Остання чверть XVIII ст. — це час народження одної з легенд, на які так багатий наш Придніпровський край. Ця легенда не лише всім відома, але в формі афоризму часто вживається, коли треба вказати на щось бутафорне, фальшиве. Це вислів про «потьомкінські села». Поява легенди тематично і хронологічно зв’язана з мандрівкою цариці Катерини II в Крим через наш край в 1787 р.
Повіривши легенді про створювані генерал-губернатором Новоросії Г. О. Потьомкіним на шляху царициної мандрівки бутафорні села, слід признати, що колишні запорозьке землі в цей час були пустелею. Одночасно відпадає і теза про цивілізаторську роль Потьомкіна в колонізації краю.
Візьмемо антитезу: фальшивих сіл не було, при великому прагненні якомога краще представити імператриці результати свого господарювання (з 1770 р.) в новозавойованому краї Потьомкін не міг дійти до такої відкритої фальсифікації вже в силу великої вірогідності її виявлення. Тоді виникає питання, а що ж в дійсності бачила Катерина II та її багаточисленна свита, яка включала в себе і чужоземних послів і правителів?
Як же народилась згадана легенда? Залишимо поки що відкритим це питання, щоб звернутись до характеристики запорозьких земель після зруйнування царизмом Запорозької Січі — унікального явища в історії Європи.
На час зруйнування Запорозької Січі урядовими військами землі, які входили до її володінь, були досить заселеними козаками і посполитими. Досить прослідкувати окремо історію виникнення багатьох міст, селищ і сіл (в тому числі затоплених водами Каховського водосховища) на території сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей, щоб переконатись у цьому. Зимівники (хутори фермерського типу.) козаків-старшин, поселення козаків, що одружувались і займались господарством, виходячи з січового братства лицарів-воїнів, були характерною ознакою соціально-економічного розвитку запорозьких земель часів Нової Січі. Це добре показано в ґрунтовних дослідженнях А. О. Скальковського і Д. І. Яворницького, а також витікає із змісту ново-виявлених архівних джерел.
Після фатального 1775 р., крім вже поселених запорожців, господарством стала займатись і частина рядових січовиків (які не втікли за Дунай). На Соловки та в Сибір потрапили деякі представники кошової старшини, переважна більшість паланкової та сотенної старшини перетворена була в офіцерів російської армії. Ці офіцери козацького походження володіли старими або одержували за службу нові землі в межах колишніх запорозьких вольностей і осаджували поселення з посполитих і колишніх запорожців. Як приклад можна вказати на осадження села Афанасієвки (Новомосковського повіту) підполковником Афанасіем Колчаком.
В нашому розпорядженні е цікаві документи, які дають можливість до деякої міри вияснити питання про залюдненість колишніх запорозьких володінь в останній чверті XVIII ст. Це документи Катеринославської єпархії кінця XVIII — першої половини XIX ст. (раніше — Слов’янської духовної консисторії), які зберігаються в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки АН УРСР імені В. І. Вернадського. Саме для потреб духовного правління були складені реєстри парафіян по населеним пунктам І повітам, з вказанням юридичної належності населення та числа осіб окремо чоловічої і жіночої статі.
Найраніші з реєстрів відносяться до 1784 р., тобто, до часу, коли говорити про якийсь результат державного втручання в заселення краю, а тим більше про масовий вивід селян з якихось земель на Катеринославщину, не можна. Документи (один з яких наводимо нижче) свідчать, що колишні запорозькі землі були досить залюднені. Не без окремих винятків, але це було переважно місцеве населення, частина якого вже встигла потрапити в приватне володіння, головним чином офіцерства. Не слід забувати, що приток новопоселенців з сусідньої Лівобережної України (по тодішній термінології — Гетьманщини) на запорозькі землі спричинився ліквідацією автономії в 1764 р. і царським указом 1783 р. про закріпачення селян. Навіть після ліквідації Запорозької Січі в цей край, де кріпацтво ще не набуло поширення, направлялось багато втікачів як з Лівобережної, так і з Правобережної (в складі Польщі) України. Тобто, стихійний колонізаційний процес на запорозьких землях був активізований в 60—80-ті роки XVIII століття.
Одним із свідчень ступеню заселеності краю є також наявність церков. Вони завжди виникали тоді, коли вже склалась община, яка подає прохання у відповідну установу про дозвіл будівництва. Списки церков з короткими Історичними довідками про кожну показують, що саме переважно на 70—80-ті роки припадає їх будівництво. Так, в трьох благочиніях Новомосковського повіту в 1836 р. налічувалось 34 церкви, з них 29 — збудовані до 1800 року.
