Навіщо людина приходить до музею? З одного боку, щоб подивитись «оживлену» історію на особисті очі, або очима екскурсовода. З іншого, – щоб порівняти своє власне життя і діяльність із справами днів, що минули. Історія досить широка і складна царина знань. Зрозуміло, що рядовий музейний відвідувач наукові збірники не читає. Але мати уявлення про те, що й як проходило у рідній батьківщині, він бажає. І хто, як не музейник, спроможний і зобов’язаний цю потребу задовольнити? Природа музейної експозиції і історичної книги неоднакова, як неоднакові ключові поняття – історичне джерело і музейний предмет. Здавалося, що тут не може бути двох поглядів. Але усякий раз експозиціонери змушені вислуховувати закиди своїх братів-істориків: чому в експозиції показано «це» і не показано «те» і т.і. Відповідь на подібні претензії може бути тільки одна: музейна експозиція – не наукова монографія і не підручник історії. Експозиція – це перш за усе зримий образ епохи, відтворений експозиціонером на підставі речових, образотворчих і документальних пам’яток. ХХІ сторіччя змінило уявлення про концепцію музею – він почав розглядатися у якості інформаційного центру по культурній спадщині, отримав статус одного з синтетичних і престижних інститутів культури сучасного суспільства, свого роду «інституту пам’яті». Звідси і акцентування уваги музейників і громадськості на значення концептуального підходу до проектування і створення експозиції [14]. Експозиція – один з основних каналів комунікації музею. Музейні предмети – це, безумовно, головне, що складає «мову» експозиції. Проблема побудови експозиції у якості «мови» музею має важливий аспект у розумінні її сутності. Тому експозиційній роботі передувала досить кропітка і глибока науково-дослідна діяльність, як з багатим і різноманітним зібранням музею, так і науковими розробками вчених-істориків і музеєзнавців. Це – основа, на якій формується концепція представлення музейних колекцій, відбудовується основна структура експозиції.
Експозиція зали № 4 відтворює історію краю другої половини ХІХ ст. – поч. ХХ ст., є складовою частиною стаціонарної експозиції музею. Вона завершує історичний процес, який мав назву «доба капіталізму-імперіалізму», а тепер «епоха модерністських процесів». Останнім часом стало помітним зростання інтересу науковців і громадськості до періоду історії України, окресленого хронологічними межами ХІХ – початку ХХ ст. На сторінках історичних видань з’явились публікації вчених – істориків, в яких по-новому, із сучасних позицій визначене їх ставлення до подій минулого, підбиті певні підсумки власної роботи у дослідженні історії України ХІХ – початку ХХ ст. [12; 14]. Зростання інтересу до історії, зміна її концептуальних положень сприяли збільшенню інтересу і до її першоджерел, досить цінну, значну, унікальну, специфічну і оригінальну частину яких зберігають історичні музеї. Тому і перед музейниками постала задача оновлення існуючих експозицій, внесення в них значних, досить принципових змін, які б відповідали справжній історії краю.
Під час роботи над концепцією автору прийшлося звернутися до історії музейної справи взагалі і експозиційної справи зокрема, а також до історії побудови експозиції і складу колекції музею імені О. Поля за часів директорства Д.І. Яворницького, бо саме на цей час припадає експозиція, що створюється.
На початку ХХ ст. Д.І. Яворницький входив до кола відомих музейних діячів, істориків, мистецтвознавців, які зробили значний внесок в становлення і розвиток музейної справи. Це – М.Ф. Біляшівський, Ф.І. Шміт, В.В. Дубровський, В.О. Бабенко, В.Г. Кравченко. Яким бачили музей наші попередники, що обговорювали, як формували музейні колекції – ось питання, на які дуже хотілося відшукати відповіді. Нечисленні праці і публікації, що торкалися цієї справи, все ж – таки дають уявлення про принципи побудови і склад музейних експозицій дореволюційних музеїв України. Для нас же найбільш цікавим є склад колекції музею О. Поля. Упорядковані Д. Яворницьким і музейними працівниками «Каталоги» музею, описи музейних залів, фотокартки експозицій тих часів стали цінним матеріалом для дослідження. Але головним було те, що склад колекції (збірки) музею свідчив про дещо іншу історію краю і міста та зовсім інших її особистостей, ніж трактували її протягом ХХ ст. [5].
