Подано аналіз соціально-економічної ситуації в Дніпропетровській області в 1946-1947 роках, висвітлено причини та наслідки виникнення голоду та його розповсюдження серед населення області, яка мала значний промисловий та сільськогосподарський потенціал.
У 1946-1947 роках всі надії на краще життя після переможного завершення Вітчизняної війни 1941-1945 років були розвіяні реальними життєвими обставинами. В Україні почався голод, який охопив значну її територію. Найбільше постраждало населення південних, східних та центральних областей [2, с. 16]. Проблема голоду 1946-1947 років залишається ще не досить вивченою. Особливо потребує уваги дослідників її регіональний аспект. Тому, на наш погляд, є цікавим проведення аналізу соціально-економічної ситуації в 1946-1947 роках в Дніпропетровській області, яка мала значний промисловий і сільськогосподарський потенціал.
Тема голоду 1946-1947 років в Україні тривалий час замовчувалась. Будь-яка згадка про цю трагічну подію рішуче викреслювалась цензурою. Інформація про голод надходила в республіканські державні інстанції по лінії органів державної безпеки, партійних і виконавчих комітетів рад областей, районів, міст. Доступ до документів, які свідчили про голод, з грифом «цілком таємно», «таємно» був абсолютно закритим. Можливість побачити їх з’явилася лише за умов існування незалежної України.
Під час дослідження теми голоду 1946-1947 років на Дніпропетровщині, були використані матеріали збірників: «Голод в Україні 1946-1947 рр.: Документи і матеріали», «Асоціація дослідників голодомору в Україні. Портрет темряви (Свідчення, документи і матеріали)», Міжнародної наукової конференції «Голод 1946-1947 рр. в Україні: причини і наслідки», Київ, 27 травня 1997 року, звіти етнографічних експедицій до районів Дніпропетровської області із фондів Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького, публікації газет «Дніпровська правда», «Зоря» за 1946-1948 роки.
Вивчаючи що стало причиною голоду 1946-1947 років, важливо врахувати наступне:
– масову евакуацію на Схід у 1941 році, коли були вивезені з України понад 34 тис. тракторів, близько 2 млн. тонн зерна, близько 6 млн. 300 тис. голів худоби;
– те, що під час німецької окупації український народ зазнав значних людських та матеріальних втрат – загинуло майже 19% довоєнного населення України;
– що державна політика була направлена на створення потужного воєнно-промислового комплексу за рахунок ресурсів, які були необхідні для розвитку зруйнованого сільського господарства;
– відбулося руйнування матеріально-технічної бази аграрного сектора економіки [3, с. 112].
Серед усіх галузей виробництва сільське господарство було найбільш зруйнованим. На селі майже не залишилось сільськогосподарської техніки. З наявних тракторів більшість вимагала капітального ремонту. Серйозні труднощі були з постачанням пального й запчастин. Не вистачало робочої худоби, тому для оранки використовували корів. Землю під посівну колгоспники готували вручну. Самі ж впрягалися в упряж або ж копали землю лопатами; на собі або ж візками доставляли насіння на поле. Герой Соціалістичної Праці Ганна Гаврилівна Лисогоря із с. Миколаївка Новомосковського району згадує ті повоєнні роки: «Коли прийшла весна люди брали лопати і йшли в степ і від зорі до зорі копали десятки гектарів закам’янілої землі, а боронували ручними граблями». Більше половини врожаю також збиралося вручну. Кількість працюючих порівняно з довоєнним часом істотно скоротилась. Головний тягар з відродження українського села ліг на плечі жінок, які становили 80% всіх працездатних колгоспників [4, с. 27], бо чоловіки або загинули па фронтах, або залишилися в армії, оскільки демобілізація затримувалася. Часто до польових робіт залучали підлітків. На той час для колгоспників не існувало нормованого робочого дня. За рішенням липневого пленуму ЦК КП(б)У 1946 року селяни змушені були працювати весь світловий день [3, с. 113].
