В статті на основі епістолярної спадщини академіка Д. Яворницького висвітлюється процес його інтеграції в музейне співтовариство і визначається внесок вченого в розвиток музейної справи кін. ХІХ – 1930-х рр.
Музеї є втіленням натхненної енергійної праці подвижників, безкорисливо відданих своїй справі. До таких належав видатний український вчений академік Дмитро Яворницький (1855-1940), відомий широкому загалові передусім у двох іпостасях – неперевершеного знавця історії запорозького козацтва і фундатора Катеринославського обласного музею ім. О. Поля (з 1926 р. – Дніпропетровського історичного музею).
Музейна діяльність Д. Яворницького здобула певного висвітлення в науковій та популярній літературі, передусім в працях П. Матвієвського [13], М. Олійник-Шубравської [21], І. Гапусенка [15], Г. Скрипник [16], І. Шаповала [20; 21], в матеріалах конференцій, присвячених ювілеям Д. Яворницького [4]. В спеціальних розвідках С. Абросимової, І. Кондратьєвої, В. Савчука та ін. визначається роль Д. Яворницького у створенні музею ім. О. Поля [12; 14; 15], внесок вченого у розвиток музейної справи [1; 2]. Проте, для того, щоб всебічно і глибше уявити музейну діяльність Д. Яворницького, визначити його місце в музейному співтоваристві того часу, ефективним видається застосування сітьового підходу [11] для висвітлення механізмів формування та функціонування музейного співтовариства, яке розглядається як відкрита та рухлива мережа відносин, особистих зв’язків знайомств між музейними діячами. При цьому до музейного співтовариства залучаються не тільки суто музейні співробітники, але й представники інших інтелектуальних співтовариств і соціальних верств, котрі інтегрувалися у музейне співтовариство, що складалося з різних типів об’єднань і комунікацій, в тому числі міжособистісного спілкування інтелектуалів. Сітьовий аналіз дозволить простежити процес становлення Яворницького як музейного діяча, визначити тих музейних інтелектуалів, що мали вплив на нього; з іншого боку – його вплив на колег і аматорів у музейній справі, а також визначити пріоритетні напрями в його музейній діяльності тощо. Саме в стосунках з колегами, однодумцями, друзями та ін. сучасниками найбільш повно виявляється своєрідність і внутрішній світ людини, визначається її роль та місце в житті даного соціуму. Деякі форми інтелектуальних об’єднань, завдяки котрим Д. Яворницький інтегрувався в музейне співтовариство, вже здобули висвітлення в історіографії [3; 14; 15]. Основним джерелом у вирішенні поставленого питання визначена епістолярна спадщина Д. Яворницького, тому що приватне листування є не тільки засобом комунікації, але й формою функціонування музейного співтовариства (інтелектуальної мережі).
В культурному контексті України кінця ХІХ – початку ХХ ст. (період найактивнішої творчості Д. Яворницького) важлива роль належала музейному співтовариству, завдяки котрому були збережені неоціненні пам’ятки історії та культури, національні традиції, відроджувалася історична пам’ять народу, формувалася його самосвідомість. Спільні наукові інтереси, любов до археології, до пам’яток рідної минувшини, невичерпна енергія щодо збирання, дослідження й пропагування духовних та матеріальних надбань народу були невід’ємними рисами в діяльності багатьох українських дослідників.
Становлення Д. Яворницького – музейного діяча припадає на харківський період його життя і пов’язане з музеєм при Історико-філологічному товаристві, дійсним членом якого Дмитро Іванович став у 1883 р., коли формувалося його дослідницьке кредо, відпрацьовувалися дослідницькі методи вченого, який поєднував в собі історика-дослідника з істориком-художником, позитивіста з романтиком і був прибічником етнографічного напрямку в українській історіографії. В творчості Д. Яворницького-романтика важливу роль відігравав його внутрішній стан, емоційні переживання і настрій. Він намагався «проникнути» в минуле, відчути його дух, вжитися в нього, зрозуміти людей того часу [17, с. 757]. Невипадково, сучасники вважали вченого «етнографічним українцем».