Наукова концепція являє собою синтез історії і музеєзнавства. Тому дослідження, праці і розробки сучасних музеєзнавців – дослідників, методистів і практиків були для мене вкрай важливими. Таких матеріалів в українських виданнях відшукати не прийшлося. Цікаві і корисні матеріали і дослідження Р. Маньковської (м. Київ), О.І. Круг (м. Чернігів), Т.В. Бережанської (м. Миколаїв) торкалися більше історичного аспекту музейної справи в Україні і сучасного її стану. Традиційно добре ведуться такі дослідження в Росії – лабораторією музейного проектування Російського інституту культурології. Співробітниками лабораторії є відомі музеєзнавці і музеологи М.Т. Майстровська, В. Дукельський, М. Нікітін, які присвятили свої праці теоретичним аспектам сучасних тенденцій в музейній експозиції. Методологічним аспектом експозиційної роботи присвячені дослідження Л.І. Скрипкіної, завідуючої науково-методичним відділом Державного історичного музею Росії (м. Москва) – (ці матеріали отримані через Інтернет) [7; 3; 4; 10].
Концепція визначає загальну стратегію і пріоритетні напрямки історичного процесу взагалі і його особливостей у краї, і спрямована на максимально об’єктивне висвітлення цієї історії через музейну експозицію («мову» музею). Концепція базується на тому, що експозиція буде висвітлювати саме регіональну історію в системі подій історії України і Російської імперії, але насамперед, історія краю буде розглядатися крізь призму української історичної перс-пективи, яка має бути стрижньовою. Адже це музей в державі Україна та ще створений українським патріотом Д.І. Яворницьким.
Таким чином, робота над майбутньою експозицією не зводиться до модернізації існуючої експозиції, мова йде про побудову нової експозиції, яка повинна бути приведеною до відповідності з дійсною історією України і краю, перспективами розвитку музейної справи. Нова експозиція дозволить представити ДІМ у якості одного з джерельних центрів української історії і культури періоду другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. і задовольнити як науковців, студентів, учнів, так і пересічних громадян і гостей міста.
Створена у 1976-1977 рр. експозиція зали № 4 була яскравою ілюстрацією пануючої на той час історії, яка підганялася під жорсткі шаблони «базису – надбудови», ідеологічно консервувалась у дихотомії – «реакційне – прогресивне», і «мертвою хваткою» увічнювала становий хребет подій, на якому довільно (та як правило, спотворено) випиналися одні явища й відверто замовчувалися інші. Такі провали, своєрідна дискретність у висвітленні нашого минулого, згубно позначилася на історичній науці, і, як наслідок, на музейній експозиції. Причини такого становища треба шукати в історії музейної справи 1920-30-х років, яка була наслідком корінної ломки в галузі суспільних наук і гостро відчула ідеологічний тиск і адміністрування [9; 13; 2].
На І Всеросійському музейному з’їзді в привітанні щодо сприяння соціалістичному будівництву в країні підкреслювалось, що по відношенню до музейних працівників заклик «організовуйте і підіймайте прапор боротьби проти політичної нейтральності і аполітизму» повинен розглядатися як актуальне гасло», адже… не будемо закривати очі на той факт, що до недавнього часу наші музеї були не тільки сховищем мотлоху предметів, але в значній мірі мотлоху людського, не будемо замовчувати, що до недавнього часу в музеях приховували цей людський мотлох» (1931 р.). «Людським мотлохом» – так називали «соціально-ворожі елементи» – дворян, духівництво, купців, – імена, діяльність і життя яких були викреслені з історії, а отже і з музею.
