На базі колекції Дніпропетровського історичного музею розглянуто літературний процес у Придніпров’ї модерної доби першої половини ХХ ст.
«Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!».
В. Винниченко.
Останнє десятиліття автор наполегливо досліджує саме модерну літературу й культуру Придніпров’я, що, за словами професора Віри Агєєвої, довготривалий відтінок часу не були потрібні не модерній добі [1] з їх естетичними, інтелектуальними, філософськими засадами та європейською орієнтацією. Тільки на початку 1990-х рр. в Україні стало можливим досліджувати зазначену тему (хоча брак інформаційних джерел існує й понині). З’явилося невеличке коло інтелектуалів – науковців-філологів, письменників-перекладачів, серед яких Юрій Шевельов, Соломія Павличко, Володимир Мельник, Микола Жулинський, Віра Агєєва, Олена Галета, Анна Біла та ін., наукові праці яких є справжнім скарбом з проблем українського модернізму (авангарду) першої половини ХХ ст., насамперед монографії, присвячені інтелектуальній прозі геніальних наших земляків – Валер’яна Підмогильного та Віктора Петрова-Домонтовича [1, 7, 9].
Синтезуючи теоретичні матеріали з проблем укр. модернізму, в контексті європейського, з власними музеєзнавчими дослідженнями, досвідом науково-експозиційної, фондової та виставкової роботи, збудованими на унікальному зібранні ДІМ, автор має зробити деякі висновки.
Щодо терміну, то сьогодні цілком прийнятним є термінологічне визначення модернізму як дискурсу, або вербалізованої мистецької формації 1910-1920-х років, з відповідними смислами, кодами, системою цінностей. Водночас авангард розглядають передусім як зародкову форму «нових дискурсів у мистецтві» [3, c. 24].
В модернізмі можна вирізнити три періоди: ранній – 1900-1910-ті роки; пореволюційні й повоєнні 20-ті – коротка, зореносна й зорепадна доба, що була штучно обірвана позамистецькими засобами. Ю. Шевельов завершенням вітчизняного модернізму вважав 13 травня 1933 року, дату самогубства Миколи Хвильового. Третій етап розвитку українського модернізму пов’язаний з еміграційною літературою, насамперед з Мистецьким Українським Рухом, який на рівні декларацій проголосив себе спадкоємцем Харківської Вільної Академії Пролетарської Літератури [13, c. 10].
За музейними колекціями фрагментарно можна простежити всі три періоди модернізму. Ще за часів Д. Яворницького до музею потрапили модерністські видання поч. ХХ ст., серед яких «Сяйво», «Українська хата», «Молода Україна», «Літературно-науковий вісник» та інші; збірки творів так званих перед-модерністів Миколи Вороного, Михайла Коцюбинського, Михайла Могилянського, Лесі Українки, а також листи до Д. Яворницького М. Вороного, М. Коцюбинського, Т. Романченка, Ю. Михайліва, М. Могилянського. Системно колекції почали фундуватися з 1983 р., від часу створення літературного музею. Але тільки з поч. 1990-х рр., ми змогли без ідеологічних упереджень говорити про митців українського ренесансу та про значні духовні здобутки української еміграції. До зібрань ДІМ залучалися унікальні періодичні видання, збірники, альманахи, книжки 20-х рр., що за тоталітарного режиму вважалися занепадницькими, ідеологічно хибними та здебільшого були заборонені. У цій короткій розвідці ми маємо можливість лише діткнутися до найважливішого – знакових пам’яток модерної доби: «Друкарь» (1918); «Барвінок» (1919); «Вир революції» (1921), «Нова громада» (1923-24), «Зоря» (1925), «Музика» (1923-24); «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок» (1928-29); Декламатор «Сяйво» та інші.
Впродовж недовготривалої доби національного відродження знайшлася когорта майстрів, що зуміла знайти ту автентичну, їхнім часом і досвідом породжену мову, що тільки й надавалася для розповіді про унікальність саме їхнього перебування у вічно змінливому світі [13, c. 45]. У барвистий вінок українських символістів, футуристів, динамістів, вітаїстів, «плужан», «ланківців», «неокласиків» Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Михайля Семенка, Павла Тичини вплітаються твори митців, творчість яких пов’язана з Придніп-ров’ям, а саме, – Михайла Сапожникова, Юхима Михайліва, Галі Мазуренко, Валер’яна Поліщука, Валер’яна Підмогильного, Бориса Тенети, Віктора Петрова – Домонтовича, Аркадія Казки, Василя Мисика.
