Опозиційна преса в русі опору (1960-1980 роки)

09.12.2009 администратор Історія України і краю у XX ст., Статті та матеріали 0

Стаття присвячена вивченню опозиційної української суспільно-політичної думки та підпільної преси у 60-80-тї роки XX століття на базі введених у науковий обсяг нових джерел.

Преса – це відображення культурного життя народу, свідоцтво його економічного розвитку, покажчик його громадської свідомості. Преса – це резонанс усіх явиш, і подій, які трапляються на національній території і далеко поза нею [14, 3]. Українська преса – своєрідне й багатопланове історичне джерело не тільки за змістом, а й за структурою опублікованого фактичного матеріалу. Велику цінність мають надруковані тексти – джерела (програми партій, статути товариств, епістолярні пам’ятки та інше). Підпільна публіцистика не породила якихось нових особливих видів і жанрів, як і типів видань. Здебільшого вони залишалися незмінними, але специфіка визвольної боротьби наповнила їх новим змістом.
Провідною ідеєю багатьох поколінь українських патріотів, зокрема опозиції другої половини XX ст., є будівництво незалежної і суверенної держави. Особливістю опозиції цього часу стала відмова від збройного спротиву, бо зброєю стало слово. Критика засад політичного устрою державності Української Радянської Соціалістичної республіки, спрямованої денаціоналізації і русифікації, економічної і духовної деградації народу – головні напрямки політичного дисидентства. Помилки і недоліки сучасного етапу державотворення в Україні роблять актуальним наукове узагальнення незалежницьких ідей шестидесятників, ї їхнього висвітлення і пропаганду на сторінках підпільних видань та самодруків.
Виразниками державницьких прагнень українського народу у другій половині XX ст. виступали численні представники української нації та ряд новостворених підпільних груп і організацій. Серед них: Об’єднана партія визволення України; ОУН-Північ; Український Національний комітет; Демократичний союз соціалістів; Украї-нський національний фронт; Боротьба за суспільну справедливість; Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей; Спілка української молоді Галичини; Український національно-визвольний фронт та підпільні групи Г. Гаєва,    М. Процива, Б. Гогуся, Б. Романюка-Шусти, В. Савченка, Бульбинського-Рибича-Тарасюка, С. Чеховського, В. Мармуся та багато інших [8, 11].
Але однією із перших постала у 1959 р. Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена юристом Левком Лук’янєнком, що став автором програми УРСС – організації партійного типу. Це була одна із перших спроб утворення альтернативної до Комуністичної партії Радянського Союзу організації [9, 195]. Українська робітничо-селянська спілка являла собою об’єднуючий ланцюг між організаціями, що сповідували національний та демократичний шлях розвитку. В основу діяльності УРСС було покладено правовий принцип здобуття незалежності України мирним, законним шляхом – згідно ст. 17 Конституції СРСР, яка давала право кожній республіці на вихід зі складу СРСР. У 1960 р. Л. Лук’янєнко разом з товаришами переглянули програму УРСС і «взяли курс на создание легальной организации, имеющей целью защиту гражданских прав» [25, 62]. Вони передбачали змінити назву своєї організації «Українська робітничо-селянська спілка», оскільки ідея самостійності України змінилася ідеєю неодмінності демократичної свободи. Нова назва «Спілка боротьби за демократію» краще відображала їх нову мету.
Перша половина 60-х років – це період спаду хрущовської «відлигиги» і переходу у 1964 р. до брежнєвських «заморозків», що проявилися у спробах відновлення сталінізму, посиленні репресій проти української інтелігенції та політичної опозиції. У цей перехідний час на заході України виникла підпільна організація «Український національний фронт» (УНФ). Ініціатором її створення був Дмитро Квецко – вчитель історії з Долинського району Івано-Франківської області. Спільно із своїм земляком, колишнім учасником національно-визвольного руху Зеновієм Красівським, вони склали програмні документи організації під гаслом: «Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї», це означало, що ідеологічна основа незмінна, а лише тактичні заходи інші [4, 38].
