Василь Мисик увійшов в контекст української літератури ХХ ст. не тільки своєю досконалою, навіть класичною поезією, а й блискучими перекладами та прозою. Один із відомих інтелектуалів 20-30-х років, що, за словами В. Петрова, відносилися до генерації ліквідованих, Мисик всотував духовні надбання великих культур Сходу і Західу, і вони гармонійно входили й оселялися в його сонячній творчості .
За волею доби доля поета було занадто драматичною. Після арешту 1935 р. Мисик майже на два з половиною десятиліття вибув з літератури. Деякі невідомі факти з його життя постають з автобіографії , що раніше, за відомих обставин, не друкувалася. “Народився в сім’ї хлібороба 11 липня 1907 року. Батько – споконвічний новопавлівець, змалку сиротою тинявся по людях, наймитував, поки женившись не поступив на пошту. Поштарював, вчителював (!) і нарешті зробився регентом. З того часу пішов по духовній части. Дитинство своє я провів: частину “В Дружків ці, там заводи”… і в інших місцях. Виховання таке: церковна школа з сердитими вчителями, ріка, сади, баштани. В дитинстві зиму погано пам’ятаю, а більше літо та осінь. Нарешті вже в 1917 року опинився знов у Новопавлівці, про яку я мріяв з самого дитинства, як про землю обітувану. Тут: захоплення петлюрівщиною, бажання самопожертви, втеча в одну петлюрівську організацію, в свій час покарану і, одночасно, знайомство з Казкою, який зробив в моїм житті цілу епоху. Він промайнув, як сонце, перед учнями, поміж інших типових казенних душ і багато зробив незамінимого“.
[pe2-image src=”http://lh6.ggpht.com/-kfxKq9l4lcU/U89ugU_9HyI/AAAAAAAASII/6LPnE0PfGfE/s144-c-o/%2525D0%2525BC%2525D0%2525B8%2525D1%252581%2525D0%2525B8%2525D0%2525BA.jpg” href=”https://picasaweb.google.com/103918136820353135163/qHYtQG#6039167126998949666″ caption=”” ENGINE=”image” alt=”мисик.jpg” ] [pe2-image src=”http://lh6.ggpht.com/-SNgQMSBWeGw/U89ugQuZrhI/AAAAAAAASIM/MOMHb1c85Wg/s144-c-o/%2525D0%2525BC%2525D0%2525B8%2525D1%252581%2525D0%2525B8%2525D0%2525BA-%2525D0%2525BA%2525D0%2525B0%2525D0%2525B7%2525D0%2525BA%2525D0%2525B0.jpg” href=”https://picasaweb.google.com/103918136820353135163/qHYtQG#6039167125851581970″ caption=”” type=”image” alt=”мисик-казка.jpg” ] [pe2-image src=”http://lh5.ggpht.com/-8aMOmqbh7WY/U89ugclsM9I/AAAAAAAASIE/ki8qYEysIJg/s144-c-o/Misik_Vasil%252527_01.jpg” href=”https://picasaweb.google.com/103918136820353135163/qHYtQG#6039167129036272594″ caption=”” type=”image” alt=”Misik_Vasil’_01.jpg” ]
До шістнадцяти років Мисик більше захоплювався малюванням, мріяв стати художником. Ще в школі він почав писати вірші російською мовою, та коли до рук потрапив “Кобзар” Шевченка, переважила українська. 1922 р. він закінчив Новопавлівську семирічку (Межівський р-н Дніпр. обл.) Добре оволодів німецькою мовою, читав французькою. Згодом у Харкові, відвідував курси англійської і вдосконалював свої знання в Інституті народної освіти. Схильність до вивчення іноземних мов, зокрема східних, спонукала вступити до єдиного тоді в Союзі технікуму східнознавства в Харкові. У столиці Мисик опинився на запрошення Павла Тичини, завдяки рекомендації свого вчителя Аркадія Казки. Зошит із першими його поезіями Тичина видрукував у часописі “Червоний шлях” (1923). Літературно-мистецьке життя столиці захопило початківця. Заприятелювавши з Тичиною, він брав активну участь у роботі об’єднань “Гарт”, “Плуг”… Та невдовзі повернувся в рідне село, бо сільська комуна надіслала йому листа: “Трактор дають, землю відрізають…” “Уночі, – згадував він, – взяв кошик з рукописами і поїхав назад у село. Піду на художника вчитись – голова ревкому пообіцяв послати, думаю. Прибув у село, а мене знову забирають працювати бібліотекарем районного будинку селянина, де й я проробив до кінця 1926 року. Перед самим Новим (1927) роком отримую другу телеграму від Павла Григоровича з запрошенням у Харків на посаду завідувача Бібліотекою Будинку літераторів імені В. Еллана-Блакитного”.
