Хліборобський рід Завгородніх у Семенівці, Миронівці, Покровському давав усе людей нердинарних, особистостей непересічних. Їх характери, долі, залишилися для історії, для нащадків у долях, характерах героїв повістей Сергія Завгороднього – в «Антоні Негнибіді», «Порі красування», «Степових притчах» та інших творах.
Степовик з діда, прадіда (народився в селі Семенівці Криничанського району на Дніпропетровщині), він з дитинства увібрав ті опорні принципи народної моралі, що в бережному, шанобливому, любовному ставленні до своєї землі, до матері, хліба і слова.
І хоч життєві шляхи повели Сергія Олексійовича до міста (сімнадцятирічним пішов він з села до міста Кам’янського – нині Дніпродзержинськ), на виробництво, але він не забув, як один із його героїв, Петро Негнибіда, ні запаху чебрецю й материнки, ні «лагідно – прохолодного дотику листатого подорожника», ні цвіту васильків темно – синіх обабіч степових стежок. Степ обдзвонений жайворонками, заквітчаний ясними сонцями соняшників, зашумлений пшеницями, визеленений соковитими кукурудзами, виповнений по самі вінця хмільним сонячним промінням, яке « біжить і хлюпає без угаву блакитним серпанком від обрію до обрію… І здається, що так було тисячу літ, і що так буде, доки є світ, доки світить сонце», – Сергій Завгородній любив особливо. Дихання степу, колорит степу, відчуття його завжди присутнє у творах Сергія Завгороднього. Степ, джерела степові -ключові образи всієї його творчості.
Ще в повоєнні часи Сергій Олексійович розпочав свій великий похід за воду, за відродження річок степових, що замулилися, занепали. І зринають легенди про джерела живлющі, цілющі, і постають образи шукачів джерел у повістях «Б’ють джерела», «В грозову ніч», у нарисах книги «Джерела молодості». І хай у чомусь віддавалася данина часові, щось було наївне (бо про доцільність загат на малих річках вимріяних автором існують різні думки, але було й головне – мрія про джерела і розуміння потреби відродити їх. Цю мрію високо поцінував Павло Загребельний, якого до речі тоді ще студента, літератора – початківця, вводив у літературні кола одразу по війні голова обласної письменницької організації Сергій Завгородній. Павло Загребельний поетично розповів про цей пошук джерел і криниць у своєму есе про старшого колегу (його видруковано в книзі Павла Архиповича Загребельного «Неложними устами»).
Дуже характерним є те, що Сергій Олексійович збирав усе життя, як він сам пише, пісні про матір. Мати і земля – це рідне, це провідні образи української свідомості. Матері й землі Богом призначено родити, ростити і берегти. Згадаймо той надзвичайно сильний уривок з повісті «Б’ють джерела», де материнське почуття Олени Байдуж народжує видіння всіх трьох синів, двоє з яких загинули на війні, а вона бачить їх живими, ніби сплять вони разом з Олексієм – братом, що вцілів на війні, сплять на тому ліжку, на якому спали вони ще малими, на широкому домашньому ліжку.
У повісті «Мати наша, мати» зринає розповідь, про пережиті трагедії – втрати. Це образ і доля, насамперед, жінки – матері, це те, що найбільше цінував письменник у жінці, а в реальному житті вони з Євгенією Меркуріївною виховали, виростили четверо дітей: Михайла, який став журналістом, Геннадія – автора гумористичних творів і талановитої повісті «Побачення в степу», поета і перекладача Олександра, доньку Світлану, яка теж пише вірші, – тобто все людей творчих, неординарних особистостей.
Варто сказати про доробок Сергія Олексійовича в контексті тодішньої літератури. Його твори дуже високо оцінив Володимир Дудінцев. Він сказав про роман «Повноводдя», що це роман великої драматичної сили і якщо його інсценізувати, може витримати столичну московську сцену.
Дуже добре про Сергія Олексійовича свого часу говорили Леонід Новиченко, Яновський. Борис Харчук (в рецензії), порівнюючи його повість з творами Василя Бикова, поставив її за художньою і психологічною наповненістю вище творчості цього знаного майстра слова.
Ті твори, які Сергій Завгородній видавав хоч один раз, то вже потім їх друкували і вдруге, і втретє. Так «Краса дівоча” виходила друком десять разів, а “Антон Негнибіда»- сім разів.