Метою УНФ була агітація за вихід України з СРСР й утворення самостійної демократичної держави. Український національний фронт відрізнявся від Української робітничо-селянської спілки географією членства і діяльності (кілька десятків осіб із Львівської, Івано-франківської, Кіровоградської, Донецької областей), наявністю всіх установчих документів (Програми, Статуту і Тактики) [22, 146], прийняттям клятви і членських внесків, продуманою конспірацією (що дало змогу діяти 2,5 роки), а головне – більш ґрунтовною розробкою теорії і тактики національно-визвольної боротьби. Вони розповсюджували видання, листівки, меморандуми і заяви УНФ, літературу ОУН (що була знайдена у достатній кількості у бункері вояків УПА) та «самовидав», готували грунт для організації та просвітницької діяльності фронту. Спадковий зв’язок УНФ з попереднім етапом руху опору був безпосереднім. Єдність ідей і поколінь у національно-визвольній боротьбі українського народу чітко простежується у багатьох документах УНФ, зокрема: «Тактика Українського національного фронту», «Напрямки політичної думки в Україні», «Політика Українського національного фронту», «Програмові вимоги Українського національного фронту» та ін [18, 14]. В одному з них чітко сформульовано: УНФ продовжує справу всіх попередніх революційних організацій в Україні, які боролися за Українську са-мостійну державу [10, 2]. Ідейною основою УНФ був український націоналізм [13, 2]. Соціальною базою національно-визвольного руху УНФ вважав «всі шари української нації – селян, робітників, інтелігенцію» [18,14]. Головною метою УНФ було здобуття державної незалежності України. Важливою особливістю діяльності УНФ був досить ґрунтовний теоретичний аналіз причин і перспектив національно-визвольної боротьби, засад будівництва незалежної української держави [2, 1].
Суспільний лад мав би бути побудований на принципах самостійності, народовладдя, процвітання, соціальної справедливості і свободи. При цьому «джерелом, носієм й виразником влади виступав би сам народ в особі його справжніх представників» [19, 5]. Політична організація нового суспільства передбачала ліквідацію системи рад, натомість повинна була постати держава нового типу, відповідно за формою, це мала бути Народна Республіка Україна [2, 7]. Особливої ваги надавав УНФ проблемі прав та свобод людини, які є визначальними у характеристиці вільного суспільства. Ці права були викладені у наступній редакції: «Свобода друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду» [15, 3]. Значні зрушення передбачалися у сфері духовного відродження, піднесення культури та освіти у незалежній Україні. УНФ пропонував здійснити реформу освіти у відповідності з національними і фаховими потребами. Навчання і викладання повинно було здійснюватися українською мовою [18, 14].
Для розповсюдження та пропаганди своїх ідей Український національний фронт започаткував видання свого печатного органу – журналу «Воля і Батьківщина». «…Журнал наша сила, наш організатор, виразник наших українських національних жадань і вимог, порадник методів і тактики боротьби за Українську Самостійну Державу», – так писали автори першого часопису журналу «Воля і Батьківщина», звертаючись до читачів [11, 26]. Журнал «Воля і Батьківщина» було засновано понад чотирьох десятиріч тому, у 1964 р., як орган підпільної націоналістичної організації «Український національний фронт». Впродовж 1964-1967 рр., до моменту арешту його засновників, видавців і розповсюджувачів, вийшло у світ 16 номерів журналу. Всі вони були виконані на друкарській машинці, дуже обмеженим тиражем, але всі номери збереглись до наших днів, як пам’ятка опозиційної української суспільно-політичної думки. Видавці журналу взяли тоді на себе високу відповідальність: «…правду, всю правду про націоналістичний рух на Україні цього століття», так було сказано у вступній програмній статті [17, 3]. Назву і кліше видання журналу «Воля і Батьківщина» запропонував М. Мелень, а назву «Український національний фронт» – Д. Квецко. Перші номери часопису друкувалися у З. Красівського вдома на друкарській машинці «Оптіма», яку він за спільні кошти купив у Москві і переробив російський шрифт на український. У домі 3. Красівського було видано три числа «Волі і Батьківщини», а потім, у 1965 р., Я. Квецко викопав криївку на узбіччі Лютої гори на Болехівщині. Про її знаходження знали тільки Д. Квецко і 3. Красівський. Матеріали вичитувались і коректувались у З. Красівського у Моршині, а потім вночі, при світлі свічок друкувалися на машинці у криївці [21, 24]. Журнал редагував М. Мелень. У ньому систематично друкувались дописи, власні матеріали, різні передруки, новини, напівлегальні матеріали, як книга І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» та ін.
Частина чисел підпільного журналу «Воля і Батьківщина» була знайдена у архіві Служби Безпеки України, а інші на початку 90-х років XX ст. знайдено у схованках родини Зеновія Краківського, який у 1964 р. стає членом підпільного Українського національного фронту (УНФ) і був співавтором його програмних документів «Тактика УНФ» та редактором журналу «Воля і Батьківщина» [12, 571]. До фондів Дніпропетровського історичного музею 8 примірників журналу «Воля і Батьківщина» передав Микола Олександрович Береславський, колишній політв’язень, український правозахисник, історик, українознавець, публіцист, який усе своє життя присвятив боротьбі проти нищення української мови і культури [6].