Вагомим підсумком своєї наукової праці автор вважає презентовані в музеї «Літературне Придніпров’я» виставки, присвячені вищезгадуваним постатям українського відродження, в тому числі останньої тематичної, – «Спрага автентичності»: Модерна доба у культурному просторі Придніпров’я кін. ХІХ – поч. ХХ ст.» (спільно з Н. Василенко). У цій розвідці зосередимося на другому й третьому етапах модернізму та відповідних часові писемних джерелах, хоча на виставках використовувались й ужиткові речі: порцеляна, меблі, фонограф зі старими платівками, предмети туалету, листівки та фотографії із зображеннями архітектури початку ХХ ст.; живопис та графіка М. Сапожникова (з фондів Дніпропетровського художнього музею), О. Красносєльського, М. Погрібняка, Г. Мазуренко, Ю. Михайліва, який 1915 року, по дорозі на фронт писав своєму другу – катеринославцю поету Трохиму Романченку: Можна дати пейзаж український без тополі, і він буде українським. Треба знати Україну, її небо, повітря, травичку… Художники, поети і письменники на те й потрібні світу – людям, щоб серед їхнього галасу і турбот, котрі не дають їм глянути на красу, якої так шукають і не знаходять, сказати: «Стійте й схаменіться! Ось краса, яку ви хочете бачити» [16].
Інформаційно-наповненим і фаховим є огляд сучасної української книжки видатного мистецтвознавця Федора Ернста (1891-1942), вміщений у «Бібліологічних вістях» (вони самі є унікальним писемним джерелом), що характеризує й наше зібрання книжок та періодики:
«Розвиток сучасної української книжки за дев’ять років революції, щодо її зовнішнього вигляду, помітно розподіляється на два певні періоди. Перший період, що охоплює 1917-1922 роки, можна назвати брошурковим періодом. У художньому розумінні його треба визнати просто за антисанітарний. Діяльність окремих гарних майстрів потопає в морі ремісничої байдужості. Більш-менш цікавих художньо книг чи плакатів ледве можемо десятки налічити.
Останні чотири роки дали, безперечно, значну зміну в галузі видавничої роботи. Звичайно, ми не вишли з брошуркового періоду, але все таки, після голоднечі минулих років, сучасна книжка якось вигодувалась, має вже трохи солідніший та поважніший вигляд. Покращав папір, покращав друк, книжка вже не має того нечесаного вигляду, як раніше, з’явилася і товста книга, подекуди й товста палітурка. Значно покращав зовнішній вигляд обкладинки, що друкується часто декількома фарбами на блискучому, або кольоровому папері. Правда, часто за гарною обкладинкою ховається абияк надрукований текст. Але це, будемо сподіватись, характеризує переходову добу.
І справді, ми переживаємо найтиповішу переходову добу. Діапазон надзвичайно великий – від зразків найнеймовірнішого безсмаку до книги справді художньої» [2, c. 24-25].
Літературно-мистецькі видання пореволюційної та повоєнної доби, не зважаючи на тяжкі умови, за яких вони виходили, мають неабияку історичну цінність, а деякі з них – й художню, бо були оформлені відомими художниками книжки. За гетьмана П. Скоропадського в місті почав виходити літературно-мистецький російськомовний журнал мистецтв «Аргонавты», що видавався письменником Абрамом Палеєм (1893-1995) архітектором, скульптором, художником, поетом Олександром Красносєльським (1877-1944) та художником-символістом Михайлом Сапожниковим (1871-1937). У журналі брали участь і погодилися співробітничати Олексій Толстой, Георгій Шенгелі, Максиміліан Волошин, Д’Актиль, проф. Олександр Білецький, проф. А. Шмідт та інші. Журнал з’явився завдяки фінансової підтримки братів Карпасів – синів відомого катеринославського підприємця Мойсея Карпаса. Уяву про «Аргонавты» ми маємо з опосередкованих джерел, одним з них є стаття П. Нестерця «Аргонавти», надрукована у часописі «Зоря» (1931, № 6), що піддає нищівній критиці рафіновано-естецький журнал. Отже, завдяки йому ми маємо можливість ознайомитися з уривком статті М. Сапожникова «О символистическом творчестве»:
«Искусства, воплощающия в своих произведениях ритм, являются священными звеньями, соединяющими нас со вселенной. Символистические произведения, построенные на ритме, это звуки великой, лучезарной животворящей симфонии, Космоса и, как бы эти звуки не были глухи и неясны, они приоткрывают завесу реальности и приобщают нас к пламенеющему творческой силой Началу всех начал. Произведения, в которых запечатлен ритм в символах, есть форма религиозного общения с сотворившим и вечно творящим, это гимны ничтожного – Великому, конечного – Вечному и ограниченного – Безграничному; Создание таких произведений представляет служение, так вдохновенно исчерпывающе выраженное в песнопении: тебе поем, тебя благословим…»
Символістську російську поезію поч. ХХ ст. презентує збірка О. Красносельського «Огни предвечерий». Той саме Ф. Ернст з гумором змальовує її зовнішній вигляд: Ще 1922 року в Катеринославі вийшли книжки «Огни передвечерий» з обгорткою Страхова, де якийсь голий геній шкандибає серед іонійських колон. Далі, у Києві й Харкові він робить дуже багато обгорток для різних перекладів з чужих мов у виданнях Д.В.У. Тут його обкладинки часом сходять за середньої руки німецьку чи англійську книжку (коли не взяті звідти). Скомпоновані вони, здебільшого, грамотно… Проти чепурних Алексієва й Кирнарського – Страхов завжди грубіший; він уживає яскравої плями й товстих конструктивних літер у написах [2, c. 32].