Дослідницькі методи Д. Яворницького базувалися на комплексному підході до вивчення історії запорозького козацтва. В ареал свого дослідження вчений залучав усі типи історичних джерел, видобуваючи їх не тільки в архівах і бібліотеках (писемні джерела), але й безпосередньо у середовищі колишнього реального існування запорозького козацтва. Він чітко уяснив настанови своїх університетських вчителів О. Потебні, М. Сумцова та наукового кумира М. Костомарова, які радили йому обстежити терени історичного Запорожжя, його природничі характеристики, зібрати побутові (речові) та фольклорні джерела. Д. Яворницький виявився неперевершеним збирачем старожитностей і фольклору, документів і речових пам’яток. Починаючи з 1882 р., майже щорічно протягом півстоліття, мандрував він землями запорозьких вольностей, внаслідок чого зібрав власну унікальну колекцію запорозьких реліквій, яка згодом заклала підвалини Катеринославського музею ім. О. Поля. Саме такий комплексний підхід до пам’яток (джерел) найкраще відповідає формуванню музейної збірки, що має вміщувати усі типи пам’яток (музейних предметів). Етапним в творчій біографії Д. Яворницького став VI Археологічний з’їзд, що відбувся влітку 1884 р. в Одесі, на якому молодий вчений вперше постав перед маститою науковою аудиторією. Його реферати і колекція, яку він репрезентував на виставці цього форуму, здобули визнання. Тут Д. Яворницький міг спостерігати змістовні, кваліфіковано створені експозиції провідних вчених, передусім археологів, і сам взяв участь в експозиційній роботі. Окрім того, він відвідав музей Одеського товариства історії та старожитностей, й за культурною програмою з’їзду взяв участь в екскурсії по Криму, під час якої ознайомився з музеєм старожитностей в Керчі, виставкою картин І. Айвазовського у Феодосії, музеєм в колишній грецькій колонії Фанагорії, де спостерігав археологічні розкопки директора Керченського музею Ф. Гросса, оглянув невеличкий музей в Херсонесі.
Під час VI Археологічного з’їзду відбулися важливі для Д. Яворницького знайомства, в тому числі й з маститими музеєзнавцями і власниками приватних музеїв, колекціонерами, зокрема з впливовою в музейному співтоваристві К. Скаржинською – власницею приватного музею у с. Круглик на Полтавщині. За її рекомендацією Д. Яворницький у січні 1885 р., перебуваючи в Петербурзі, познайомився в Публічній бібліотеці з В. Стасовим, відвідав Ермітаж, Кунсткамеру, Петропавлівську фортецю, Азійський і Християнський музеї Академії мистецтв, де також встановив знайомства [9, с. 325]. Тоді ж (у січні 1885 р.) Д. Яворницький значний час провів у Москві, де працював в архівах і оглянув музеї, Кремль, храм Христа Спасителя, боярські будинки тощо.
Перший досвід створення музею Д. Яворницький здобув у Середній Азії, де у 1892-1894 рр. перебував (офіційний термін перебування – 1892-1895 рр.) у відрядженні на посаді молодшого чиновника при туркестанському генерал-губернаторові з метою дослідження цього краю і створення музею старожитностей в Самарканді. Дослідивши місцеву історію і колекції, Д. Яворницький пропонував створити музей на базі колекції старожитностей місцевого колекціонера і археолога-аматора капітана Л. Барщевського, частину зібрання якого складала колекція сарта Гафіса. Свої думки стосовно створення музею Д. Яворницький репрезентував в статті «К вопросу о создании в Самарканде музея древностей», що була надрукована в місцевій газеті «Окраина» (28.07.1893). Музей в Самарканді відкрився у липні 1896 р., коли Д. Яворницького там вже не було, проте саме він стояв у витоків його створення і доклав зусиль до цієї справи.