Значним фактором, що спричинило голод, були репресії, пов’язані з проведенням насильницьких хлібопоставок. У перший післявоєнний, 1946 рік, керівництво республіки розпочало «битву за врожай», фактично спрямовану проти колгоспів [26 с. 87]. Директиви щодо організації й проведення жорстких хлібопоставок надсилалися до республік у формі постанов ЦК ВКП(б) та Ради Міністрів СРСР, а ЦК КП(б)У та Рада Міністрів УРСР у свою чергу, доводили завдання областям [3, с. 113]. Тож для кожного господарства і районів у цілому, доводились плани хлібопоставок, відповідно до приблизної оцінки очікуваного врожаю. У 1946 році урядом СРСР перед Україною було поставлене завдання здати за обов’язковими державними хлібопоставками 340 млн. пудів зерна. Це було непосильне завдання, тому що тяжке становище в сільському господарстві погіршувалося вкрай несприятливими кліматичними умовами. В багатьох областях України сталося посушливе літо 1945 року, у малосніжну зиму 1946 року значна частина озимини загинула від морозів, не було насіння для пересіву. Під час спекотного літа 1946 року місячна кількість опадів в південних областях була у шість разів меншою від норми, середньомісячна температура на 2-8 градусів була вищою від середніх показників інших років [3, с. 113]. Внаслідок посухи врожайність зернових у 1946 році виявилася надзвичайно низькою. Тому колгоспи не в змозі були повернути те зерно із державної позики, що було посіяне.
Керівництво області знало про тяжку ситуацію, що складалася на селі. Але намагалося її вирішити не економічними заходами, а звичними для того часу — ідеологічними, тобто підняти ентузіазм голодуючих селян читанням їм лекцій. З цією метою протягом липня і серпня 1946 р. в сільську місцевість направлялися лектори з міст Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Кривого Рогу. Основною темою виступів яких було: «Успішне проведення збирання врожаю і хлібопоставок — найважливіше завдання першого року 4-ї п’ятирічки». Такі виїзди носили вигляд кампаній. Щоразу охоплювалося 4-5 районів, в які направлялося по 20-25 чоловік. За результатами виїздів складалися звіти на ім’я секретаря райкому чи міськкому партії. В звітах фіксувалися всі питання, що ставили селяни лекторам. В основному вони торкалися економічної ситуації, що складалася на селі протягом весни-літа.
Жителька села Осадче Петропавлівського району Безмеліціна Ганна Сергіївна, 1917 року народження, пригадувала: «Влітку 1946 року була страшна посуха. З посіяної вдома пшениці зернини не зібрали. Все погоріло. Під весну 1947 року – голод. Пекли млинці з висівок, остюки в ясна залазили. Їли усе: траву, «матаржаники» із трави, пшеницю товкли – молочне зерно на стеблі» [14, с. 79].
Зима 1946-1947 років знову видалася малосніжною, внаслідок чого вимерзли посіви озимини. Отже, через складні погодні умови зими-весни 1946 року, а також засуху влітку лише близько 530 млн. пудів зерна було зібрано по всій Україні. Постановою від 22 липня 1946 року Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У збільшили план обов’язкових зернопоставок до 362 млн. 750 тис. пудів [3, с. 13]. Після виходу в світ постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 22 липня 1946 р. «Про хлібозаготівлі по областях України», якою області зобов’язувалися збільшити план хлібопоставки державі на 50%. Керівництво області розуміло, що означає для селян таке збільшення хлібоздачі, Намагаючись пом’якшити цей тиск на селян, воно дозволило розтягнути план хлібоздачі, поділивши його на основний і додатковий. Це давало можливість колгоспам здати лише певну частину зерна, а решту додати тоді, коли з’явиться можливість. Районна адміністрація, намагаючись також полегшити економічну ситуацію на селі, поблажливо «прикривала» їх, подавала інформацію із заниженими даними про кількість зібраного і вивезеного з колгоспних токів зерна. Керівництво не могло робити інакше, бо ризикувало залишити колгоспників без хліба. Адже область знаходилася в числі тих, що постраждали від неврожаю найбільше. Із 1681-го колгоспу області в 20-ти було видано на трудодень по 50 г, в 117-ти від 50 до 100, в 486-ти від 100 до 200, та в 665-ти від 200 до 400г зерна.