У 1937 р. був розроблений єдиний тематико-експозиційний план (далі – ТЕП), рекомендований для всієї мережі краєзнавчих музеїв. Як зазначає у своїх дослідженнях щодо історії краєзнавчих музеїв України співробітник відділу регіональних проблем історії України Інституту історії АНУ Р.В. Маньковська, пропонована вузька схема входила в протиріччя з музейними колекціями, ігнорувала місцеві особливості й сприяла насадженню стереотипів в музейній експозиції. При такому «універсальному підході» – стереотипна структура і однакова експонатура – ігнорувався творчий підхід до побудови експозиції, процес перетворювався в механічний підбір ілюстративного матеріалу. Антиісторизм, вульгарний соціологізм, посилена увага до організації політико-масової роботи з населенням, зміна погляду на головну роль пам’ятки в експозиції, коли принцип предметності підмінявся наочним ілюструванням соціологічних схем, – за таких умов музеї нагадували заідеологізованих близнюків. Такі експозиції різко відрізнялися від експозиції музеїв дореволюційних часів [1]. З них зникло чимало пам’яток історії, витворів мистецтва – їх витіснили документально – копійні матеріали (ілюстрації, схеми, діаграми, карти, фотокопії) просування яких до експозиції інтенсивно рекомендувалося і ілюструвало історію того часу (сталінську модель побудови соціалізму). Це призвело до монополізації окремих тем історії – в першу чергу історії революційного руху і партії більшовиків (РСДРП), якій присвячувалося три чверті експозиційної площі. Значне місце в експозиції займали факти, події, явища, що відбувалися далеко за межами регіону. Головними героями експозиції, як і історії, були діячі революційного руху – народники, соціал-демократи, більшовики [6]. Так, серед представлених в експозиції майже 150 фотокарток (копій) діячів минулого, тільки деякі з них були мешканцями нашого міста і працювали на його добробут. Усі інші відносились до діячів політичного руху – були народниками, марксистами, членами РСДРП. Партійні з’їзди і конференції, листівки і заклики, партійна преса – були головними подіями і документами (копійними), що відтворювали історію.
Постперебудовна ейфорія 1990-х рр. позначилася на проблематиці історичних досліджень, серед яких в першу чергу переважали теми, присвячені визвольному рухові, становленню та розвиткові національної свідомості українського народу. Проголошення України суверенною державою відкрило для науковців необмежені можливості, зняло табу на окремі тематичні ніші, вивільнило від тиску цензури і ідеологічного диктату. З поглядом на це протягом 1990-1992 рр. автором було розроблено нову концепцію і ТЕП. Матеріали для відтворення нових тем були знайдені в обласному архіві, музейних фондах, бібліотеці. У 1993-1994 рр. худ. В. Ривіним (м. С.-Петербург) розроблені монтажні листи нової експозиції із незначними змінами в обладнанні зали. Але здійснити створення нової експозиції не прийшлося (відсутність коштів і складність фінансових розрахунків із Росією, що виникли). І це добре. Бо сьогодні, вочевидь, що це був перехідний період історії і через досить короткий час експозицію все рівно прийшлося б перебудовувати, бо цих змін було недостатньо, і в ній забагато ще залишалось матеріалів політичної історії (70%). Поступово із розробкою істориками-фахівцями окремих тем періоду історії другої пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст., пошуками і дослідженнями музейної збірки цього періоду і краєзнавчими дослідженнями теми, в експозиції відбувалися зміни. З’явилися комплекси матеріалів «Просвіти», українських та інших партій і рухів, українського театру, кобзарства, О. Поля, А. Синявського, К. Котова, І. Бутакова, В. Хрінникова, Я. Титаря, матеріали яких зберігались в музейних фондах, або розшуканих автором у нащадків видатних місцевих діячів. Міське самоврядування, благоустрій міста, його мешканці, документи і фотокартки діячів Державних дум, які боролися за національне відродження України, знайшли місце в експозиції. За рішенням НМР підтема «Лютнева революція і край» передана до 5-ї зали музею. На місці, що звільнилося, розташувалися матеріали підтеми «Перша світова війна і наш край» (нагороди, прапори, фотокартки, документи). А усього більше 200 нових музейних предметів введено до експозиції зали протягом 1997-2002 рр., в першу чергу за рахунок скорочення політичної історії. Таким чином, серед предметів залу опинилося чимало цінних для науки, історії, культури речей, але ще більше їх зберігалося у музейних фондах, до ретельного вивчення яких приступили з середини 1990-х років. Цікаві знахідки в музейній колекції ініціювали більш ретельне дослідження історії краю і міста (оскільки важливий не тільки сам предмет, але й закладена в ньому історична і наукова інформація), яке здійснювалося співробітниками фондів і автором протягом останніх років. Чимало музейних предметів отримали свою історію, свою «мову». За ініціативою автора деякі з них були відреставровані (портретний живопис) [5]. Усі ці доповнення і зміни проводилися без художніх рішень, самотужки, що дещо зруйнувало загальний художній образ експозиції і її вигляд. Сьогодні вона потребує повної перебудови як з точки зору напрацювань історичної науки, так і відповідно до нових напрямків у музейництві.
