Актуальність теми розвідки, на думку автора, полягає насамперед в тому, що, відійшовши від еталону радянського музею, в якому ідеологія домінувала над істиною, музей поступово починає відновлювати притаманний йому статус гуманітарної інституцій, в центрі якої стоїть людська особистість. Адже об’єктивні процеси історії значною мірою опосередковані, і тому звернення, а точніше повернення до людини, її долі та життєвого шляху, в певному часовому вимірі стає, чи стало, домінантою волі музейної діяльності в усіх її вимірах. Разом з тим слід зазначити, що в певному сенсі відношення до музею з боку владних структур і громадсько-політичних рухів та сил мало в чому змінилося. Він був і залишається для них в першу чергу засобом. Від музею, особливо історичного, весь час щось вимагали і далі продовжують вимагати, він постійно чомусь служить, щось відтворює, втілює, реалізує. Чи це просвітництво народу, чи виховання в дусі…, чи відповідь на запити часу, чи формування історичної свідомості та художніх смаків…
А музей – це історичний факт культури. І як слушно зауважив Фрідріх Вайдахер: «Музеї є результатом унікальних культурних досягнень, вони мають специфічне завдання, яке жодна інша установа не може в них відібрати: вони були створені для того аби допомогти всім зацікавленим краще зрозуміти себе та своє місце у цьому світі» [1, 16].
Переорієнтація музейної діяльності в її реальному чи віртуальному вимірі і проблеми, які виникають при її реалізації, не може не звертати уваги музейного загалу країни. Формування музейних збірок матеріалами персонологічного характеру, вивчення та введення в науковий обіг меморіальних музейних предметів, відтворення в експозиціях музеїв меморіальних комплексів і визначає мету даної розвідки. На жаль, тема біоісторії в форматі музейних зібрань та експозицій не знайшла достатнього висвітлення ні в радянському, ні тим паче в українському музеєзнавстві: Існують розвідки, пов’язані зі створенням та функціонуванням меморіальних та історико-біографічних музеїв, але ґрунтовних досліджень, присвячених меморіальним комплексам, як складової частини експозицій історичних музеїв, немає. Побіжно і тільки згадується ця проблематика у навчальному посібнику «Музееведение», виданому ще за радянських часів [2]. Недостатнє теоретичне обґрунтування теми не могло не відбитися на практичній діяльності музеїв, особливо в площині експонування. Достатньо згадати костюм Л. Кравчука, в якому він підписував Акт проголошення незалежності України, що експонувався на виставці, присвяченій шляху країни до незалежності в Національному історичному музеї в 1994 р. Між іншим, за легендою, піджак Л. Кравчука був викрадений працівниками музею, що не дивно, зважаючи на рівень їх заробітної плати.
Щодо стану, в якому перебувають музейні збірки, що складаються з музейних предметів персонологічного характеру, то фонди музеїв історичного профілю в буквальному розумінні цього слова «захаращені» матеріалами подібного типу. Так, фонди музею історії м. Дніпродзержинська на 70% складаються з матеріалів конкретних персоналій: учасників Жовтневої революції та громадянської війни, ветеранів партії, учасників Великої Вітчизняної війни, переможців соціалістичного змагання, передовиків, новаторів, раціоналізаторів виробництва, діячів науки, культури, спорту тощо. Тобто, практично вся музейна збірка носить персонологічний характер, що є абсолютно зрозумілим, оскільки подібне формування колекцій витікало із покладених на музей державою соціальних функцій. Відносно перспектив подальшого формування музейних збірок, то тут виникають проблеми, пов’язані насамперед з певними критеріями: у кого і як відбирати та що збирати? Значно звузилася база пошуку та відбору, зменшилося коло осіб, матеріали яких можна використати для поповнення музейних збірок. В умовах тотальної корупції, незаконних приватизацій, прямих порушень Конституції України та законів і т. д., віднести до них представників бізнесових кіл, владних, правоохоронних структур, та взагалі практично всіх, досить проблематично. Звузилось і коло методів та шляхів комплектування. В умовах ринкової економіки, у крайньому випадку, на тому її етапі розвитку, на якому нині перебуває Україна, кожний предмет, що має музейне значення, має і певну ринкову вартість. Ця обставина практично зводить можливість повноцінного комплектування музейних колекцій, в тому числі і меморіальних, до однієї форми надходження – закупівлі. Вивчення та каталогізація музейних предметів персонологічного характеру в наш час залишилися в тому ж форматі як і за радянських часів. Тобто музеєзнавці розглядають предмет не тільки як джерело семантичної інформації, а й як джерело емоцій, як культурну цінність, оцінюючи атрактивні та експресивні властивості предмета. В подальшому результати вивчення предметів реалізуються в формі спеціалізованих музейних видань – каталогів, як, наприклад, каталог колекцій Л. І. Брежнєву із фондів музею історії м. Дніпродзержинська, виданий у 2006 р.
