В 1775 році зруйновано Запорозьку Січ. Актові остаточного знищення Січі передував ряд заходів, спрямованих на обмеження і поступове скасування її автономії. Насамперед це проявилося в активному наступі на її територію — «Вольності Війська Запорозького», які займали великий простір на південь річок Тясмина і Орелі. У 1740-х роках запорожцями було втрачено північні землі, а на початку 50-х років у козаків з’явилися нові сусіди — сербські поселенці.
1751 року до Києва прибула перша група сербських імігрантів, на чолі яких стояв полковник австрійської служби Іван Хорват. Височайшим указом від 29 грудня 1751 року поселенцям було відведено для проживання територію «від гирла р. Кагарик до верхів’я р. Тури, на гирло р. Кам’янки, до верхів’я Березівки і по р. Омельник до Дніпра, відступаючи від польського кордону 20 верст», а нове поселення велено звати Новою Сербією 1. Таким чином, Нова Сербія зайняла північно-західну окраїну запорозьких степів.
Метою поселення іноземних колоністів була «охорона російських земель від наскоків татар, поляків і запорожців» — так пише син сербського імігранта О. Пишчевич 2. Тобто з самого початку Січ не могла бачити в поселенцях Нової Сербії добрих сусідів. До того ж 20 квітня 1752 року у запорожців було вилучено для нового поселення ще одну ділянку землі від річки Омельник до ріки Самоткані. Всі запорізькі зимівники на лівому березі Самоткані наказано було перенести в інші зручні місця у запорозьких володіннях, щоб не було суперечок 3.
Та і це ще було не все. Указом від 29 травня 1753 р. сербським офіцерам Івану Шевичу і Райку Прерадовичу разом з групою колоністів було дозволено оселитися на північно-східних окраїнах запорозьких степів 4. Поселення названо Слов’яно-Сербією. Так від вольностей Січі відійшла територія, обмежена річками Сіверським Донцем, Бахмутом і Луганцю, а з часом — майже всі землі до верхів’я лівої притоки Дніпра Самари 5.
Таким чином, з самого початку і до кінця існування сербських колоній, їх відносини з Запорозькою Січчю зводились до поземельних суперечок.
У своєму Наказі до Комісії по складанню нового Уложенія в 1767 р. Січ виклала історію наступу на запорозькі володіння. В ньому говорилося про розорення, образи, вбивства, що їх чинили поселенці як Нової Сербії та Слов’яно-Сербії, так і Новослобідського полку.
Особливо гірко прийшлося козакам Бугогардівської і Кодацької паланок. Пікінери не пускали їх рибалити або однімали наловлену рибу, багатьох повиганяли з зимівників. Біля церкви гардівських козаків поселенці збудували свої кухні і коли священик почав сперечатись, капітан пікінерів заборонив останньому без свого наказу правити у церкві службу 6. І з Нової Сербії, і з Слов’яно-Сербії на Січ приходили козаки і скаржилися на утиски і образи. Серед запорожців з цього приводу відбувались бурхливі ради, після чого всі заспокоювалися тим, що пошлють скаргу цариці і гетьманові і одібрані землі їм повернуть.
Багато разів звертався кошовий уряд із скаргами і протестами до малоросійського генерал-губернатора, до царського, уряду, безпосередньо до Єлизавети Петрівни, Катерини II. Деякі прохання запорожців щодо прав на безмитну торгівлю, зайняття промислами та інше задовольнялися. Однак земельні проблеми не вирішувались ніколи.
В 1755 р. до Петербургу послано з Січі депутацію у складі військового осавула Петра Калнишевського, Данила Гладкого і військового писаря Івана Чугаєвця, які пробули в столиці більше року 7. Кіш забезпечив їх інструкцією і доручив передати царському урядові петицію з повідомленням про захоплення Новою Сербією, Слобідським полком запорозьких земель. Вимоги запорожців підтримав і гетьман Кирило Розумовський.
