікінської контррозвідкою разом з іншими українцями.” Йому пощастило втекти звідти та зовсім виїхати з Катеринославу.
Знову в місті поет – “динаміст і гроніст” опинився після виходу своєї збірки віршів “Сонячна міць”, що вийшла в Києві 1921 р., саме в той день, коли він довідався про трагічну смерть брата. „Я дуже хотів поїхати в Катеринослав, щоб побачити його могилу, якраз трапилась нагода, але де могила брата, ніхто не знав”.[16]
У збірці “Вибухи сили” поет вмістив вірш “Ридання братнє”:
…Летів чорний ворон, летів,
Перелитів, сів,
Покрякав, –
І нема брата.
Махнув крильми – і далі…
Кругом рівнина.
Де схоче, сяде, спочине, –
(Не діждеться мати сина)
І стогне серце від жалю.
Нема Никандра, нема.
Тиша німа.[17]
У 1920 р. В. Поліщук у Києві видав перший збірник літгрупи “Гроно”, в якому взяли участь Гео Шкурупій, Михайло Терещенко, Дмитро Загул, Павло Филипович, Юрій Меженко, Валер’ян Підмогильний та інш. Матеріали до другого збірника “Гроно” (“Вир революції”) поет привіз із собою до Катеринослава, куди запросив його завідувач губНО І. Немоловський.
“Вир революції” відкривався віршем В. Поліщука “Бунтар”. У розділі “Культурна хроніка” давалося пояснення назви міста Січеслав: “Чому Січеслав, а не Катеринослав? А тому, що пора нам перестати славити роспутного ката українського народу, царицю Катерину II, назвою міста нашого, славити ту, яка разом з “першим, що розпинав нашу Україну”, “другая доконала вдову сиротину” (Т. Шевченко)…”[18]
П. Тромов у статті “Від ясної панночки до Уітмена” проаналізував творчість В. Поліщука за перші роки Радянської влади: ”… Він повертав свій ясний, радісно-приймаючий, жадібний зір неодмінно в той бік, звідки лилися проміння краси, яка йому вічною здавалася… Співає Валер’ян Поліщук свої гімни великому Всесвіту, космічному об’єднанню, безмежному і земному простору, Сонцю, Міці, невпинному рухові стихії, воскреслому Діонісу, роботі творчій статі, людському духу – вічному революціонерові, новому часові, розкутому пролетарю, новій сім’ї, вільній Демократії…”[19]
Його порівнювали з Уітменом, на що він відповідав:
Ні, я не Уітмен.
Новий я, ще не знаний,..
“Я”[20]
Про поезію В. Поліщука й П. Тичина. 2 листопада 1921 р. у своєму щоденнику Поліщук записав: „ … Тичина визнав у мені великий талант, велику іскру, як він казав. “Бунтаря” дуже хвалив, “Робітниче свято”, а про “Осінь” і “Асонанс” з “Виру” – казав, що вони класичні. Хвалив “Лагідність”, “Ридання братнє” і про “Онана” гарно відзивався. Взагалі дуже за мене рад, бо у мене бачить і філософію, і образи…”
Вулицями з домами – мов стіни брудного року.
А радості весняна злива
Підхопила каламутний струмінь людських тіл,
Що з рокотом поповз тим ровом,
Несучи на собі червоні пелюстки обсипаних піонів. („Робітниче свято”)[21]
Цього ж року побачив світ збірник афоризмів “Голодна радість” (“Бризки мислі”), який теж дуже подобався П. Тичині. В ньому поет проголошував дуже відверті думки, які йому пригадали при арешті в 1934 році: “Не сотвори собі кумира ні з діла, ні з людини, ні з фрази, ні з генія, ні з народної маси й навіть з пролетаріяту не зроби собі кумира… Кумир є сила, яка пружиною розтягається до певного місця, а взагалі відтягає поступ на старе місце. Кожна революція – це є поломка такої пружини від розтягування, щоб одірватись од кумирів…
Не сотвори собі фетиша ні з фрази, ні з окремої тези, ні з норми життєвої і т. д., бо це не достойно розумної людини…”
“Філософ с головою хлопчика”[22] передбачав свою особисту трагедію: віддавши данину ідолові-кумирові, він зрештою став його жертвою. Поет страшенно боявся смерті, тому що не зробив того, на що почував сили. 31червня 1922 р. він записав у щоденнику: “Хочу жити в прийдешніх поколіннях, як мій Ньютон”.[23]
У кінці 1925-го – на початку 1926-го Поліщук разом з Тичиною та Досвітнім подорожує до Прибалтики, Чехословаччини, Німеччини, Франції. Через три роки їде до Польщі, знову – до Німеччини, до країн Скандинавії. У Празі гостює у чеського діяча культури Неєдли, зустрічається з Олесем, У Львові – із західноукраїнськими письменниками Тудором, Козланюком, Щуратом, Рудницьким, художником Новаківським, У Варшаві – із сином Михайла Коцюбинського Юрієм, в Осло – із повпредом СРСР Олександрою Коллонтай, У Берліні – з поетом Бехером, у Парижі – з Еренбургом Лишає їх мальовничі літературні портрети у книзі нарисів „Рейд у Скандинавію” (1931).