Знаковим за своїм змістом і художнім оформленням у культурному просторі Придніпров’я й України став збірник «Вир революції» (1921). Це дійсно був «Вир»! Нині за цим виданням можна вивчати модерні течії в українській літературі, малярстві, театрі; красне письменство; зразки критичної тогочасної думки; хроніку мистецьких подій Катеринослава й інших культурних центрів України. Збірник надруковано на цупкому фіолетовому цукровому папері учнями Катеринославської друкарської профшколи. Оформлювали збірник відомі українські художники київської графічної школи: обкладинка роботи В’ячеслава Левандовського (1897-1962) – художника, аніматора, одного із засновників української мультиплікації. Фронтиспис до збірника – Марка Кирнарського (1893-1941): «Робота Кирнарського над графікою дала незабаром наслідки такі вдалі й певні, що художник почав постійно працювати для видавництва. Першою його роботою був фронтиспис для журналу «Гроно» 1920 р. Найулюбленіші його декоративні мотиви генетично зв’язані з українською народною творчістю: з малюнками української кераміки, з візерунками вишивок тощо» [c. 70]. Віньєтки видатного майстра книги Георгія Нарбута (1886-1920). Надруковано його кількістю 1440 прим. Видавали «Вир» катеринославські інтелектуали: поет-авангардист Валер’ян Поліщук (1897-1937), професор Петро Єфремов (1885-1930), молодий прозаїк, перекладач, схильний до психольогизму (у 19-ті роки переклав роман А. Франса «Таїс») Валер’ян Підмогильний (1901-1937). У збірнику вміщено одне з найталановитіших оповідань В. Підмогильного «В епідемічному бараці» [9, с. 84-93]; поема «Бунтарь» та низка поезій В. Поліщука з його провідною статтею «Динамізм у сучасній українській поезії». Конструктивний динамізм В. Поліщука був синхронним щодо подібних європейських явищ. Він був знайомий із досвідом французьких конструктивістів – Фернаном Леже і Ле Корбюзьє; німецьких – Ервіном Піскатором і Георгом Гроссом, Вальтером Гропіусом, із знаменитим художнім інститутом «Баухауз». Стрижнева формула динамічного конструктивізму В. Поліщука – «урбанізм, індустріалізація побуту, верлібр» розвинулася наприкінці 1920-х рр. у концепцію спіралізму. Теоретик нового напрямку в літературі, український Уолт Вітмен (як його називали) розмірковуючи над архітектонікою віршування, викладав оригінальні думки на шпальтах «Виру революції»: Писати строфами обов’язкового розміру, механічно вставляти лишні слова (і це почувається дуже часто навіть у найбільших майстрів слова) тоді, коли я вже все сказав, але ще не зробив п’яти потрібних тактів – це ж рабство, і поет, який хоче втілити теперішнє життя так або інакше, а воно ж ніяк не піддається, щоб його втиснути в рямці, повинен іти за ритмами життя, ритмом моря, що хвилюється, а не танцювати під штучного тактометра. Це ми бачимо в творах геніального Шевченка [5. с. 80].
