МЕТА:
- Познайомити учнів з історією краю.
- Дати уявлення про головні етапи еволюції людського суспільства.
МЕТОД: театралізация
Ведуча зустрічає дітей перед дверима зали, тримає в руках ляльку і веде розмову від імені ляльки:
Добрий день, діти (придивляється до одягу дітей). Ой, як цікаво ви одягнуті!
Що це за одяг на вас такий? В мене він зовсім інший. Мені зробила цей одяг матуся з шкіри дуже страшного звіра (потрохи вводячи дітей до зали і продовжуючи біля бівня мамуна). Ви думаєте, ось цього звіра? Ні-і, це звір занадто великий і шкіра в нього занадто товста, щоб з неї зробити одяг. Ці кістки (указуючи на бівень та хребець мамуна) лежать тут ще з того часу, як мамуни залишили наші землі. Це – кістки останнього мамуна, якого вбили чоловіки нашого роду. І більше вже ніколи жоден з них не повертався сюди, бо стало дуже тепло і вони, мабуть, пішли шукати холодних країв. Це були дуже скрутні часи для нашого роду – коли пішли мамуни. Від цих звірів було дуже багато м’яса. Нам тоді довелося їсти навіть ось таких слимаків (показуючи на скам’янілого слимака). На мамунів хоч і важко було полювати, але потім довго можна було годуватись, і не боятись вмерти від голоду. Тільки, на жаль, одяг з їхньої шкіри зшити дуже важко. Проте цією шкірою дуже добре накривати свої халупки, вона ж товста і не продувається вітром. В такій халупці дуже затишно, бо щилин майже немає: шкіра ж велика.
А одяг шили з більш тонкої шкіри, наприклад, з шкіри бізона (показуючи) або вовнистого носорогу (показуючи). Підготувати шкіру для того, щоб зшити одяг не дуже й легко, діти. Хоч полювати на звірів набагато важче. Як ви думаєте, діти, хто в нас ходить на полювання – жінки чи чоловіки?…(дати час на відповідь). Так, на полювання ходять чоловіки, роблять для цього молоти-сокири, дротики та списи. В мене є наконечник списа – ось дивіться (показуючи). Я теж колись буду мисливцем. А з шкіри звірів шиють одяг жінки. Беруть скребочки (показуючи у вітрині, а потім дістаючи із сумки) – ось, бачите, в мене теж такий скребочок є. За їх допомогою зішкрібають м’ясо, сало. Потім, щоб шкіра була м’якенька, її заливають кисляком, він вбирає жир. Тепер її треба ось таким камінням (показуючи) – називається лощіло – пом’яти, чи як ще кажуть, лощити. І коли вже шкіра м’якенька, гладенька, тоді вже її розрізають, проколюють проколками (дістає із сумки проколку) і зшивають за допомогою шкіряних шнурочків, ось так як у мене – бачите? (показує свій одяг). Так ми й жили. Наші батьки ходили на полювання, наші матусі готували їжу, шили одяг і все було так добре. Але потім сталося страшне і, як всі тоді думали, невиправне.
Це було тоді, коли ми ще не вміли видобувати вогонь і треба було його дуже берегти. А якщо хто не зуміє зберегти вогонь, тому – страшна кара. І ось одного разу залишили мене стерегти вогонь, а я…, уявляєте, і зараз як згадаю, аж морозом обдає…, я заснув… я не знаю, як це сталося (закриває обличчя руками)… Я прокинувся, а навкруги темрява, вогонь згас… Я відразу зрозумів, що мене виженуть з племені. Матуся моя плакала, татусь плакав, але ніхто не просив за мене. Вибачити цього не можна. Такий закон… А я так жалкував, що мої родичі залишилися без вогню. Але потім я згадав, що мій дідусь – шаман, казав мені колись, що в мене незвичайна доля і я народився, щоб принести своєму племені незвичайні дари. І тоді я вирішив – хоч би що там було, але видобути вогонь. Я трохи поплакав, а потім трохи подумав і згадав, що коли потерти рукою об руку (а ну, потріть, дітки), то руки стають гарячі, так? А якщо потерти дерево о каміння, і терти довго, то може… Я взяв каміння, паличку і дуже довго тер, квапитися мені було вже нікуди… І врешті-решт паличка почала жевріти. І спалахнуло полум’я. Який я був радий за своїх батьків, за всіх своїх родичів, що вони не будуть замерзати, що зможуть приготувати собі їжу на вогні.
