Ідея використання екскурсій у викладанні гуманітарних предметів не нова, але перевірена часом і підтверджена досвідом викладачів нашої кафедри, які постійно користуються матеріалами краєзнавчого, археологічного, художнього та інших музеїв міста. Активне творче і наукове життя репресованого у сталінські часи і відродженого три роки тому музею «Степова Україна» спонукає до ближчого знайомства з його експозицією та науковим доробком його співробітників.
У музеї зібрані матеріали, що розповідають про традиційну культуру народів, які населяли у ХІХ столітті сучасну територію Одещини як частини Степової України, а також Катеринославщину, Херсонщину, Бессарабію, Крим та Кубань, Поділля та Полісся. Серед них українці, росіяни, євреї, молдовани, гагаузи, болгари, греки, німці тощо.
Нижче наведено приклади використання експозиції та потенціалу музею «Степова Україна» для допомоги у викладанні курсів історії України, історичного краєзнавства та українознавства.
Ініціатором створення етнографічного музею та його директором був професор Р.М. Волков (1885-1959) – етнограф, викладач, ректор Одеського інституту народної освіти, голова етнографо-діалектологічної секції Одеської комісії краєзнавства при ВУАН. Відкриття музею було присвячене 10-річчю встановлення радянської влади в Україні, хоч підготовчі роботи тривали з 1924р. У фондах налічувалося 2 тисячі одиниць зберігання, серед них колекції килимів, рушників, кераміки, писанок, а також картини, документи, креслення, фотографії тощо.
Показово, що в далеких 1920-х роках співробітники краєзнавчої комісії залучали студентів до етнографічної роботи, також при музеї існували курси для вчителів. Сьогодні цю практику можна продовжити. «Сполучення енциклопедичних знань та практичного досвіду патріотів одеської науки з діяльною зацікавленістю молодих носіїв народної традиції стало характерною ознакою цього етапу вивчення краю» [2].
На жаль у 1930 році внаслідок боротьби з «обмеженим націоналізмом» було ліквідовано Одеську комісію краєзнавства, а у 1931 році перестав існувати музей. У статті «За музеї, проти живих експонатів у них» колектив музею було звинувачено у продовженні «поганих традицій минулого народництва, етнографічності, аполітичності, ідеологічній безхребетності» [9]. Трагічною була подальша доля людей, експонатів, а також наукових досліджень, причетних до Степової України: вчені були репресовані, експонати розпорошені, дослідження припинені майже на 50 років.
Історія музею та біографії його творців перегукуються з проблемами, що розглядаються в курсі історії України радянської доби. Студенти на конкретних подіях і конкретних постатях можуть краще зрозуміти ситуацію та наслідки тоталітарних часів.
Після тривалої перерви завдяки дослідницькій роботі вчених, творчій праці музейних працівників та активній діяльності просвітян 27 квітня 2006 року «Степову Україну» як відділ Одеського обласного історико-краєзнавчого було знову відкрито. Етнографічні експедиції 2000-2005 років значно збільшили фонди музею.
На думку розробників концепції музею стара назва «вдало поєднує історико-географічну та культурну специфіку нашого краю та його державну належність, позитивно сприймається багатонаціональною інтелектуальною елітою Одещини та українськими патріотами Причорномор’я» [2]. Створений у короткий термін новий музей зберігає та розвиває традиції свого попередника. Отже, сьогодні він може бути центром інтелектуальних та патріотичних сил, як колись у 1920-х рр.
Відвідування експозиції, виставок, семінарів та інших заходів на базі музею може стати головним напрямком співпраці кафедри і музею.
Наприклад, 2009 рік виявився двічі ювілейним для згадки про гетьмана І.С. Мазепу (1639-1709). З цієї нагоди була створена виставка «Герой на зламі епох». Причорноморський регіон безпосередньо пов’язаний з останніми місяцями діяльності гетьмана. Свідоцтва про нього почали збирати ще за часів Одеського товариства історії та старожитностей у ХІХ ст.