Викриття УНФ розпочалося від знайдених 8 липня 1966 р. журналів «Воля і Батьківщина» у шахтаря Миколи Качура на Донеччині. У бе¬резні 1967 р. було заарештовано Дмитра Квецка, Івана Губку, Михайла Дяка, Зеновія Красівського, Мирослава Меленя, Ярослава Лесіва, Василя Кулинина. У вересні 1967 р. Львівський обласний суд засудив М. Меленя, І. Губку, Г. Прокоповича до 6 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. У листопаді 1967 р. Верховний суд УРСР відправив  Д. Квецка на 20 років, 3. Красівського та М. Дяка на 17 років у тюрми, табори і заслання, Я. Лесіва і В. Кулинина – на 6 років у табо¬ри суворого режиму [3, 94]. Частина членів УНФ з Івано-франківської групи уникла арештів, 18 активістів кіровоградської групи відбулись обшуками, допитами, тимчасовим затриманням, покаянням [23, 67]. До львівської групи входили переважно колишні бійці ОУН-УПА. Вона була вміло законспірована. Після арешту провідного активу сліди львів¬ської групи зникають, бо організована вона була по трійках, з глибокою конспірацією. Всі вони мали досвід слідчої тактики Комітету Державної Безпеки, чого не було в Івано-Франківській групі [21, 24]. На початку 60-х років XX ст. з’явилися нові форми національно-демократичного руху, передусім – самовидавнича діяльність. Український самовидав – це передрук віршів поетів-шестидесятників, що не були опубліковані у офіційній пресі. У 1965 р. при обшуках, які були проведені у арештованих дисидентів, самодрукованих видань було знайдено дуже мало [16,37]. Але після арештів 1965 р. з’явився збірник В. Чорновола про ці арешти та книга І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Ці дві праці стали найбільш популярні в українському самовиданні [5]. У другій половині 60-х років XX ст. український самодрук збагатився статтями – Є. Сверстюка, В. Стуса,    В. Мороза. Досить відомим в самодруку був колективний лист творчої молоді міста Дніпропетровська, за який отримав вирок Іван Сокульський. Деякі листи і вірші І. Сокульського, які він відправляв додому із таборів, знаходяться  у фондах Дніпропетровського історичного музею [7]. Крім українського на Україні почали розповсюджувати й російський самовидав. Це були твори О. Солженіцина, А. Сахарова, записи суду над Б. Пастернаком. Випуски російської «Хроники текущих событий», де  були й повідомлення з України, регулярно з’являлися серед українських читачів [8; 29; 30].
На професійному рівні складалося і інформаційне видання «Український вісник», що почало виходити у січні 1970 р. Редакція «Українського вісника» заявила, що їх мета – донести інформацію, яку офіційні видання фальсифікують. «Український вісник» не був органом будь-якої організації чи групи, яка була б об’єднана програмно чи організаційно, і тому публікував самодруковані матеріали, що були написані з різних позицій, а також об’єктивну інформацію про події і явища суспільного життя. У першому випуску «Українського вісника» ми знаходимо повідомлення про репресії в Дніпропетровській області, про самоспалення жителя м. Дніпропетровська Василя Макухи в знак протесту проти поневолення України, у минулому політв’язня таборів. Після трагедії, що сталася 5 листопада 1968 р. у Києві, його дружина Лідія згадувала: «Я давно знала, що Василь любить мене і дітей, взагалі життя. Але я знала і те, що найбільше він любить Україну і задля неї готовий на все» [26]. На протязі 1970-1972 років вийшли шість випусків «Українського вісника» [26, 27]. Його редакція була анонімною, але по матеріалах судової справи В. Чорновола відомо, що одне із багатьох обвинувачень – це участь у виданні «Українського вісника». У 1973-1975 роках вийшли ще три номери «Українського вісника» – сьомий, восьмий, дев’ятий. Ці випуски не були інформаційними, а мали тематичні статті. Тільки у 1980 р. стало відомо, ким вони були підготовлені. Це київські журналісти Віталій та Олександр Шевченки, лікар із Харківської області Степан Хмара [31, 54]. Раніш вони не брали участі у національно-демократичному русі і це допомогло їм уникнути репресій. У цих номерах під псевдонімом були опубліковані вірші, статті про таємну дипломатію, анонімна стаття «Этноцид украинцев в СССР» – статистичне дослідження про фізичне знищення українського народу з 1918 по 1950 роки, про русифікацію, знищення української культури, про придушення національного самовизнання. У фондах Дніпропетровського історичного музею зберігається один машинописний примірник «Українського вісника», шостий номер за 1972 рік. Продовжити публікацію «Українського вісника» намагалися члени підпільної організації, що була створена у м. Івано-Франківську у 1979 р. під керівництвом вчителя Миколи Крайника. Ця організація займалася просвітницькою діяльністю і встигла підготувати і видати два номери – десятий і одинадцятий «Українського вісника».