І я був радий за себе, бо я знав, що тепер мене не виженуть з племені і коли я назавжди засну, то мої родичі зроблять все, щоб я зміг народитися та продовжувати жити, як ось цей чоловік (показуючи на кістяк первісної людини). Бачите, як він лежить? Його навмисне так склали. Ви ж, мабуть, знаєте, що дитинка, яка знаходиться у животику матері і хоче народитися, саме у такому положенні. І всіх моїх родичів так складають, для того щоб вони народилися у потойбічному світі. Але я,мабуть, ніколи не помру, бо мій дідусь-шаман, казав, що коли я народився, то зірки йому сказали, що я безсмертний. Я живу вже тисячи років, померли і народилися багато поколінь моїх родичів, вже зовсім змінилося життя, а я все маленький хлопчик.
Але зате багато чому я навчився за ці століття. Я навчився полювати та відшукувати корисні коріння та ягоди. Минав час, і життя зовсім змінилося. І життя моїх родичів потроху перестало залежати від полювання. Вони стали орати землю та садити в землю зерно. Здогадайтесь, скільки було зерен у першому колоску? (показуючи колосок дітям). А… бачите, не можете здогадатися…А було в першому колоску лише одне зернятко, і їли ми ці зернятка сирими, а тільки потім вже навчилися їх підсмажувати. І треба було нам зберігати ці зернятка, які ми так обережно та старанно вирощували. І навчилися ми ліпити горщики – о-ось там, бачите (вказуючи на горщики у вітрині), стоять наші перші горщики, які ми зробили. Здогадайтеся, хто в нас ліпив горщики – жінки чи чоловіки? (почекати відповідь). Чоловіки займалися більш важкою працею, а горщики ліпили жінки. І хлопчиків іноді садовили ліпити горщики – знаєте, коли таке відбувалося? Якщо хлопчик не проходив посвячення у мисливці, не витримував випробувань (а це були тяжкі випробування), то його, щоб покарати, садовили поряд з жінками ліпити горщики. Йому сидіти поряд з жінками не дуже подобалося, то наступного разу він вже намагався пройти випро-бування.
У глиняному посуді можна було зберігати не тільки зерна. Коли ми приручили диких кіз, то в нас з’явилося молоко. Ми і молоко могли зберігати у цих горщиках. А воно таке смачне, я його так люблю. А ви молоко любите пити? Ми стільки століть їли коріння, гриби, дикі плоди та м’ясо, що коли в нас з’явилося молоко та кисляк, то ми були такі щасливі, що в нас є така смачна їжа. Особливо діти раділи.
Одного разу ми помітили, що інколи на нас нападають злі, ворожі духи: то зранку рибальська сітка заплутана, то горщики з зерном побиті, а то хвороба якась на весь рід може напасти. То й мій дідусь сказав, що все це роблять ворожі духи і довго міркував, як із ними боротися. Він довго десь блукав, робив якісь вогнища, збирав дерева, кістки, щось шепотів над ними. Мудрував і одного дня сказав нам, що дуже добре нас будуть оберігати зуби тварин, особливо оленя. Тоді в наших краях ще жили олені і ми вважали Небесну Олениху нашою Матір’ю та заступницею. Навіть на небі ми бачили сузір’я Великої Оленихи. Сусідні племена поклонялися Небесному Кабану (переходячи на шепіт). Ми навіть бачили кам’яне зображення цього Кабана у лісі (повертаючись до кам’яного зображення кабана і роздивляючись його). А біля цього кам’яного кабана чаклував їхній шаман і просив своєму племені допомоги та заступництва. А наше плем’я все ж таки вірило та звер-талося до Небесної Оленихи. І саме зуби оленя, сказав мій дідусь, зможуть нас захистити (вказуючи на амулети у вітрині). І справді, коли ми зробили собі амулети та стали звертатися до Великої Оленихи, то все в нашому роді налагодилося, всі нещастя від нас пішли і я ніколи з того часу більше не розстаюся з цим амулетом (вказуючи на амулет на шиї). А ще амулет мені додав міцності в руці, вірності та влучності у пострілі, та взагалі вдачі у полюванні. А вдача у полюванні мені дуже потрібна, бо ми хоч і навчилися вирощувати зерна, проте, дуже часто полювали – ось, бачите (показуючи у вітрині), які в той час мої родичі вже вміли робити наконечники на стріли. Та ми й сокири, і молотки вже навчилися добре шліфувати – бачите, сліди від шліфування на цій скелі (показючи на вітрину). Уявляєте, як багато треба було працювати, щоб відшліфувати таку сокиру, скільки треба терпіння, часу, зусилль.