26 листопада 1946 року до Києва надійшла директива ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР де керівництво України обвинувачувалося у нездатності вилучити хліб, який нібито ще є в колгоспах. Директива вимагала покінчити з «не більшовицьким ставленням» до державних завдань і пропонувала суворо судити приховувачів хліба та забезпечити здачу його державі. Керівництву області, у особі першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У Найдьонова Павла Андрійовича та голови облвиконкому Дементьєва Григорія Гавриловича, було суворо нагадано, що план хлібопоставок є державним планом, обов’язковим для безумовного виконання у вказаний урядом термін, і що вони несуть особисту відповідальність перед ЦК КП(б)У та Радою Міністрів України за його виконання [9, с. 46]. Після втручання республіканських партійних та державних органів, керівництво області та районів змушене було зайнятися вилученням у колгоспів зерна, залишеного на трудодні та насіння для засіву наступного року. Райкоми партії почали проводити перевірку якості обмолоту зерна та виконання плану хлібоздачі. Було «виявлено» багато фактів приховування зерна керівництвом колгоспів, яке відбувалося у вигляді заниження даних про кількість хліба, залишеного на насіннєвий фонд та видачу колгоспникам на трудодні, збереження як відходів, або такого, що йшло на потреби колгоспників. Повне вилучення хліба, його «економія», затримання видачі зерна колгоспникам на трудодні, майже повне припинення використання зерна на фураж, не змогло забезпечити повного виконання Україною плану хлібоздачі, він був виконаний лише на 60% [26, с. 89]. Селяни були підведені до межі голодної смерті. Вже на початку зими 1946 року, у багатьох колгоспників не залишилося продовольства і вони почали голодувати. Багато голодуючих було в районах Дніпропетровської області, які найбільше постраждали від посухи: Котовському, П’ятихатському, Широківському, Павлоградському, Щорсівському, Дніпропетровському, Юріївському, Покровському, Апостолівському районах.
Становище було настільки складним, що органи влади були змушені визнати, що в Дніпропетровській області має місце голод, бо неможливо було приховати наявність великої кількості людей, що страждали дистрофією та голодним опуханням. Наприклад: в Павлоградському районі в грудні 1946 році нараховувалося 1000 сімей, які пухли від голоду, в Широківському – 225, в Нікопольському – 437 [13, с. 59]. Кількість голодуючих на селі невпинно зростала. Якщо в лютому за офіційними даними їх було 20 тис., то в березні 42 тис., а в червні їх кількість становила 82 тис. 759 чоловік [5, с. 336]. Станом на цей місяць померли (знов-таки за офіційними даними) 2 тис 266 чоловік [31, с. 118], хоча випадки голодної смерті траплялися вже з грудня 1946 р [32, с. 120]. Під час найбільшого поширення голоду у червні 1947 р. Міністерство внутрішніх справ УРСР склало довідку про захворюваність на дистрофію та смертність від неї. У Дніпропетровській області було зареєстровано 83 тисячі хворих на дистрофію. Всього по Україні на 20 червня 1947 р. налічувалося 1254 тис 378 дистрофіків, з яких 828 тис. 429 осіб, тобто 77,1% були сільськими жителями. Виснажених селян у Дніпропетровській області було 52 тис. 767 чоловік [2, с. 21]. Як наслідок такої ситуації, на початку 1947 року виникає таке явище, як канібалізм. Органи МВС УРСР зареєстрували у 1947 році 764 випадки людожерства і 1890 випадків поїдання трупів померлих [26, с. 93]. Так, на території Дніпропетровської області в лютому 1947 року було зафіксовано один випадок людожерства, в березні – вже 4, а в квітні – 15 [5, с. 229]. Усі випадки людожерства мали місце в сільській місцевості. В лютому – це сталося у допоміжному господарстві залізничного депо у м. Синельникове, а в березні та квітні – у найбільш постраждалих від посухи районах: Щорсівському, Покровському, Петропавлівському та інших. Коли становище стало особливо жахливим, тоді навесні 1947 року український уряд виділив 140 млн. карбованців для організації безкоштовного харчування населення [28, с. 2].