Співробітники музею підібрали надзвичайно цікаві експонати, серед яких унікальні запорозькі ікони та подорожня ікона з зображенням І.Мазепи; його живописні та графічні портрети відомих і невідомих художників; зображення його матері Марини та коханої Мотрі; малюнок під назвою «Мазепа серед своїх добрих справ»; ілюстрація художника М. Ждахи до вірша-пісні І. Мазепи «Ой, біда чайці-небозі»; раритетні видання ХІХ-ХХ ст., реліквії козацької доби тощо.
Студенти на семінарські заняття постійно готують повідомлення під загальною назвою «Історичний календар» з метою глибшого розуміння історичних постатей і подій. Подібною є мета цієї виставки – формування об’єктивного ставлення до яскравої постаті І.С. Мазепи, з’ясування значення національної культурної спадщини для встановлення історичної справедливості, розуміння вітчизняної історії, поваги до національних традицій державотворення.
У вступній лекції до курсу історії України є сюжет, який стосується історичних джерел, що несуть інформацію про минуле і стають основою історичного знання. Експозиція музею дозволяє на конкретних прикладах показати різні види джерел та їх цінність як свідків історії та слідів давнини. Цей той випадок, коли краще один раз побачити, ніж сто раз почути. Робота, яка полягає у виборі та описанні матеріальних, усних, письмових, зображальних джерел, може бути наступним напрямком співпраці.
У музеї безліч матеріальних джерел. Серед них є колекція кераміки, збирання якої почалося ще в середині 1920-х рр. Вона складається з виробів декоративно-прикладного характеру (іграшки), будівельної кераміки (черепиця) та керамічних предметів декоративно-ужиткового характеру (миски, дзбани, глечики тощо) [3].
Корисно буде студентам будівельної академії дізнатися про будівельну кераміку, представлену в експозиції черепицею. Широке розповсюдження черепичного покриття було притаманно для півдня України. Виробництво черепиці в нашому регіоні почало розвиватися з кінця ХІХ ст. В експозиції поряд зі станком для виготовлення черепиці виставлені зразки черепиць різних заводів та марок.
Найбільша частина збірки кераміки – предмети ужиткового призначення (посуд). Висока вартість палива для печей була серйозною перешкодою для розвитку гончарного виробництва в південних районах і вигідніше було завозити вироби з інших місць України. Привезений посуд використовувався як святковий і зберігався у миснику – спеціальній відкритій шафі для посуду.
В експозиції музею представлено керамічний посуд не тільки з Півдня України, але й з різних гончарних осередків України з усією розмаїттю малюнків та технік. Гончарство – дуже давнє ремесло, розвинуте серед різних народів. Основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів – гончарне коло, яке також представлене в експозиції [3].
Отже, все почуте про будівельну та побутову кераміку слід взяти до відома, може навіть у когось із студентів з’явиться бажання виконати невеличку дослідницьку роботу з історії розвитку цих виробництв.
Яскравим прикладом зображальних джерел серед багатьох інших є комплект листівок-ілюстрацій до українських народних пісень відомого графіка, майстра акварельних мініатюр і рисунків, нащадка «задунайських запорожців» одеського художника – члена Товариства художників ім. Костанді Амвросія Ждахи (1855-1927). Історико-етнографічна тематика була головним напрямком його творчості. Довгі роки самотужки він вивчав побутові обряди селян та їхню культуру на Херсонщині, в тому числі змальовував багато різноманітних орнаментів.
Свою працю над ілюстраціями до українських народних пісень, що почалася з замовлення М. Лисенка, він розпочав у 1893 році. Художник вдало поєднав у композиції малюнок з нотами, початковими словами кожної використаної ним пісні та українським народним орнаментом. На новорічне свято 1911 року в Києві через видавництво «Час» у вигляді кольорових поштових листівок роботи А.Ждахи з’явилися у продажу, як бачимо більш ніж 16 років царський уряд забороняв їх друкувати» [5].
Варто зупинитися на листівці, яку було згадано вище у зв’язку з виставкою, присвяченою гетьману І. Мазепі. Пісня «Ой, біда, біда чайці-небозі…», автором якої він вважаться, була взята А. Ждахою для ілюстрації.
