«Андрей Шептицький усвідомлював, що окрім євангелізації українського народу, треба взятися за піднесення його національної культури. Архієпископ-патріарх Шептицький був тією великою особистістю, спроможною найбільш успішно виконати це завдання» [20, с. 120]. Подібне твердження залишається донині вірним і беззаперечним перш за все тому, що галицький митрополит всім своїм життям, діяльністю, творчими й естетичними захопленнями його підтверджував.
Загалом проблема – А. Шептицький та вивчення, пізнання, охорона національного минулого – на українських землях мала своїх осмислювачів уже з поч. 1990-х років. Окремі акценти в цих питаннях розставив львівський археолог Микола Бандрівський [1, с. 204-207; 2, с. 13-14; 3, с. 459-466]. Як мецената та просвітителя вивчала цю визначну особистість Н. Опалко [17]. На еміграційному дослідницькому полі багато уваги присвятив пізнанню митрополита Шептицького як цінителя мистецтв Даміан Горняткевич [5]. Різноманітні аспекти життя та діяльності А. Шептицького розглядалися на тематичних наукових конференціях. Одна з них проводилася у Тернополі 27 жовтня 2001 року [13]. Онтологічний та естетичний зміст життєвого шляху митрополита розкривають і вже доволі численні збірники опублікованих документів [14; 15]. Але все це не применшує підстав для того, щоб знову повернутися до пізнання цієї особистості, до розкриття окремих стержневих аспектів його діяльності, а, через це – до індивідуалістичного зрозуміння його суспільної, громадської та національної величі. І одним з таких стержневих чинників, через який митрополит Шептицький пізнається у загальній позитивності, є його відношення до мистецтва, підтримання значимості довершених естетичних зразків. А найпоказовіший приклад цієї діяльності має музейницьке забарвлення.
Про мистецькі захоплення молодого Шептицького, його зацікавленість музейними збірками згадує мати майбутнього митрополита, описуючи час їхнього перебування в Італії 1883 року [33, с. 51-53]. Пізніше спогади про це подасть і сам Андрей, особливо акцентуючи увагу на свій дещо навіть містицистичний стан під час огляду шедеврів, а також сенсуальне сприйняття мистецьки довершених творінь, що розкривалися перед ним [33, с. 33]. Ці, вже доволі пізні у часі (1931 р.), згадки про минуле дозволяють стверджувати – відчуття юнацького захоплення прекрасним не покидало митрополита упродовж всього життєвого шляху.
Підтвердженням на користь постійної естетичної активності митрополита, його відкритості до пізнання мистецького нового, може слугувати наступна подія. Коли 27 квітня 1917 р. В. Щербаківський прибув у справах до Києва, він дізнався, що в місті перебуває Андрей Шептицький. Під час зустрічі митрополит, згадавши про вже оглянуті ним київські храми та музеї, висловив бажання познайомитися з Василем Кричевським. Ось як цю зустріч описує В. Щербаківський: «Кричевський показував свій музей, що був тут же при квартирі. Показував свої пляни, образи й малюнки Полтавського губерніального земства. Митрополит всім тим був дуже захоплений і казав, що як тільки обставини дозволять, то він запрошує Кричевського вже тепер приїхати до Львова, а митрополит дасть йому всі можливості працювати так, як Кричевський вважатиме для себе потрібним і приємним. Митрополит зараз же підкреслив, що він бачить, що Кричевський не спинився на манері «передвижників», а навпаки – слідкував за розвоєм мистецтва за границею, що помітно відбилося в його малюнках… Дорогою митрополит дуже хвалив праці Кричевського і казав, що він просто захоплений тим, що бачив і хоче обов’язково при першій можливості перетягнути Кричевського до Львова» [34, с. 32-33]. Факт, як бачимо, показовий, а, головне, дуже характерний для Шептицького, який, сам добре розуміючи значимість справжніх мистецьких творінь, завжди висловлював бажання їх підтримувати, зберігати та популяризувати. При цьому, це не обов’язково повинні мали бути виключно творіння відомих і професійних художників. Цінний естетичний зміст митрополит бачив і в зразках народного українського мистецтва, для підтримки розвитку якого, зокрема (й передусім) гуцульського, він приклав багато зусиль [26, с. 111]. А його сприйняття візантійського образу як беззаперечного естетичного, духовного та морального символу християнської іконографії й християнського світогляду (проблема, яку митрополит часто осмислював у власних публікаціях різноманітного тематичного змісту) уже здавна не піддається сумніву. Музейницький зміст практичної діяльності галицького митрополита виходив із його власних захоплень, пов’язаних із колекціонуванням мистецьких і книжкових шедеврів, які збиралися повсюдно. Про їх рівень і географію пошуків говорить наступний факт, відомий з опублікованих спогадів А. Шептицького (Львів, 31 липня 1944 р.): під час першої світової війни російська армія вивезла з Львова ряд музейних цінностей (особливо від цих реквізицій постраждав музей Ставропігійного інституту). Але, відразу ж після завершення бойових дій, І. Свенціцького було направлено до Москви та Петрограда з метою відшукання вивезених музейних експонатів і повернення їх до Львова. З ними було повернуто й частину матеріалів з приватного зібрання А. Шептицького (вивезені разом з митрополитом у 1914 р.). Серед згаданих – друки Унівського монастиря, які А. Шептицький перед війною купив у московських антикварів. Окремо згадує митрополит також унівське Учительське Євангеліє, куплене ним у німецьких антикварів [8, с. 226; 14, с. 147].