Український мистець-авангардист Анатоль Петрицький (1895-1964), говорячи про сучасне українське мистецтво, вважав, що «головним елементом художньої площини, що дає естетичне, зорове (фізіологічне) відчуття, є ритм ліній, гармонія кольору, взаємовідношення світла та відчування матеріялу… Люди навчаться кохатись, «дивитись» на малярство, а не шукати сюжета, літературного, псіхольогичного оповідання, анекдоту, образу, «як живого», натурально-фальшивого Івана Івановича, Івана Петровича і т.д., питаючись: «що намальовано, або хто це?» [2, с. 83].
Д. Зінківець у «Театральних здобутках української революції» дав розлогу характеристику що до репертуару всіх українських театрів, звідки ми можемо собі уявити всі етапи українського театру за час революції на Україні і переконатись в перемозі європейського репертуару на українській сцені… [5, c. 117].
Перший поцінювач творчості В. Підмогильного й В. Поліщука під псевдонімами В. Юноша і П. Тромов (професор Петро Єфремов) надрукував у збір-нику ґрунтовні розвідки «Поет чарів ночі» [5. с. 93-101] та «Від ясної панночки до Уолта Уїтмена» [5, с. 102-114], які й досі не втратили своєї актуальності.
З рідкісних видань відзначимо «Барвінок» (1919): «Збірник для дітей середнього віку. Ілюстрували Ів. Падалка та Тимко Бойчук. – К.: Видання Т-ва «Ілюстрація», року Божого 1919». На титулі художньо виконаний надпис невідомого чорнилом: «На згадку в день народження Богдана. 22 жовтня 1920 р.» Обгортка у три фарби. Ілюстрації у дві фарбо або три. У збірнику одна з не багатьох прижиттєвих публікацій Аркадія Казки (1890-1929) – вірш «Березень», а також веснянки, загадки, стаття «Наш славний громадянин Панько Куліш» (на столітні роковини з дня народження). Маловідомій постаті А. Казки автор присвятив декілька своїх публікацій [11, с. 94-101].
По першій світовій війні у дискусії про ідентичність української культури… всі авторитетні літературні й інтелектуальні кола – крім ортодоксальних комуністів по обидва боки Збруча – обстоювали західну орієнтацію української культури [6, c. 22].
Саме для «грона неокласиків» (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт, М. Могилянський, В. Домонтович) домівкою була світова культура. Окрасою музейного зібрання є два видання «Декламатора «Сяйво», що їх уложив М. Зеров (К.: «Сяйво», 1923, 1929). Друге видання вийшло накладом у 5200 примірників. Перше видання (припускаємо, що й друге) оформлював Микола Алексієв. М. Алексієв не працював в академії мистецтва подібно до Кирнарського, Пожарського й Хижинського. Проте це є майстер культурний: він також виробив собі гарну техніку, досяг розуміння стилю. Подібно до Кирнарського, це є майстер невеличкої, інтимної, так би мовити – етажеркової книжки. Іноді малюнок його занадто тонкий, майже рахітичний – вузенька, як волосочок, рамочка, тонісінький шрифт. Найкращі роботи – для видавництва «Слово»: «…Декламатор М.К. Зерова (гарно й уважно виданий» [2, c. 30].
У передмові до другого видання декламатора «Сяйво» Микола Зеров (1890-1937), який і на Соловках невдовзі буде перекладати Вергілієву «Енеїду», звертався до читача: Популярною формою естрадної хрестоматії упорядник скористався, як одним із засобів дати антологію безперечних здобутків українського слова в різних його ділянках. Упорядникові здавалося, що мета його збірника – показати саме здобутки українського слова – деякою мірою виправдувала таке провадження історичної перспективи в добір віршових зразків. В порів-нянні до вибору 1923 р. (хрестоматія – декламатор Т-ва «Слово») новій поезії віддано більше місця і репрезентовано її повніше. У «Декламаторі» презентовані твори від античної до сучасної літератури, в їх числі, й оригінальні поезії та переклади М. Вороного, М. Чернявського, В. Мисика та уривок з роману В. Під-могильного «Місто».
Одним з найяскравіших химерних видань модерної доби був альманах «Літературний ярмарок» (1928-29) в строкатому оформленні А. Петрицького (суперобгортка із зображенням панно «Сорочинський ярмарок») з графікою І. Падалки, В. Кричевського, з малюнками на берегах і творами письменника з нашого краю Григорія Епіка (1901-1937). Повною добіркою «Л.Я.» міг би пишатися будь-який музей книги.