Д. Яворницький був добре обізнаний з приватними музеями в України і Росії, приятелював з їх власниками, яким допомагав у поповненні колекцій і їх науковій атрибуції, використовував пам’ятки цих колекцій в своїх наукових працях. Найкращими збірками козацьких старожитностей вчений вважав збірки Г. Алексєєва (Котовка) та О. Поля на Катеринославщині (відвідав у 1886 р.) і В. Тарновського на Чернігівщині (Качанівка, відвідав у 1887 р.).
До переїзду у Катеринослав Д. Яворницький протягом 20 років досліджував історію Придніпров’я, провадив обстеження, розкопував кургани, виступав з публічними лекціями у Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Харкові, Лубнах, Ромнах та інших містах України і на Кубані, знайомився з представниками влади, місцевими землевласниками, міською і сільською інтелігенцією, священиками та ін. Здобули розповсюдження його книги і статті в центральній та місцевій пресі. У такий спосіб його добре знали як історика запорозького козацтва і місцевого краю. А. Скриленко відзначила, що науково відомим край став завдяки працям і дослідженням Д. Яворницького [7, с. 484.]. Й тому, коли у Катеринославі постало питання відкриття музею ім. О. М. Поля, то кращої кандидатури на посаду директора, ніж Д. Яворницький не знайшли. Запрошення очолити музей надійшло від Катеринославського наукового товариства, яке й ініціювало запрошення Д. Яворницького на посаду директора музею. Мотивуючи закономірність директорства Д. Яворницького, один з катеринославських громадських лідерів, приятель вченого Я. Гололобов відзначив, що уся молодість, кращі роки і сили Дмитра Івановича були витрачені на працю по увічненню славної пам’яті про Запорожжя. «І після того, де ж жити, як не на Запорожжі, збираючи і зберігаючи залишки запорозької старовини» [9, с. 123].
Катеринославський обласний музей ім. О. Поля відкрився 6.05.1902 р., а на 1-е грудня 1902 р., за даними В.В. Курилова, в музеї було тільки 2 колекції – Д. Яворницького та К.М. Мельник-Антонович, решта – «випадкові предмети» [9, с. 171]. А вже у 1905 р. в музейному каталозі список жертвувателів містить 165 фізичних і 7 юридичних осіб. Значним імпульсом у створенні музею ім. О. Поля став ХІІІ Археологічний з’їзд, що відбувся у серпні 1905 р. в Катеринославі, і в зв’язку з яким Д. Яворницький, за розпорядженням Московського археологічного товариства (МАТ), протягом 1902-1905 рр. здійснив інтенсивні археологічні дослідження. Однак, не все відбувалося гладко в музейних справах. Спочатку Д. Яворницький і голова Наукового товариства В. Курилов перебували у дружніх стосунках, але згодом почалися непорозуміння, які невдовзі перетворилися на жорстке протистояння й, нарешті, відкриту ворожнечу. До цього додався конфлікт з хранителем музею А. Скриленко. Справа зайшла дуже далеко, Д. Яворницький навіть вирішив покинути Катеринослав, звертався з цього приводу до знайомих в інші міста, зокрема в Полтаву до М.А. Дмитрієва. Останній писав, що радий був би бачити Д. Яворницького в Полтаві, проте «дуже велика шкода для музею і всієї справи, коли Ви залишите Катеринослав, шкода розпочатого діла на Запорожжі» [8, с. 155]. На доленосному для Д. Яворницького засіданні Ради музею більшість її членів підтримала вченого. І він з новою енергією поринув у музейні справи. Багато зусиль доклав Д. Яворницький до зростання музейних колекцій. Завдяки його подвижницькій пошуковій праці музей ім. О. Поля перетворився на справжню скарбницю пам’яток української історії та культури. Музей став найбільшим у світі сховищем запорозької старовини. У 1929 р. в ньому зберігалося 2.325 козацьких пам’яток. За час керування Д. Яворницького музеєм (1902-1933 рр.) фонди останнього зросли до 85000 од. зб. Вченого вважали «шукачем і зберігачем дорогоцінної старовини», «відданим хранителем запорозької слави». В його масштабній збирацькій роботі велику допомогу надали добровільні помічники – представники різних соціальних верств, передусім лікарі, службовці, учителі та ін. Серед тих, хто допомагав Д. Яворницькому створювати музей, формувати його зібрання були місцеві катеринославські можновладці й інтелектуали, представники міської інтелігенції, прості селяни.