У Сергія Завгороднього є й прекрасна мемуарна проза. Її зібрано у книзі «Так давно і так недавно», друковано у періодиці. Сергієві Олексійовичу було про кого згадувати. Адже він був знайомий з Володимиром Сосюрою, Андрієм Малишком, Олександром Фадєєвим, багатьма видатними діячами літератури, мистецтва. Сергій Олексійович мав істинний дар мемуариста: умів кількома штрихами змалювати вдачу того, про кого розповідав, знайти цікаві деталі, які одразу запам’ятовувалися. Сергій Олексійович шукав у всіх цих постатях, насамперед, людину, прояви людського і це йому вдавалося.
Але вершиною документальної прози Сергія Завгороднього є його, вся переткана справжньою поезією, повість «Олесь Гончар на Півдні» – про видатного українського митця, з яким Сергія Олексійовича пов’язувала давня дружба, ще з післявоєнних літ і до самої смерті. Пряма і щира натура, Сергій Олексійович ніколи не колінкував і перед тими, кого любив і поважав. Враження, думки про твори висловлював другові, хоч і славетному, відверто, говорив, писав і про те, що, як він вважав потребувало коректив. І до цих порад Олесь Гончар прислухався, цінував їх. Що засвідчує, зокрема, листування письменників.
А коли міська влада, проектувальники забудови Дніпропетровська поставили під удар робітниче селище Ломівку, де в будиночку сестри Олеся Терентійовича писалися «Прапороносці», «Тронка», інші відомі твори – коли Ломівку було приречено на знесення заради стандартного «житлового масиву», з тих, які в усіх сучасних містах «на одне місце», Сергій Олексійович першим кинувся на захист садиби сестри Олеся Гончара, будиночка де створювалися уславлені романи. Про це розповів у нарисі «Ломівка» Валентин Чемерис.
По довгих баталіях Сергій Завгородній, Валентин Чемерис, інші письменники домоглися, аби було взято на облік під державну охорону, як пам’ятку культури будинок і садибу по вулиці Клубній, 25, пов’язані з ім’ям видатного нашого письменника, світоча вітчизняної культури Олеся Гончара. Не раз Олесь Терентійович дякував Сергієві Олексійовичу Завгородньому за безкомпромісність у відстоюванні будиночка у Ломівці.
Мабуть, крім усього сказаного, треба згадати й про те, що Сергія Олексійовича неодноразово обирали головою нашої письменницької організації, певно, найдовше з усіх керівників її головував (у 1948 – 60 – роках і 1966 – 68 роках). І хоч критикував не раз твори колег, завжди говорив людині те, що думав про неї, обирали його знов і знов. І тільки кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор», затіяна партійними босами спричинила до того, що Сергія Завгороднього «пішли», як то кажуть з поста керівника письменницької організації, звеліли переобрати, хоч до законних перевиборів залишилося два роки.
Як керівник дніпропетровського письменства і як досвідчений літератор, Сергій Олексійович завжди дбав про долю кожного з молодих, у якому вбачав хоч іскру обдарування. Багатьох прилучив він до письменницького життя, увів у літературні кола, одне слово «думав про високе», про долю літератури. Коли Сергій Олексійович став головою письменницької організації в 1948 році – у ній було аж… троє письменників, а коли залишив цю посаду, у Дніпропетровській організації Спілки письменників України було вже 40 членів. Промовисто, чи не так?
Болем і турботою Сергія Олексійовича завжди була доля української мови, української культури. Ще 1959 року на 4 з’їзді письменників України у своєму виступі він таврував тих номенклатурників, які калічили мову, підміняли її убогим суржиком. Там же на з’їзді, він палко говорив про витіснення української мови з інститутів, університетів, про невігластво і безграмотність деяких партійних діячів. Наскільки сміливим був такий виступ на той час, можемо сьогодні зрозуміти, якщо згадати, що навіть обережне, з одночасною критикою згадування тодішнім керівником Спілки письменників України Миколою Бажаном деяких донедавна взагалі заборонених, а після 20 з’їзду Компартії дозволених, імен викликало там же на з’їзді в’їдливі «голобельні» нападки ортодоксів. Варто інколи перечитувати такі документи, у них – свідчення епохи.
Сергій Завгородній любив життя, людей, любив робити добро іншим, і про нього відгукувалися прихильними, щирими словами. Павло Загребельний в есе «До питання про літературні карти” про Сергія Завгороднього написав так: «… Раз відкривши для себе цього письменника, я вже ніколи його не «закривав», і він так і лишився для мене серед тих літературних висот, на які дивишся вгору з шанобою і подивом».
Автор: С. Мартинова, пвдготувала за матеріалами передачі “На полі слова” Н. Нікуліної
