Керівники області та міста в буремному 1941 р.

Одним з напрямків досліджень музею по темі Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. є реконструкція біографій учасників цих подій як наших славетних земляків та уродженців краю, так і відомих воєначальників, учасників визволення краю від німецько-фашистських загарбників, а також керівників міста та області. Останні в перший період війни мобілізували мешканців на відсіч ворогу, займались переведенням економіки області на воєнні рейки, евакуацією устаткування підприємств, матеріальних цінностей та фахівців, взагалі, вирішували безліч невідкладних проблем, які виникали в тилу, а в 1943-1944 рр. організовували відбудову зруйнованого фашистами народного господарства. Саме про них піде мова сьогодні. В історичній літературі взагалі та в літературі з історії краю зустрічаються суто довідкові відомості та окремі згадки про них. З червня 1941 р. до повної окупації краю першими особами в керівному складі області та міста були: Найденов П. А. – голова обласного виконкому, Задіонченко С. Б. – перший секретар обкому КП(б)У, Грушовий К. С. – другий секретар і виконуючий обов’язки першого, Щелоков М.О. – голова міськвиконкому та Манзюк М. Г. – перший секретар міському КП(б)У.
В музейній експозиції та фондах зберігаються фотокартки та документи цих працівників, але основним джерелом для вивчення їх життєвого шляху та напрямків діяльності є архівні матеріали. Оскільки все, що відбувалось в області та обласному центрі, відбивалось у постановах та рішеннях облвиконкому та бюро обкому КП(б)У, то почнемо розповідь з Задіонченка. Народився Семен Борисович у 1898 р. у м. Кременчуці в родині робітника. У 1914 р. пішов працювати на тютюнову фабрику. Через 2 роки його призвали до лав царської армії. Служив він недовго. Після революційних подій 1917 р. демобілізувався і повернувся в рідне місто, де згодом вступив у 2-й летючий Кременчуцький червоногвардійський загін, пізніше командував ротою 1-го пролетарського харківського полку. В бойових діях проти австро-угорських військ був поранений і після лікування служив комендантом санітарного потягу 9 армії, воєнкомом ветеринарного управління 9 корпусу Тур-кестанського фронту. Вступив до лав ВКП(б). У 1925 р. був демобілізований і отримав призначення на роботу в управління конярством (Москва). Обіймав різні посади в республіканському управлінні тваринництва. У 1931 р. обраний заступником голови виконкому Бауманського району м. Москви, а у 1936  р. – секретарем райкому ВКП(б). Через рік його кар’єра сягнула ще вище і він став одним з заступників голови раднаркому Російської Федерації [8, 49-50]. У 1938 р. Задіонченко С. Б. отримує призначення у Дніпропетровськ в.о. першого секретаря обкому КП(б)У. У травні того ж року на загальних зборах трудящих Червоногвардійського виборчого округу м. Дніпропетровська його висунули кандидатом у депутати Верховної Ради України [8, 48], а 10 березня 1940 р. на Пленумі обкому КП(б)У обрали першим секретарем [9, 16]. Таким чином, май-же два роки він був в.о. першего секретаря.
Велика Вітчизняна війна застала Задіонченка С. Б., як свідчать спогади Грушового К. С. [3, 28-29], у відрядженні в Москві. Там він і отримав найостанніші розпорядження ЦК ВКП(б) та Раднаркому у вигляді Постанови від 23.06.1941 р., в якій визначались вимоги до партійних і радянських органів на місцях в умовах війни. Найголовнішою була вимога – зразкового, оперативного, конкретного керівництва всіма сферами життя: військового, господарського і політичного. Прибувши у Дніпропетровськ, він поринув у проблеми, які накопичувались як снігова лавина і потребували термінового вирішення. На бюро обкому розглядались сотні питань про затвердження керівників міських та районних рівнів, схвалювали чи відміняли вже прийняті рішення райкомів. 25 червня 1941 р. бюро очолюване Задіонченком розглядало питання про створення винищувальних батальонів при міських і районних відділах НКВС, їх склад, керівників і комісарів, місце базування, забезпечення зброєю, одягом, харчами тощо. Війна потребувала значного посилення ідейно-політичної та виховної роботи в масах. Для цього збільшується  число агітаторів, відкривається багато агітпунктів. Партійні організації практикують проведення масових мітингів, зборів з метою впливу на громадян, виховання патріотичного та трудового піднесення, мобілізації сил на боротьбу з ворогом, на яких Задіонченко особисто виступав. 