У данній статті йдеться про діяльність працівників місцевого самоврядування, а саме – голів міської ради, за період з 1927 року по 1941-й рік. Що стосується труднощів, які автору довелося подолати у пошуках інформації, то вони були традиційні для сюжетів на тему радянського управління: перш за все це обмаль свідоцтв біографічного характеру, за виключенням анкетних даних, та повна відсутність фактів про приватне життя бійців «управлінського фронту».
А першим керівником міськради, про якого автору вдалося зібрати більш менш компактну кількість документальних свідоцтв, був Рязанов Федір Федорович, член партії більшовиків з 1916 року [3, арк. 343], який народився в 1900 році, у селі Павлівка, Обоянського району, Курської губернії в родині селянина. В 1915 році по приїзді до Катеринославу (з 1926 р. – Дніпропетровськ) він влаштовується на роботу, спочатку, на «Брянку», а потім на завод «Шодуар А». Після Лютневої революції 1917 року стає членом заводського партійного комітету і бере участь в збройній боротьбі за встановлення радянської влади в Катеринославі. В роки громадянської війни він голова партійного комітету 2-ої дивізії української повстанської армії, воєнком 6-го Карачанського полку та замначполітвідділу штабу військових сил Чорноморського узбережжя. З 1921-го – на посаді завідуючого культвідділом, член президії Катеринславської губпрофспілки. Після закінчення курсів лекторів Вищої школи профруху (1921) Ф. Ф. Рязанов працює партпрацівником Кодацького райкому КП(б)У, а з 1925 року головою об’єднаного завкому заводів ім. Петровського та ім. Леніна. З 1927 по 1929 рік – (за рекомендацією обкому партії) – він голова міськради двох скликань (ХІІ та ХІІІ) [18]. Під час роботи на цій посаді Ф. Ф. Рязанов приділяв особисту увагу будівництву дніпропетровського коксохіму (1927-1929 рр.) та реконструкції великих підприємств міста. Так, у 1929 році на заводі ім. Леніна став до ладу перший в країні цех тонкостінних труб. Однією з головних завдань в роботі голови міськради були також комунальне господарство та благоустрій міста. Та особливо болючою темою була житлова проблема. У цей час продовжувалося будівництво селища ім. Фрунзе для робітників заводів ім. Петровського та Леніна. На це будівництво було асигновано 800 тис. крб., сума на ті часи величезна. У 1927 році міська Рада, виконуючи наказ виборців, почала «виселення» державних установ з приміщень житлового призначення, «реквізованих» цими установами в героїчні часи радянської влади у населення. В наслідок цих мір було звільнено 947 кв. саженів житлової площі, на якій розселили робітників та службовців міста. В серпні 1927 р. відбулося відкриття трамвайної лінії на Кайдаки за маршрутом – Базарна вулиця (нині ім. Чкалова) – мостовий цех заводу ім. Петровського, довжиною 7,5 км. У сфері культури також були зроблені деякі досягнення – у 1928 році відчинилися двері Палацу культури металістів на «Чечелівці». Тоді ж збільшилася і територія міста за рахунок приєднання у 1929 році (за рішенням президії міськради) сіл Мануйлівка, Шляхівка, Мандриківка та «сільськи Кайдаки», а також відведення 11 десятин землі, біля садівництва ім. Рози Люксембург, під ботанічний сад. Строк головування Ф. Ф. Рязанова закінчився 12 вересня 1930 року, коли президія Дніпропетровської міськради звільнила його від виконання відповідних обов’язків у зв’язку з відрядженням на навчання до Промакадемії у Москві, де готувались кадри «червоних директорів» [19, арк. 92]. З 1930 року Ф. Ф. Рязанов – слухач Промакадемії і одночасно – студент Дніпропетровського металургійного інституту ім. Й. В. Сталіна. Після закінчення інституту, з дипломом інженера-доменщика він працює спочатку – заступником директора заводу «Запоріжсталь», а потім заступником начальника доменного цеху заводу ім. Ф. Дзержинського у м. Дніпродзержинську. В січні 1937 року його при-значають директором Сталінського заводу в Донбасі. З 1938 року – він директор Краматорського металургійного заводу, а з 1940 року Ф. Ф. Рязанов знову працює на Дніпропетровщині – директором Криворізького металургійного комбінату. У серпні 1941 року з об-ладнанням евакуйованого заводу він прибув у Нижній Тагіл, і вже через декілька місяців завод почав випуск військової продукції. Після визволення Дніпропетровщини (1943-1944 рр.) Ф. Ф. Рязанов повертається до рідного Кривого Рогу, відбудовує Криворізький металургійний завод на посаді його директора [1, с. 132, 133]. У липні 1958 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Рязанову Федору Федоровичу було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, з врученням ордена Леніна та медалі «Серп і молот». В 1960-1963 роках він обіймав посаду начальника головного управління металургійної і гірничовидобувної промисловості Ради Народного Господарства УРСР. Крім Зірки Героя Соціалістичної Праці був нагороджений ще одним орденом Леніна, орденами Трудового Червоного Прапору, Червоної Зірки, «Знак Пошани» та медалями. Помер у 1981 році, у м. Київ [26, 17 квітня].
