Місяць: Серпень 2015

Микита Мефодійович Макаров-Нікітін (1888-1971), уродженець Полтавської губернії. Активний учасник боротьби за владу Рад і громадянської війни на Катеринославщині. В 1918-1920 рр. був одним з організаторів і керівників підпіль­ного та партизанського руху в краї, начальник штабу повстанських військ Лозово – Синельниківського напряму. В 1921-1938 рр. працював головою колгоспу с. Мануйлівка Новомосковською району, началь­ником відділу кадрів жерстекатального заводу м. Новомосков­ська, пізніше – головою колгоспу «Паризька комуна» в с. Таромське Дніпропетровською району. В часи Великої вітчизняної війни в 1941-1942 рр. – командир партизанського загону особливого призначення Дніпропетровського району, а з 1944 р. – голова колгоспу ім. Комінтерну села Червоноармійське Дніпропетровського рай

Під час дослідження в 1989 р. місця масового поховання жертв сталінських репресій в районі селища Биківня, серед речей з індивідуальними ознаками, знайдених на місці поховань, була виявлена кришка від кишенькового годинника з гравіюванням: «Твардовському А. – за самовіддану роботу в боротьбі за успіхи ін-ту в 2-ому турі соцзмагання В.И.Ш.І.В. Трикутник ВФЕІ. Харків. 24.1.35 р.». Антон Єлисейович Твардовський – Ребрик уродженець с. Балки Катеринославської губернії, учасник громадянської війни, по закінченні якої працював в Катеринославському міському фінансовому відділі. В 1936 р. його направляють в Київ на посаду начальника сектору кадрів НКФ УСРР. Дружина та дві доньки тимчасово залишились в Дніпропетровську, очікуючи на отримання чоловіком квартири в Києві. Та цьому не судилося

20 березня 1937 р. Київська міська рада виділила земельну ділянку біля селища Биківня для «спеціальних потреб» НКВС, від того часу територія площею близько 4 гектарів стала могилою тисячам безвинно розстріляних жертв репресивної системи. Тривалий час влада ретельно приховувала правду, і лише остання Урядова комісія, робота якої була поновлена 8 грудня 1988 р. під тиском громадськості, після розкопок, експертиз та ексгумації визнала, що у Дарницькому лісництві біля селища Биківня поховані жертви саме сталінських репресій 1930-40-х рр., а не німецької окупації, як це стверджувала офіційна версія. Взуття було привезене до музею однією із авторів даної виставки, співробітницею музею Л.М.Марковою, яка в ході робочого візиту до Києва познайомилася зі слідчим з особливо важливих справ республіки В.К.Ігнатієвим. Саме від н

Торбинка, серветка та хусточка з вишивкою «Алла» були надіслані разом з листами в далекому 1938 році із Карагандинського виправно-трудового табору Т.П. Пшеничною своїй п’ятирічній доньці Аллі в Дніпропетровськ. Чоловік Тамари Полікарпівни, Костянтин Федотович Пшеничний на момент арешту працював першим секретарем Новотроїцького райкому партії в Дніпропетровській області. 13 жовтня 1937 р. був заарештований органами НКВС і постановою військової колегії від 15 січня 1938 р. розстріляний в Києві. Т.П.Пшенична, як дружина «зрадника батьківщини» 21 липня 1938 р.

Рушник – це символ України, відбиття культурної пам’яті талановитого українського народу, щиросердна його сповідь, відображення почуттів і сподівань. У вызерунках рушника збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символика червоного кольору. Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, застосовуються як традиційна окраса житла. Орнаментація рушників Наддніпрянщини – пишні рослинні форми, «дерево життя», парні птахи. Рушник, вишитий майстринею із м. Павлограда Аллою Іванівною Вільховою, присвячений Україні і має напис: «Україна – червона калина».

Декоративні розписи були широко поширені в багатьох районах України. Особливого розквіту набув народний розпис в селі Петрриківка у Дніпропетровській обл., яке здавна славилося чудовим народним мистецтвом – стіннописом і декоративним розписом на дерев’яних побутових речах. Красиві, гнучкі форми петриківського квіткового орнаменту продовжують давню традицію. Майстри не тільки відображають форми реальних квітів, але й створюють їх фантастичні художні образи. Окрім різноманітних квітів петриківці малюють ягоди та птахів. Графічна читкість малюнка досягається за допомогою тонкого пензля із кошачої вовни, очеретяної палички та просто пальця.

Цей портрет Тетяни Якимівни Пати (1884-1976) – української народної художниці, намалював її учень, Федір Савович Панко, заслужений майстер народної творчості України. Пата народилася в бідній селянській родині в селі Петриківці, де з давніх часів розквітав петриківський розпис. Згодом Т.Я.Пата стала майстром декоративного розпису, декоративної графіки, заслуженим майстром народної творчості України. Творчу роботу почала з хатніх розписів та розписів скринь. Зображення калинових кущів, символів рідної природи, стало головним символом в творах майстрині.

Це дерев’яна різьблена робота майстра народної творчості Олександра Ананійовича Солодкого із Підгороднього Дніпропетровського району. Дерево завжди було для майстра привабливим. Він знав всі особливості різних порід дерева. Липа, груша, яблуня, червона верба – ці породи дерева гнучкі, м’які, легко піддаються обробці, не псуються від вологи і сонця.

Юрій Володимирович Калітієвський із села Михайлівка Новомосковського району – майстер, який зберіг традиції гончарного мистецтва та відродив народний гончарний промисел сходу України. Він працює в царині традиційного випалювання глечиків, за стародавніми народними рецептами. Форми виробів неначе перейшли у сьогодення з давнини, а малюнок – з елементами декорування у вигляді цяток, хвиль, обрамлень.

Іван Григорович Сокульський (1940 – 1992) — український поет, правозахисник, громадський діяч, один з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська». Народився на хуторі Червоноярському Синельниківського району Дніпропетровської області. Він був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української духовності і культури. Його, як одного із авторів «Листа творчої молоді» на захист роману О.Гончара «Собор», засудили до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Після цього вироку І.Г. Сокульського судили тричі – щоразу за різними статтями, але зміст вироку був один і той самий: «автор крамольних віршів», «націоналіст», «особливо небезпечний рецидивіст». Сам він зазначав: «Нема у мене ніякого криміналу – любити свій край не є злочин». Загальний стаж ув’язнення поета – 13 років. В 1991 році його було повністю реабілітовано.