3 липня 1941 р. по всій області було організовано прослуховування виступу І. В. Сталіна. Проводились по області численні мітинги та збори громадян. Саме в ході їх пролунала ідея створення ополчення. Чи дійсно зародилась вона в народних масах, чи була підказана партійцями, але набула широкого розповсюдження на території європейської частини Союзу. Партійні органи взяли під свій контроль втілення цієї ідеї в життя. Задіонченко часто виїздив в райони, щоб на місцях ознайомитись із станом справ по різних питаннях. Напружене становище на фронті потребувало все більшого посилення політичного впливу у військах. 8 липня, як згадував Грушовий К. С. [3], в обкомі отримали Постанову Дер-жавного Комітету Оборони про призначення Задіонченка С. Б. чле-ном Військової ради Південного фронту. 10 липня разом з іншими працівниками обкому він від’їхав  за місцем призначення. У серпні, коли тривала підготовка міста до оборони, він разом з командуючим фронтом генералом армії І. В. Тюленєвим приїздив у місто, а 19-20 серпня  штаб фронту перебазувався у Дніпропетровськ. Задіонченко в останнє на кілька днів повернувся сюди. Взагалі його військова кар’єра не склалася. Привід чи причина її закінчення була пов’язана з обороною міста, а точніше з відходом Червоної Армії на лівий берег і захопленням фашистами плацдарма на лівому березі в районі с. Ломівка. Верховне командування було незадоволено таким поспішним відходом, бо давало наказ якомога довше утримувати Дніпропетровськ. До того ж в бою на лівому березі був поранений генерал Тюленєв і командування фронтом було замінено [13]. Задіонченка С. Б. повернули на партійну роботу. Він очолив Ста-лінський обком КП(б)У (тепер Донецький), потім Башкірський та Краматорський. Після війни був заступником міністра заготівель. У 1951-1958 рр. працював в апараті ЦК КПРС. Помер 19 листопада 1972 р. Був нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Червоної Зірки, медалями [16].
Після від’їзду Задіонченка на фронт обов’язки першого секретаря виконував К. С. Грушовий. Народився Костянтин Степанович у 1906 р. в м. Смела Київської області в родині службовця. Трудове життя почав у 1921 р. на цукровому заводі різноробочим. 1923 р. поступив в металургійний технікум у м. Кам’янському. Після його закінчення призваний в армію. Відслуживши термінову службу, повернувся в Смелу. Працював на цукровому та винному заводах, як активіст був направлений на комсомольську роботу у Мелітопольський округ. А у 1929-1932 рр. навчався в Дніпропетровському металургійному інституті. По його закінченні працював на різних посадах на металургійному заводі ім. Ф. Дзержинського. В 1938 р. переходить на партійну роботу – очолює Дніпродзержинський міськком КП(б)У [5, 74]. 10  березня 1940 р. на обласному пленумі обраний другим секретарем Дніпропетровського обкому [9,16]. 22 червня 1941 р. вранці, в зв’язку з відсутністю Задіонченка С.Б., він першим отримав повідомлення про початок війни. Заходи, які проводились в області в перші дні війни, приймались на засіданнях бюро під його керівництвом. Суто партійна робота займала багато часу. Бюро обкому приділяє пильну увагу питанням агітації та пропаганди серед населення всіх рівнів. Розглядаються справи, пов’язані з по-рушенням партійної дисципліни, невиконанням доручень, невиходу на роботу, прийому та звільнення з лав партії. Особливу увагу привертають питання про розповсюдження провокаційних чуток та панічного настрою, поширення спекуляції, особливо продуктами харчування. Помічених в подібних діях комуністів звільняли з роботи, з лав партії. Одночасно треба було оперативно, як того вимагала Постанова ЦК ВКП(б), вирішувати важливі господарські питання та накази командування Південного фронту і Одеського воєнного округу. Всі ці питання вирішувались на бюро, членом якого був і голова виконкому Найденов П. А. Його біографічні дані викладені в статті Л. М. Маркової «Історія місцевого самоврядування на Дніпропетровщині в персоналіях (1931-1941 рр.)» [14, 23-27]. Зупинюся лише на короткому переліку питань, які вирішувались в цей час. Перш за все – це  випуск воєнної продукції для фронту заводами області; організація ремонтних бригад для Червоної Армії; збір врожаю і відправка хлібу на фронт і державі; створення аварійно-будівель-них загонів по ремонту зруйнованих мостів, доріг авіанальотами ворога; формування військових частин в Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Павлограді, які увійшли до складу Резервної армії; будівництво аеродромів та польових авіамайданчиків для літаків збройних сил; будівництво залізниці Новомосковськ-Золото-ноша; будівництво оборонної смуги від с. Кринички до с. Покровське Чкалівського (тепер Нікопольського)  району [10,97].