Його всеохоплюючу значимість в українському мистецькому житті відзначав й австрійський мистецтвознавець д-р Вольфганг Борн, який у 1931 р. залишив такі слова: «При студіюванні проблем східноєвропейського мистецтва я дуже часто натикався на ім’я Митрополита. Він є не лише меценатом для історії мистецтва; він не лише має, як засновник українського національного музею, тривалі заслуги в справі відкриття і збереження старого слов’янсько-візантійського малярства – ні, він стоїть також в осередку сучасного мистецького життя» [33, с. 59]. А кабінет митрополита, за описом Вольфганга Борна: «це немовби малий музей; мистецьку атмосферу цієї кімнати доповнюють стоси книжок, розложені по всіх столах; ці книжки вже хоч би многотою мов, якими вони написані, дають величавий образ різноманітних заінтересувань… Шептицького» [33, с. 59].
Тому не дивно, що з поч. ХХ ст. А. Шептицький очолив діяльність по формуванню професійного українського музею, осмислив і практично втілив свої методологічні концепції музейного будівництва, визначив основні критерії та завдання національного музейницького життя. Він створив підґрунтя того модерного та раціонального музейництва, яке пізніше (у 1920-х рр.) чітко проаналізував колишній протеже митрополита, відомий український музеолог Іларіон Свенціцький. Останній, визначаючи суспільну цінність музею як закладу культури та образу людської семіотичності, залишив нам таку думку: «Музеї в нинішньому розумінні, це: або скарбниця творчості людини у зв’язку із всесвітом, або образ частини життя всесвіту. В першому рядові музей служить мистецтву, поглиблення і поширення естетичного смаку. Він веде видця в країну взнеслого, в царство Духа, заохочуючи його не раз, не зважати на сіру буденщину, відпочивати від неї в царині краси, та самому знятися до здійснення пізнаної краси у власному житті. В другому разові музей своїми збірками повчає видця про зовнішню різноманітність життя у світі та про його внутрішню єдність. Уважний видець природного, технічного, промислово-торгівельного і т.п. музеїв пізнає тисячі зв’язків, якими лучиться людина з всесвітом, як його атом, та одночасно бачить силу розуму чоловіка над цією видимою безкінечністю…» [21, с. 5]. Таким чином музей постає не статичною формою збереження й показу експонатів, але й наділяється помітною суспільно-виховною та суспільно-дидактичною динамікою. А, значить, органічно вписується, як надзвичайно важливий і корисний чинник, у реалії суспільної (етнічної, національної) еволюції.
Музеєфікаційна (і меценатська, і науково-методична) діяльність Андрея Шептицького розпочалася з перших років ХХ ст. Так, вже у 1900 р. він (як архієпископ) подарував українцям Станіслава велику збірку музейних експонатів, зокрема картин, ікон і стародруків, доля яких на сьогодні невідома [9, с. 57]. Тоді ж формуються і його цілісні мистецько-концептуальні засади. Зокрема, це проявляється у наступному факторі. В одному з розпоряджень Митрополичого Ординаріату за вересень 1901 р. зазначено, що в напрямку релігійного мистецтва (зокрема іконопису) «жодна школа не могла зрівнятися з школою візантійською» [25, с. 185]. У цьому пастирському зверненні Шептицький, уже як митрополит, закликає все духовенство вести роботу по збору пам’яток мистецтв, зокрема ікон, з метою подальшого формування сакрального музею [25, с. 186]. Окремо митрополит закликає до фотофіксації старих (особливо дерев’яних) храмів, щоб зберегти пам’ять про її традиційну автентичність у випадку руйнації чи перебудови [25, с. 187].
Уже з перших років ХХ ст. в середовищі східногалицької інтелігенції виробляється сталий позитивний погляд на проблему створення національного музею. Відобразником їх був, наприклад, художник І. Труш, який у статті «Потреба українського музейництва» (написаній в 1905 р.) бачить в них той важливий смисл, звідки можна було б «черпати духовну силу і відвагу до праці, бо нігди не промовляє так виразно і безпосередньо дух народний, як на сих місцях, нігди не можна бачити стільки документів живучого народного Духа, як в музеях, нігди не пронимає така заохота до творчості, як тут». Осмислювачем, обгрунтовувачем і практичним організатором подібних прагнень став і галицький митрополит.
У ряді своїх тогочасних і наступних виступів А. Шептицький чітко та з науковою обґрунтованістю викладає свої думки щодо значимості візантійського мистецтва, про суть національних музейних збірок, розкриває своє особистісне естетичне усвідомлення (що оформилося на рівні внутрішньої ментальності). Цей музейницько-естетичний зміст особливо проявився у замітках митрополита «З історії і проблем нашої штуки» (виступ на святкуванні створення Національного музею 13 грудня 1913 р. та наступного дня опублікований в газеті «Діло»), «Мої спомини про предмет музейних збірок» (опублікований у 1931 р. в ювілейному збірнику Національного музею) [33, с. 16-35]. Але вершиною його музейницької творчості (як теоретично-осмислюваної, так і практично-дієвої) було створення у Львові Церковного (пізніше – Національного) музею.