Важливим моментом у підготовці історичної частини концепції був пошук і визначення особливостей, які мали місце в історії регіону досліджуваного періоду, її специфіки, самобутності. Друга половина ХІХ ст. – поч. ХХ ст. в історії краю позначені низкою подій і явищ, котрі знаменували собою початок принципово нової епохи. Разом з імперією Катеринославщина вступила на шлях капіталістичного розвитку. Промислова революція, індустріалізація, модерністські процеси торкнулися і цього краю. Усе як усюди. Але… Торкнувшись, перетворили цей край на провідний економічний регіон не тільки Південної України, а мабуть і світу. Те, що відбувалося в регіоні в останнє двадцятиріччя ХІХ ст. було не тільки реакцією на вплив зовнішніх факторів, але й результатом внутрішнього розвитку. Як свідчать дослідження це був історико-значущий період в історії регіону. Модерністські процеси, які відбувалися в промисловості губернії другої половини ХІХ ст. суттєво змінили місце та роль Придніпровського регіону в економіці України і імперії. Потужне нарощення промислового потенціалу губернії, до складу якої входили території крім сучасної Дніпропетровської області, ще й сучасні Донецька область (колишній Бахмутський і Маріупольський повіти), Запорізька (колишній Олександрійський повіт), Луганська (колишній Слов’яносербський повіт), разюче контрастувало з розвитком інших регіонів України.
Що ж означав цей період для Катеринославщини? На цей час припадає перетворення суто землеробської губернії, якою вона була протягом майже усього ХІХ ст., у землеробсько-промислову. Найбільш характерним для губернії був степ з його величезним багатством – чорноземом. Три чверті ріллі Катеринославщини було засіяно пшеницею. Губернія була осередком вивозу хліба за кордон (90% пшениці, 43% ячменю). Скотарство відійшло на другий план, але все ж-таки конкурувало з хліборобством і розвивалося, особливо тонкорунне вівчарство і сіра українська худоба (воли). Аграрні реформи сприяли капіталізації сільського господарства, а ринкова кон’юнктура – зростанню його товарності і орієнтації на експорт. Господарський потенціал губернії, орієнтований переважно на сільськогосподарське виробництво, разом з тим мав могутній індустріальний компонент. Найбільш яскравою була на Катеринославщині гірничозаводська промисловість. Джон Юз і Олександр Поль – підприємці, завдяки ініціативі і праці яких постали і розвивалися кам’яновугільна і залізорудна промисловість, що зробилися пануючими і змінили економічне життя краю. Створилися і вийшли вперед галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки: залізорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна. Каталізатором цих процесів у економіці стало залізничне будівництво, яке стимулювало розвиток вищезазначених галузей, прискорило виробничі процеси, міграцію робочої сили, інтенсифікувало торгівлю. Високий рівень концентрації промислового виробництва (одне з перших місць у світі), значний вплив іноземного акціонерного капіталу (Франція, Бельгія, Англія, Німеччина – вугільна промисловість – 63%, металургійна – 90%) супроводжувалися запровадженням новітньої техніки та технології, використанням передових форм організації праці, підготованого кваліфікованого високопрофесійного персоналу. Такі зміни перетворили губернію на потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам’яного вугілля, 69% виплавки чавуну, 58% заліза і 57% сталі Російській імперії (1913 рік). Катеринославщина стає основним українським центром, який орієнтувався на збут промислової продукції, питому вагу яких складали вироби з металу. «Підприємницька лихоманка» призвела до значного і швидкого накопичення капіталів, формування промислової буржуазії, організаторів гірничозаводської промисловості. Надзвичайно зросла активність купецького підприємництва.