Посилаючись на те, що в архівах не знайдено універсалу Богдана Хмельницького, запорожцям відмовлялось у претензіях на землі. Однак в грамоті К. Розумовському від 10 червня 1756 р. наказувалось створити комісію для опису запорозьких земель 8.
В той час, як Кіш займався земельними справами, від генерала І. Хорвата до самої імператриці дійшов наклеп на кошового Григорія Федорова (Лантуха). Хорват звинувачував кошового і старшину в тому, що вони покривають гайдамаків і ділять з ними награбоване добро 9.
Але всі звинувачення з повним правом можна було віднести на рахунок самого генерала Хорвата. Збереглися відомості про те, що сербські офіцери переховували у себе на хуторах гайдамаків, давали їм зброю і коней, а взамін забирали у них долю здобичі. В одному з документів архіву фортеці Св. Єлизавети Хорват радить осадчику нової слободи іти з гайдамаками в Польщу і силою звідти переганяти людей 10. Але правитель Нової Сербії мав на той час такий вплив ї вагу, що ніхто і не думав перевіряти вказані факти.
З 1756 по 1762 рік діяла комісія по опису запорозьких земель. Вона збиралась на з’їзді в 1757, 1759, 1760, 1762 роках. Кожного разу щось заважало роботі депутатів: то І. Глебов не дав геодезиста, то не було депутатів від Нової Сербії чи Слобідського поселення, а царський уряд не визнав опису і карти геодезиста І. Ісленьєва, зроблених в присутності лише запорожців 11.
У відчаї запорожці, коли знову відправили в Петербург депутацію в 1758 р., погоджувались зробить розмежування по карті інженера Д. Дебоксета, складеній ним в 1751 р. 12. Та все було марно.
Зрозумівши, що уряд не на боці запорожців, Хорват відчув себе зовсім вільним. Він видавав «відкриті листи» для поселення новослобідських чинів. До 1756 р. були роздані землі біля Великого і Малого Інгула, по берегам р. Самоткані і Домоткані, де здавна були так звані Верхньо-Дніпровські зимівники запорожців 13. Хорват завіряв уряд, що ці зимівники є пристанищем для бродяг і гайдамаків.
Генерал І. Хорват та І. Глебов просили також уряд, щоб дозволили Новослобідську лінію перенести на 20 верст вглиб запорозьких стенів і таким чином на 40 верст відсунути від Нової Сербії кордони 1752 р. 14. Це викликало великий гнів запорожців, які погрожували, що перейдуть під турецький протекторат. Тому Хорвату було відмовлено у його домаганнях.
Як пише А. Скальковський на підставі документів, як сербські, так і російські військові чини, котрі перебували на службі в Новій Сербії, поводили себе дуже нахабно по відношенню до запорожців. В 1759 році депутати Новослобідського полку намагалися захопити при межуванні більше землі, ніж дозволялось, посилаючись при цьому на дозвіл коменданта фортеці Св. Єлизавети Муравйова. Коли ж запорожці почали вимагати, щоб Муравйов показав царський указ, останній відповів: «Я сам указ» 15. До того ж ще і заарештував одного депутата з Січі.
Коли на Січі зрозуміли, що нічого не можуть домогтись скаргами, вирішили прийти до збройної боротьби і звільнити свої землі від нових господарів. На козацькій раді 2 квітня 1763 року було вирішено виселити назад поселенців сербських рот із своїх володінь біля Гарду. Полковник Бугогардівської паланки Деркач почав зганяти всіх жителів з Лисої Гори, що біля Чорного Ташлику, палити їхні оселі 16. Але такі дії жорстоко карались урядом.
Тоді у кошового Петра Калнишевського з’являється думка — протиставити іноземній та. слобідській колонізації свою. За словами О. Пишчевича, за 9 років до знищення Січі запорожцями було створено 5 сіл на спірній з Новою Сербією території. Це села Верблюжка, Петрівка, Куцовка, Зелена і Жовта, які заселялись одруженими козаками 17. Поселенці з Нової Сербії, які проживали у вказаних селах, могли залишитись, якщо визнавали ці села як запорозькі. В іншому випадку їм пропонувалось вибиратися звідти 18.