Перша збірка “Трави” вийшла 1927 р. Екзистенція Степу відлунювала в поезіях Мисика. Всі такі милі його серцю від дитинства краєвиди відбивалися в поетично-живописному дзеркалі Гуляйпілля. Катеринославський часопис “Зоря”(1925) надрукував “Полольницю” та “Літо” степового Гайавати, що вбирав у себе тремт кожного листочка, квіточки… Поезія Мисика з’являлася на шпальтах “Червоного шляху”, “Літературного ярмарку”, “Життя і революції”, “Молодняка”, “Пролітфронту” тощо. До ранньої Мисикової творчості прихильно ставилися неокласики М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський.
У другій збірці “Блакитний міст” (1929) Мисик намагався філософські осмислити революційну добу. На початку 30-х він багато подорожував: разом із Тичиною гостював у вірменських поетів, об’їхав Середню Азію. Саме Схід із своєю древньою унікальною культурою ввійшов у душу поета назавжди. Тоді з’явилися прозові збірки Мисика “Галаганів сон”, “Тисячі кілометрів”, “Казахстанська магістраль”, де розкрилася ще одна грань його таланту – публіцистична. Найголовнішою рисою Мисика – критика-есеїста є інтелектуалізм. У своїх статтях він застерігав проти войовничого провінціалізму, сірості, убозтва уніфікованости у культурі, літературі. До арешту Мисика було видано п’ять книжок поезій, дві книжки нарисів про Схід, книга перекладів з Р. Бернса “Пісні та поеми”, переклади творів Д. Дефо “Пригоди Робінзона Крузо”, Ш. Де Костера “Пригоди Тіля Уленшпігеля”, роману американського письменника Дос Пасоса “1919”…
Мисика заарештували замість письменника, його сусіда по харківській квартирі, Василя Минка, і це “непорозуміння” обернулося йому жахливими роками соловецької неволі та далекосхідними таборами. Тільки 1940 р. поет повернувся на батьківщину, материнський хутір Миколаївка на станції Демурино Дніпропетровської області. Негласна обструкція гнітила поета. Він не мав права виїзду у великі міста, листувався з небагатьма особами, серед яких був вірний Тичина. “Дуже вдячний за Ваш лист вересневий – він мене заохотив до роботи, – я ж тут поки що зовсім одірваний од життя” (15 грудня 1940 р.) – відповідав Мисик Павлу Григоровичу. Рідний степ повільно заліковував його фізичні й душевні рани. Поет “як оголений нерв… реагує на голоси жайвора і півня, хрускіт гілки і плескіт води” (Василь Хитрук). Але не друкують ані його поезій, ані перекладів. Неочікувано на початку 1941 р. у “Радянській Україні” з’явилася поема Мисика “Хата”, яку він надіслав М. Рильському як “звістку про себе”. “Хата” стала явищем у передвоєнній українській літературі.
Після недовгого перепочинку – Вітчизняна війна, полон, німецький концтабір та участь у запіллі, втеча і – знову радянські табори… З табору № 266 звільнених в/полонених і репатрійованих громадян СРСР Мисик писав до Тичини: “…Тепер все в минулому, але лишається свідомість того, що, не зважаючи на крайню жорстокість умов і на щоденну можливість потрапити живим у крематорій, зберіг душу чистою і зробив усе, що міг. Хочеться додому, до роботи, сняться книги і аркуші. …Виїхати з розбитої Німеччини не легко: для нас усе в другу чергу. І поворот додому трохи лякає: бо дому немає…” Контузія, табірне життя, втрата дружини Ніни – надовго вибили з колії Мисика. На початку 46-го року він опинився у Миколаївці, де пробув до 49-го (потім переїхав до Харкова і влаштувався бухгалтером на підшипниковий завод). З листів до Тичини дізнаємося, що Мисик страшенно хотів повернутися до перекладацької праці: “Не хочеться втрачати мовних знаннів: з англійської, французької, німецької, з якими я обізнаний досить широко і, мабуть, в одній мірі. Хотілось би поповнити в пам’яті те, що знав з перської мови, а потім оволодіти нею. Може б Ви могли мене використати на якйсь посаді…”
1946 – 47 роки – в Україні голод. У поезіях Мисика “Суховій”, “Спека”, “Тінь від хмаринки” вгадуються ті сумні часи. Починаючи з “Вибраного” (1958) одна за одною виходять поетичні збірки “Чорнотроп” (1966), “Біля криниці” (1967), “Лан” (1970), “Брянський ліс” (1978) і “Зустрічі” (1982), що відзначаються своєю ліричністю, метафоричністю, філософським заглибленням. Як перекладач він збагатив українську культуру перлинами світової східної та західної літератур: Рудакі, Хайям, Гафіз, Сааді, Джамі, Фірдоусі, Тагор, а також Кітс, Шеллі, Гете….
Останні роки всупереч болю та хворобам, дивуючись усій красі земній та віруючи у вічність життя, він працював: навіть “писав, умираючи”, як згадувала М. Таран-Мисик.
Автор: І. Мазуренко, ст. н. співробітник музею “Літературне Придніпров’я”.