А ще ми дуже багато риби ловили в ті часи, та й багато її було в річках – окуні, ліні, щуки, а соми ж, соми… – у чоловічий зріст. (Підходячи до макету) Дивіться, дивіться, діти, які маленькі наші халупки, човник, а риби, риби, бачите, скільки – все точнісінько таке, як було в нас. (Повертаючись до човна-довбанки). А ось і справжній наш човник. Я у такому теж рибалив. Треба бути дуже сильним, дуже мужнім, дуже спритним, таким, як я, щоб не перевернутися у цьому човнику, бо течія в річках дуже велика, особливо навесні, б’є об пороги, об каміння. Дуже складно сплавлятися і небезпечно. Тому ми свої човни і робили із суцільного дерева, щоб міцнішими були і щоб не розтрощило їх об каміння. По річках ми вміли пересуватись, а по суші тільки ногами ходили. Але ви ж знаєте, що ногами далеко не підеш. Правда, коли ми приручили різних тварин, то приручили і коня. Але на коні могла сидіти тільки одна людина, а нам треба було пересуватись усім племенем, відшукуючи собі кращі земля, щоб вони нам родили багато зерна. Нам було так важко тягнути усі свої речі, маленьких діточок, але це ще було нічого. Тільки раптом, у дорозі захворів мій старенький дідусь. Він не міг йти, не міг сидіти на коні. Я б поніс його, але він був дуже важкий, в мене не вистачало сил. А плем’я не могло зупинятися у дорозі. Залишалося тільки покинути його, прирікая на смерть. Я не міг цього пережити. Коли прийшла остання ніч перед тим, як покинути його напризволяще, я при-сягнувся, що придумаю, як його врятувати. І я всю ніч не спав і придумав – а відгадайте що? (підходячи до колеса) – я придумав повозку з колесами. Я придумав і зробив саме це колесо – бачите? (вказуючи). І я поклав на цю повозку свого дідуся і повіз його, не залишив у лісі. З того часу мої родичі почали користуватися колесом. І сусідні племена побачили в нас колеса і теж почали їх виготовляти. А в вас зараз використовують колеса?.. (послухати відповіді). Ой, як цікаво…Бачите, який я молодець, як я здорово все придумав. Так ось коли ми переїхали на нове місце, знайшли гарні, плодородні землі, багато доброї землі, то нам треба було багато працювати, щоб обробити ці землі. Із старими, кам’яними мотиками нам було дуже важко. То ми і придумали іншу мотику (вказуючи на експонати). Вона вже не кам’яна, а зроблена з рогів тварини. Вона і міцна, і легка, і краще землю обробляє. Придумали ми і серп – це такий закруглений ніж, за допомогою якого зрізували колоски із зерном. Зараз я можу тільки частинку серпа вам показати (показуючи), бо дуже багато тисячоліть пройшло з того часу і мало чого зберіглося у цілості. А ці пластини (показуючи) зберіглися дуже добре, і знаєте чому? Тому що ми їх самі заховали. Ви, мабуть, здивуєтеся, для чого так довго обробляти, так важко працювати, і після цього заховати. Так, це може виявитися дивним. Нам дуже важко було робити ці знаряддя. Саме тому ми вірили, якщо віддати у жертву свої знаряддя духам – заховати іх – то духи потім допоможуть зробити набагато більше знарядь, і будуть вони набагато краще. Я чув, що в вас розказують про одного хлопчика, в нього дуже чудернацьке ім’я, я його навіть не запам’ятав, який посадив гроші – що це таке, я навіть і не знаю, але, мабуть щось дуже цінне. Посадив для того, щоб виросло дерево, на якому набагато більше було б цих грошей. Чули про такого хлопчика?.. (почекати відповіді) Так, точно, і я згадав – звали його Буратино. Ось і ми віддавали свої знаряддя духам і очикували від них допомоги.