До історії видання. У грудні 1928 року виходить перша – «сто тридцять перша книга» журналу. Редакція (або Ярмарком, скажімо) «безперечно строкатого» – так принаймні настирливо запевняє нас мало не вся нібито західньо-европейська преса – «Літературного ярмарку», за два місяці відчиняючи двері в 12 рік свого, можна сказати, скромного існування, тисне Вам Вашу шляхетну руку, шановний читачу, через ріки, озера, лани, ліси, міста і села нашої Героїчної Республіки. Труднощі, можна сказати, остаточно ще не переборено. Але все таки…, як все таки приємно, «як радісно згадувати запашне минуле!» (Фраза запозичена з віршів сучасного якогось поета). Як приємно зазирати в конторські книги річної передплати, і бачити, що Ви нас протягом ста тридцятьох, так би мовити, уявних місяців ні разу не зрадили.
Як зазначає Григорій Костюк, «мрійники з Літярмаркому уявили собі, що їх альманах почав виходити в січні 1918 року і до грудня 1928 року регулярно вийшло 130 книжок. Перша реальна груднева книжка 1928 року, таким чином, була 131 книжкою безперервного українського культурного процесу від року проголошення в Києві Української Незалежної Держави» (ІV Універсал 22 січня 1918 року). Таке підспуддя грайливого настрою прологів та інтермедій, які, на думку Юрія Шереха (Шевельова), «були справжнім tour de force в тогочасних умовах», і не дивно, що чим далі – починали сковуватися тяжкою заполітизованою атмосферою 1929 року, року «великого перелому».
Бібліографічної рідкістю є видання «Книгоспілки»: Винниченко В. Драматичні твори: Брехня. Співочі товариства (1926); Гоголь М. Вій. Переклад А. Марченка. Художник М. Алексєєв (1930. Накладом 10 000 прим. Обгортка у три фарби; Гоголь М. Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем. Переклад М. Рильського. Художник Н. Алексєєв (1930). Накладом 10 000 прим. Обгортка у три фарби.
Гортаючи сторінки поетичних збірок нашої землячки Галі Мазуренко «Ключі» (Лондон, 1969), «Зелена ящірка» (Лондон, 1971 з іл. авторки), «Три місяці в літері життя» (Лондон, 1973), «Північ на вулиці» (Лондон, 1980, з автор. іл.) знаходишся під враженням від чогось, що намагаєшся пригадати, утаємниченого, незбагненного – справжньої культури, почуття краси й міри, якщо одним словом – гармонії та високого стилю, так би мовити, – мазуренківського. У попередньому слові до збірки «Ключі» професор Володимир Шаян поставив для себе і читачів декілька запитань що до феномена Галі Мазуренко й не дав жодної відповіді:
Чи міг би хтось відважитися намалювати ведійський гімн про Сотворення, який натхнув Галю Мазуренко до одної із її візій. Тут щойно твориться якась слабо окреслена форма… Космічної матері. Як-же змалювати цю прапервісну творчу силу?
Чи це поезії, чи акварелі? Чи імпресії весняних квітів, чи ключі до якогось іншого бачення світу?
Чи в добу Космосу хтось із нас вдоволений жаб’ячею перспективою нашого інфузорного бачення світу? І самовдоволено із нашого реалізму в малярстві і поезії будемо лаяти Галю Мазуренко за її новаторські спроби іншого бачення світу разом із її духами, які пробують до нас промовити у світлових сигналах із свого світу?
А вона «собі своє сказала». І Божі Очі перемінилися в синь волошок. У акварелі, чи в метафізиці?» [15. c. 6].
Не можна не відзначити книжки В. Домонтовича «Без ґрунту» (Видання Михайла Борецького. Регенсбург, 1948). Видано в співпраці з Видавничою Комісією МУР. Мистецьке оформлення Якова Гніздовського. Хочу нагадати, що до сторіччя від дня народження В. Петрова-Домонтовича у жовтні 2004 р. автор дослідження підготовив мабуть першу на Україні виставку «Метаморфози Віктора Петрова», де вона вперше й була проекспонована [10, с. 142-150].