Художник зобразив стоячого на горбочку із піднятою булавою у правій руці Б. Хмельницького. Перед ним мати, впавши на коліна, тулить до себе маленького хлопчика. Ноти до цієї мелодії намальовано на нижньому полі картки. Як у багатьох козацьких піснях, так і в цій яскраво виявляються патріотичні почуття народу. Їх герой усвідомлює, що він оборонець рідної землі та рідної України.
У цих акварельних малюнках майстрові вдалося передати і козацьку славу, і дух української народної пісні, її глибокий ліризм і національну своєрідність, що живиться соками чорнозему, подихом історії та життям українського народу [5]. Темою студентської дослідницької роботи може стати кожна листівка, описана і проаналізована подібним чином.
Наступний вид джерел – усні. Можна взяти за приклад легенди та перекази різних народів, зокрема про їх походження, переселення або назву.
На берегах Дунаю живуть нащадки колишніх старообрядців («липован»), що тікали після проведення релігійної реформи від переслідування разом з сім’ями та заснували свої поселення на колишніх турецьких землях Подунав’я. Етнонім, що зберігся упродовж двох століть, вимагав від його носіїв постійного усвідомлення того, з чим пов’язана така самобутня назва.
Існують декілька народних варіантів пояснення назви «липовани». Перший варіант – від липових ікон: «При Петре I во время гонения на старообрядцев последние носили маленькие иконки на груди (вместе с нательным крестом), написанные на липовых дощечках. По этим иконкам старообрядцы узнавали друг друга» – записано зі слів Анфіма Пав-лова, 1930 р.н., росіянина, c. При-морське Кілійського району Одеської області.
Другий варіант – від липових лісів. Записано зі слів Чигиної Прасковії Радіонівни, 1930 р.н., росіянки, c. Стара Некрасівка Ізмаїльського району Одеської області: «Прадеды утекли от Петра у липы, штобы царь им бороды не отрезал. Когда Суворов воевал, пришел и говорит: «Идем! Ничего вам не сделают. Они пошли и завоевали Измаил. Да и заселили Старую Некрасовку, Новую, Муравлевку, Вилково… Тучков тода был, землю им давал».
Третій варіант пов’язаний з легендою про Ісуса, який у липі ховався: «Исус от чертей (вариант – жидов) в липе ховался. Отсюдова и пошли липоване. Мы как Исус от них в липе ховались». Записано зі слів Сєрової Феодосії Василівни, 1936 р.н., росіянки, там само.
Є і такі специфічні пояснення: «Некрасовцы и липоване – одно и тоже. Они при царе Петре бежали на Волгу, а потом сюда. Царь стриг им бороды, а те считали, что мужчина без бороды – все одно, что женщины. А липоване из-за того, что местные жители ходили в липовых башмаках или лаптях». Записано зі слів Хрустальової Матрьони, 1930 р.н., росіянки, там само [8, с. 96-98].
Від усних джерел переходимо до письмових. Це літописи, хроніки, грамоти, спогади, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо.
З огляду на предмет обговорення видається доцільним навести такий приклад – наукову статтю О.А. Бачинської «Взаємовпливи в культурі та побуті українців та представників інших національностей Придунайських земель (XVIII-ХХ ст.)».
«У процесі заселення й економічного освоєння території Придунайських земель у XVIII — початку ХХ ст. українці вступали в щільні контакти з місцевим i стороннім населенням. Вони передавали свої власні традиції i водночас засвоювали звичаї інших народів. Відбувалося це через різні сфери життя: шлюби, освіту, матеріальну i духовну культури, побут» [1]. Так починається дослідження, яке, до речі, можна дати групі студентів для підготовки повідомлень на студентську конференцію.
Одна з доповідей обов’язково повинна стосуватися особливостей українського житла. Знаходимо у статті: «Характерні елементи українського житлобудування, які принесли українці з різних земель, можна простежити за матеріалами сучасних етнографічних експедицій в села, де вони постійно проживали і проживають: Галілешти (Десантне), Кислиця, Нерушаї, Гасан Аспага (Першо-травневе), Карамахмет (Шевченкове) та інші» [1].
