Сучасний ритм життя, колосальний у порівнянні з іншими періодами потік різноманітної інформації, бурхливі соціальні процеси, що відбуваються у суспільстві спонукають сьогодні музейників розвивати крім основного напрямку розвитку музейної експозиції «в часі», який умовно називаємо «по вертикалі», й інший, умовно названий «по горизонталі». В першу чергу, це стосується експозицій, присвячених сучасному періоду розвитку історії і культури. Рівень наукових досліджень теми ще не дає цілісного, закінченого уявлення про неї тому будь-яка музейна експозиція, присвячена сучасності стає експериментальною, вимагає новаторського підходу, використання найпрогресивніших напрямків досліджень, новацій в інтерпретації експозиційної теми.
У січні-лютому 2008 року у музеї «Літературне Придніпров’я» була проекспонована виставка «Свобода бути і свобода говорить». Головним її завданням стало дослідити засобами музейної експозиції одне із найцікавіших питань в історії сучасної літератури і культури Придніпров’я: питання про діяльність у місті в 1960-1980-х рр. громади опозиційно налаштованої української інтелігенції, яка протягом трьох десятиліть збиралася навколо родини Олександра і Олени Кузьменків.
Їх будинок по вулиці Армійській, 20 був добре відомим як у нашому місті так і далеко за його межами. З цього будинку вийшов практично весь правозахисний рух Дніпропетровщини.
Хоча історія дисидентського руху на Дніпропетровщині сьогодні залишається малодослідженою темою, історики стверджують, що поряд з Києвом, Львовом, Одесою своєрідним центром інакомислення в Україні у 1960-80 рр. був і Дніпропетровськ. Місто, яке відігравало провідну роль у промислово-індустріальному розвитку усієї супердержави – Радянського Союзу. Місто, яке майже три десятиліття було закрите для відвідування іноземними громадянами і для доступу свіжого повітря, інформації ззовні. Місто, яке у 1960-80-х роках стане кузнею вищих керівних кадрів для всієї країни, з приводу чого в 1970-і роки стали популярними два жарти: мовляв, «колись була допетровська епоха, потім петровська, а зараз дніпропетровська», а ще «Дніпропетровськ – місто чавуну, сталі і членів Політбюро ЦК КПРС». Будь-який прояв інакомислення в такому місті здавалося був неможливим.
Громада, яка збиралася у Кузьменків була найчисленнішою. Господарі будинку – Олександр Олексійович та Олена Федорівна Кузьменки притягували людей як магніт.
Тут бували вчені і робітники, лікарі і вчителі, інженери і поети. Сюди приходили студенти з різних вузів, односельці Олександра Кузьменка з Лоц-Кам’янки, завертали сюди приїжджі з Миколаєва, Запоріжжя, Києва, Львова.
Тут бували ті, хто відкрито, письмово або усно, критикував офіційну ідеологію та політику і пройшов крізь різного роду переслідування, як учитель Микола Береславський, і ті, хто просто симпатизував їхнім ідеям. Бували й ті хто виготовляв, переховував та поширював поза-цензурну літературу, так званий «самвидав». В хаті на Армійській можна було взяти для ознайомлення, представлені на виставці, «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» І. Дзюби, статтю М. Брайчевського «Возз‘єднання чи приєднання?», статті Є. Сверстюка, позацензурні поезії В. Стуса, В. Симоненка і М. Холодного, різного роду протести і звернення, як, то «Відкритий лист української інтелігенції з приводу організації міжнародного віншування Т.Г. Шевченка», інформації про переслідування та умови утримання політв‘язнів у таборах, редагований В. Чорново-лом позацензурний журнал «Український вісник», твори російського самвидаву, що поширювались в Україні, діаспорні видання, – все це було частиною непідконтрольного владі літературного і мистецького процесу 1960-1980-х рр., а ще способом непідконтрольного поширення на Дніпропетровщині ідей та інформації про Україну.
Усе чесне й непокірне неодмінно прагнуло побувати у цій господі, що упродовж десятиліть була озоном для творчої інтелігенції. Тут ділилися новинами, а то й просто збиралися на свята, співали народних пісень.
В хаті на Армійській, за традицією, святкували і всі шевченківські роковини. В цій родині до нього палало святе ставлення. Не зважаючи на те, що Олександр Кузьменко не мав вищої освіти, про творчість Т.Г. Шевченка на рівних вів розмову й з професором. А колекція шевченкіани О. Кузьменка, одна з найкращих у місті, нараховувала понад сто тисяч предметів та книг.