Слідуючим головою міста (1929-1930 р. р.) була жінка – перша жінка в апараті радянських органів влади на Дніпропетровщині – Богданова Ганна Юхимівна. Народилася Г. Ю. Богданова у 1892 році, в родині селянина Тверської губернії, закінчила 3 класи парафіяльної школи. 15 років пішла працювати ткалею на фабриці Рябушинського. В 1915 році була звільнена за участь у страйку. Працювала паяльницею ручних гранат, а потім чистильницею рушниць у Петропавлівській фортеці у Петрограді, та була звільнена за грубість начальнику. Влаштувалася на фабрику Джеймса Бека катушницею, де прийняла участь в страйку під час Лютневої революції 1917 року. З липня 1919-го по листопад 1920-го – спочатку доглядальниця у Георгіївській общині, а потім листоноша 28 поштового відділення м. Петроград. Член партії більшовиків з травня 1920 року, прийнята до лав петроградською організацією, партквиток №86704 [4]. З 1920-го по 1926-й працює у Петроградському райкомі – пом. зав. жінвідділом, пізніше – зам. зав. жінвідділом губкома. А в лютому 1926 року Г. Ю. Богданова була переведена з Ленінграду до Дніпропетровська, у своєрідне заслання, за належність до троцькістської опозиції, на посаду інструктора ЦРК (центрального робітничого кооперативу) [6, арк. 97]. У 1927 році була призначена завідуючою «охматдитом» у Дніпропетровську (відділ охорони матері та дитини). Після «ідеологічного роззброєння» та визнання помилок (саме «троцькізму») у 1928-му призначена заступником старшого окрінспектора наросвіти. З 1929 по 1930 рік, на посаді голови міськ-ради, Ганна Юхимівна керує Дніпропетровськом [21, 23 вересня]. За час роботи на посаді мера вона приділяє багато сил та енергії розвитку Дніпропетровська, як центру науки та культури південного регіону. У 1930 році в Дніпропетровську були збудовані хіміко-технологічний, металургійний, будівельний та інженерно-залізничний інститути. В цьому ж році почав свою роботу науково-дослідний інститут зернового господарства. За її головування була відведена земельна ділянка у 5 гектарів під забудову Дніпропетров-ського відділення Всесоюзного інституту металів, в районі гірничого інституту (нині гірничий університет). По закінченні терміну го-ловування її обирають головою профспілкової ради міста. Останній запис, який вдалось розшукати, що до подальшої біографії Г. Ю. Богданової, є протокол № 21 засідання дніпропетровського міськпарткому від 21 березня 1931 року, у якому йдеться про задоволення «прохання Богданової про звільнення її від головування МРПС для підготовки до навчання». Можна тільки здогадуватись, якою була доля колишньої «троцькістки» Ганни Юхимівни Богданової у ці складні часи (особливо після 1937 року!).