Швидко зростає населення губернії (з 1497 тис. у 1880 р. до 2113 тис. у 1897 р.). За переписом 1897 р. відсоток суто українського населення губернії складав 79,3%. Розподіл населення на стани, існуюча станова замкненість, відособленість складали характерну рису життя суспільства. Дворянство і чиновництво, купецтво і міщанство, духовенство і військові, селяни і робітники створили свій, особливий світ життя і побуту. Найкращі представники станів утворили свої станові організації для спілкування, розваг, вирішування спільних проблем. Не залишилося осторонь цих процесів земське і міське самоврядування. Депутати і гласні, імена яких залишила історія, активно займалися благоустроєм, санітарною і лікарняною справою, освітою і культурою. Важливе значення мало духовне життя мешканців, яке відзначалось багатоконфесійністю. Вирувало політичне життя, чому сприяла гострота соціального напруження – низький рівень організації трудящих, хронічне безробіття, тяжкі умови праці і життя робітників. Тут були створені і вели роботу чисельні за кількістю осередки російських і українських політичних партій і рухів. 1901-1907 роки ознаменувалися політичними страйками, барикадними боями, арештами їх учасників. Свої особливості мав і національний рух у краї, серед форм якого переважав культурницький. Обертався він навколо «Просвіти» і, в першу чергу, навколо особи Д.І. Яворницького і Обласного музею імені О. Поля.
Такою була загальна історія краю. А тепер треба було дослідити, що ця історія залишила нам у спадок, тобто розшукати в архівах, у музейній збірці документи і предмети, які б підтвердили і конкретизували саме цю історію. І якщо музейна колекція і історія краю співпадуть, то ми на правильному шляху. Але що шукати? І тут ми звернулися до витоків історичних музеїв, первісною метою яких було «відтворити знаменні події і головних діячів кожної епохи» [9; 13]. Суть історичної частини концепції – у відновленні історичної правди, і в першу чергу ця правда торкнеться людей, які визначили долю краю, а відтак і його історію. Внаслідок практичної діяльності людей людський час наповнюється історичним змістом, стає історією. Наші сподівання підтвердив відомий філософ ХІХ ст. М. Федоров: – «Музей – писав він, – є вираження пам’яті, спільної для всіх людей, як собору всіх, хто живе, пам’яті, що не відокремлюється від розуму, волі і дії, пам’яті не про згубу речей, а про втрату осіб» [7]. Про це подбали і батьки-засновники нашого музею – А. Фабр, О. Поль, Д. Яворницький, і це підтверджується матеріалом музейної збірки. У пошуках ми звернулися до музейних предметів, які надійшли до музею до 1920-х рр., адже сама історія зробила їх відбір. Музейники зберегли їх у тяжкі радянські часи, але, на жаль, лише частково. У музейній збірці зберігається значна колекція портретів діячів краю даної епохи, зібраних Д. Яворницьким, або написаних місцевими художникам на його замовлення. Це не випадково, бо Яворницький добре розумів, що добрий історичний музей – це музей про історію людей, про їх дії в минулому в усіх її проявах – духовних, культурних, наукових, технічних, художніх. Розшукані у фондах портрети місцевих діячів, їх фотокартки, поставили питання: хто вони, чи маємо ми їх архіви, особисті речі, автографи, книги, одяг і т. і., що були свідками їх життя та діяльності? Чому саме вони, а не хтось інший? Наукові дослідження музейної збірки дали можливість визначити з історії краю, які уособлювали чиновництво – М. Родзянко, П. Белявський – цвіт купецтва, Д. Яворницький – національну ідею і культуру, П. Струков – військову доблесть, І. Акінфієв – приклад служіння освіті, Ф. Макаревський – духовний світ, Г. Петровський – політику, революцію і т. і. Відбір знакових постатей відбувався за матеріалами історії краю і міста. За кожною знаковою постаттю – десятки імен діячів нашого міста, краю, України, які працювали тут і залишили по собі добру пам’ять (їхні імена зафіксовані у розширеній структурі експозиції). Таким чином люди відтворять живу історичну пам’ять, а речі, документи, що продукувалися їх діями, вчинками – предстануть як реліквії музею. Посилення цих позицій відбуватиметься на вербальному рівні – мовою екскурсовода, етикетажем, ведучими і змістовними текстами. Із вищесказаного народилася і музейна версія історії – «Історичні постаті в історії Катеринославського краю». Так, замість жорсткої навчальної схеми шкільного курсу історії ми запропонуємо відвідувачу зримий і цілісний образ епохи.
