“Це не повинно повторитися” — таку назву має експозиція, що стала даниною пам’яті мільйонам жертв жахливої репресивної сталінської системи…
Це своєрідний меморіал, де перед відвідувачами предстають справжні свідоцтва, історичні залишки – фотографії, документи, речові реліквії — народної трагедії, що розігралася у 1930-1950-і роки.
Невичерпним горем пройняті документальні джерела про штучно створений голод на Україні в 1932-1933 рр.: екземпляри місцевих газет за грудень 1932 і початок 1933 рр. з переліком колгоспів краю, що потрапили на “чорну дошку”, тобто що відмовилися здавати весь хліб, включаючи і посівну фундацію, в рахунок хлібозаготівель, із статтями про репресії, що обрушилися на “саботажників” з Оріхівського і інших районів області; матеріали комуни “Маяк” Покровського району, члени керівництва якої також відмовилися здати посівне зерно і були засуджені до різних термінів позбавлення волі; заяви селян І. Токаря і М. Тарана до правління артілі “Шлях до комуни” з проханням надати їм допомогу продовольством у зв’язку з голодом.
Серед імен репресованих, чиї матеріали представлені в експозиції, є добре відомі у нас в країні воєначальники, діячі партії і уряду: командарм П.Ю. Дибенко, комкори І.К. Грязнов і Д.Ф. Сердич; всеукраїнський староста Г.І. Петровській, нарком землеробства країни Я.А. Яковлєв, секретар ЦК КП(б)У М.М. Хатаєвич, член першого уряду Радянської України Е.І. Квірінг, життя і діяльність яких нерозривно є пов’язане з нашим краєм.
Не оминули сталінські репресії і діячів науки, культури, мистецтв. Так, Григорія Даниловича Епіка – директора видавництва художньої літератури, члена літературних організацій “Плуг” и “Політфронт” у 1934 р. заарештували і вислали на Соловецькі острови. У 1937 р. Г.Д. Епіка разом із іншими в’язнями вивезли в Біле море і затопили разом із баржею. Письменник був реабілітований посмертно у 1956 р. за “відсутністю складу злочину”.
Імена інших персонажів виставки знайомі тільки їх родичам та близьким, але трагічна доля кожного з них могла б стати темою окремої виставки, лягти в основу роману, п’єси, кінофільму. Як доля родини Пшеничних, голова якої був засуджений до страти, а його жінка, до багатьох років ув’язнення.
Залишилася маленька донечка Аллочка, яку взяли на виховання далекі родичі. 15 років матір і дочка спілкувалися лише рідкими (один раз на рік) коротенькими листами та маленькими подаруночками у вигляді дрібненької вишитої серветочки або засушеної сибірської квітки (більшого ув’язненій не було дозволено).
Не можна без болю дивитися на листи в‘язнів до своїх родичів, переданих ціною великого ризику. Більшість з їх авторів навіть не здогадувалися, що вирок „десять років без права листування” фактично означали смерть.
Виставка є спробою зробити неможливе — виправити хід історії, яка розпорядилася таким чином, що навіть могили більшості з жертв залишаються невідомими.
В центрі зали височіє п’ятиметрова багатосходинкова піраміда, утворена з портретів людей, знищених в роки репресій – своєрідний меморіал в меморіалі. Обличчя начебто визирають з пітьми минулих десятиліть і нагадують нам: : “Це не повинно повторитися”.