На рівні сучасних енциклопедичних повідомлень інформація про нього доволі повна та всеохоплююча: «Створений 1905 р. за ініціативою та сприянням митрополита Андрея Шептицького з метою збереження пам’яток давньої української культури. З кінцем 1908 р. був зареєстрований як наукова фундація Національний музей у Львові, який складався з відділів: книгозбірня рукописів і стародруків, архів, історично-культурний, старовинної зброї, золотарства, тканин, ікон, портретів, етнографії, нумізматики та бібліотеки. Музей організовував систематичні виявлення та збір пам’яток у Галичині, зокрема, на Бойківщині, Лемківщині. В музеї зберігалась єдина у Європі збірка друків кирилицею, рідкісні переклади Ф. Скорини, слов’янські друки, рукописи та нумізматичні колекції. У 1939 р. припинив свою діяльність, а після 1945 р. на його базі створено Музей українського мистецтва». Усе це вірно і дозволяє зробити відповідні позитивні висновки. Але тут дещо губиться власне постать митрополита, вклад якого у цей музей (і фінансовий, і науково-методичний, і експозиційно-меценатський) є беззаперечно всеохоплюючим й неоціненним.
Адже передісторія створення музею, його безпосередня організація та вся наступна діяльність пов’язана з методичною та матеріальною підтримкою митрополита Шептицького. Уже восени 1904 р. Кир Андрей розпочав практичну роботу по збереженню скарбів нашої давнини і здійснив це у формі Церковного Музею. Спершу він розташувався стінах митрополичої резиденції св. Юра, у п’яти кімнатах, перероблених із митрополичої возівні. Організаційну та комплектацій ну роботу в цьому музеї виконувала Ольга Бачинська. А на поч. 1905 року митрополит прийняв на роботу доктора Іларіона Свєнціцького. І вже у березні Свєнціцький виїхав для вивчення антикварного ринку й архівних матеріалів до Російської імперії, де планував здійснити й необхідні закупівлі стародруків та інших музейних предметів. Насамперед він відвідав українські центри: Почаїв, Бердичів, Житомир, Київ, Чернігів, а згодом – Москву, Петербург, Вітебськ, Смоленськ, Мінськ, Вільно. Та подорож тривала чотири місяці. Після неї І. Свєнціцький здійснив подорожі Галичиною, потім – Бойківщиною та Лемківщиною, аж до Шляхової – найзахіднішого українського села на Лемківщині. Результатом тих подорожей були придбані стародруки, ікони й інші предмети музейної вартості. Слід лише зауважити, що ініціатором таких поїздок був митрополит Шептицький. Він також забезпечив їх фінансування.
Тому офіційно повсталий у 1905 р. музей уже був забезпечений значимими предметами експонування та фондами збереження. Окрім того, при відкритті музею митрополит передав сюди частину своєї колекції та ряд пам’яток із архіву греко-католицької курії, а також біскупського палацу та з катедри св. Юрія. Для збору та реставрації старих ікон Шептицький залучав знаних українських художників (які фактично знаходилися на його утриманні). Серед них найбільш прислужилися музеєві Модест Сосенко та Михайло Бойчук.
Уже згадувані п’ять кімнат при катедрі Св. Юра були вже неспроможні вмістити зібрані експонати. Тому початкову колекцію з 1906 р. було розміщено в будинку по вул. Адама Міцкевича, який колись належав художнику Яну Стику – одному із співавторів знаменитої Рацлавицької панорами. Правда, й ця будівля швидко заповнювалася музейними предметами, стаючи непридатною для їх вдалого і професійного експонування.
Перша кураторія Музею в особах д-ра Тадея Соловія, проф. Івана Левицького й крилошанина Івана Чапельського в 1908-1909 роках замислювалася над тим, як назвати музей, аби назва була відповідна до змісту зібраного. Була пропозиція, щоб Церковний Музей перейменувати імені «митрополита Андрея графа на Шептицях – Шептицького». Та його засновник не пристав на це, натомість погодився на назву «Національний Музей».
Уже в 1911 р. Галицьке Намісництво підтвердило законність існування фундації галицького митрополита Андрея Шептицького під назвою «Національний Музей». А, завдяки фінансовій підтримці митрополита, було викуплено необарокову віллу Дуніковських по вулиці Мохнацького, 42 (тепер Драгоманова) як постійне приміщення установи. На засіданні кураторів музею 3 травня 1911 року митрополит, як записано у протоколі, говорив: «Збирати якнайбільше і рятувати, що ще залишилося. Усі фонди музейні обертати на закупку і збирання старини». Те саме митрополит повторив на засіданні кураторії музею 3 січня 1914 року: «Усі гроші на збирання, бо тепер саме крайна пора! Старовина з дня на день нищиться! Чужі речі продати і набути своє». Одночасно, Шептицький не сприймав музейні збірки як приватну чи виключно церковну колекцію. Його ідея – це створення музею як суспільної (української) інституції краю. Тому митрополит так позитивно віднісся до перспективи надання йому національного статусу. Він і сам був ініціатором цього, продовжуючи надавати регулярну й значну фінансову підтримку на подальший розвиток [29, арк. 1-5].