Іноді запорожці вимагали виплати грошей від роти, яка поселилась в бувшому зимівнику. Доходило навіть до того, що загони козаків викрадали по селам табуни коней, як це сталося в грудні 1759 р. біля містечка Аджамки 19. Таким чином Січ намагалася зробити нестерпним життя тих, хто поселився на захопленій території.
1765 року до імператорського двору прибула нова запорозька депутація у складі кошового Петра Калнишевського, писаря Івана Глоби, військового старшини Василя Пишмича, які конкретно ставили питання про знесення з території Запорожжя поселень Нової Сербії і фортеці Св. Єлизавети 20. Було створено урядову комісію, яка ніби-то розглянула проект переселення Нової Сербії, та все це було лише словами.
Іноземні поселення Нова Сербія та Слов’яно-Сербія проіснували самостійно трохи більше 10 років. Замість очікуваного ефекту освоєння південних земель та охорони кордонів російський уряд отримав величезні збитки. А на Запорозьку Січ, яка дійсно могла б виконувати функції охоронника кордонів, було поведено наступ. Керівники Нової Сербії і Слов’яно-Сербії, відчуваючи підтримку царизму, вели себе нахабно і вороже і по відношенню до місцевого населення, і до козацтва. Нові господарі навіть назви населених пунктів змінили, нехтуючи історією краю. Проте самі колоністи залишили по собі мало доброї слави. В 1784 році було створено Катеринославське намісництво і поселення, де проживали серби, повернули собі старі свої назви або отримали нові від місцевих річок і урочищ, на честь козаків. Як писав О. Пишчевич: «Бажали більш залишити пам’ять про простих козаків, можливо розбійників…»
Взаємовідносини запорожців з сербськими поселенцями є цікавим аспектом історії Запорожжя, недостатньо висвітленим в науковій літературі. Заснування Нової Сербії і Слов’яно-Сербії мало досить трагічні наслідки для Січі і стало проявом імперської політики царизму щодо козацтва.
ПРИМІТКИ:
1. ЛСЗ — Т. 13. — № 9921. — С. 570 – 577.
2. Примечания Александра Пишчевича на Новороссийский край.// Киевская старина. — 1884. — Т. VIII. — С. 113.
3. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1990. — Т. 1 – С. 22
4. ПСЗ. —Т. 13. — № 10104. — С. 840.
5. Эварницкий Д. Вольности запорожских Козаков. — С-Пб. 1898 — С. 17 – 18
6. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове — К., 1992. — С. 199.
7. Скальковский А. А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. — Одесса, 1885. — Ч. II. — С. 156.
8. Там же. — С. 170.
9. Кащенко А. Оповідання про славне Військо… — С. 200.
10. Архив крепости Св. Елизаветы.//3аииски Одесского Общества истории и древностей. — Одесса, 1889. — Т. 15 — С. 571 – 573.
11. Яворницький Д. Історія. — Т. 1. — С. 23.
12. Скальковский А. История Новой Сечи. — Ч. П. — С. 176.
13. Скальковский А. А. История Новой Сечи. — Ч. II. — С. 171.
14. Кащенко А. Оповідання про славне Військо… — С. 200.
15. Скальковский А. История Новой Сечи… — Ч. II. — С. 190.
16. Polons’ka-Vasulenko N. D. The settlement of the Southern Ukraine (1750—1775) — New-York, 1955. — С. 293.
17. Пишчевич А. Примечания на Новороссийский край. — С. 128.
18. Архив крепости Св. Елизаветы. — С. 588 -590.
19. Там же. — С. 579.
20. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. — К., 1991. — С. 241.
Автор: Посунько О. М., аспірантка ДДУ
Джерело: З минувшини Подніпров’я. – Дніпропетровськ: “Дніпро”, 1995. – 177 с.