Деякі колгоспи нашої області виростили добрий урожай ярових і озимих культур і змогли розрахуватися з державою по хлібопоставках. Наприклад: колгосп «Червоний маяк» Сталінського району, колгосп «Жовтнева перемога» Верхньодніпровського району, колгосп «Перше Травня» Дніпропетровського району, колгосп «Червоний богатир», артіль «Всесвітній Жовтень» Щорсівського району першими розрахувалися з державою по хлібопоставках та інших видах поставок, повернули державі насіннєву і продовольчу позики [27]. Ні в жодній із постанов керівників держави не згадувались і не брались до уваги продовольчі труднощі населення. Мешканці села почали потерпати від голоду вже з осені 1946 року, оскільки на вироблені трудодні майже не отримували зерна.
Жителька с. Добреньке Петропавлівського району Криворучко Євгенія Федорівна, 1911 року народження, розповідала: «Ми в колгоспі робили ні за що, за трудодень («паличку»), за який тільки вкінці року платили зерном, приблизно 200-500 грамів за трудодень. А їсти хотілося кожного дня, і їли все: мерзлу картоплю, квасолю» [17, с. 94]. Оплата праці в колгоспах була надзвичайно низькою і мала символічний характер. «Щоб прогодувати себе і дитину, – я працювала в колгоспі днями і ночами, – розповідала ланкова колгоспу імені Петровського Васильківського району Заєць Варвара, виконувала сім денних норм. За добу записували 2 трудодні, а оплати – ніякої, їли січку, лушпиння з кінським щавлем» [24].
Селянин завжди жив переважно з свого присадибного господарства. Однак непомірні податки перекрили й це джерело доходів. Крім податку па землю, держава встановила натуральні податки у вигляді молока, м’яса, яєць тощо, чим тільки більше зробили злиденним життя сільських людей. Після війни існували навіть податки на плодово-ягідні дерева та кущі. Навіть за кожне фруктове дерево, що росло в дворі, платили по 90 копійок. У зв’язку з неможливістю сплатити надмірно високі податки селяни іноді навіть вирубували сади. Крім податку на землю, продподатку, податку на плодово-ягідні дерева і кущі, населення сплачувало й інші податки. Таким, наприклад, був податок за відсутність дітей – «бездітне». За несплату податку справу передавали до суду.
Голод в Україні став масовим і досяг свого піку на початку 1947 року. Здавши все державі, люди змушені були їсти картопляне лушпиння, макуху, жом, м’ясо загиблих тварин, листя та цвіт дерев, траву тощо. Ось що розповідав про ті часи житель села Нововодолазьке Межівського району Назаренко Леонтій Митрофанович, 1911 року народження: «Були важкими 1946-1947 роки. Від недоїдання люди в селі пухли, але не помирали. Пам’ятаю, що пуд зерна, а це 16 кг, коштував 1000 крб., хлібина вагою 1 кг – 100 крб. Зрештою, його не можна було сильно де й купити [20, с. 46]. Жителька села Натавлівка Межівського району, Майстрюк Федора Самійлівна, 1919 року народження, пригадувала: «Під час голоду 1947 року цвіт акації їли. Мати лушпайки з картоплі сушила, молола на жорні і з цього пекла млинці (до цього часу ніяких млинців не їм), викопували на полі мерзлу картоплю, пекли у печі. Щоб спекти хлібину (перепічку), треба було змолоти відро картопляних лушпайок, добавити тертого буряка і перемішати з водою [19, с. 76]. Стоміна (Мелешко) Горпина Макарівна, 1925 року народження із села Добреньке Петропавлівського району згадувала: «Заміж я вийшла у 1947 році, рік був голодний, йшли на весілля не за тим, щоб погуляти, а за тим, щоб що не будь поїсти. Весілля відіграли, а на ранок їсти нема чого. Коли розвиднилося, прийшла моя нерідна мати, хороша була жінка, тай каже: «нате вам миску картоплі, а то мабуть у вас і їсти немає що» [23, с. 96]. Пригадуючи ті роки, жителька села Чугуєва Межівського району Костиря Агафія Антонівна, 1914 року народження розповідала: «У 1947 році був сильний голод, трохи не померли. Спасла корова. Мати відвезла мене до лікарні, там годували, тому і зосталася живою» [16, с. 112].
