«Нам тридцять хвилин. Їм вистачить. У нас ще дві екскурсії і Макдональдс» – шепоче на вушко екскурсовода представник туристичної фірми. Привітання – розповідь – показ… І діти слухняно рухаються за екскурсоводом: зал за залом, виставка за виставкою… Ще в школі вчителька попередила: «Не розмовляти! Не штовхатись! І слухати!» З тридцяти пар очей троє-п’ятеро дивляться із зацікавленістю. Всі інші тихо сумують, йдуть і чекають, коли знов сядуть в автобус їсти чіпси та сухарики. І навіть екскурсія з прийомом бесіди їх не дуже цікавить: адже знов слід відповідати на запитання, як в школі, а вони ж приїхали в музей аби не сидіти на уроках, аби не бути в школі. Є ті, хто швидко відповідає на запитання екскурсовода. Але хто вони? Відмінники, або ж ті, хто встигає по всіх предметах. Той, хто трошки повільніше мислить знов залишився непоміченим, знов щось не встиг зрозуміти, роздивитись… Сорок п’ять хвилин закінчились. «Які у вас є питання?»… Майже ніяких. Іноді: «А це справжнє?», «А скільки це коштує?». Та й то добре. На замовлення вчительки, діти дружньо дякують за екскурсію і спрямовують свій шлях до сувенірів, які можна взяти в руки, вибрати і привезти до дому на згадку, хоч і за гроші. Це була звичайна оглядова екскурсія. Кожна сторона відбула свій час в музеї – і ні яких нарікань, але й ні яких вражень. Що ж не так?
Як соціальний інститут, музей є відображенням того конкретного часу, в якому він існує. Так склалось, що освітньо-виховну діяльність музеїв часто пов’язують з освітньо-виховною діяльністю школи, а саме, зі шкільною програмою. Не був виключенням і Музей історії запорозького козацтва, заснований у 1983 році, як Музей історії м. Запоріжжя. За 25 років, він пройшов шлях притаманний всім музеям: від моделі пропагандистсько-ідеологічної 70-80-х, до освітньо-виховної моделі 90-х. Так, у 1987 та у 1997 роках співробітниками культурно-просвітницького відділу були розроблені програми «Заповідник-школі», які являли собою перелік шкільних тем і відповідних послуг [3].
Змінювались назви лекцій, екскурсій та масових заходів, але суть залишалась: основний вид взаємодії співробітника музею з дитячою аудиторією полягав у пасивному сприйнятті інформації, головне – слухати та дивитись [1].
Коли ж, з середини 90-х років, підходи до взаємодії музею зі школою змінились, ідеї музейної педагогіки стали активно обговорюватись на шпальтах періодичних та наукових видань, Національний заповідник «Хортиця», ідучи в ногу із часом, розробив програму комплексного відвідування для дошкільників та молодших школярів [2]. Ці перші спробі замінити пасивне сприйняття інформації на активне, на безпосередню участь дитини у засвоєні матеріалу, включали в себе: гру-екскурсію по музею (три частини по 30 хв.: знайомство з музеєм, козацтво, виставки та діорами), ігровий тематичний ранок «Джури» (на майданчику біля музею), дитячу пішохідну екскурсію. Апробація даної програми показала, що в зв’язку з великим потоком екскурсантів в музеї стало не можливим проводити гру-екскурсію, адже вона затримувала інші групи, а це викликало невдоволення усіх. Проте, вже більше десяти років великим попитом користується ігровий тематичний ранок «Джури». Рухливі ігри на свіжому повітрі, загадки, розповіді про козаків, вдало підібраний інвентар – все відповідає віковим особливостям даної категорії відвідувачів і викликає позитивні емоції та враження. Слід сказати, що цю послугу замовляють не тільки для дошкільників та молодших школярів, але й для 5-6-х були випадки, що й 8-х класів.
На щастя, сьогодні, як в Україні, так і за кордоном, педагоги активно працюють над інтерактивними методами роботи з підростаючим поколінням. Термін «інтерактивний» прийшов до нас з англійської мови і має значення «взаємодіючий». Отже, під інтерактивними методами розуміють рівноправну взаємодію педагога та дитини. Воно накладає вето на позицію «я вчитель», «я екскурсовод», тобто «я вище за тебе», а ти – «ти дитина», тобто «ти маєш слухати мене». Створення програми інтерактивних занять є пріоритетним напрямком просвітницької роботи і в Національному заповіднику «Хортиця». В стадії розробки система екскурсій, прогулянково-навчальних маршрутів, інтерактивних занять для дітей дошкільного віку. Інфраструктура заповідника володіє великим потенціалом в рішенні цієї задачі. Так, на території історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» за гончарним колом на очах у дітей працює майстер. З зацікавленістю діти не тільки спостерігають за його роботою, але й відгадують та сперечаються, що саме виготовить гончар. Ефект підсилюється, коли Олександре Олександровичу (Вільчинський О.О. Заслужений майстер народної творчості України) дозволяє глядачам стати учасниками дійства: власноруч покласти глиняну грудку на коло, або «зрізати» і зняти готовий виріб. Ще одна експозиція просто неба влаштована на території туристичного комплексу НЗХ «Скіфський стан». Тут представлені різноманітні пам’ятки, виготовленні із каменю. Лапідарій влаштований так, що до предметів можна підійти зовсім близько і, навіть, торкнутись їх – це приваблює відвідувачів різних вікових категорій [4]. Нажаль, з санітарно-епідеміологічних причин, на території комплексу «Скіфський стан» довготривале перебування не можливе.