У кінці 20-х – початку 30-х років, крім декількох поетичних збірок, вийшли історичний роман у прозі і в віршах „Григорій Сковорода” (1929), поетичні книжечки для дітей. Твори Валер’яна Поліщука входили у хрестоматії…
На початку 1930-х років до поета повернулось “велике натхнення”. Він створив блискучі маленькі шедеври:
Стомлений сиджу,
Тихо клюкає вода
В рурі у стіні.
Так по жилах кров моя
В струмі вічності пливе.
(З рукописної збірки “Багатогранність”)[24]
В запічку цвіркун… Т
ак свідрує вічна мисль,
Що прийде час і…
Мохом камінь обросте –
Серце стане порохом. (Танка. 1. Ніч”)[25]
Це був дійсно ренесанс…
У вересні 1934, повернувшись із І-го з’їзду радянських письменників, він писав у листі до батьків: „Тепер цими днями маю ще поїхати на Кавказ… і тоді сяду писати новий роман. Один, що зветься „Завзятий вік”, я уже написав і здав друкувати. За кілька місяців він вийде в світ…”[26]
А потім – арешт, Соловки, розстріл у 1937-му, багаторічне мовчання, спізніле повернення і таке бажане безсмертя:
Безсмертя хочу!
Вічно споглядати,
Впивати всі красоти барв і тонів,
Живеє рухання істот,
І хвильний біг, і ропоти бурунів,
І блискавок обійми полохливі,
Що потрясають очі
І випікають серце,
І милої моєї тьмяну повінь
В замутнених любовію очах –
Ось чого я хочу, до безумства хочу.
Я хочу вічно, безроздільно жити… (“Бунт матерії”)[27]
- [1] Жулинський М. Із забуття в безсмертя: сторінки призабутої спадщини. – К.: Дніпро, 1990. – С. 304.
- [2] Поліщук В. Вибране. – К.: Дніпро, 1987. – С. 28.
- [3] Прокламація „Авангарду”// „Бюлетень „Авангарду”. – Харків,1928.
- [4] Поліщук В. Дороги моїх днів. // Дзвін. – 1990. – № 1.
- [5] Там само.
- [6] Там само.
- [7] Там само.
- [8] Там само.
- [9] Полііщук В. Вибране. – С. 221.
- [10] Там само. – С. 221.
- [11] Там само. – С.222.
- [12] Поліщук В. Дороги моїх днів.
- [13] Там само.
- [14] Поліщук В. Вибране. – С.225.
- [15] Поліщук В. Дороги моїх днів.
- [16] Там само.
- [17] Поліщук В. Вибране. – С.40.
- [18] Вир революції. – Катеринослав, 1921.
- [19] П. Тромов – один із псевдонімів Петра Єфремова. Стаття надрукована у „Вирі революції”.
- [20] Поліщук В. Вибране. – С. 74
- [21] Поліщук В. Вибране. – С. 35.
- [22] Один із багаточисельних псевдонімів В. Поліщука: В. П., Валерка, Микита Волокита та інші.
- [23] Поліщук В. З щоденника. // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К.: Дніпро, 1990. – С. 307.
- [24] Поліщук В. Із рукописної збірки „Багатогранність” // Жулинський М. – С. 314.
- [25] Там само. – С. 315.
- [26] Зіновій Суходуб. „Ми були носіями натхненного вогню…” // Поліщук В. Вибране. – К.: Дніпро, 1987. – С.12.
- [27] Поліщук В. Вибране. – С. 196.
Мазуренко І.В., с.н.с. відділу Музей “Літературне Придніпров’я”