Щороку родина плела оригінальний вінок, який покладався до пам’ятника Т. Шевченку на Монастирському острові, навіть у роки, коли до нього доводилося проходити крізь міліцейські кордони. На виставці були представлені унікальні фото такого «забороненого» покладання квітів до пам’ятника Кобзаря, а ще численних поїздок на місце загибелі князя Святослава у Волоському, на могилу Івана Сірка у Капулівці, до Новомосковського козацького храму, до рештків Кодацької фортеці. Більшість з цих поїздок в документах КДБ будуть піднесені ледь не до рівня «контрреволюційних вилазок», … стануть тими мішенями, на які повинна бути спрямована «боротьба з ідеологічними диверсіями» [3, с. 164-166].
Виставка була проекспонована в рамках ювілею Василя Стуса, постать якого, за словами Євгена Сверстюка, вирізняється в світовій культурі своїм неповторним профілем, профілем «морального максималізму в боротьбі за людську гідність і свої ідеали».
Членів кузьменківської громади, людей з різними особистими світоглядними та ідейними позиціями – від «радикально» правих до людей з соціалістичними орієнтаціями, як раз і об’єднує між собою ота «спрага» справедливості й боротьби за людську гідність. Не випадково вірші Миколи Холодного «Сьогодні у церкві коні…», «Дядько має заводи, й фабрики», «Собаки», «Достроково», які мали неабиякий резонанс у ті часи, стають маніфестом учасників громади.
Дисидентський рух хоча й містив політичний складник, але його підґрунтям був Рух інтелектуально – культурний. Тому акцент в експозиції зроблено на творчості поетів і письменників, які в більшості своїй відносяться до літератури «дисидентського андеграунду» – так у підручниках із новітньої літератури називають тих митців, які після розколу руху «шестидесятників» у середині 1960-х рр. відійшли в опозицію, зазнали переслідувань, політичного і морального терору, пройшли через різного роду випробування. Творчість цих митців, беручи до уваги стилістичні особливості та зміст їх творів, не вкладалася в приписи соціалістичного реалізму. В більшості своїй вона кваліфікувалася як ідейно ворожа і, зрозуміло, не мала приступу до видавництв.
Представлені в експозиції літературно-мистецькі твори були відібрані таким чином, що відобразили найцікавіші тенденції «андеграундної» літератури 1960-1970-х рр.:
а) Традиційний стиль, але змістовна спрямованість на пробудження громадянської та національної свідомості, як у поемному циклі Михайла Чхана «Чорний шлях», де з великою художньою силою розкрито всі етапи поневолення України, наруги над її духом і мовою, де в образі різних орд показано найрізноманітніші сили утиску: від татаро-монгольської навали (Чорна Орда) – через петровсько-катерининське зросійщення й покріпачення українського народу силою царського можновладдя – аж до фашистської чуми і далі – до найстрашнішої Сірої Орди, названої в Чхана міщанством;
б) Екзистенціалізм. Наголос на цінності внутрішнього духовного світу особистості, сприйманні цього світу як «мого світу», з драматичним переживанням долі України у цьому світі, як у віршах Івана Сокульського;
в) Архетипічний символізм. Спроба інтуїтивно-символічного «висвічення» архетипів, які утворюють підтекст української культурної самобутності, як у Раїси Лиші. Художній світ поезій якої проникливо глибокий, бо увібрав у себе віковічну духовність Приорільського краю, та авангардний за формою, що прориває провінційне уявлення про поезію та орієнтує її на світові зразки, містить у собі таємницю;
г) Модернізм, не в його вузькому, а в широкому значенні, як спробу оновити чи осучаснити літературно-мистецьку творчість (зорова поезія М. Сарми-Соколовського;
д) Мотиви абсурду найбільш виразно представлені у творчості Юрія Вівташа.
Поети і письменники, про яких розповідала виставка, такі як Микола Кучер, Іван Сокульський, Олесь Завгородній, Григорій Маловик, Гаврило Прокопенко, Володимир Сіренко, Микола Сарма-Соколовський, Любов Голота, Семен Данилейко, Михайло Чхан, Володимир Заремба, Раїса Лиша, Віктор Савченко, були частими гостями «світлиці на Армійській». Для автора виставки стало надзвичайно важливим «персоналізувати» – розглянути кожного окремо, не в дусі традиційного портретування, а проаналізувати творчу еволюцію кожного. Тож, обираючи принцип подачі матеріалу, важливим стало осягнення шляху, біографії письменників через творчість, а не навпаки, як це часто буває при аналізі життєвого дискурсу таких людей, коли їх героїчна біографія стоїть на заваді розуміння творчості, коли за літературним словом частіше шукаємо і знаходимо образ мужності і непохитності, забуваючи про загальнолюдські ідеали і цінності, які притаманні їх творчості.