Люди в селі від голоду помирали. Так у Широківському районі з грудня 1946 по червень 1947 років померло 100 чоловік від голоду. У селах Широківського району Інгулець, Широке, Миколаївка померло по сім чоловік, а у селі Красна Гірка від голоду померла родина Жидиченка Степана Гнатовича із п’яти чоловік, віком від 6 місяців до 60-ти років [28, с. 3]. Лень Олексій Йосипович із с. Вереміївка Петропавлівського району свідчить, що: «Під час голоду у 1947 році в селі померло 7 чоловік. Рятуючись від голоду їли траву: щирицю, лободу» [18, с. 110]. Від недоїдання населення українських сіл масово хворіло на дистрофію, особливо страждали діти й літні люди. Лікарні були переповнені, хоча потрапляння туди не завжди гарантувало врятування життя, оскільки у цих установах теж катастрофічно не вистачало продуктів харчування. Підтвердженням цього є спогади очевидців. Житель села Богдановербки Межівського району Сілін Яков Іванович, 1906 року народження, розповідав: «У селі від голоду багато людей пухло, але не помирали. Пам’ятаю, після війни у 1947 році був не урожай, голод, в селі відразу померло багато дітей від дифтерії» [22, с. 118].
У той час, коли багато людей гинуло від голоду, Президією Верховної Ради Союзу РСР було видано Указ від 4 червня 1947 року «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна» [2, с. 23]. Відповідно до Указу встановлювалось, що крадіжка, привласнення, розтрата чи інше розкрадання колгоспного або кооперативного майна каралось ув’язненням у виправному трудовому таборі від 5 до 8 років з конфіскацією майна або без конфіскації. Неповідомлення органів влади про те, що готується або скоєне розкрадання державного чи громадського майна, каралось позбавлення волі на термін 2-3 років або ж засланням на 5-7 років [33, c. 78]. Покарання були суворими: знімали з посад, виключали з партії, віддавали до суду голів і членів правлінь колгоспів, комірників, бригадирів за те, що вони дбаючи про людей, намагались вберегти їх від голодної смерті. Так, в Апостолівському районі – одному з найбільш постраждалих від посухи, усіх членів правління колгоспу «Вільне життя», на чолі з його головою, було звинувачено в саботажі хлібоздачі лише за те, що дозволило видати колгоспникам в рахунок трудоднів 800 кг кукурудзи та 800 кг відходів зерна, а також тримали в коморі для потреб колгоспників 70 кг ячної крупи, 60 кг пшона, 5 ц борошна, 22 кг олії. За цю провину вони були засуджені в повному складі на терміни ув’язнення від 5 до 10 років [10]. Уповноваженого райкому партії у цьому колгоспі за невиконання «партійного доручення державного значення» виключили з числа кандидатів у члени партії, а секретарю первинної парторганізації за слабку виховну роботу серед комуністів, що привело до приховування хліба від держави і саботування хлібопоставок, рішенням райкому винесено догану [8], а колгоспників змусили повернути видане зерно» [11].
До двох років позбавлення волі був засуджений голова колгоспу ім. Комінтерну Дніпропетровського району Макаров-Нікітін Микита Мефодійович, учасник революційних подій, начальник штабу військ повстанців Лівобережної України під час громадянської війни, командир партизанського загону особливого призначення Дніпропетровського району в роки Вітчизняної війни. Після війни він був обраний головою колгоспу і під час голоду, після здачі хліба державі, дав розпорядження із залишків зерна продати на базарі 100 кг муки і придбати на ці гроші одяг для колгоспних сиріт. Ось рядки судового вироку Макарова-Нікітіна М.М.: «…будучи головою колгоспу «Комінтерн» Червоноармійської сільської ради не вів боротьбу з ледарями, рвачами, спекулянтами колгоспної власності, було зірвано графік збору урожаю колосових культур, з першого обмолоту використав півтори тони зерна на внутрішні колгоспні потреби, 100 кг колгоспної муки продав на базарі по спекулятивним цінам». Після звільнення з місця покарання продовжував працювати у колгоспі ім. Леніна Дніпропетровського району і лише у 1967 році його знайшли нагороди держави: орден Леніна та медаль «За відвагу».