Виходячи з музейної версії історії краю, головні ідеї експозиції визначилися таким чином: олюднення історії краю; зміщення акцентів з політичної історії на історію людини та її культуру. Якщо раніше соціальна історія передбачала вивчення більш-менш значних груп людності, в основі виокремлення яких був соціально-економічний (майновий, професійний тощо) критерій, то зараз це суцільний соціальний зріз, що обіймає представників різних прошарків. Саме вона, історія людини, розширює коло джерел, які з середини висвітлять життя соціальних угруповань та їх визначних осіб. Такі ідеї зумовлюють підвищення інтересу до джерел, які зберігають музеї. Насамперед це стосується джерел, що характеризують дії та вчинки, духовний світ та побутовий бік життя людей, їх смаки, уподобання, родинні стосунки, сприйняття подій, що відбувалися в країні тощо. Так те, що протягом тривалого часу випадало з поля зору, набуває важливості. Публікація таких джерел через експозицію є актуальною. Головна ідея експозиції – ідея людини в історії – дещо співпадає з постмодерністським напрямком в сучасному музейному будівництві, який дозволяє синтезувати в образі людини та її житті всіх гілок і розгалужень історичної науки: соціальної, політичної, економічної, культурної тощо. Тобто людина є вмістилищем своєї доби і через людину та окрему долю будь-якої людини можливо якнайширше висвітлити цілу епоху і історію краю, дати відповіді на ці питання. Таким чином, синтез історії і музейної колекції вивів на головний напрямок музейної версії історію краю [8; 5]. Історія існує в декількох рівнях. «Верхній» шар історії – це рівень подій. Саме на його розкритті, в першу чергу, буде спеціалізуватися експозиція. Сукупність подій і фактів, як прояв історичних процесів буде складати той предметно-документальний пласт, який стане джерелом музейної форми пізнання і відтворення історії. Але ні самі події, ні роль причинно-слідчих зв’язків в історії не можуть бути зрозумілими без урахування того, що суб’єктами історичного процесу є активно діючі люди, які самі роблять свою історію. Акцент на окремих людях, особистостях, персоніфікація і індивідуалізація складають найважливішу рису і особливість музейного підходу до висвітлення історії. Через призму долі однієї людини (особистий фонд, комплекс предметів) ми можемо показати історію соціальних груп і класів – масові дії. Тут доречно згадати відомий вислів про те, що історія являє собою «не что иное, как деятельность преследующего свои цели человека». Образ такої людини в експозиції – це образ історичної особи, представника свого соціального середовища, своєї епохи. Таким чином, образ історії в експозиції одночасно і цілісний і дискретний, оскільки складатиметься в єдину картину з сукупності персоніфікованих біографій (історій). З цього виходить ще одна особливість музейної форми історичного пізнання – сумарність. Однак на цьому шляху музейна практика стикається з суттєвими складнощами. Наукове пізнання історичної реальності передбачає відомий ступінь абстрактності та здійснюється у формі понять, які віддзеркалюють дійсність. Музей, з огляду на конкретно-предметну природу своїх пізнавальних і образних засобів, позбавлений можливості напряму відтворювати складні наукові поняття. Єдиний шлях вирішення цієї проблеми – звернення до образних аналогів історичних понять. За допомогою музейних засобів відтворення історії – конкретно-предметну частину (речі, документи, твори мистецтва) – створюватиметься уявлення про загальноісторичні процеси і закономірності через частковість – події, явища, факти, персоналії. Сьогодні при побудові експозиції можливо звернутися, або точніше, повернутися до народницьких ідей ХІХ ст. – давати історію через етнографію, через підвалини людського життя, що частково нами буде здійснено. Враховуючи те, що це повинна бути історична, а не побутова експозиція, ми знову повертаємося до нашої головної концептуальної версії – показ історії через діяльність людини, не відходячи від головної історичної канви періоду. Експозиційний ланцюжок вибудовуватиметься як послідовність людської діяльності. Кожна постать уособлюватиме ту чи іншу грань людської діяльності, які разом складатимуть історію краю. О. Поль – економіка, М. Родзянко – місцеве самоврядування, Г. Алексєєв – світ дворянства.