В пошуковій роботі вченому допомагали й так звані «уповноважені», яким Рада музею чи сам Д. Яворницький видавали посвідчення на право проводити археологічні розкопки і збирати старожитності для музею в межах певної території. Зокрема такого роду документи були видані 1909 р. лейтенанту запасу А. Миклашевському, учителю І. Чайкіну, інспектору гірничого училища Г. Іванченку, псаломщику с. Кагальник Д. Марченку, в 1912 р. – архітектору Г. Туровцю (в межах Київської губ.), в 1915 р. – дворянину М. Іваненку, селянину Полтавської губ. Г. Лукашу та ін.
Наприкінці життя (1939 р.) Д. Яворницький згадував «той щасливий, радісний час», коли він, за сприянням молодих помічників, «носився, мов на крилах, по містах і селах, видобуваючи різними засобами пам’ятки і наповнюючи ними музей [10, с. 65].
Значне поповнення музейних фондів відбулося в зв’язку з проведенням 1910 р. у Катеринославі Південно-російської сільськогосподарської, промислової і кустарної виставки, після якої значний масив різноманітних предметів, що експонувалися на виставці, надійшли до музейної збірки. Для цього були виділені кошти, найнято 6 кімнат поблизу музею, зберігач і сторож. Відзначимо, що Д. Яворницький, як музейний фахівець, брав безпосередню участь в організації цієї виставки.
Підбиваючи у 1913 р. певний підсумок своєї діяльності, Д. Яворницький в ювілейній промові зазначив: «… Я зібрав великий та різноманітний матеріал, що стосується до історії запорозьких козаків, та передав його майбутньому поколінню майбутніх сторіч. Він уміщений до нашого музею та являє собою цінний для науки внесок. Матеріал цей потрібний історику, археологу, етнографу, актору, юристу, кожній освіченій та просто дотепній людині».
Вчений лекторського типу, Д. Яворницький був талановитим оповідачем. Його емоційна, жива, образна мова, змістовна насиченість і цікавість музейних екскурсій справляли глибоке незабутнє вражіння на відвідувачів музею, на слухачів його публічних і учбових лекцій. «Ваші наукові пояснення, – ділився враженням від екскурсії Д. Яворницького співробітник Київської науково-дослідної кафедри В. Гнатюк (3.09.1926), – супроводжені теплим українським гумором, сильно врізались мені в пам’ять» [7, с. 114]. Екскурсії Д. Яворницького відзначалися художнім стилем. Він справляв на слухачів враження «поетичного і хитруватого українця, котрий і сам скидався інколи на того ж таки козака Мамая» [18; с. 159]. Новизною в музейній практиці були запроваджені Д. Яворницьким своєрідні комплексні екскурсії, які поєднувалися з подорожжю на Дніпрові пороги й зі співами кобзарів.
Очоливши музей ім. О. Поля, Д. Яворницький продовжував читати публічні лекції по містах і містечках України та Росії, популяризуючи музей і його колекції. Як правило, ці лекції були доброчинні, на користь народних шкіл, бібліотек, лікарень, видання книжок для народу, просвітніх та культурно-громадських товариств тощо. Так у травні 1911 р. вчений читав лекцію «Старожитності Запорожжя» в Ростові-на-Дону на користь Ростовського товариства історії, старожитностей і природи при міському музеї [6; Арх-17002]. Музеї також запрошували Д. Яворницького на читання лекцій. 1925 р. історик отримав запрошення від музею Слобідської України (м. Харків) прочитати лекцію у циклі українознавчих лекцій [9, с. 143-144].