Урочисте відкриття Національного музею, як власності української спільноти, відбулося 13 грудня 1913 року. Так про цей знаменний день в житті галицьких українців писав історик української культури, археолог і мистецтвознавець Володимир Гребеняк у часописі «Діло» (від 13 грудня 1913 р.): «З подивом мусимо станути перед величезною витривалістю основателя, котрий, почавши з малого, зумів консеквентно вести розпочате діло і остаточно з таким успіхом допровадив його до кінця. Віддання Музею суспільності мусимо назвати справжнім князівським даром». У цих декількох реченнях, вважаємо, закладено все.
Найважливішу частину колекції складали ікони. Окрім них в ній знаходилися старовинні монети, археологічні пам’ятки та золотарство. У музеї зібрана також колекція слов’янських стародруків, ряд ілюстрованих рукописів та пам’яток народного мистецтва з Галичини. Взагалі, митрополит Шептицький гаряче заохочував до збирання ікон, прагнучи у такий спосіб захистити пам’ятки церковного мистецтва від знищення.
Тут слід зауважити, що процес нищення церков турбував й австрійську владу, яка часто йшла на контакт з митрополитом в справі їх охорони та збереження. Так, наприклад, коли в 1916 році згоріла церква в Богородчанах, завдяки підтримці уряду було збережено іконостас – один із найпрекрасніших витворів церковного мистецтва перелому XVII-XVIII століть. Автором ікон був Йов Кондзелевич, ієромонах Білостоцького монастиря на Волині (біля Луцька). У міжвоєнний період іконостас перевезено, за ініціативи митрополита Шептицького, до Національного музею [23].
Під час Першої світової війни постраждали майже всі музейні зібрання Львова. Місто було окуповане російськими військами. Особливу увагу нової влади збуджував, враховуючи характер колекції, Національний Музей. Тоді ж вивезено до Росії ряд творів церковного мистецтва, головним чином ікони, малюнки і стародруки. У 1915 р. було заарештовано тодішнього директора музею Іларіона Свенціцького і депортовано разом із сім’єю до Києва. Після переходу міста до австрійських військ у 1916 р. розпочато роботу по впорядкуванню окремих музеїв [6, с. 25-27], але реституція вивезених цінностей тривала й упродовж наступних, 1920-х, років.
Після завершення воєнних дій митрополит Шептицький знову повертається до своєї меценатської діяльності, особливо щодо свого власного дітища – Національного музею. Як до війни, так і після її завершення однією з форм поповнення музейних колекцій було відрядження І. Свенціцького з метою пошуку експонатів. Часто вони здійснювалися за кошти галицького митрополита. І взагалі, збережена за 1906-1938 рр. переписка директора музею з його меценатом підтверджує факт постійної фінансової підтримки А. Шептицького. Він давав кошти на все: на експозиційні (виготовлення вітрин), господарські (вистелення підлоги), адміністративні (виплата заробітної плати, погашення державних боргів), інші (часто такі, що виникли спонтанно) потреби [31, с. 1-151]. Зокрема, з 1922 р. він визначає нову квоту щорічних виплат на розвиток музею – 6 тисяч злотих [29, акр. 6].
Але Шептицький ще й був активним дарувальником музейних предметів для поповнення фондів. Зокрема, у 1927 р. він передав музею 10 старих ікон [30, арк. 25]. А на 1931 р. внесок митрополита до музейних фондів становив 9880 предметів. Серед них: рукописи XV-XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI-XVIII ст., ікони, твори живопису та графіки, римські та візантійські монети, предмети культового призначення та інші старожитності [24, с. 92]. Особливу увагу він продовжував приділяти іконі як творові мистецтва та джерелу для наукового дослідження, бо «…досвід доперва показав, – згадував митрополит, – що й в іконах є багато цінного матеріалу – історичного і етнографічного» [4, с. 8].
При такій моральній, науково-методичній та фінансовій підтримці музей стає відомим культурологічним центром загальноукраїнського рівня, про нього згадується на землях всього етнічного українства. Це яскраву проявлялося через географію дарувальників. Так, за 1927 р. Національному музею було подаровано 2373 предмети з Львова, Станіславова, Перемишля, Золочева, Берліна, Варшави, Кракова, Ленінграда, Москви, Києва, Харкова, Рівного, Ковна, Праги. Серед дарувальників були відомі вчені Д. Горняткевич, І. Грабар, Ф. Ернст, І. Огієнко, Я. Пастернак, С. Таранушенко, А. Чайковський [30, арк. 25].