На новій землі нам жилося набагато краще, бо духи до нас були милостиві, їжи було більше, і дітей в нас стало більше. Для годування немовлят ми навчилися робити горщики з носиком (вказати). Та і взагалі посуд в нас ставав дедалі кращий. Ось, подивіться (вказати), які гарні, маленькі горщики.
А тепер подивіться на це червоне каміння (вказати) – воно називається вохра. Це каміння утворюється природою, воно дуже м’яке і його дуже часто використовували для мандрування у потойбічний світ. Червоний колір – це колір крові, тобто життя. Людина вирушала із цього життя в інше життя, інший світ. Тому померлого рясно посипали вохрою. А ще часто цією вохрою наносили малюнок на поховальні споруди. Подивіться (вказуючи на поховальний ящик) – бачите малюнок? Це – магічні знаки. Я знаю – в вас теж є магічні знаки, я вже дещо в вашому часі встиг взнати, ви їх літерами називаєте. А ви такі всі незвичайні люди – ви ці знаки-букви розумієте, що кожна з них означає, так? А в нас таємницю наших знаків знали тільки шамани і передавали один одному. Я теж знаю таємницю знаків, бо мені дідусь передав ці знання. Я не можу вам розказати, що кожен з них означає, бо дідусь мені заборонив це робити. Але ви можете знати, що ці знаки допомагають людині, яка зібралася в інший світ і знаходилася ось тут, в цій споруді, здійснити таку мандрівку.
З часом ми накопичували все більше знаннь про світ, про трави, дерева, тварин. Ми вже навіть навчилися користуватися вугіллям замість дерев. Але одного разу, коли ми палили вугілля, тобто ми так думали, що це вугілля, то раптом побачили, як великий шматок такого вугілля страшенно затріщав і розлився у вогнищі. Ми перелякалися, бо ж думали, що це духи ворожі на нас напали, почали заливати полум’я. А коли переляк пройшов, то ми побачили серед багаття щось незвичайне і цікаве. Воно було тверде, мов каміння і тонке, як лист. Ним можно було різати дерево і шкіру. Це був метал. Ось, подивіться, що ми з часом навчилися виплавляти (вказуючи на лобойківський клад). Ми навчилися виплавляти і побутові сокири (вказуючи), і бойові сокири (вказуючи), і серпи (вказуючи), наконечники списів (вказуючи), і рибальські крючки (вказуючи) – і великі, і трохи меньші. І навіть гудзики також виплавляли з бронзи (вказуючи), тільки обернули золотою фольгою. Плавили ми мідь та бронзу. Такі знаряддя були, звичайно, кращі, ніж кам’яні, проте вони не дуже міцні, вони і гнулися, і ламалися. Ми шукали більш міцний метал. Але хмари над нами ставали дедалі густішими. З’являлося все більше ворожих загонів, жити тут ставало все небезпечніше, і наш народ вирішив піти звідси шукати безпечних місць. А я вже не схотів покидати свою рідну землю і вирішив залишитись тут і побачити, що буде далі відбуватися на цій землі. Та й могила мого дідуся – найдорожчої для мене людини – була саме тут. Мій народ пішов шукати кращої долі, а я залишився. Але про те, що я бачив далі, я вам розкажу під час нашої наступної зустрічі. Ви ж прийдете ще до мене?.. А зараз я дуже кваплюся, дорогі дітки, то ж – до побачення. Приходьте, я буду чекати на вас.
Автор: Івлева С.В. – с.н.с. ДІМ
Джерело: Музей і відвідувач: методичні розробки, сценарії, концепції. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. – 148 с.