В Новомосковську, крім Соборної Троїцької церкви, побудованої «с пожертвования войска запорожского, старанием фундаторей протоиерея Григория Порохни, диакона Иоакима Журавлева, капитана Легкоступова и поселянина Набокова» в 1778 році (це та, яку ще в 1773 р. почав будувати народний архітектор Яким Погрібняк), існувала ще стара церква, «когда, и кем именно построена и упразднена неизвестно», і в передмісті — Успенська дерев’яна церква, збудована поселянами і «фундаторами войска запорожского подпоручиком Андреем Чернявским и поселянином Василием Шакалом» в 1797 р. Таким чином, колишні запорожці доклали свої кошти і зусилля для будівництва церков у Новомосковську.
Прямо вказується на побудову запорожцями Микільської церкви в с. Бабайківка в 1774 р. — «иждивением Войска Запорожского атаманом куреня Деревянковского Иосифом Сидоровичем Швидким при поселении людей». В 70—80-ті рр. в Новомосковському повіті церкви були збудовані в селах: Підгородне (1787), Піщанка (1787), Орловщина (1784), Олексіївка (1785), Новосілки (1779), Кам’янка (1773), Спаське (1786), Шульговка (1776), Могилів (1779), Петриківка (1777), Чаплинка (1779), Очеретувате (1779), Піски (1778), Єлизаветівка (1766), Колпаковка (1779), Починне (1786), Гупалівка (1775). Вказані дати — це час освячення новозбудованих церков.
В тому же 1836 р. було складено список церков Катеринославського повіту. По ньому, в благочинії протоієрея В. Пальчевського налічувалось 13 церков, з них лише дві новозбудовані. В поміщицькому селі Личкове дерев’яна Покровська церква «построена бывших войск запорожских козаками» в 1772 р., в поміщицькому селі Козирщина в 1779 р. збудована Воскресенська дерев’яна церква на кошти підполковника Петра Лизандри. На початку 80-х рр. збудовані церкви в с. Губиниха (Богородицька, 1782), Перещепине (Миколаївська, 1780), Вільне (Святодухівська, 1781), Андріївка (Андріївська, 1780), Афанасіївка (Успенська, 1782), Воскресенівка (Воскресенська, 1783). Цікава фраза завершує реєстр: «Все сій церкви построены по заселений уже селения».
Таким чином, як видно з наведених даних 1 тексту реєстру 1784 р. (додатку до цієї статті), на середину 80-х рр. запорозькі землі за мірками того часу були вже добре об-житі. Нова хвиля переселення людності, в тому числі іноземців, відноситься до більш пізніх часів.
Так коли ж і як народилась легенда про «потьомкінські села»? Відгадка криється в суперництві двох генерал-губернаторів — Г. О. Потьомкіна і П. О. Румянцева, у віданні якого з 1764 р. знаходилась колишня Гетьманщина. Румянцев був в немилості у імператриці, а Потьомкін на той час був її фаворитом, і кожен з них прагнув перед верховною владою показати значення своєї діяльності у врученому краї. Румянцев скептично відносився до повідомлень про господарчу діяльність Потьомкіна в «напівдиких» степах, якими колись володіли тільки запорожці. Та ось, імператриця і її численний кортеж прибули у володіння Потьомкіна ї побачили, що це зовсім не пустеля. Охайні села і хутори змінили уяву про цю віддалену окраїну імперії. Для Потьомкіна це було наглядне підтвердження його рапортів про освоєння краю і вкладені державні кошти. А Румянцев, який добре знав силу заходів по переустрою краю і неможливість того, що прагнув довести Потьомкін, зробив висновок про бутафорні села ї цю легенду пустив у світ.
Звичайно, не можна заперечити діяльність князя Г. О. Потьомкіна в господарському освоєнні краю, але ж оцінка її повинна базуватися на об’єктивному аналізі історичних джерел.
Автор: Швидько Г. К., доктор історичних наук, професор, завідуюча кафедрою історії України Дніпропетровського державного університету.
Джерело: Вчений-подвижник: Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров’ї археолога, історіографа, краєзнавця та етнографа Д.І.Яворницького. (Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого). Дніпропетровськ, 1991. – 78 с.