Домінуючими принципами побудови експозиції залишаються тематичний, проблемний і хронологічний. Але за загальними хронологічними рамками експозиції – 1861-1916 рр., – у середині її хронологічний ряд не буде головним, відступить на другий план. Фундаментальним принципом експозиційного показу буде речовий (насичений речами). Із зростом значення і ролі музейного предмета, який викликаний розпочатим музеями вивченням колекцій, систематизацією і початком їх популяризації, відбуватиметься превалювання наукового аспекту експозиції над усіма іншими її складовими. Метою експозиції буде не конкретний предмет, а предмет у контексті явища, наукового значення, яке передаватиметься у вербальній формі. Відбір предметів буде вестися на рівні як раритетів музейної збірки, так і побутовому. Для відтворення історії краю важливе значення мають збірки писемних джерел, книжкова, фотографічна, художня, зброярська, культова, етнографічна, нумізматична, орденів і медалей, геральдична. В основному це предмети збірки музею імені О. Поля, решта надійшла у другій половині ХХ ст.
Головним акцентом, ядром усієї музейної системи стане Центральна експозиція (перший пояс), яка призначена розкрити основний зміст експозиційного задуму. Цей пояс ми умовно називаємо «Катеринославський меридіан». В ньому послідовно (ланцюжком) розмістяться ключові експонати, або матеріали першого плану експонування. Центральна експозиція формуватиметься як концентрична структура, яка має початок і створює замкнений цикл. Виявлення музейних предметів-символів, головних експонатів Центральної експозиції, було здійснено вже на стадії підготовки концепції. Для заповнення «Катеринославського меридіану» відшукані у музейних фондах портрети діячів Катеринославського краю – як знакових імен, так і пересічних, що дають можливість здійснити цей задум (це більше, як сто портретів як художніх, так і фотографічних). На вибір проблематики Центральної експозиції суттєво впливає історія краю, його специфіка і головна ідея. Відповідно до неї Центральна експозиція орієнтована на регіон і складається з 4 розділів (секторів). Кожний розділ отримує знакове ім’я і матиме підзаголовок, який визначить основне призначення історичної постаті в історії краю. Так, розділ перший «О.М. Поль. Економіка», розділ другий – «Г.П. Алексєєв. Етнографія», розділ третій – «Д.І. Яворницький. Національне відродження», розділ четвертий – «Г.І. Петровський. Політика». Усі ці розділи рівноправні по відношенню один до одного, матимуть тісний зв’язок між собою і виконуватимуть свою функцію в рамках загальної ідеї побудови експозиції. Серед цих розділів, на мій погляд, задаватиме тон в експозиції буде саме розділ «Г.П. Алексєєв. Етнографія», який «пройде» через усі розділи і концентруватиме в собі життя людини в усіх його проявах. Історію регіону відкриє постать О.М. Поля, бо саме «він оживив край і воскресив Катеринослав». У показі регіону, як культурно-господарської області важливе місце займе показ «культурного фокусу Катеринослава» – тобто головної точки прикладення енергії населення. Це в першу чергу землеробство, скотарство, гірнича і заводська промисловість, залізниці, торгівля, фінанси. Розділ складається з двох підрозділів – «Місто» і «Село» (робітники і селяни). Найбільш незвичне трактування отримує розділ «Г.П. Алексєєв. Етнографія», що складається із п’яти підрозділів. Історична етнографія охоплюватиме значну частину історії, яка розкриватиметься в соціологічному і культурологічному аспектах, з уникненням висвітлення політичної історії (тобто класової боротьби). Національно – культурний рух у краї предстане постаттю Д.І. Яворницького, вченого, директора музею імені О. Поля, навколо якого концентрувався рух. Збірка україністики музею, зібрана Д. Яворницьким і доповнена збором у ХХ ст., відтворить найбільш цікаві події, факти, явища, а також діячів українського національного руху (музей імені О. Поля, «Просвіта»). Політичне життя краю уособлюватиме постать Г.І. Петровського, соціал-демократа, більшовика. Великий промисловий район відзначився народницьким рухом, значними масовими політичними демонстраціями, страйками, барикадами і збройними повстаннями 1905 р. Портрети і документи відомих діячів найбільших російських і українських політичних партій, депутатів Державних дум – завершать розповідь історії краю і підведуть до розуміння подій 1917 р.
