Історія взаємовідносин державних і релігійних організацій в двадцяті роки — це трагічна історія боротьби з традиціями та гоніння на церкву в ім’я «світлого майбутнього». Основою церковної політики Радянської держави став декрет Раднаркому РРФСР від 1918 р. «Про свободу совісті, церковні і релігійні товариства», названий через кілька днів по іншому – «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви».
На місцях влада розуміла декрет як право безконтрольно грабувати церковні будови, закривати храми, розганяти приходи. В. І. Ленін обґрунтовував необхідність антицерковного терору тим, що саме тепер, коли гинуть в країні від голоду люди, необхідно «…провчити цю публіку так, щоб на декілька десятків років ні про який опір вони не посміли і думати».
У травні 1922 р. узяли під варту патріарха Тихона. У липні суд виніс смертний вирок митрополиту Веніаміну і десятьом священикам, начебто за опір проти конфіскації церковного майна, У березні 1923 р. був засуджений до розстрілу голова католицької церкви в Росії. Масовий антицерковний терор 20-х років офіційна пропаганда пояснювала діями священиків — реакціонерів.
Яким чином вирішувалась доля релігійних товариств після встановлення Радянської влади у Кам’янському (нині — Дніпродзержинську), в якому ще з давніх часів діяло близько десяти храмів різних конфесій, а сьогодні залишився напівзруйнований костьол, перетворена на склад Свято-Миколаївська церква колишнього села Тритузного, а також нещодавно відреставрований на кошти віруючих Свято-Миколаївський собор? Як проводилась політика «відокремлення церкви від держави» створеними з цією метою комісією і ліквідаційним комітетом при Катеринославській губернській управі?
У 1920—1921 рр. у місті були зареєстровані перші релігійні товариства, котрі щороку повинні були перереєстровуватись. Для реєстрації релігійної громади її засновники складали багато документів і кожного року все треба було повторювати знову. Особливі труднощі виникали при складанні списків віруючих з їх підписами, оскільки більшість населення була неписьменна. Після реєстрації укладалася угода про прийняття від місцевого виконавчого комітету церковного приміщення і майна, котре до цього й так належало віруючим. В середині 20-х років у Кам’янському було зареєстровано вісім релігійних об’єднань: два православних (Свято-Миколаївське і Різдво-Богородичне), два єврейських синагогальних (Бет Гамедоаш і Тиферее Ісруель) при старій і новій синагогах, старообрядка при Свято-Троїцькому храмі, римсько-католицька при костьолі святого Миколая, евангелічно-лютеранська при кірсі й община євангельських християн, яка мала молитовний будинок 1.
Найбільшою у місті вважалася Свято-Миколаївська православна громада при однойменному соборі, побудованому в 1894 р. за проектом архітектора Бродницького. Навіть після громадянської війни в соборі зберігся Іконостас, мозаїчна підлога, гарні люстри. Рїздво-Богородична церква, 1873 року будови, знаходилась на окр’аїні міста. Була вона дерев’яна, на кам’яному фундаменті, мала в бібліотеці унікальні книги козацького періоду. її відвідували переважно селяни, в той час як собор — робітники Дніпровського металургійного заводу зі своїми сім’ями.
Римсько-католицька громада міста налічувала більше 600 членів, з котрих майже всі були освічені, на відміну від віруючих інших конфесій. Збиралися католики в костьолі святого Миколая, побудованому майже одночасно із Свято-Миколаївським собором за проектом архітектора Хорманського.
Таким чином, після реєстрації релігійних об’єднань у всіх храмах Кам’янського стали правити. Спостерігаючи за службою в Свято-Миколаївському соборі, представник Кам’янської міськради писав наприкінці 20-х років: «Попи, як це видно із зовнішнього їх вигляду, ніяких нестатків не відчувають, співають упевнено, бадьоро, що свідчить про невеликий на них податок» 2. А насправді не всі громади були спроможні платити священикам, не вистачало коштів на ремонт, на інші церковні потреби. Найбільш злиденне існування вели єврейські синагогальні громади Кам’янського, які за традицією повинні були утримувати школу та вчителів для безкоштовного навчання бідних дітей єврейській мові, лазню, похоронну контору, різницю (де різали курей), пекарню для випічки маци (пасхального хліба), що роздавалась убогим. Але в житті довелося обмежуватись молінням двічі на день і пожертвуваннями на ремонт синагог, бо на все інше не вистачало грошей. Незважаючи на жебрацьке існування, релігійні організації все ж займалися тоді благодійністю. Успенська православна громада села Романково, заборгувавши у сплаті податків, влаштувала три сирітські обіди, у день поминок померлих відправила продукти до Кам’янського дитячого будинку.