Цікавий для нас А. Шептицький і як теоретик музейної справи. Його розуміння суті та змісту музейництва було близьке до сучасного, тобто на 1920-1930-і рр. було доволі модерновим, що виходило за рамки традиційного колекціонерства та антикварства. Музейна експозиція, на думку галицького митрополита, повинна мати не лише пізнавальне (популяризаційне) значення, але й відігравати важливу (інколи й домінуючу) роль в системі національного виховання, вироблення в суспільстві любові й поваги до пам’яток власної старовини «в цілі піднесення і розвитку української національної культури». Популяризація цих пам’яток здійснюється через проведення широкодоступних і різно-тематичних виставок [29, арк. 6 зв.].
Близьким до сучасного було розуміння А. Шептицького принципів формування й класифікації музейних фондів. Він рекомендував поділяти їх на основні («невіддільні та невідчужувані») й допоміжні («обмінні»). Основний фонд складав суть музейної експозиції, містив цінні й незамінні артефакти мистецького та історичного минулого. Допоміжна збірка формувалася з дублікатних матеріалів (своєрідного обмінного фонду музею). Сюди, правда, не вписувалися малоцінні речі та копії, які взагалі не відносилися до категорії музейних предметів [29, арк. 7]. Таким чином, музейна колекція зберігала свою унікальність та неповторність.
Всеохоплююча музейницька діяльність митрополита А. Шептицького залишалася в пам’яті як його сучасників, так і наступників. Подамо лише декілька згадок. Маляр Петро Холодний, на прохання І. Свенціцького згадував, як відомий дослідник минувшини Данило Щербаківський, розповідаючи про Національний Музей, радив поїхати до Львова й оглянути його збірки. Додаючи свою оцінку вартості музею як національної цінності, мистець писав: «Велика ініціятива Митрополита Андрея в заснуванні Національного Музею, робота його проводу і його співробітників буде мати в майбутньому необчислимі позитивні наслідки, і не тільки для нас, українців, але і для інших» [23].
Вартісність і неоціненність музейницьких довершень митрополита добре розумілася його сучасниками й однодумцями. Прикладом є наступне твердження Лонгіна Цегельського (1930-ті роки): «Найбільшим культурним досягненням Митрополита є заснування, організація і матеріальне забезпечення Українського Національного Музею у Львові. Якби Митрополит Андрій нічого іншого не доконав, вже оцей Музей ставить Його в лави найкращих синів України» [28, арк. 38]. Далі зазначалося, що він зібрав сам та через других знавців старовини (як д-р Іларіон Свінціцький) тисячі старих ікон, образів, різьб, іконостасів, дорогоцінних металевих виробів, златоглавів, тканин, строїв, килимів, вишивок, книг, грамот, зброї і т.д. (разом 15000 предметів) та для розміщення цих скарбів старовини закупив велику палату у Львові. На створення цього музею митрополит витратив 2 мільйони крон і повністю забезпечив його утримання. І на загал: «… цей Музей розрісся до великих розмірів та є гордістю українського народу» [28, арк. 39].
Осмислюючи українське музейне життя пп. ХХ ст. В. Щербаківський окремо відзначав що, в «Галичині… розростався музей, закладений митрополитом Кир Андрієм Шептицьким, з якого постав тепер Національний музей» [35, с. 145]. А, визначаючи майбутній перспективний статус музею при товаристві «Просвіта» в Ужгороді, В. Залозецький вважав, що він повинен стати «початком Підкарпатського Національного музею на взор Національного Музею у Львові, то значить типом музею, який зберігає художні предмети цілого краю» [7, с. 10].
У шостому номері «Літопису Бойківщини» (1935 р.) в розділі «Новини» було поміщено таку інформацію: «На 1935 рік припадає тридцятьліття існування одного з найповажніших культурних огнищ, а іменно Національного Музею у Львові. Ювілей цей тісно звязаний з Іменем, котре вже перейшло до нашої історії, з Іменем Основника й Мецената Кир Андрея графа Шептицького.
Національний Музей це велика ідея, зреалізована відповідно до вимог модерного музейництва, а при тій нагоді виринає друге невідлучне ім’я д-ра Іляріона Свенціцького.
Ідея й фінансова поміч – з одного боку, фахова й неутомима праця другого, дали у висліді твір – Національний Музей, який може рівнятися з найкращими світовими музеями.
В тридцятиліття існування Національного Музею так Основник, як і Неутомимий Робітник, можуть бути горді, що дають українському Народові великий твір на дорозі поступу Його духа» [12, с. 164].
Подібні похвальні акцентування були показовими у підтвердженні домінантної значимості та прикладності для інших (науково-методичної, фондово-експозиційної, організаційної, дієвої) Національного музею у Львові як музейного комплексу з одного боку традиційного, а з іншого – модернового на свій час. Станом на 31.12.1936 р. в Польщі було зареєстровано загалом 147 музеїв, кількість яких домінувала в південних (галицьких) воєводствах – 53 одиниці. Лише в одному Львові тоді налічувалося 13 музеїв [36, с. 335]. Серед них найбільшими українськими (що визначилися на середину 1920-х рр.) були музей НТШ (основу фондів якого становили етнографічні та археологічні матеріали) й Національний музей (спеціалізувався на збиранні творів мистецтва, але й володів іншими значними колекціями, зокрема археологічною та етнографічною характеру) [10, с. 827]. Вони й визначали весь хід національного музейництва в краї. І незаперечним репрезентантом цього позитивного ходу був галицький митрополит А. Шептицький.