Тому центральним експонатом кожного експозиційного комплексу став рукопис твору: у Сокульського – це вірш «Воли», з якого почався хресний шлях поета, у Маловика новела «Безсмертники Дмитрового сну», у В. Сіренка – вірш «Стена», у якому пізнав себе перший секретар дніпропетровського обкому О.Ф. Ватченко. На нараді ідеологічних працівників у Дніпропетровську, поезії Сіренка були названі антирадянськими, в яких автор «неправильно истолковывает решения партии и правительства, отмечая недостатки у отдельных людей, приписывает их, как качества всех советских руководителей» [7, с. 119-125].
Як відомо, для літературної експозиції головним експонатом є літературний текст. Але коли йдеться про закрите, підцензурне суспільство, в якому відстежується щонайменший відступ від «генеральної лінії» і, навіть, окремі слова оголошуються націоналістичними, як бачимо з представлених в експозиції протоколів обшуків, то важливою проблемою для дослідника стає первісний, авторський і відредагований, «дозволений» текст. Тому до текстів в експозиції даної виставки, окрім рукописів оригінальних творів, відносимо і, згадуваний вище, самвидав, і листи та звернення до вищих інстанцій – пошук висловлення думки в умовах її заборони.
Кожен окремий текст в експозиції здатен був представити не тільки особистість, а й подію чи епоху, що визначалося змістовним наповненням самого музейного предмета. Таким чином реалізовувався той рівень історичного узагальнення, який притаманний тільки музейній експозиції: коли за допомогою конкретно-предметної частини експозиції (речі, документи) створюється уявлення про загальне – історичні процеси і закономірності через часткове – подію, явище, факти, персоналії.
Як зазначалося вище, час, про який говорилося в експозиції виставки поки що складний для визначення оцінок, адже він ще не відійшов в історичну далину, для багатьох учасників тих подій досі не «відболів» і внутрішньо не вичерпався. То ж при створенні експозиції, присвяченої сучасності, на перше місце вийшло питання консолідації зусиль науковця і суб’єктів показу, без чого експозиція не стала б єдиним, цілісним, поліфункціональним художньо-науковим твором.
Та й подача подібної проблемної теми потребувала комплексного підходу, синтезу традиційних і найновіших методів подачі матеріалу. Тому відкриття виставки відбувалося не у вигляді музейної екскурсії, а у вигляді круглого столу, на якому були присутні безпосередні учасники подій, а також вчені – історики і філологи, краєзнавці, журналісти. Це дозволило подати виставку і саму тему як сторінку «живої», ще не написаної історії. Усне слово, а ці письменники завжди відзначалися усвідомленою прихильністю до нього, стало «само текстом», а значить предметом дослідження для вчених.
Бібліографічні посилання
- Завгородній О. «Ота оселя в ріднім краї…». Машинопис. 2008. // Архів музею «Літературне Придніпров’я».
- Зборовська Н. Шістдесятники // «Слово і час». – 1999. – № 1. – С. 74-80.
- Інформація Управління КДБ при Раді Міністрів УРСР першому секретареві Дніпропетровського обкому КПУ О.Ф. Ватченку про профілактування членів «Клубу творчої молоді». 1968, 5 липня. // Тронько П.Т., Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. Тернистим шляхом до храму. – К., 1999. – С. 164-166.
- Лісовий В. Дисидентський рух: дослідження. 17.07.2007 // Музей дисидентського руху. http://www.khpg.org/archive/index.php?r=o
- Майстровська М. Музейная экспозиция: тенденции развития // Музейная экспозиция: сборник научных трудов. – М., 1997.
- Репресії на Дніпропетровщині //Український вісник. Вип. I-II. Січень 1970 – травень 1970. – Париж-Балтимор: Українське видавництво Смолоскип ім. В. Симоненка, 1971. – С. 37-39, 129-133.
- Світлиця на Армійській // Сіренко В. І. Велика зона злочинного режиму: Про переслідування та репресії українських інакодумців у 70-80-х роках минулого століття. – Д., 2005. –С. 119-125.
- Хроніка. Дніпропетровськ // Український вісник. Вип. III. Жовтень 1970. – Балтимор-Вінніпег: Українське видавництво Смолоскип ім. В. Симоненка, 1971. – С. 68-69.
Автор: Мартинова С.М. – с.н.с. ДІМ
Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснуван¬ня Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворннцького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.