Суворі обмеження чітко відзначилися наприкінці 20-х років, коли почалися заборони на господарську, культурно-освітницьку, благодійну діяльність. За поФрушення карали як адміністративно, так і юридично. І не дивно, що в 1924 — 1929 рр. питаннями церкви в першу чергу займався сумно відомий Наркомат внутрішніх справ. Правління громад повинні були без перешкод допускати на богослужіння, знайомити з фінансовими і господарськими справами уповноважених Губадмінвідділу і НКВС і давати необхідні пояснення. Будь-яку церкву могли за постановою НКВС закрити, а її майно за інвентарним списком , передати міськраді. Так, у 1925 р. був конфіскований будинок священика Свято-Миколаївської церкви с. Тритузного, збудований на кошти віруючих кілька років тому.
З 1928 р. Кам’янський відділ культів на основі інструкцій НКВС розпочав підготовку до закриття релігійних закладів міста. Вирішено було закрити Свято-Миколаївський собор, стару синагогу, костьол і кірху лютеранської общини. Остання була куплена на кошти Дніпровського металургійного заводу ще в 1897 р. для віруючих-лютеран, які працювали на заводі.
Віруючі різних конфесій неодноразово запевняли місцеву владу в своїй лояльності до існуючого порядку: «Ми ні в якому разі не можемо наносити шкоди Радянській владі… просимо не відбирати в нас синагоги, яка стоїть у місті Кам’янському у Поштовому провулку, 3» 3, писали до губернського адміністративного відділу віруючі-євреї. Однак доля релігійних організацій країни вже була вирішена листом за підписом Лазаря Кагановича «Про заходи щодо посилення антирелігійної роботи». Це по суті означало початок хрестового походу на релігію, гоніння проти віруючих і закриття церков.
Правління римсько-католицької общини на чолі з ксендзем Я. Розенбахом на своєму засіданні 28 січня 1928 р. відмежувалось від усякої політичної діяльності і завірило, що буде і надалі, як це подобає релігійній людині, підкорятися всим урядовим рішенням і лояльно триматися. Незважаючи на це, костьол в доповіді про підготовку до закриття церков був названий «осиним гніздом»: «Чесні робітники із задоволенням закрили б костьол, але побоюються міжнародних ускладнень» 4. Згодом ксендз Я. Розенбах, рятуючи власне життя, залишив місто і свою паству.
Майже рік тривала кампанія по збору підписів прихильників закриття культових закладів міста, яка неодноразово припинялася з невідомих причин. Начальник аероклубу М. Маркін, якому приглянулася синагога, писав у своїх спогадах: «Для її закриття потрібно було 10 тисяч підписів мешканців Кам’янського. На допомогу аероклубу міськком комсомолу виділив двох комсомольців — К. Сабутського і А. Слайковського. Через шість днів було зібрано 12 тисяч підписів про закриття синагоги, які надіслали у ВУЦВК на ім’я Г. І. Петровського» 5. Віруючі неодноразово скаржились у різні інстанції на порушення під час згаданого збирання підписів. Серед тих 12 тисяч було багато приїжджих, неосвічених та малоосвічених, котрим нічого не пояснювали. Підписи збирали на базарі, в крамницях, кіно, на квартирах, ігноруючи принцип неналежності до релігійних груп.
Віруючі, безправні і пригноблені, не могли зупинити державну машину, яка вже була запущена. «Сьогодні закриваються всі культові заклади міста», — писала міська газета «Дзержинець» від 13 грудня 1929 р. «Фортеці класових ворогів» опускали свої прапори одна за другою: костьол, кірха, синагога, Свято-Миколаївський собор. Черга інших ще не настала. Вона надійде пізніше, з новою хвилею боротьби проти релігії і релігійної моралі, що протягом тисячоліть вважалася найбільшою духовною цінністю людства.
ПРИМІТКИ:
- «Известия ЦК КПСС», 1990, № 4. С. 193.
- Державний архів Дніпропетровської області, ф. 1278 оп. І од. зб. 19, арк. 19.
- Там само, од. зб. 78, арк. 25.
- Там само, од. з б. 19, арк. 20.
- Архів Музею історії м. Дніпродзержинська, КВ -175.
Автор: Буланова Н. М., співробітник музею історії м. Дніпродзержинська
Джерело: З минувшини Подніпров’я. – Дніпропетровськ: “Дніпро”, 1995. – 177 с.