Очевидно, що для української культури Митрополит зробив набагато більше, а планував зробити ще більше, якби політичні обставини це дозволили. Проте, коли наводимо декілька думок про початки та розвиток Музею у Львові, то для нас важливо почути думки самого Митрополита про вагу і значення музеїв. Ці думки висловив Митрополит у «Літописі Українського Музею» за 1934 рік: «Бажаєте від мене статті про вагу й значення музеїв та про труднощі в їх розвитку. Самі без порівняння краще від мене можете представити потребу й вагу музейництва. Музей помагає національним мистцям у кожному напрямі – себто не лише малярам, скульпторам, музикам і письменникам, але й ремісникам всякого роду пізнавати свій нарід і освідомляти собі дорогу своєї власної творчости». Митрополит підкреслює, що тільки той музей може відіграти якусь роль, який «стоїть на сторожі національної традиції і старанно зберігає все, що в національному житті заслуговує на увагу своїм характером, типом, мистецьким стилем або прямо висловом чи проявом національної думки або національного життя» [23].
У цьому контексті потрібно зазначити, що у 1920-1930-х рр. музеальна діяльність митрополита А. Шептицького була співзвучна поглядам католицького та греко-католицького духовенства. Адже ідейним носієм масової організації музейництва та дотичних до неї сфер був сам Папа Римський Пій ХІ. Зокрема, він став ініціатором заснування Музейної Академії в Римі, Інституту церковної археології та Археологічної комісії (для яких споруджено окремий будинок). Одним із функціональних зобов’язань Інституту була загальна опіка над римськими катакомбами. Також Папа підтримував розвиток Ватіканських бібліотек, був цінителем мистецтва. Так, за його ініціативи було збудовано й відкрито 27 жовтня 1932 р. Ватиканську пінакотеку (арх. Бельтрамі), в якій зосереджувалися цінні твори мистецтва «найславніших мистців старої доби, ренесансу і нової доби» [16, с. 318-320].
Музейницькими прихильниками митрополита А. Шептицького були й окремі представники галицького греко-католицького духовенства. Показовим цьому може бути інформація про зустріч представників Товариства «Бойківщина» (у складі якого функціонував професійно оформлений музей як краєзнавчо-популяризаційна та науково-дослідницька установа) проф. І. Филипчака та проф. Г. Мартинця з єпископом Перемиським, Самбірським і Саніцьким Преосв. Йосафатом Коциловським. Зазначено, що останній при «довшій розмові виказав велике заінтересування нашими збірками, заявив, що справа збірок нашого Т-ва лежить йому на серці та зі своєї сторони все попирати буде заходи Т-ва. А навіть сам вказав церкви, де й які збірки відповідних церковних експонатів належало би до Музею забрати, щоб їх зберегти перед вивезенням за границю та врятувати від заглади» [11, с. 197]. Як бачимо, доволі несподівана пропозиція церковного достойника; особливо, якщо виходити з ідентичних реалій українського сьогодення.
Були й інші приклади допомоги церкви українському музейництву Східної Галичини. Так, п’ятий український музейний з’їзд пройшов у Перемишлі 16-17 травня 1937 р. під патронатом ордену монахів-василіан, який надав для проведення засідань свій будинок (господарем з’їзду був місцевий музей «Стривігор») [10, с. 833]. Усе це робило меценатську та науково-організаційну діяльність А. Шептицького органічною до тогочасних культурницьких потреб галицького українства. Але, одночасно, через результати своєї роботи він став уособленням цілісної ідеї краєвого музейництва, лідером і навіть банківським рахунком цього руху, його ініціатором, обгрунтовувачем і практичним втілювачем. А факт прямого взаємозв’язку (Національний музей у Львові – митрополит Андрей Шептицький) сприймається як аксіоматичний та звичний шаблон і в старих енциклопедичних виданнях, сучасних музею [27, с. 817], так і в українському музеєзнавстві сьогодення [32, с. 84]. Значну роботу провів митрополит Шептицький і по поверненню національних культурних цінностей, які були вивезені під час першої світової війни, а також тривалий час знаходилися за межами краю (хоч і мали прив’язку до його минулого). Зокрема, на поч. 1930-х рр. він придбав для Українського національного музею архів В. Липинського та успішно вирішив питання про передачу Українській греко-католицькій церкві архів уряду Західноукраїнської народної республіки. Але, усвідомлюючи тоді небезпеку перевезення архівів до Галичини, митрополит розпорядився залишити їх у Відні (на Тиркнештрассе, 12) під опікою о. Мирона Горняткевича – пароха греко-католицької церкви Св. Варвари [18].
Потрібно зауважити, що проблема повернення української історико-культурної спадщини із-за кордону закладалася (з 1920-х рр.) в основу діяльності Національного музею. Підтвердженням цього є угода від 29 грудня 1925 р. між його дирекцією та Володимиром Сінгалевичем «в предметі зорганізування і ведення архівального відділу Львівського національного музею у Відні». Мета відділу – «збереження архівальних матеріалів і предметів, важних для історії і культури українського народа, які під ту пору знаходяться за кордоном і могли би бути придбані для Національного музею». Передбачалося й регулярне виділення коштів на витрати [29, арк. 10-10 зв]. Факт організації такого закордонного музейного відділу напряму пов’язувався з вищенаведеними ініціативами Андрея Шептицького.