Музеєм Д. Яворницький вславив себе і прикрасив всю Катеринославщину. Інтелектуальне співтовариство вважало цей заклад культурним осередком, в якому перше місце посідав Д. Яворницький. А приятель Дмитра Івановича відомий дослідник з Олександрівська (тепер Запоріжжя) Яків Новицький називав музей ім. О. Поля «безсмертною славою» Д. Яворницького [7, с. 406].
Музей, очолюваний Д. Яворницьким, гуртував українські музейні сили, ставши зв’язковою ланкою в музейному процесі в Україні на початку ХХ ст. За характеристикою історика Д. Дорошенка, наприкінці десятиліття свого існування музей являв собою установу з чисто українським характером [18, с. 39]. Українська людність вважала музей скарбницею запорозької старовини. Тут була зібрана одна з найкращих в Україні колекцій народних картин «козак Мамай», до формування якої, окрім Д. Яворницького, доклав значних зусиль Я. Новицький. Музейний працівник з Поділля Ю. Александрович зібрав для музею ім. Поля знаменитий подільський посуд. Цінними були колекції П. Сочинського, Деконських, В. Левенсона, П. Проніна та багатьох інших.
Визначну роль відіграв Д. Яворницький в музейному співтоваристві під час гоніння і переслідування діячів української культури і науки, що розпочалося з кінця 1920-х – початку 1930-х рр. під гаслами боротьби проти українського буржуазного націоналізму. В музеї у Д. Яворницького і в Дніпробудівській експедиції, якою він керував у 1927-1932 рр., знайшли притулок і можливість займатися творчою фаховою справою багато українських вчених. За період свого директорства вченому вдалося сконцентрувати в музеї потужні наукові сили (серед яких були видатні вчені, багато з яких в майбутньому стали професорами) особливо це стосується 1920-х – початку 1930-х рр., коли Д. Яворницький очолював науково-дослідну кафедру (1921-1930) та керував комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді (1927-1932). В різні часи під керівництвом Д. Яворницького в музеї працювали: зберігачі – археолог і маляр В. Строменко, археолог А. Скриленко, етнограф В. Бабенко, поет Т. Романченко, маляр П. Порубаєв; наукові співробітники – етнограф В. Кравченко, історики П. Матвієвський, В. Пархоменко, І. Степанів, Г. Гербільський, археологи В. Грінченко, А. Добровольський, П. Козар, М. Міллер, П. Смолічев, О. Тахтай та ін.
Добре обізнаний з музеями України, з колекціями і експозиціями, Д. Яворницький популяризував не тільки свій музей, але й інші. Так, коли у травні 1933 р. Дніпропетровський музей відвідала група екскурсантів з Києва, Дмитро Іванович порадив їм відвідати музей П. Потоцького в Києві, що вони, повернувшись до Києва, негайно зробили. З цього приводу видатний український колекціонер і музеєзнавець П. Потоцький був приємно вражений. За його словами, таке міг зробити тільки «истинный украинец и истинный музеист» [9, с. 224].
За радянських часів однією з форм спілкування і обміну досвідом в музейному співтоваристві були музейні наради, які проводилися в тому числі й на базі окремих музеїв. Такі наради ставили за мету надати учасникам можливості, окрім особистого знайомства, познайомитися з експозиціями і колекціями музеїв, з методами музейної праці [9, с. 320].