16 вересня 1930 року у Дніпропетровську відбувся пленум окрвиконкому, на якому з доповіддю виступив голова окрвиконкому Сорокін Павло Дмитрович. Він розповів про «…наближення радянського апарату до мас колгоспників, бідноти і середняцтва, зміцнення районів добрими кадрами, гнучкість радянського апарату … за рахунок … ліквідації округів і запровадження двохступеневої системи управління». Пленум одноголосно схвалив постанову про ліквідацію Дніпропетровського округу та окрвиконкому. А 27 вересня 1930 року на відповідному пленумі Павло Дмитрович Сорокін був затверджений на посаді голови міськради Дніпропетровська [22, 2 жовтня]. Сорокін Павло Дмитрович народився 6 листопада 1896 року, у с. Дуневе, Сичевського району, Смоленської області, в родині селянина. Свій робітничий стаж почав підмайстернею, на заводі Сергеєва, в Санкт-Петербурзі, в 1914 році. В 1915 році був зарахований до школи військових мотоциклістів (самокатників) у Новому Петергофі, по закінченні школи був направлений до 9-го облогового артилерійського дивізіону. У 1918-1922 роках, в лавах Червоної армії, як мотоцикліст першої радянської автороти у м. Москва. В партії більшовиків з 1919 року, партквиток №0941200. Під час служби у Червоній Армії працював у системі РСІ – Робітничо-селянської інспекції – начальником військово-польової РСІ 7-ї Самарської кавалерійської дивізії у Запоріжжі, начальником РСІ 3-ї Казанської стрілецької дивізії у Сімферополі, потім помначальника автоуправління 11-ї армії, начальником РСІ 30-ї Іркутської стрілецької дивізії у Катеринославі, де і почався його Катеринославський, а потім Дніпропетровський відрізок біографії. В 1923-1924 роках він старший інспектор НК РСІ м. Катеринослав, а в 1925-1927 роках працює замголови ОКН РСІ м. Дніпропетровськ [7]. З 1928 року до серпня 1929-го він замголови окрвиконкому м. Дніпропетровська, а потім його повноправний голова [5, арк. 142, 143] до вищезгаданого пленуму у вересні 1930 року, коли він, з пониженням, став головою міськради. Перебуваючи на посаді, він мешкав за адресою вул. К. Лібкнехта, 3б, кв. 1, (адреса та телефон були вказані в звичайному телефонному довіднику м. Дніпропетровська за 1931/1932 рр.), у тому самому будинку де мешкали до нього «легендарні» Ворошилов та Будьоний у 1920-му. До речі, на І-му обласному з’їзді Рад, у 1932-му, який обрав першого голову облвиконкому Д. І. Петровського, Сорокін, у свою чергу, був обраний його замісником [25, 5 квітня]. Про подальшу керівну кар’єру «вірного солдата партії» тов. Сорокіна довідуємось з протоколу №77 засідання бюро Кримського обкому ВКП(б) від 3 квітня 1938 року: «30 декабря 1937 г. Симферопольским ГК ВКП(б) (Сорокін П. Д.) исключён из членов ВКП(б), как не оправдавший доверия партии. Установлено, что в 1934 г. он был снят с поста председателя Одесского горсовета за развал работы, затем перетащен на работу в Крым и устроен, ныне разоблаченными врагами народа, на работу председателем Симферопольского горсовета. Работая председателем Симферопольского горсовета, развалил городское хозяйство, незаконно истратил 23 тыс. рублей государственных средств на ремонт своей квартиры» [7]. П. Д. Сорокін був заарештований органами НКВС м. Симферополь в липні 1937 року та засуджений «за участь в право-троцькистської антирадянської організації» на 5 років ув’язнення та 9 років поселення на Колимі. Повернувся в м. Дніпропетровськ в 1954 році «полным инвалидом, без всяких средств к существованию», – як свідчить заява П. Д. Сорокіна в дніпропетровську обласну партор-ганізацію, у липні 1956 року, з проханням повернення до лав КПРС. З родиною Павлу Дмитровичу так і не вдалось зустрітись, бо його дружина та 19-річний син були страчені німецько-фашистськими загарбниками у 1941 році, у Сімферополі. 5 травня 1956 року військовим трибуналом Таврійського військового округу Сорокін Павло Дмитрович був реабілітований «за відсутністю складу злочину», на підставі довідки зі «справи» про «развал работы» у комунгоспі славного міста Симферополь, яка свідчила, що «план выработки электроэнергии выполнен на 101,5%, план по водопроводу на 103,6%, а по канализации на 102,2%» [7].
Про наступного голову дніпропетровської міськради С. Михайлова відомо, що 25 березня 1932 року президія міськвиконкому висунула його на цю посаду, а до своїх обов’язків він приступив 4 квітня і перебував на посту по квітень 1933 року [20]. Знайти якісь біографічні відомості про нього, на жаль, не вдалось. Під час перебування С. Михайлова на посаді голови, в Дніпропетровську був збудований знаменитий Мерефо-Херсонський арочний, залізобетонний міст через Дніпро, відкриття якого відбулось 21 грудня 1932 року. Цей міст збудували всього за рік і чотири місяці. Найбільш вірогідніше, що мер міста мав до цієї справи якесь позитивне відно-шення.