В ніч на 10 липня 1941 р. місто перший раз бомбили літаки противника. Були пошкоджені залізничний міст, підприємства, жи-тлові будинки. Гостро стало питання організації протиповітряної оборони (ППО) міста та мостів через Дніпро, які мали, без перебільшення, значення «дороги життя», як для Червоної Армії, Пів-денного фронту, так і для міста. На захисті мостів було лише 4 гармати, і Грушовий К. С. прикладав немало зусиль, щоб зміцнити сили зенітників, вів переговори з маршалом Куликом та з Будьоним С. І. [3, 64-66]. З кожним днем в область прибувало все більше евакуйованого населення, яке потрібно було нагодувати, надати медичну допомогу, відправити далі на схід, а в містах скупчення забезпечити санітарно-епідеміологічний стан. На початку серпня почалась евакуація устаткування промислових підприємств та повним ходом йшла копітка робота організації партизанських загонів, створення підпільних міськкомів (7), райкомів (29). Підби-рали людей, явочні квартири, закладали бази зброї та харчів. На окупованій території для боротьби з ворогом було залишено 2902 особи, з яких 784 комуніста і комсомольця [15, 391]. І хоча з окупацією території створена система руху опору з ворогом показала багато недоліків, все ж основи були закладені, рух опору діяв.
13 серпня війська противника вийшли на кордони Дніпропетровської області в П’ятихатському та Криворізькому районах. Частини Резервної армії почали бойові дії. Виконком та партійні установи переїхали спочатку у Павлоград, а потім Ворошиловград (тепер Луганськ). Грушовий К. С., Найдьонов П. А., Щелоков М. О. та Манзюк М. Т. залишались у місті в складі Військової ради Південного фронту. Разом з штабом фронту переправились в АНД район, потім у Новомосковськ, Павлоград. А в жовтні ЦК КП(б)У направляє Грушового К. С., як представника Військової ради, у Сталінград для організації понадпланового випуску зброї, боєприпасів і спорядження для військ Південного фронту. В січні 1942 р., коли почався наступ Південного фронту в напрямку Дніпропетровська, з’явилась надія, що територія області буде визволена, він за вказівкою ЦК брав участь у формуванні оперативної групи партійних і радянських органів влади. Але наступ було зупинено і у квітні 1942 р. його призначили в 24 армію членом Військової ради. Пізніше обіймав таку ж посаду на Закавказькому фронті, з грудня 1943 р. – на Волховському, у 1944 р. – на Карельському, у 1945 р. – на Далекосхідному фронтах. Після війни займав різні керівні посади: міністра автотранспорту, першого секретаря Ізмаїльського обкому КП(б)У, потім на політичній роботі в Збройних Силах. Був нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького І ст., Суворова ІІ ст., Кутузова ІІ ст., Вітчизняної війни ІІ ст., двома – Трудового Червоного Прапора і одним – Червоної Зірки, медалями [2/27].
Міську раду та виконком з листопада 1939 р. очолював Щелоков Микола Онисимович (26.11.1910-12.12.1984). Народився він на станції Алмазна (тепер м. Кадіївка Луганської області) в родині робітника.По закінченні школи працював на шахті носієм лампи, потім помічником тесляра, теслярем. Вступив до комсомолу. У 1933 р. закінчив Дніпропетровський металургійний інститут за фахом металург-доменщик. Працював начальником мінідоменного цеху металургійного заводу «Сталь» на ст. Алмазна. Через рік був призваний на термінову службу до лав армії, через рік демобілізувавшись, приїхав у Дніпропетровськ і влаштувався на роботу на ДЗМУ, де обіймав посади: заступника та начальника  зміни цеху. 28 грудня 1938 р. був затверджений завідуючим відділом партійної пропаганди і агітації РК КП(б)У Червоногвардійського району, а 5 січня 1939 р. обраний першим секретарем того ж райкому, а 29 листопада 1939 р. – головою Дніпропетровської міської ради та виконкому [6,140].