За національним складом населення Одеської області суттєво відрізняється від інших регіонів України. Тут мешкають представники понад 133 національностей та народностей, особи некорінної національності становлять понад 45% населення області. При переважанні українського населення (54,6%) в області проживають росіяни (27,4%), болгари (6,3%), молдовани (5,5%), євреї (2,6%), гагаузи (1,0%), білоруси (0,8%), поляки (0,2%), вірмени (0,2%), цигани (0,15%), татари (0,14%), німці (0,13%), албанці (0,07%), чехи, греки тощо [7, с. 5-10, с. 222-236].
Знайомство з історією заселення краю різними народами – це наступний напрямок спільної роботи. Хочеться навести для прикладу народ, що є особливістю сучасного національного складу Одещини у порівнянні з іншими областями України. Ґаґаузи – самобутній тюркомовний християнський православний етнос, походження якого є досі предметом дискусій. Вчені вважають їх нащадками кочових племен узів, печенігів, половців та ін. Більшість гагаузів проживають на території Молдови в автономній республіці Гагаузія (Гагауз-Єри) зі столицею у м. Камрат, де їх налічується 153,5 тис. чол. У невеликій кількості вони живуть також у Болгарії та Румунії.
За даними всеукраїнського перепису населення 2001 р. в Україні ця етнічна група налічує 31,9 тис. чол., переважна більшість з них проживає в Буджаку Одеської області (Болградський та Ренійський райони). Понад 70% гагаузів вважають рідною гагаузьку мову, знають російську (18%) та українську (3%) мови. У 1957 р. створено гагаузьку писемність на основі кирилиці, але молдавські гагаузи перейшли на латинську абетку.
До переселення у Причорноморський та Буджацький степи вони перебували на території Болгарії, лише у 1854 році їх було виокремлено в самостійну етнічну спільноту.
Наприкінці XVIII-ХІХ ст. гагаузи разом з іншими балканськими народами переходять на територію Молдови та України двома хвилями: перша – перед російсько-турецькою війною 1806-1812 рр., а друга – після війни [4].
Принагідно слід зазначити, що після з’ясування історії переселення народів, просяться наступні теми для спільного відпрацьовування, а саме: 1) знайомство з традиційною культурою різних етносів нашого краю під час оглядової екскурсії та 2) написання повідомлень про найбільші етнічні групи Одещини, з’ясування проблеми збереження етнічної традиційної культури сучасними представниками етносів.
Отже, продовжимо приклад тих же гагаузів. У наш час традиційна культура гагаузів зберігає свої етнічні особливості і визначає їх самобутність як окремого народу. Хоча зараз XXІ століття, старі гагаузи ще й досі промовляють ці слова: «Канавар урун» – «клянусь іменем вовка, і хай він покарає, якщо кажу неправду». Ця клятва у гагаузького народу була однією з найсерйозніших, тому «іменем вовка» просто так не розкидалися. Гагаузи, колишні скотарі-кочовики, свято вірили, що вовк чує та розуміє мову людську і вгадує невисловлені думки.
Поклоніння вовкам і досі збереглося у культурі гагаузького народу. «Вовчі свята» розпочинаються приблизно 11 листопада. Етнографи вважають, що це пов’язано з періодом похолодання, коли вовки в очікуванні легкої поживи «підселялися» ближче до людей, де завжди є чим поживитися. Тому люди, щоб вберегти свої стада й отари, догоджали вовкам. У «вовчий» час жінкам не можна в’язати, ткати, вишивати. На всі види роботи з вовною – табу. Також забороняється у цей час брати до рук гострі предмети. Потрібно слідкувати, аби хтось не одягнув в’язаний светр чи шкарпетки. Вважається, якщо одягнеш вовняну річ під час вовчих свят, бути біді [6].
Нажаль, рамки статті не дозволяють зупинитися на всіх намічених нами напрямках співпраці, що може бути темою для методичної розробки.
Так, окремого дослідження заслуговує історія музею, створеного на кафедрі силами студентів ОДАБА під керівництвом доцента Л.П. Латишевої, де зібрано етнографічні матеріали (знаряддя праці, предмети побуту, посуд, одяг) з різних областей України, в тому числі Одещини. Консультації співробітників музею по збиранню етнографічного матеріалу та роботі кафедрального музею для студентів і викладачів були б для нас дуже корисними.