Творчі стосунки поєднували Д. Яворницького з видатними українськими музеєзнавцями, котрі, як і сам Дмитро Іванович, були фундаторами і керівниками створених ними музеїв, як-от: М. Біляшівський (Київський міський музей), В. Гошкевич (Херсон), Я. Новицький (Олександрівськ), Є. Сіцінський (Кам’янець-Подільський), М. Міллер (Таганрог), В. Бабенко (Вовчанськ). Д. Яворницький прислужився в творчих справах відомим українським музеєзнавцям Ф. Вовку, В. та Д. Щербаківським, О. Новицькому, Є. та М. Рудинським, М. Макаренку та ін. У 1900 р. Д. Яворницький допомагав Борису та Марії Грінченкам в атрибуції світлин з колекції В. Тарновського. У 1902 р. Д. Яворницький допомагав в організації виставки до ХІІ Археологічного з’їзду (Харків, 1902), а у 1911 р. до нього звернувся директор Київського міського музею М. Біляшівський з проханням допомогти в організації виставки з нагоди 50-літніх роковин Т. Шевченка.
Досить інтенсивним був обмін друкованою продукцією музеїв (каталогами, науковими розвідками співробітників тощо). За часів директорства Д. Яворницького було видано три каталоги і 1-й том «Збірника» наукових статей. Значна інформація про частину пам’яток з музейної колекції зосереджена в монографіях вченого, передусім в двохтомному виданні «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу» (СПб., 1888).
Керований Д. Яворницьким музей став не тільки культурним, але й науковим центром. До його унікальних колекцій зверталися вчені різних галузей науки, письменники, живописці, театральні діячі.
Слава про зберігача пам’яток української минувшини і створений ним музей лунала й за межами України. Д. Яворницький підтримував стосунки з Кубанським військовим музеєм, Ермітажем, Російським музеєм ім. Олександра ІІІ, Рязанським обласним музеєм, Маньчжурським публічним музеєм, із Штейнбурзьким музеєм в Рьомгільді, з директором якого професором А. Гьотце Дмитро Іванович був особисто знайомий. Серед знайомих Д. Яворницького був П. Маврогордато – археолог з Херсонщини, який емігрував і мав в Берліні власний музей. Вельми цікавився колекціями музею і його виданнями чеський музейний діяч, директор етнографічного відділу Моравського краєзнавчого музею (Брно) професор Ф. Поспішил. Високу оцінку музейному «Збірнику» (Д., 1929) надав професор археології Кембриджського університету Е. Мінз [7, с. 359, 443; 9, с. 110].
Музей завжди був для Д. Яворницького на першому місці, сенсом його життя, все було підпорядковано музейній справі. Під час 1-ої світової війни, у березні 1916 р., коли припинилося будування нового приміщення, а в гірничій інститут нагнали вояків й стало, за свідченням Дмитра Івановича, «гидко доступитися до музею», він ладен був би і зовсім покинути музей. Проте не міг цього зробити, бо, як пояснював, «через нього ж тільки й живу на світі» [10, с. 70.]. Під час громадянської війни, вдень і вночі оберігав вчений своє «дітище» від пограбування, зазнав при цьому фізичних страждань, добився «охоронної грамоти» від Н. Махна. Можемо тільки здогадуватися, яку трагедію довелося пережити Д. Яворницькому, коли він був вигнаний зі свого дітища (1933 р.). Був момент, зізнавався Дмитро Іванович, коли він ледве не закінчив життя у глибині дніпрових порогів [10, с. 66].
Резюмуючи, зазначимо, що інтеграція Д. Яворницького в музейне співтовариство відбувалася внаслідок його участі в археологічних з’їздах і музейних нарадах, в різного роду виставках, співпраці в наукових та культурно-громадських товариствах, в спілкуванні (безпосередньому й опосередкованому) з колегами-музеєзнавцями і колекціонерами, у відвідуванні інших музеїв тощо. Внаслідок осмислення Д. Яворницьким ролі музеїв в суспільстві, вчений сформулював образне визначення самої дефініції «музей». В листі до однодумця й такого ж, як він, подвижника музейної справи директора Херсонського музею В. Гошкевича Д. Яворницький зазначив, що «музей – это прошлое, это история, это душа, это сердце наших предков, а для нас – обширный храм, куда мы должны входить с глубоким уважением и горячею любовью ко всему тому, чем жили наши отцы, деды и прадеды и чему должны подражать и поучаться все мы и грядущие за нами поколения, пока стоит земля и светит солнце» [10, с. 47.].