Діяльність галицького митрополита розповсюджувалася й на інші (дотичні до музейних) форми збереження пам’яток національного минулого. Так, з подання Шептицького І. Свенціцький складає у 1932 р. лист від митрополичого Ординаріату під назвою «Консервація та реставрація історичних пам’яток церковного мистецтва», в якому детально осмислено проблеми збереження та реєстрації об’єктів сакральної спадщини. У контексті подібних звернень митрополит також ініціює створення єпархіальних консерваторських комісій з представників духовенства, завданнями яких є здійснення постійної пам’яткоохоронної діяльності в окремих регіонах (єпархіях) Східної Галичини [25, с. 188].
Музейно-меценатська діяльність галицького митрополита визнавалася (окремим акцентом) і після вересня 1939 року. У звітному листі до радянських фінансових органів Львівщини від 22 жовтня 1939 р. Шептицький, інформуючи про власні доходи та витрати, окремо зазначає: «Доходи минулих літ обертав я на цілі гуманітарні й освітні, а саме: на Національний музей у Львові при вул. Мохнацького 42, який є моєю фундацією (на його утримання, розвій та розбудову)…» [15, с. 25]. А в оперативному повідомленні 2-го відділу УДБ УНКВС по Волинській області до 2-го відділу УДБ НКВС УРСР від 4 липня 1940 р. відзначено, що з «установ, які виникли при підтримці митр. Шептицького, можна відмітити Український музей (народний) у Львові…» [15, с. 146]. Національна музейна справа продовжувала залишатися об’єктом осмислення та аналізу митрополита, хоч нова влада не була зацікавлена у будь-якій співпраці з ним (хоч і змушена, на перших порах, підтримувати дипломатичні відносини). На підтвердження цієї думки, звернемося до наступного показового факту. В одному з оперативних донесень 2 відділу ГУДБ НКВС СРСР про зустріч з митрополитом було визначено такий факт: «Шептицький доволі критично ставиться до радянських заходів, особливо в сфері музейній: «більшовики абсолютно не бажають рахуватися з раніше проведеною роботою, стараються робити все самі і цим багато шкодять» [15, с. 141]. Одночасно, оперативник змушений був визнати наступне: «не дивлячись на старість, Шептицький має ясний і глибокий розум» [15, с. 142].
Бойові дії та дестабілізація періоду другої світової війни не призупинили активної пам’яткоохоронної діяльності митрополита Андрея. Швидше навпаки, він почав реагувати на всі прояви нищення пам’яток, особливо сакральних. Поза увагою Шептицького не проходило ніщо. І цю думку також, як і попередні, можна підтвердити конкретними історичними фактами. Так, у березні 1943 р. з’явилося Рішення Митрополичого Ординаріату «В справі церковних дзвонів». Зміст документу дуже цікавий і показовий:
«Митрополичий Ординаріат поручає Отцям Настоятелям парохій виготовити негайно опис церковних дзвонів, подаючи:
1) Докладну назву парохії з поданням округи.
2) Число всіх дзвонів у парохії.
3) Час їх справлення і набуття.
4) Назву фірми, звідки дзвін походить.
5) Ближчий опис дзвону (написи, образи і т.п.).
При цьому завважується, що йде тільки про дзвони з мідяної мішанини (аліяжу). Виготовлені списи та описи дзвонів треба конечно предложити у канцелярії… якнайскорше» [19, с. 327].
Наступний приклад: серед визначених правил Архиєпархіального Собору 1941 р. важлива увага приділялася мистецькій та сакрально-світоглядній значимості національної іконографії візантійського («старохристиянського») письма, яка відповідає як «предметам церковного малярства», так і «передвічним традиціям нашої Церкви» [19, с. 112-113]. Ці факти слугують якісним доповненням загальної меценатської діяльності митрополита А. Шептицького, важливе місце серед якого займали проблеми охорони, збереження та, як результат попередніх дій, музеєфікації пам’яток національної історико-культурної спадщини.
В одному з своїх інтерв’ю, опублікованих на шпальтах торонтського часопису «Новий шлях», знаний меценат Петро Яцик зауважив: Андрей Шептицький «розуміючи, що церква – це люди і віра в Бога, а не церковні мури… роздавав свої гроші на людей і науку, не збудувавши ані однієї церкви» [22, с. 128]. У цій фразі є об’єктивізм дослідника та раціоналізм прагматичної особистості, яка відчула в галицькому митрополиті спільника в думках і діях. Справді, митрополит Шептицький виходив за рамки традиційного розуміння і сприйняття духовного ієрарха. Він бачив українську історико-культурну спадщину не лише очима вченого та мислителя, але й був здатний на практичні обдумані кроки по втіленню осмислених пропозицій. У цьому й проявляється велич митрополита як уособлення епохи, адже він своїм мисленим взором охоплював все та реагував на все. Пам’яткоохоронна (зокрема й музейницька) діяльність А. Шептицького – це лише один з аспектів його величних творінь, пам’ять про які не загубилися до сьогодення. Мало того, результати цих діянь збереглися донині як основа для подальшого національного музейницького прогресування.