Найбільш складним та проблематичним за реалізацією є експозиційне втілення персонологічних аспектів чи то загальної, чи національної, чи регіональної історії. Адже за визначенням музейна експозиція – це інтерпретаційна презентація певних станів речей за допомогою автентичних речових свідчень, які не тільки розказують про те, що відбулося, але і як та чому це відбулося, тобто показ і інтерпретація зливаються в одне ціле.
Відсутність в Україні політичної нації, її фактичний історико-культурний, власне, цивілізаційний розкол на три частини та низка інших факторів унеможливлюють формування загальнонаціонального підходу, до історичного минулого з його загальноприйнятим пантеоном героїв та переліком ворогів: Петлюра – Щорс; Ватутін – Бандера; Щербицький – Стус; Кучма – …, – хто в цих зв’язках герой, а хто ворог, в форматі масової свідомості. Таке ж протистояння відбувається і на раціональному рівні, а це значно ускладнює роботу музею по створенню експозицій з персонологічним ухилом.
Щодо відтворення в експозиціях музеїв меморіальних комплексів діячів місцевої історії, то в подібному формулюванні ця проблема викликає певне термінологічне зауваження, оскільки в музеєзнавстві «меморіальна цінність музейного предмета – це значимість предмета як пам’ять про історичну подію або видатну особу, що визначається в першу чергу історією виникнення і побутування, а не атрибутивними ознаками предмета» [3].
Тут певно є сенс говорити про історико-біографічну спрямованість персонологічних комплексів. Безперечно, предметом меморіального чи історико-біографічного напрямку притаманна найвища ступінь атрактивності й експресивності, що максимально сприяє емоційному впливу експозицій на відвідувача. Для експозицій відбирають в першу чергу предмети, пов’язані з характером діяльності конкретної особи: авторучка письменника, кітель маршала, пензель художника тощо. Певну роль відіграють в експозиції й особисті побутові речі, які відтворюють ті чи інші людські риси власника.
На сучасному етапі все більше застосовування отримують комплекси-ансамблі, так звані життєві комплекси у формі інтер’єрів чи їх фрагментів. Прикладом досить вдалої, на наш погляд, історико-біографічної експозиції з елементами меморіальності може служити експозиція «Л. І. Брежнєв та його час» в музеї історії Дніпродзержинська.
Оскільки в експозиційному сенсі матеріали радянського періоду історії в силу їх масовості, типовості, низьких естетичних достоїнств практично позбавлені атрактивності, що різко знижує їх вплив на відвідувача, то основну увагу слід звернути на експресивність предмета. Адже належність предмета, навіть побутового, видатному громадському діячеві, письменнику, вченому несе в собі високу експресію, і в поєднанні з певним художнім вирішенням (великий простір, спеціальне освітлення, постамент обрамлення, при певних умовах звуковий супровід) дає належний ефект. Оскільки ці речі часто не відрізняються від типових, вони повинні супроводжуватись детальним словесним описом. Особливу увагу слід звернути на речові меморіальні предмети, трьохвимірність яких полегшує їх сприймання і робить їх найбільш атрактивними.
Окремо слід сказати про застосування в експозиціях відтворень меморіальних предметів. Оскільки меморіальний предмет є унікальним, а його відтворення втрачає меморіальність, воно не в змозі привести до відчуття комунікації, тобто неформальної зустрічі із чимось неповторним та наочним, що викликає внутрішнє хвилювання, відтворення його позбавлене сенсу і лише знецінює оригінал. Подібне відтворення надає інформацію про зовнішній вигляд предмета, але повністю позбавлене меморіальності. Безпосереднім емоційним впливом на відвідувача володіють тільки оригінали та першоджерела що, в кінці кінців, визначає і більш глибоке осмислення експозиції в цілому. В кінцевому рахунку головне – це створення певного образу, бо, як справедливо зауважив вже згадуваний Фрідріх Вайдахер: «Публіка реагує на візуальні образи, а не на факти. Образи на відміну від фактів інформації, цілісні. Вони не потребують ні попередніх настанов, ні самостійної підготовки. Вони вражають безпосередньо і зачіпають почуття. Якщо це сталося, тоді можна звернутися і до інтелекту. Бо між музеєм і його відвідувачем виник міст» [1, 367].
Абсолютно точне зауваження. Адже музей працює для відвідувача і повинен враховувати його знання, нахили, побажання, хай навіть не усвідомлені, і допомогти нам в цьому в повній мірі може музейний меморіальний предмет, введений в культурну комунікацію.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
- Вайдахер Фрідріх. Загальна музеологія. Львів; Літопис, 2005.
- Музееведение. Музеи исторического профиля. Учебное пособие для вузов. /Под ред. К. Г. Левыкина, В. Хербста. М.: Высшая школа, 1988.
- Терминологические проблемы музееведения. М., 1986.
Автор: Сабов М.М. – заст. директора з наукової роботи Музею історії м. Дніпродзержинська
Джерело: Видатні особистості: музейна персоналістика. (Матеріали обласної музейної конференції до Міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської області). – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. Вип. 10. – 338 с.