Бібліографічні посилання
1. Абросимова С.В. Внесок Д. Яворницького у розвиток музейної справи в Україні // Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи / Упорядник В.М. Бекетова. – Д., 1999. – С. 8-10.
2. Абросимова С.В. Академік Д.І. Яворницький і розвиток музейної справи в Україні. [З нагоди 150-річчя Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького]. // Київська старовина. 2000. – № 1. – С. 97-105
3. Абросимова С.В. Д.І. Яворницький у музейному співтоваристві кінця ХІХ – першої третини ХХ сторіччя // Музей і ХХІ сторіччя. Херсон, 2000. – С. 105-111.
4. Бекетова В.М. Внесок Дніпропетровського історичного музею у вивчення життя та наукової спадщини Д. І. Яворницького в 1980-2000 рр. // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Розвідки з теорії та методології досліджень / Ред. кол.: А.Г. Болебрух (відп. ред.) та ін. – Д.: ДНУ, 2008. – С. 248-256.
5. Гапусенко І.М. Дмитро Іванович Яворницький. – К.: Наук. думка, 1969. [Серія «Бібліографія вчених Української РСР»].
6. Дніпропетровський історичний музей. – ВР. – Ф. 10. Особистий фонд Д. Яворницького.
7. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 1. – Д., 1997.
8. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 2. – Д., 1999.
9. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 3. – Д., 2005.
10. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 4. – Д., 2005.
11. Колесник І.І. Інтелектуальне співтовариство як засіб леґітимації культурної історії України. ХІХ століття // Укр. історичний журн. 2008. № 1. –С. 169-193.
12. Кондратьєва І.Ю. Д.І. Яворницький як фундатор Катеринославського історичного музею // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. 1: На пошану проф. М. П. Ковальського / Наук. ред. О.І. Журба. – Д.: Промінь, 1997. – С. 511-516.
13. Матвієвський П. 25-річчя Дніпропетровського кураєвого історично-археологічного музею // Збірник Дніпропетровського кураєвого історично-археологічного музею. – Д., 1929. – С. 5-43.
14. Савчук В.С. В.В. Курилов і Д.І. Яворницький: спектр взаємовідносин на тлі культурного життя Катеринослава // Академік Д.І. Яворницький і перша гірнича школа України: Документи і матеріали / За заг. ред. проф. Г.К. Швидко. – Д.: НГУ, 2004. – С. 13-35.
15. Савчук В.С. Дмитро Іванович Яворницький і Катеринославське наукове товариство: міфи й реальність взаємовідносин // Ред. Кол.: С.І. Світленко (від. ред.) та ін. – Д.: ДНУ, 2005. – С. 5-20.
16. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 49-57.
17. Ульяновський В. Релігія і церква в житті та творчості Д.І. Яворницького // Mappe Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів; К.; Нью-Йорк, 1996. – С. 757-781. – С. 757.
18. Чабан М. Сучасники про Д.І. Яворницького. – Д.: Дніпро, 1995. – С. 159.
19. Шаповал І.М. В пошуках скарбів. – Д.:, 1990.
20. Шаповал І.М. Козацький батько: Образ Дмитра Івановича Яворницького у спогадах письменників, діячів культури і науки. – Кривий Ріг, 1998. 256 c.
21. Шубравська М.М. Д.І. Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. – К.: Наук. думка, 1972. – 253 с. – С. 88-92, 118-120, 128-132 і далі.
Автор: Абросимова C.В. – провідний науковий співробітник ДІМ, к.і.н., заслужений працівник культури
Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворннцького) Вип. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.