Бібліографічні посилання:
1. Бандрівський М. Митрополит Андрей Шептицький – меценат української археології // Берестейська унія (1596-1996). Статті й матеріали. – Львів, 1996.
2. Бандрівський М. Співпраця церкви і НТШ в царині археології //Київська церква. – 1999. – № 4.
3. Бандрівський М. Пам’яткоохоронна діяльність митрополита Андрея Шептицького // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. – Львів, 2000. – Вип. 7-8.
4. Благословляю і молюся. Каталог виставки, присвяченої 125-й річниці з дня народження митрополита Андрея Шептицького. – Львів, 1990.
5. Горняткевич Д. Митрополит Андрей Шептицький // Визвольний шлях. –1954, – Ч. 12.
6. Делюга В. Історія досліджень церковного мистецтва у Львові на рубежі ХІХ і ХХ ст. // Замосцько-волинські музейні зошити. – Замосць, 2006-2007. – Т. 4.
7. Залозецький В. Задаче консерваторской праце для охорони пам’яток мистецтва на Подкарпатской Руси. – Ужгород, 1922.
8. «Ї». Незалежний культурологічний часопис. – Львів, 2003. – Ч. 29.
9. Кам’янський П. Станіславська єпархія за єпископства Андрея Шептицького// Схід. Аналітично-інформаційний журнал. – Донецьк, 2006. – № 2 (74).
10. Кушнір В. Західноукраїнські музейні з’їзди 1930-х рр. // Народознавчі зошити. – Львів, 2003. – № 5-6.
11. Літопис Бойківщини. Записки присвячені дослідам історії, культури й побуту бойківського племені (перевидання часопису) // Львів, 2005. – Вип. 1 (Числа 1-2 за 1931-1933 рр.).
12. Літопис Бойківщини. Записки присвячені дослідам історії, культури й побуту бойківського племені (перевидання часопису) // Львів, 2007. – Вип. 2 (Числа 3-6 за 1934-1935 рр.).
13. Матеріали наукової конференції, присвяченої 100-річчю від часу введення на митрополичий престол у Львові Слуги Божого Андрея Шептицького (27 жовтня 2001 р.). -Тернопіль, 2002.
14. Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941-1944 рр. / Упор. Ж. Ковба. – К., 2003.
15. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.).-К.,2005.
16. Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських Архієреїв з узглядненням важнійших подій Української Церкви і Народу. – Ч. 3 / Праці філологічно-гуманістичного факультету Українського Католицького університету ім. Св. Климента. – Рим, 1979. – Т. 51-52.
17. Опалко Н. Митрополит Андрей: меценат, просвітитель. – Тернопіль, 1999.
18. Павлюк О. Архів Уряду ЗУНР.//http//www.archives.gov.ua/ArchUkr/ZUNR.php
19. Письма-послання митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ в часи німецької окупації. – Йорктон, 1969. – Ч. 2.
20. Сапеляк А. Київська церква на слов’янському Сході. Канонічно-екуменічний аспект. – Буенос-Айрес – Львів, 1999.
21. Свенціцький І. Музеї і музейництво. Нариси і замітки. – Львів, 1920
22. Слабошпицький М. Українець, який відмовився бути бідним. – К., 1994.
23. Слуга Божий Кир Андрей і українська культура. //httr://sheptytsky.ugcc.org.ua/print.php
24. Суханова З., Сулима-Матлашенко Н. Андрей Шептицький: реалії хресного шляху //Дзвін. – 1990. – № 6.
25. Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. – Т. 1 (02.08.1899-07.09.1901 рр.) / Праці Українського Богословського наукового товариства. – Торонто, 1965. – Т. 15.
26. Тожецький Р. Митрополит Андрей Шептицький // Ковчег. Збірник статей з церковної історії. – Львів, 1993. – Ч. 1.
27. Українська Загальна Енциклопедія. Книга знання в 3-х томах / За ред. проф. І. Раковського. – Львів-Станіславів-Коломия, 1934. – Т. 2.
28. Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький. – Львів, 1995.
29. Центральний державний історичний архів у м. Львові (ЦДІАЛ). – Ф. 750.
– Оп. 1. – Спр. 1.
30. ЦДІАЛ. – Ф. 750. – Оп. 1. – Спр. 2.
31. ЦДІАЛ. – Ф. 750. – Оп. 1. – Спр. 4.
32. Шевченко В., Ломачинська І. Музеєзнавство. – К., 2007.
33. Шептицький А. Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю! – Львів, 2005.
34. Щербаківський В. Пам’яті Василя Григоровича Кричевського. – Лондон, 1954.
35. Щербаківський В. Українське мистецтво. – К., 1995.
36. Maly rocznik statystyczny. – Warszawa, 1938. – Rok 9.
Автор: Парацій В.М. – Державний історико-архітектурний заповідник у м. Бережани (Тернопільська область)
Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворннцького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.