16 квітня 1933 року головою Дніпропетровської міськради було обрано Голубенка Миколу Васильовича, що підтверджує запис в протоколі № 42 засідання Дніпропетровського обкому КП(б)У: «… утвердить Голубенко Н. председателем Днепропетровского горсовета и заместителем председателя облисполкома» [8]. З цього документа, між іншим, видно, що М. В. Голубенко обіймав, фактично дві посади – голови міськради та заступника голови облвиконкому. М. В. Голубенко – член партії з 1914 року, партквиток №0728029, народився в Курську, в 1897 році. В період лютневої революції працював у Київській Раді робітничих та солдатських депутатів. У роки Громадянської війни конспірував у одеському підпіллі, потім «комісарив» у 45-ої дивізії, був членом Реввійськради 3-ої армії. У 1921-1923 роках він секретар Київського губернського комітету партії, а з 1924-го по 1925 рік – на конспіративній роботі в Югославії. Після повернення в Україну обіймає керівні посади в партійних та профспілкових органах. До висунення на посаду голови міськради Дніпропетровська працював директором заводу ім. Дзержинського в Кам’янському (з 1936-го – Дніпродзержинськ). За період роботи головою міськради велику увагу приділяв благоустрою міста. Так, на засіданні президії міськради в січні 1934 року було прийнято «Генеральний план реконструкції м. Дніпропетровська». Це був перший план реконструкції міста за радянських часів. Виконання цього плану було затримано початком Великої Вітчизняної війни. У 1935 році на пленумі Дніпропетровської міськради ХV скликання, який проходив 2-3 січня у дніпропетровському театрі опери та балету, М. В. Голубенка обирають на другий термін головою міськради [23, 4 січ-ня]. А вже 16 липня 1935 року на засіданні обкому КП(б)У було прийнято рішення: «Согласиться с предложением Наркомтяжпрома и утвердить т. Н. Голубенко начальником строительства Баглейского коксохима, освободив его, в связи с этим, от обязанностей председателя горсовета» [9, арк. 14]. З чим було пов’язане це призначення, можна судити із стенограми виступу тодішнього першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У М. М. Хатаєвича на засіданні бюро обкому 13 серпня 1936 року: «… Признать факт организации в сентябре 1935 г., днепропетровским горкомом, проводов Голубенко, снятого с поста председателя Горсовета, в связи с тем, что партия уже ему не доверяла, как бывшему троцкисту – совершенно недопустимым проявлением либерализма и благодушия к врагу» [10, арк. 204]. Тижнем раніше, 7 серпня 1936 р., бюро обкому КП(б)У констатувало: «… в виду того, что Голубенко Н. В. исклю-чен из членов ВКП(б) и ЦК КП(б)У, как двурушник, проводивший контрреволюционную троцкисткую деятельность – считать, что он, тем самым, исключён из членов обкома» [11, протокол №205]. За «троцькістську діяльність» М. Голубенко вже у 1928 році був виключений з партійних лав та висланий до Сибіру. Після «визнання помилок» у 1929 році його поновили у партії. Цього ж разу причетність до «опозиції» коштувала йому не тільки виключення з «лав», але й життя. 9 липня 1936 року Голубенко М. В. був заарештований органами НКВС, за місцем праці, на посаді начальника будівельного управління тресту коксохіммонтаж м. Дніпродзержинська. 8 березня 1937 року він був засуджений воєнною колегією Верховного Суду СРСР, за ст. 54-8, 54-11, УК СРСР до розстрілу, з конфіскацією майна [12], як активний учасник антирадянської, троцькістської організації, створеної ним же в м. Одесі ще в 1926 році [2, с. 190]. 9 березня 1937 року він був розстріляний, а 4 вересня цього ж року, як учасниця контрреволюційної організації, створеної її чоловіком, була розстріляна його дружина Фельдман-Голубенко Есфірь Олександрівна [14]. 22 серпня 1959 року Воєнна колегія Верховного суду СРСР визнала, що М. В. Голубенка засуджено необґрунтовано. Вирок від 8 березня 1937 року було скасовано, а справу припинено через відсутність складу злочину [13, протокол №38].