З перших днів війни і до окупації міста йому приходилось вирішувати широке коло питань по мобілізації в армію, пошуку трудових резервів, забезпечення робочих місць на заводах, замість тих, хто йшов на фронт. Забезпечення чисельних госпіталів, які базувались в місті, як обладнанням, так і харчами. При міськвиконкомі діяли комісії  по призначенню допомоги сім’ям мобілізованих в армію, комісія по евакуації. В липні він очолив ППО, створення якої передбачали величезний обсяг заходів: будівництво щілин та бомбосховищ, навчання населення, створення і діяльність загонів самооборони тощо. З окупацією міста Щелоков М. О. був  у складі військової ради Південного фронту, разом з Грушовим був відряджений до м. Сталінграду, а у 1942 р. вони разом служили у 24 армії [11]. Про подальшу його службу в роки війни потрібні дослі-дження в центральних архівах. Після війни у 1946-1947 рр. був міністром місцевої промисловості України. Саме в цей час зустрів і покохав Світлану Попову, дівчину з Краснодарського краю, яка теж була учасницею війни, а в той час навчалась в медінституті в Кієві. Незабаром одружились, у них народились донька і син. У 1947-1951 рр. працював в апараті ЦК КПРС, а з 1951 по 1966 рр. обіймав різні посади в уряді Молдавської РСР. З 1966 р. – міністр внутрішніх справ СРСР, у 1976 р. було присвоєно звання генерала, а у 1978 р. – він захистив докторську  дисертацію і став доктором економічних наук. Член ЦК КПРС, депутат Верховної Ради [1/533]. Посаду міністра обіймав 15 років, що можна вважати своєрідним рекордом для держави. Користувався  великою повагою у генсека Л. І. Брежнєва, який декілька разів пропонував йому очолити уряд. 16 грудня 1982 р. генсек Андропов Ю. В. зняв його з посади міністра, як найбільш одіозну особу за систематичне зловживання владою, що наносило не тільки матеріальні збитки державі, але і дескредитувало владу, питання про притягнення його до відповідальності не піднімалось, можливо тому, що його поведінка мало чим відріз-нялась від поведінки інших членів влади. З приходом до влади Черненка зацікавлені особи з його оточення прийняли секретну постанову, якою Щолоков М. О. був спочатку позбавлений звання генерала, потім виведений з лав партії та позбавлений звання Героя Соціалістичної Праці і всіх нагород, крім отриманих в роки війни. Такої зміни першою не витримала дружина. 19 лютого 1983 р. вона покінчила життя самогубством, а 13 грудня 1984 р. – він [12].
Дніпропетровський міськком КП(б)У в 1941 р. очолював Манзюк Микола Гаврилович, уродженець міста Катеринослава. Народився він у 1903 р. в родині селянина, за іншими джерелами, робітника. Відповідно до архівних документів, трудову діяльність почав у 1918 р. учнем пекара в приватній пекарні. Але невдовзі перейшов працювати на завод «Дніпроцвях». Не довго затримався і там. Протягом 10 років він змінив десять місць роботи. Працював на маслозаводі, спиртовому заводі, держкруподерці, держкомунгоспі тощо. У 1924 р. став комсомольцем, а у 1927 р. вступив до лав партії. 1930 р. став поворотним в  житті Миколи Гавриловича. Його прийняли на партійну роботу. Спочатку завідуючим агітаційно-масовим відділом Петриківського райкому, потім призначили редактором Петриківської районної газети, в подальшому – До-линської районної газети (був такий район в області). З 1937 р. пра-цює інструктором відділу преси і друку обкому КП(б)У. Пленум об-кому обирає Манзюка М. Г. в бюро міськкому, а 26 травня 1938 р. – він другий секретар міськкому [17]. Першим секретарем в цей час обрали Задіонченка С. Б. У 1940 р. Манзюк обирається першим секретарем міськкому [9/16]. З початку війни міськком вирішує низку [6, 142] питань щодо посилення партійно-виховної роботи та організовує запис добровольців на фронт. Після окупації міста Манзюк М. Г. перебуває при політуправлінні Південного фронту, недовго працює в ЦК, потім у військових частинах старшим політруком. З жовтня 1943 р. до липня 1944 р. він знову очолює міськком КП(б)У, обіймає посаду другого секретаря, а у липні 1945 р. – заступника облвиконкому облради депутатів трудящих.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Большая советская энциклопедия.  М., 1978. –  Т.28.
  2. Великая Отечественная война: 1941-1945. Энциклопедия. – М.,1985.
  3. Грушовий  К.С. Тоді в сорок першому. К., 1979.
  4. ДАДО. Ф. 18.  Оп. 1. Спр. 3454.
  5. ДАДО. Ф. 19. Оп. .3. Спр. 24.
  6. Там само. Спр. 47
  7. Там само. Спр. 48
  8. Там само. Спр. 97
  9. Там само. Спр. 324
  10. Там само. Спр. 432
  11. ДІМ. Кор. 172, конверт 8.
  12. Зеркало недели. – 2001. – 16 июня. (Шлаен А. Все могут короли).
  13. Літо. 1941. Україна: Док. і матер. Хроника Событий. К., 1981.
  14. Маркова Л. М. Історія місцевого самоврядування на Дніпропетровщині в персоналіях. 1931-1941. // Грані. – 2006, №12.
  15. Очерки истории Днепропетровской областной партийной организации. Днепропетровск, 1979.
  16. Правда. – 1972. – 19 листопада. (Некролог).
  17. Звезда. Вечерняя газета [Дніпропетровськ]. – 1938. – 27 травня.

Автор:  САЦУТА В. М. – с.н.с. ДІМ

Джерело:  Видатні особистості Музейна персоналістика (Матеріали обласної музейної конференції до Міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської області)