При створенні занять, співробітники заповідника враховують певні проблеми, з якими можуть зіткнутись. «Легке» для дітей, інтерактивне заняття надзвичайно важке для екскурсовода, музейного педагога, адже добитися дисципліни й уваги за рахунок «слухати тихо!» неможливо. Інтерактивні методі ще називають особистісно зорієнтованим. Але часто під час занять сильні учні, а також діти з високим рівнем контактності проявляють вищу активність, ніж замкнуті та слабкі, тому слід постійно заохочувати їх до роботи, створювати ситуацію успіху. Інтерактивне навчання ще називають діалоговим. Між тим, учні часто не мають власної думки, або не можуть її відкрито висловити. Більшість школярів не вміють слухати інших, об’єктивно оцінювати їх думку та рішення. Вони не готові змінити свою думку, йти на компроміс. Ми думаємо над тим, як не просто розповісти той чи інший матеріал, а спланувати ситуацію так, щоб всі діти могли проявити активність: досліджувати, експериментувати, аналізувати факти і робити висновки.
Ще одне спостереження, яке ми беремо до уваги: сьогодні надзвичайно поширені індивідуальні заняття з репетитором. Отже, на очі тенденція пошуку форм навчання, які дозволяють поєднати масову освіту з індивідуальною. Під цим розуміють певний темп і порядок навчання, що враховує образ життя і режим діяльності як дитини, так і сім’ї. Музей і заповідник можуть прийти на допомогу. Наприклад, захоплена своєю працею творча людина, яка проводить навчальні заняття з невеликою групою дітей або індивідуально; грамотно організована експедиція, в якій беруть участь підлітки; інтерактивні виставки, фонд яких складається на основі конкурсних робіт дітей, педагогів, родини; освітні подорожі – все це стане не тільки школою життя але й школою науки. В планах заповідника ще одна форма роботи музею з відвідувачами – абонемент, який об’єднує заняття за тематикою і допомагає системному засвоєнню матеріалу, розвиває творчі та пізнавальні здібності дітей з врахуванням їх вікових і психологічних особливостей. Ця форма роботи не нова, але вона ще не була задіяна в роботі Національного заповідника «Хортиця». Як свідчить досвід інших музеїв, частіше до таких програм звертаються батьки, які розуміють, що інтерес до навчання у їх дитини вже підірвано і його слід відновити, або інтереси дитини виходять за рамки шкільної програми.
Отже, сьогодні співробітникам музеїв слід перестати «годувати екскурсантів з ложечки», а переходити від пасивних до активних та інтерактивних технологій роботи з дітьми. Масове відвідування музею «всім класом», як і традиційна класно-урочна система освіти, що у свій час позбавила світ від безграмотності, тепер не відповідають потребам часу. Сучасне (постіндустріальне, інформаційне) суспільство вимагає розвитку індивідуальності, а не стандартних навичок, і ставить творче мислення вище ніж слідування єдиному зразку. Від музею відвідувач чекає вражень, живого та online спілкування, можливості «культурно відпочити». Це колись (років так 20-30 тому), музей, як школа та бібліотека, був чи не єдиним місцем здобуття знань, необхідних для соціального успіху. Сьогодні ж Інтернет, велика кількість книг, ТВ-програм та художніх фільмів з історії (екшинів) заповнюють пробіли в знаннях і надають вражень. Вони ніколи не стануть конкурентами музею, при одній умові: дозволити відвідувачу не тільки бачити, чути, але й доторкнутись до музейного предмету. Це те, чого ніколи не дадуть сучасні технології. Музеям нагально слід вирішити проблему урівноваження своїх функцій: збереження історичних пам’яток – з одного боку, і їх доступності – з іншого. Тоді музеям не буде рівних, тоді музеї отримають більш важливе місце в житті суспільства. До них будуть йти як до філософа чи майстра – добровільно, і отримувати знання і попит з роздумом, через дію, відчуття і на особистому прикладі.
Бібліографічні посилання
- Журнал обліку масових заходів. Арх. НЗХ № VII-08.
- Карасенко В.Ю. Музейна педагогіка та застосування її основних принципів в практиці Музею історії запорозького козацтва // Звіт, 2000 р. Арх. НЗХ № 94.
- Комплексная программа «Заповедник-школе». – Запорожье, 1987. – 16 с.
- Чергік Н.Ю. Доступність лапідарних експозицій як один із факторів організації тематичних екскурсій для дітей шкільного віку // Культурна спадщина України. [Матеріали між нар.наук.-практ. конференції]. – Умань. – 2009. – С. 129-133
Автор: Карасенко В.Ю. – Національний заповідник «Хортиця»
Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснуван¬ня Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворннцького) Вип. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.