У липні 1935 року на посаду голови міськради, за рішенням бюро обкому КП(б)У, було призначено П. Беляєва [9, арк. 14]. Знайомство з документами засідань бюро обкому надало можливість встановити, що П. Беляєв знаходився на цій посаді до серпня 1936 року і був звільнений в зв’язку з хворобою. Про це свідчать скупі, але виразні рядки протоколу № 215 засідання бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У від 30 серпня 1936 року: «Имея ввиду болезненное состояние т. Беляева (туберкулёз 3 стадия), которое не позволяет ему уделять столько сил и энергии для работы председателя горсовета, какая в нынешних условиях требуется на этом посту, удовлетворить его просьбу об освобождении от обязанностей председателя горсовета с тем, чтобы использовать его на другой руководящей работе» [15, протокол №215]. На жаль, більше ніяких даних про П. Беляєва, людину, громадянина і більшовика, не виявлено. Не можливо, також було встановити по цих документах навіть його повні їм’я та по батькові. За партійними документами він залишився «тов. Беляєвим» – солдатом партії, відданим її справі. Не менш тра-гічною була доля наступного голови міськради Мирошниченка Бориса Лукьяновича (1889-1937), уродженця села Паньківка, Петриківського району Дніпропетровської області. На посаду голови він був обраний пленумом Дніпропетровської міськради 24 вересня 1936 року [24, 24 вересня]. До цього працював начальником обласного відділу шосейних шляхів НКВС. В 1935 р. «за боевые заслуги на фронтах Гражданской войны, за прекрасную работу и большие заслуги в деле улучшения дорожного хозяйства области», був нагороджений орденом Червоного Прапору [16]. В період громадянської війни, він один з командирів партизанських загонів в Новомосковському районі. У серпні 1919 року підпільний районний комітет КП(б)У приймає його в члени партії більшовиків (партквиток №2667090) [16]. А в серпні, тільки вже 1937 р., Б. Л. Мирошниченко був виключений з лав партії (протокол № 9 закритого засідання бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У) як «ворог народу», заарештований органами НКВС і засуджений військовою комісією Верховного Суду СРСР 2 жовтня 1937 року за ст. 54-2, 54-4, 54-11 УК УРСР, як один з керівників троцькістської терористичної організації до розстрілу, з конфіскацією майна. Реабілітований 15 квітня 1958 року Військовою колегією Верховного суду СРСР «за отсутствием состава преступления» [17]. За час праці його на посаді голови міськради яких-небудь великих змін у житті міста не відбулося. Тривала рутинна, повсякденна праця по укріпленню комунального господарства міста, налагодженню ритмічної діяльності усіх його громадських та державних структур. На заключення треба сказати, що автору вдалось виявити ще декілька прізвищ наступних голів Дніпропетровської міськради, це були: Г. О. Петриченко., А. К. Мартинов., А. Є. Хрєнов, І. В. Трушин та М. О. Щолоков. Нажаль, відомостей про цих урядовців зібрано поки що вкрай мало, але дослі-дницька робота в цьому напрямку триває.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Борці за жовтень на Катеринославщині. Збірник коротких біографій. Д., 1958.
2. Відроджена пам’ять. Книга нарисів. Д., 1999.
3. ДАДО. Ф.7. Оп. 1, спр. 1097.
4. Там само. Ф.7. Оп. 3, спр. 503.
5. Там само. Ф.7, Оп. 1, спр. 1088.
6. Там само. Ф. 9. Оп. 1, спр. 267.
7. Там само. Ф.19, Оп. 41, спр. 19023.
8. Там само. Ф. 19. Оп. 1, спр. 54.
9. Там само. Ф.19. Оп. 1, спр. 1522.
10. Там само. Ф.19. Оп. 2, спр. 23.
11. Там само. Ф. 19.Оп. 2, спр. 23.
12. Там само. Ф.19. Оп. 41, спр. 13936.
13. Там само. Ф. 19. Оп. 37, спр. 15.
14. Там само. Ф.19. Оп. 41, спр. 13936.
15. Там само. Ф.19. Оп. 2, спр. 24.
16. Там само. Ф.19. Оп. 41, спр. 17037.
17. Там само. Ф. 19. Оп. 32, спр. 34.
18. Там само. Ф. 416. Оп. 1, спр. 23.
19. Там само. Ф. 416. Оп. 1, спр. 39.
20. Там само. Ф. 416. Оп. 1, спр. 89.
21. Зоря – 1921 (Дніпропетровськ)
22. Зоря – 1930 (Дніпропетровськ)
23. Зоря – 1935 (Дніпропетровськ)
24. Зоря – 1936 (Дніпропетровськ)
25. Зоря – 1932 (Дніпропетровськ)
26. Київ вечірній – 1981
Автор: Маркова Л.М. – с.н.с. ДІМ
Видатні особистості: музейна персоналістика. (Матеріали обласної музейної конференції до Міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської області). – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. Вип. 10. – 338 с.