Поза увагою залишилася ще одна цікава тема – діяльність культурних національних товариств, які взяли на себе відповідальність за збереження самобутності своїх діаспор в України, підтримку зв’язку з історичними Батьківщинами, відродження традицій і розвиток рідної мови.
Як відомо, одним з перших етнічно-культурних товариств в області, став грецький національний клуб «Еллада», створений 5 вересня 1988 року. Ініціатором створення клубу, як осередку відродження грецьких традицій, став А.А. Папуніді. У 1990 році було створено ще три обласних товариства: вірменської культури, болгарське дружество, Одеське відділення Спілки поляків в Україні [9]. Це був початок. Виникнення і розвиток національних товариств в Одесі, їх діяльність – досить цікаві теми для наукових робіт, особливо для студентів – представників цих народів, які з зацікавленням відвідають ці організації, поспілкуються з активістами, придбають літературу.
У підсумку статті подається календарний план співпраці викладачів кафедри та співробітників музею у разі зацікавлення цим проектом з обох сторін: 1. Знайомство з історією музею та біографіями вчених на тематичній лекції – вересень; 2. Відвідування виставок, семінарів та інших заходів на базі музею – постійно; 3. Знайомство з різними типами історичних джерел на прикладах музейних експонатів на лекції викладача – вересень; 4. Знайомство з історією заселення краю різними народами (спільна робота студентів і викладача) – жовтень; 5. Знайомство з традиційною культурою етнічних груп нашого краю на оглядовій екскурсії – жовтень; 6. Збереження традиційної етнічної культури сьогодні в діаспорах України (Одещини) та діяльності культурних товариств (самостійна робота студентів) – листопад; 7. Особливості побуту народів нашого краю та їхніх взаємовпливів, у тому числі традиції будування та облаштування житла (дослідницька робота студентів) – листопад; 8. Консультації співробітників музею по збиранню етнографічного матеріалу та роботі кафедрального музею для студентів та викладачів – постійно; 9. Проведення студентської конференції за результатами роботи – грудень; 10. Видання збірки студентських робіт академією – січень.
Бібліографічні посилання
1. Бачинська О. Взаємовпливи в культурі та побуті між українцями і представниками інших національностей в Придунайських землях (XVIII-ХІХ ст.) // Південна Україна XVIII-ХІХ ст.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. – Запоріжжя, 2002. – Вип. 7. – С. 196-201. – http://www.zsu.zp.ua/pu/uk/articles/316.pdf.
2. Бугреева А., Слюсар Ю. «Степова Україна»: из прошлого – в будущее (к вопросу сохранения историко-культурных традиций населения и развития музейного дела Одесщины) // Вісник Одеського Історико-Краєзнавчого Музею. – 2007. – Вип. 3. – http://www.history.odessa.ua/publication3/stat04.htm
3. Каражей О. Кераміка в експозиції музею «Степова Україна» // Вісник Одеського Історико-Краєзнавчого Музею. – 2007. – Вип. 5. – http:// www.history.odessa.ua/publication5/stat08.html.
4. Кушнір В.Г. Навчальний посібник. – Одеса: Гермес, 1998. – 245 с.
5. Лопата П. Мистецтво, присвячене пісні // http://www.infoukes.com/ newpathway/14-15-Page_33-1.html.
6. Мартинець С. Іменем вовка // http://ukrtime.com/node/472.
7. Одеська обласна державна адміністрація. Одещина 10 років незалежності України. – Одеса, 2001.
8. Пригарин А.А. Отражение процессов формирования в исторический памяти групы руських старообрядцев на Дунае // 2005. – № 2. – C. 94-98. – www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/2006/11/30/0000296788/Prigarin2.pdf.
9. Солодова В. Этнографические направления деятельности Одесской комиссии краеведения (1923-1931) //Вісник Одеського Історико-Краєзнавчого Музею. – 2006. – Випуск 5. http://www.history.odessa.ua/publication5/ stat11.html.
10. Христенко В.В. Національно-культурні товариства Одещини: етапи форму-вання // http://intkonf.org/hristenko-v-v-natsionalno-kulturni-tovaristva-odeschini-etapi-formuvannya.
Автор: Кучеренко С.В. Одеська державна академія будівництва та архітектури, кафедра українознавства
Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснуван¬ня Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворннцького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.