Звинувачували у саботажі не лише за приховування зерна, а навіть за гіпотетичні прорахунки. Так, голова колгоспу «Червоний лиман» Покровського р-ну був звинувачений у тому, що скосив 4 га кукурудзи на силос (для того, щоб взимку прогодувати худобу), а не дав достигнути, щоб потім її зібрати на зерно [12, с. 91].
Згідно з Указом, виснажені хлібороби та їхні діти, які збирали на колгоспному полі вирощені ними колоски, оголошувалися «розкрадачами соціалістичної власності». Про це свідчить і Бугай Григорій Семенович, 1917 року народження, із села Наталіївка Межівського району: «З 1945 по 1947 роки я був головою колгоспу. У 1947 році був голод. Пекли млинці з картопляних лушпайок, їли все. Пухли від недоїдання, та смертельних випадків у селі не було. Крали на колгоспних полях зерно, буряки. За крадіжку мішка буряків трьох колгоспників посадили у в’язницю на 8 років, а мене було звільнено з посади голови колгоспу» [15, с. 48].
Дев’яносто відсотків кримінальних справ, що розглядатися судами у 1947 році, були саме справи про крадіжки колосків рядовими колгоспниками – з них 3 тис. 226 було заарештовано [2, с. 23], засуджено 1312 чоловік, з них, 513 чоловік на строк до 3-х років позбавлення волі, 29 – до 5 років, 112 – до 10 років, а двох до розстрілу. Такими заходами вдалося заставити керівництво колгоспів позбутися заготовлених на зиму припасів і тим самим дещо покращити показники хлібопоставок, а селяни були поставлені на межу голодної смерті. Вже на початку зими у багатьох колгоспників не залишилося продовольства і вони почали голодувати. Особливо багато їх було в районах, що найбільше постраждали від посухи. До того ж 31 липня 1946 року Рада Міністрів УРСР заборонила продаж хліба на базарах колгоспами, колгоспниками й одноосібниками аж до виконання ними плану хлібоздачі державі.
Частина сільського населення намагалася врятуватись від голоду втечею із села, бо селяни не мали паспортів і не могли вільно міняти місце проживання. Виїхати з села було важко, можна було лише завербуватися на будівництво промислових об’єктів. Поодинці або цілими сім’ями селяни кидали свої домівки й направлялися у міста або у менш постраждалі від посухи райони. За даними Міністерства сільського господарства УРСР, з 1 січня 1947 року кількість працездатних жінок і підлітків до 16 років у колгоспах України зменшилася на 283,9 тис. осіб [26, с. 92]. Ті, хто ж не наважувався тікати, але й не бажав помирати з голоду в колгоспах, влаштовувався працювати на місцевих підприємствах чи в установах, які забезпечували своїх робітників картками на продовольчі товари. Щоб завадити селянам самовільно залишати колгоспи й повернути тих, хто вже їх залишив, Міністерство сільського господарства УРСР пропонувало Раді Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У прийняти постанову про заборону відпуску колгоспників із села та прийняття їх на роботу керівниками підприємств, організацій чи установ. Низовим партійним та радянським органам навесні 1947 року було розіслано лист ЦК КП(б)У, в якому їм доручалось надавати допомогу правлінням колгоспів у поверненні назад у господарства колгоспників. Без виданих у колгоспі документів сільські мешканці тепер не могли ніде влаштуватися на роботу.