При створенні нової експозиції необхідно прийняти до уваги той факт, що її прийдеться адаптувати до зали з гостро визначеною архітектурою і стаціонарним обладнанням. Розроблений у 1977 р. для зали спеціальний комплекс обладнання є невід’ємною частиною його індивідуального художнього рішення. В обладнанні використані високоякісні матеріали – скло, метал, сукно. Оригінальні конструкторські рішення, пов’язані із реалізацією проекту на підставі промислового виготовлення, мають високий рівень естетичних, технічних і функціональних якостей. Художнє рішення залу є вдалим, відтворює суттєві процеси, що відбувалися в регіоні у зазначений період, дає можливість відвідувачу відчути і зрозуміти історичну епоху, що відтворюється. Це є і буде важливим достоїнством нової експозиції. Розміщення розділів експозиції пропонується наступне. Перший розділ експозиції «О.М. Поль. Економіка» розташується уздовж лівої стіни від виходу з 3-ї зали і займе подіум у середині зали. Картина Ю. Туліна знімається з експозиції. На її місці розміститься експозиція про міське і земське самоврядування, губернське правління, адміністративний устрій губернії (з виготовленням нового обладнання). У музейних скляних шафах розміститься розділ «Г.П. Алексєєв. Етнографія». Кожна з 5-ти шаф представлятиме один із станів населення губернії. Порядок розташування буде обговорено окремо. Лише остання шафа, що перед виходом із зали і підйомом на другий поверх, повинна бути зайнята матеріалами «Військові», де будуть музейні предмети про Першу світову війну. Майже поряд з цією шафою – на виході із зали. На стіні між інтер’єром кімнати робітника і ліфтовим приміщенням розміститься розділ «Г.І. Петровський. Політика». Війна і політичні події передуватимуть подіям 1917 р., розташованим у 5-й залі. Інтер’єр кімнати робітника В. Рибкіна залишається, але з деякими змінами і доповненнями (рушники, посуд, одяг, книги). Важливий розділ експозиції «Д.І. Яворницький. Нація» розташується уздовж торцевої стіни праворуч від виходу з 3-ї зали і за шафами. На металевій балці, що проходе повз три стіни зали і імітує швелер із стилізованими рамками для фотокарток (90 од.), розмістяться також фото відомих діячів краю за підбором автора (слайди). Альбоми з колекцією листівок з видами міста поч. ХХ ст. залишаються на старому місці. Зала потребує обов’язкового загального ремонту стін і стелі, заміни покриття підлоги – повернення до насиченого фіолетового кольору килима. Можлива деяка додаткова система освітлення зали. Необхідно передбачити вимоги зберігачів щодо захисту музейних предметів.
Бібліографічні посилання
- Данилов В.В. Екатеринославский областной музей имени А.Н. Поля // Исторический вестник, 1907, – Т. СVІІ № 3. – С. 1021-1032.
- Дубровський В.В. Чергові завдання сучасного музейного будівництва на Україні. – К. – 1927; Він же – Музеї на Україні. – Х., 1929.
- Дукельский В. Музей у себя дома // Отечественные записки. – М., 2006, № 5.
- Ермолин Е.А. История в музее: учебник или спектакль? // Ориентиры культурной политики. – М., 2003. – № 9. – С. 11-17.
- Каталог Екатеринославского областного музея имени А.Н. Поля. Ек., 1910.
- Крук О.І. Негативні тенденції в українському музейництві (кінець 50-х – перша половина 60-х рр.) // Історія України. – К., 1999.
- Маньковська Р. Краєзнавчі музеї в Україні і сучасність // Краєзнавство, 2000, 1-2.
- Матвієвський П. 25-річчя Дніпропетровського краєвого історико-археологічного музею // Дніпропетровський Краєвий історико-археологічний музей. Збірник. Т. 1. Д., 1929. – С. 5-43.
- Романов Н.И. Местные музеи и как их устраивать. М., 1919.
- Скрипкина Л.И. Проблемы создания исторической экспозиции в контексте деидеологизации общества, смены парадигм российской исторической науки и музейного менеджмента // Ориентиры культурной политики. – М., 2003. – № 8. – С. 63-71.
- Скрипкина Л.И. Концептуальный подход к проектированию музейной экспозиции в его взаимосвязи с новыми направлениями научных исследований // Музей и общество на пороге ХХІ века. Омск, 1997.
- Современная историография и проблемы содержания исторических экспозиций музеев. – М., 2002. – С.296.
- Шмит Ф.И. Музейное дело. Вопросы экспозиции. – Ленинград, 1919.
- ХІХ век в истории России. Современные концепции истории России ХІХ века и их музейная интерпретация. Труды Государственного исторического музея. М., 2007.
Автор: Лазебнік В.І. – зав. відділом ДІМ
Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснуван¬ня Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворннцького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.