Аналіз творчості цього письменника має стати водночас розмовою про найважливіші тенденції у розвитку зрілого модернізму, скажімо, про естетизм та антипозитивізм, розчарування в антропоцентричному гуманізмі й становлення екзистенціалістського дискурсу, інтелектуалізм, акмеїстичні антисимволістські настанови київського неокласицизму, європеїзм, складні колізії символізму / авангарду тощо. У його текстах, можливо, найповніше розкривається вся неоднозначність, розмаїтість і суперечливість інтелектуального підсоння доби з його, скажімо, психоаналітичними, екзистенціалістськими, формалістськими складовими. Продемонструвавши відносність усіх сакралізованих цінностей, віддавши перевагу недовірливому скептикові, а не самозреченому фанатикові, саме Домонтович згодом пише про потребу нового релігійного досвіду й пошуку «шляху віри». Назвавши Домонтович «своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури», Соломія Павличко тим самим протиставила його творчість певним тенденціям тогочасної вітчизняної літератури. Цю незакоріненість, безгрунтянство, розрив із традицією, модерністи двадцятих не тільки добре усвідомлювали, але й охоче робили об’єктом інтелектуальної рефлексії. Означуючи конфлікт поколінь, вони вважали реалізм, позитивістську й народницьку ідеологію, соціальну заангажованість художника перейденим етапом» [1, с. 5-6].
Це невеличке дослідження, що ґрунтується майже цілком на фондовому зібранні ДІМ, лише мозаїчно відтворює культуру модерної доби й має слугувати розширенню уявлень про її місце в європейському контексті та сприяти остаточній руйнації радянських упереджень та стереотипів щодо другорядності або меншовартості української (читаймо народницько-просвітянської) літератури й мистецтва, а також трактування модернізму-авангарду-декадансу виключно як негативного, антинародного, антикультурного явищ. Поза межами досяжності автора лишаються аспекти, що не підвладні ratio, філософсько-антропологічні тощо, приміром, феномен народження саме на цій землі в різні часи геніальних особистостей (О. Блаватська, В. Петров-Домонтович, В. Підмогильний, Г. Мазуренко та інші), які завжди несли світові нові сміливі парадоксальні думки, відкриття, мистецькі твори. Все вищезазначене дає автору підстави стверджувати, що зібрання ДІМ має надмірну духовну цінність у культурному просторі не тільки країни, а й поза її межами, і саме їй належить місія гамувати «спрагу автентичності» [14] у добу «розщепленого атому», добу постмодернізму.
Бібліографічні посилання
- Агєєва В. Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. – К., 2006.
- Бібліологічні вісті. – Київ: Український науковий інститут книгознавства. – 1926. – № 3 (12).
- Біла А. Український літературний авангард: Пошуки, стильові напрямки. – К., 2006.
- Відлуння самотності. Кнут Гамсун та контекст українського модернізму. Упорядник Юлія Ємець-Доброносова. – К., 2003.
- Вир революції. – Катеринослав, 1921.
- Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. – К., 2005.
- Досвід кохання і критика чистого розуму. Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій. Упорядник Олена Галета. – К., 2003.
- Журенко О. Модерні тенденції української романістики 20-х рр. ХХ ст. – К., 2003.
- Мазуренко І. «Мала проза» Валер’яна Підмогильного на тлі катеринославських реалій 1920-х рр. / Придніпров’я: Історико-краєзнавчі дослідження. Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ, 2007.
- Мазуренко І. Віктор Петров (В. Домонтович); Аркадій Казка / Літературне Придніпров’я: Навчальний посібник з хрестоматійними матеріалами до шкільних програм. У двох томах. Т. 2. – Дніпропетровськ, 2005.
- Мазуренко І. «І світу білого не випив» (український поет А. Казка у листах та спогадах) / Музей і майбутнє. [Доповіді та повідомлення наукової конференції до міжнародного дня музеїв, травень 1997 р.]. – Дніпропетровськ, 1998.
- Мельник В. Суворий аналітик доби: Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст. – К., 1994.
- Мельників Р. Ювілейний образок людини з химерним іменем (На 105-річницю від дня народження Майка Йогансена) // Інтернет-видання.
- Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. Поезія – Проза – Драма – Есей. П’яте видання. – К., 2007.
- Сорочинський ярмарок на невському проспекті. Українська рецепція Гоголя. Упорядник Віра Агєєва.– К, 2003.
- Українська мала проза ХХ століття. Упорядник віра Агєєва. – К., 2007.
- Шаян В. Її світ // Мазуренко Галя. Ключі: Вибране. – Лондон, 1969.
- Шерех Ю. Поза книжками і з книжок. – К., 1998.
- Юхим Михайлів. Його життя та творчість. 1885-1935. – Нью-Йорк –Лондон – Париж – Торонто, 1988.
Автор: Мазуренко І.В. Старший науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького
Джерело: Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160річчю заснуван¬ня Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворннцького) Вин. 11. — Д.: АРТПРЕС. 2009. 608 с.