Карткова система забезпечувала мінімальний рівень споживання. Для різних категорій населення мінімум споживання був неоднаковий. Для шахтарів була встановлена норма – 800 грамів, робітникам промислових підприємств, транспорту, зв’язку – 500 грамів, іншим працюючим, а також утриманцям, пенсіонерам, інвалідам – по 150-300 грамів, дітям – 100-150 грамів хліба. 27 вересня 1946 року Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про економне витрачання хліба», відповідно до якої зменшувалась кількість осіб, які забезпечувались хлібними картками [29, с. 46]. Хлібних карток позбавляли робітників, пов’язаних з сільськогосподарським виробництвом, а також робітників підприємств, що знаходились у сільській місцевості [25, с. 5]. В Україні були позбавлені хлібних карток 3 млн. 634 тис. 500 осіб, з них 2 млн. 892 тис. 100 чол. – мешканці сільської місцевості [2, с. 20]. 25 жовтня 1946 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про посилення контролю партійних органів за роботою органів торгівлі і подальшу економію витрачання хліба». 12 листопада 1946 року аналогічну постанову прийняв ЦК ВКП(б)У. Ці постанови ще більше обмежували кількість жителів, що отримували хлібні картки, а з ними гарантований мінімум хліба. Тобто, з централізованого постачання найбільше було знято селян – виробників хліба. В Дніпропетровській області ситуація ускладнювалася ще й тим, що в п’ять разів було скорочено фонди для сільського населення, яке забезпечувалося хлібом та картками. Втричі було зменшено кількість борошна, що йшло на село, тому кількість голодуючих на селі зростала. Особливо важкий стан був у Широківському та Апостолівському районах області, які постраждали від посухи найбільше. У цих районах тільки за офіційними даними нараховувалось сотні сімей, які опухли від голоду. У лютому 1947 року їх кількість була близько однієї тисячі, у березні – до трьох тисяч, а в червні – вже доходила до чотирьох тисяч [28, с. 2].
Коли становище стало особливо жахливим, український уряд 3 березня 1947 року організував державну допомогу голодуючим – виділив 140 млн. карбованців для організації безкоштовного харчування населення на польових роботах [28, с. 2]. В січні 1947 року для колгоспів Дніпропетровської області була виділена державна позика в розмірі 1200 тон зерна [30, с. 48]. Ось що розповідав про цей час Руденко Іван Андрійович, 1925 року народження, із села Троїцьке Петропавлівського району: «У 1947 році був голод, для колгоспників, що працювали у полі, раз на день готували задирку – макуху з водою» [21, с. 105]. Багато селян не мали сил і можливості виходити на колгоспну роботу, їм нічого було брати з собою, щоб пообідати на полі. Адміністрація ж не всіх колгоспників та інших працівників, теж за браком запасів, могла забезпечити громадським харчуванням в полі. Як результат, в багатьох районах мала місце значна кількість невиходів на роботу. Наприклад, в Апостолівському районі з 7 тис. 979 працездатних колгоспників з цих причин в червні працювало ледь більше половини.
Таким чином, голод 1946-1947 років не обминув і Дніпропетровську область. Це, зокрема, видно з поданих свідчень жителів сільських районів області. І його масштаби були майже однакові, що в селах, що в самому місті.
Голодна трагедія 1946-1947 років, що прокотилася по Україні, стала наслідком політики радянського керівництва по створенню потужного воєнно-промислового комплексу, а жертвою стали селяни, які були залишені без хліба та задавлені непомірними і численними податками. В критичний час держава виявилася неспроможною до державного регулювання розвитку аграрної галузі, що стало однією із причин голоду 1946-1947 років на Україні.
Бібліографічні посилання
- Асоціація дослідників голодоморів в Україні. Портрет темряви. [Свідчення, документи і матеріалі у двох книгах]. – К. – Нью-Йорк. 1999. – К. Т. 1. – 707 с.; Т. 2. – 612 с.
- Веселова О.М. Геноцид українського народу під час голодомору 1946- 1947 рр. // Історичний журнал. – 2003. – № 6. – С. 11-25.
