Згадаймо Олександра Вертинського – чудового артиста естради і кіно, композитора і поета. Популярність до нього прийшла ще до революції. Та не всі, напевне, знають, що справжній екзамен на звання артиста Олександр Миколайович склав у Катеринославі. Про це він згодом напише у своїх мемуарах.
Було це одразу після Жовтня, у “тривожні дні молодої Радянської республіки”. Якось до митця, що виступав у театрі мініатюр, звернувся антрепренер Леонід Давидович Леонідов:
– Я хочу вас попросити. По-моєму ви і ваше мистецтво ширше і більше тих рамок, у яких ви знаходитеся. Театр мініатюр замалий для нього. Наскільки я розумію, вас треба вивести на широкий шлях. Хочете ризикнути?
– Що це значить? – запитав Вертинський.
– Це значить, що я зніму кілька міст, випущу ваші афіші і спробую зробити з вас концертанта! Соліста. Справжню артистичну величину! Я вірю у вас і думаю, що не помилюся. Хочете?
Вертинський погодився, бо надто заманливою була пропозиція Леонідова. Узявши відпустку в театрі, Вертинський з Леонідовим вирушили в дорогу.
“Першим містом, – згадує Вертинський, – був Катеринослав. Приїхавши в місто, я насамперед пішов подивитися театр. У ньому тисяча двісті місць! Мені стало ясно, що я не подужаю цього театру. В моєму Петровському театрику було триста місць – і то далі п’ятого ряду мене вже не чути. А тут тисяча двісті. Я перелякався і став благати Леонідова відпустити мене додому. У відчаї я пропонував йому навіть’заплатити неустойку. “Я провалюся! Я не зможу! – переконував я його”.
Проте Леонідов був невмолимим. Він сказав тільки: “Падати, так з високого коня!” і повів Вертинського до каси. Літня касирка, яка чверть віку прослужила в цьому катеринославському театрі, сказала Вертинському:
– Збір повний. Та мало того – у мене в театрі є за колонами десять таких місць, з яких нічого не видно. За двадцять п’ять років, що я тут, у цьому театрі, “їх ні разу не продавали ще. На ваш концерт уперше навіть ці десять місць продано!
Аби підбадьорити молодого виконавця, Леонідов показав йому дві телеграми. Текст однієї з них такий: “Провал повний. Леонідов”. Інша телеграма сповіщала: “Шалений успіх! Наш коник пройшов!”
– Ось, – сказав він, – я заготовив ці дві телеграми моєму компаньйонові Варягіну. Від вас залежить, яку з них я надішлю сьогодні вночі. І пішов.
Я лишився в театрі, – писав Вертинський. – Розіклавши свою валізу у вбиральні, я поставив ікону Олександра Невського, котру завжди возив з собою, запалив лампадку, викликав піаніста і сів за рояль репетирувати. Початок був о сьомій вечора. Якось я розспівався… Але серце… нерви… панічний страх перед публікою… Я відчував, що не можу володіти собою!
За чверть на восьму я звелів принести мені чарку коньяку Перед відкриттям завіси я випив її до дна. Й одразу все стало просто. Тілом розлився блаженний спокій. – Що буде, те й буде! Все одно! – подумав я. – Падати, так падати!”
Той пам’ятний для Вертинського катеринославський концерт почався тихо. Публіка поставилася до концертанта насторожено. Тиша була особливою. Очікувальною, попервах недовірливою. Виступи перед номерами Вертинського створили відповідну атмосферу.
Перше відділення пройшло цілком вдало. Леонідов не з’являвся. У другому відділенні Вертинський почувався ще впевненіше. Його “Бал господній” зачепив, нарешті, усі серця.
БАЛ ГОСПОДЕН
Пыльный маленький город, где Вы жили ребенком.
Из Парижа весной к Вам пришел туалет.
В этом платье печальном Вы казались орленком
Бледным маленьким герцогом сказочных лет.
В этом городе сонном Вы вечно мечтали
О балах, о пожарах, вереницах карет.
И о том как ночами в горящем Версале
С мертвым принцем танцуете Вы менуэт
В этом городе сонном балов не бывало
Даже не было просто приличных карет.
Шли года, Вы поблекли, и платье увяло
Ваше дивное платье – mezon la’balet.
И однажды сбылися мечты сумасшедшие.
Платье было надето, фиалки цвели.
И какие-то люди, за Вами пришедшие,
В катафалке погороду Вас повезли.
На слепых лошадях колыхались плюмажики,
Старый попик любезно кадилом махал.
Так весной в бутафорском смешном экипажике
Вы поехали к Богу на бал.
Тривалі оплески були винагородою виконавцеві. У кінці пролунала пісня “Те, що маю сказати”. “Я вже був “в ударі”, – зізнавався співак. – Підійшовши до краю рампи, я кидав слова, як каміння в публіку, – пристрасно, сильно і гнівно! Вже нічого не можна було утримати і зупинити в мені… Зал задихнувся вражений і зляканий”.
ТО, ЧТО Я ДОЛЖЕН БЫЛ СКАЗАТЬ*
Я не знаю зачем и кому это нужно,
Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,
Только так беспощадно, так зло и ненужно
Опустили их в вечный покой.
Осторожные зрители молча кутались в шубы,
И какая-то женщина с искаженным лицом
Целовала покойников посиневшие губы
И швырнула в священника
Обручальным кольцом.
Закидали их елками, замесили их грязью
И пошли по домам под шумок толковать,
Что пора положить бы конец безобразию,
Что и так уже скоро мы начнем голодать.
И никто не додумался просто стать на колени
И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране
Даже светлые подвиги – это только ступени
В бесконечные пропасти к недоступной весне.
Ця пісня присвячена студентам загинувшим в бою під Крутами.
Вертинського мало не розірвали! Зал тремтів від палких оплесків. Крики, свист, сльози й істерики жінок – все змішалося в суцільний гомін. Натовп кинувся за куліси. Вертинського обнімали, цілували, тисли руки, дякували, щось говорили…
Я нічого не чув і нічого не розумів… Я впав у крісло… Так ось він, цей страшний екзамен на звання артиста! Я витримав його цього разу”.
До Вертинського крізь натовп шанувальників пробирався Леонідов. На очах у нього бриніли сльози.
– Молодець, хлопчик! – сказав він, обнімаючи Вертинського.
– Ось… я рву обидві телеграми і посилаю цю.
У телеграмі говорилося: “Успіх небувалий. Вертинський переміг. Вас можна привітати! Ми вгадали майбутнього генія. Леонідов”.
Так у Катеринославі Вертинський став концертантом. Саме тут публіка належно оцінила талант артиста на початку його слави.
Олександр Вертинський приїздив до Дніпропетровська і після війни. “Це було 1949 чи 1950 року, – згадує жителька Дніпропетровська Маргарита Іллівна Якименко. – Ми з чоловіком пішли на концерт Ол.Вертинського воблфілар-монії, яка тоді містилася на вул. Дзержинського, 23. Біля філармонії був великий натовп бажаючих потрапити на концерт. Ми ледве протислися. З Вертинським був його постійний піаніст Брохес. Концерт удався на славу!”
Прослухати пісні:
- “Бал госопед”.
- “То, что я должен был сказать”. [audio: Vertinskii_Bal_Gospoden.mp3][audio:Vertinskii_To chto ya dolzhen skazat.mp3]