- Веселова О.М., Панченко П.П. Ще одна трагічна сторінка історії України // Український історичний журнал. – 1995. – № 6. – С. 112-115.
- Воронов І.О., Пилявець Ю.Г. Голод 1946-1947. – К., 1991. – 48 с.
- Голод в Україні 1946-1947 років. Документи і матеріали – Київ–Нью-Йорк, –1996, – С. 159, 173, 205, 216, 229, 230, 336.
- Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 19. – Оп. 5. – Спр. 99. – Арк. 14.
- Там само. – Арк. 35.
- Там само. – Справа 939. – Арк. 6.
- Там само. – Арк. 46.
- Там само. – Арк. 44.
- Там само. – Справа 99. – Арк. 90.
- Там само. – Арк. 91.
- Там само. – Арк. 59.
- Із спогадів Безмєліціної Г.С. Звіт етнографічної експедиції до Петропавлівського району Дніпропетровської області 21 червня – 5 липня 1994р. Шифр (ПЕ (1) – 1994). – С. 79.
- Із спогадів Бугай Г.С. Звіт етнографічної експедиції до Межівського району Дніпропетровської області 3-17 жовтня 1994 р. Шифр (МЕ (1) – 1994). – С. 48.
- Із спогадів Костирі А.А. Звіт етнографічної експедиції до Межівського району Дніпропетровської області 3-17 жовтня 1994 р. Шифр (МЕ (1) – 1994). – С. 112.
- Із спогадів Криворучко Є.Ф. Звіт етнографічної експедиції до Петропавлівського району Дніпропетровської області 21червня – 5 липня 1994 р. Шифр (ПЕ (1) – 1994). – С. 94.
- Із спогадів Лень О.Й. Звіт етнографічної експедиції до Петропавлівського району Дніпропетровської області 21 червня – 5 липня 1994 р. Шифр (ПЕ (1) –1994). – С. 110.
- Із спогадів Майстрюк Ф.С. Звіт етнографічної експедиції до Межівського району Дніпропетровської області 3-17 жовтня 1994 р. Шифр (МЕ (1) – 1994). – С. 76.
- Із спогадів Назаренко Л.М. Звіт етнографічної експедиції до Межівського району Дніпропетровської області 3-17 жовтня 1994 р. Шифр (МЕ (1) – 1994). – С. 46.
- Із спогадів Руденко І.А. Звіт етнографічної експедиції до Петропавлівського району Дніпропетровської області 21червня—5 липня 1994р. Шифр (ПЕ (1)-1994). – С. 105.
- Із спогадів Сіліна Я.І. Звіт етнографічної експедиції до Межівськогьо району Дніпропетровської області 3-17 жовтня 1994 р. Шифр (МЕ (1) – 1994). – С. 118.
- Із спогадів Стоміної (Мелешко) Г.М. Звіт етнографічної експедиції до Петропавлівського району Дніпропетровського області 21 червня – 5липня 1994 р. (ПЕ (1) – 1994). – С. 96.
- Оперативно і чітко керувати збиральними роботами та хлібоздачею. Зоря, 5 липня 1946 р.
- Пилявець Ю. Голод 1946-1947 років у містах України // Старожитності. – 1992. – Ч. 2.
- Рабенчук О.П. Соціальні настрої та поведінка населення України в період голоду 1946-1947 рр. // Український історичний журнал. – 2006. – № 4. – С. 87-100.
- Хліб – державі. Зоря, 5 липня 1946 р.
- Широківській районний архів. – Фонд РАГСу. – Спр. 1946-1947 рр. – Арк. 1-2.
- ЦЦАГО України. – Ф. І. – Оп. 23. – Спр.348. – Арк. 46.
- Там само. – Ф. І. – Спр. 949. – Арк. 48.
- ЦДАГО України. – Ф. І. – Оп. 6. – Спр. 112. – Арк. 118.
- Там само. – Арк. 120.
- Юридические справки. Календарь колхозника. – 1948. – С. 78.
Аавтор: ШЕЙМІНА Н.М. Завідуюча відділом історії України сучасного періоду ДІМ
Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснуван¬ня Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворннцького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.