У 90-х роках XX ст. реалізувалася мета УРСС та УНФ – Україна спершу проголосила декларацію про суверенітет, згодом – незалежність, підтверджену всенародним референдумом. Дістало підтвердження суспільною практикою багато ідей програмних документів Української робітничо-селянської спілки і Українського національного фронту. Це стосується характеристики мирного етапу національно-визвольної боротьби, формування багатопартійності, наявності двох етапів здобуття незалежності – демократизація суспільства і всенародне голосування, завоювання політичних свобод. Події осені 2004 р. так званої «помаранчевої революції» реалізували деякі програмні положення підпільних опозиційних груп і організацій. Це: піднесення ролі народу у визначенні перспектив політичного і економічного розвитку України, участі нашої країни у співдружності незалежних держав, самостійний вихід у демократичний світ, у міжнародне співтовариство.
Навіть побіжний аналіз державницьких ідей опозиційних груп 50-х років ХХ ст. дозволяє на основі залучення до наукового обігу нових документів відтворити розвиток суспільної думки, засвідчити зв’язок згаданих ідей з попереднім етапом боротьби за державність із нинішнім процесом державного будівництва у суверенній Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Архів Інституту українознавства ім. І. Крип’якєвича НАН України. – Ф.З. – Оп.6. – Спр.2. – Арк. 37-48.
  2. Визволення нації // Воля і Батьківщина. – 1964. – Ч. 2. – С.7-9.
  3. Вирок Верховного Суду Української РСР // Воля і Батьківщина.-1995, – Ч. 1(17). – С.78-94.
  4. Губка І. Життя славетних // Воля і Батьківщина. – Львів. – 2004. – Ч.1 (18/34). – С.38.
  5. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Сучасність, 1973.
  6. Дніпропетровський історичний музей  ім. Д. І. Яворницького (ДІМ). Архівний фонд сучасності, справа М. Береславського, АФС-80 С/833.
  7. Там само. Справа І. Сокульського, НВ-18801.
  8. Зайцев Ю. Д. Опозиційний рух 60-80-х років // Сторінки історії України XX століття – Київ,  1992. – С.3-31.
  9. Там само. – С.195-197.
  10. За остаточне вирішення української проблеми  //Воля і Батьківщина. – 1965. – Ч.8. – С.2.
  11. Звернення до читачів // Воля і Батьківщина. – 1964. – Ч.1. – С.26.
  12. Зеновій Красівський // Воля і Батьківщина. – Львів; – 1995. – Ч.1 (17). – С.57.
  13. Знов червоний терор // Воля і Батьківщина. – 1965. – Ч.10. – С.1-2.
  14. Крупський І. Національно-патриотична журналістика України. – Львів., 1995.
  15. Меморандум Українського національного фронту ХХІІІ з’їзду КПРС // Воля і Батьківщина – 1966. – Ч.13. – С.2-3.
  16. Национальньїй вопрос в СССР. Сборник документов. Киев., 1975. – С.37-45.
  17. Наші завдання // Воля І Батьківщина. – 1964. – Ч.І. – С.З.
  18. Політика Українського національного фронту // Воля і Батьківщина. – 1965. – Ч.6. – С.14.
  19. Програмові вимоги Українського національного фронту (Проект) // Воля і Батьківщина. – 1965. -Ч.5. – С.5.
  20. Реестр осужденных или задержанных в борьбе за права человека в СССР (1953-1971 ) // Хроника текущих собыгий. – Вып. 17. – С.37.
  21. Святківська Є. «Та ми всі тортури знесем…». Слово про УНФ // Воля і Батьківщина. – 1995. – Ч. 17. – С.24.
  22. Статутові принципи Українського національного фронту (Проект) // Визвольний шлях. – 1970. – Кн.2. – С.146-147.
  23. Строката Н. Український національний фронт. 1964-1967 // Сучас¬ність. – 1985. – Ч.6. – С.67-75.
  24. Тактика Українського національного фронту // Воля і Батьківщина. – 1965. – Ч.6. – С.4.
  25. Українські юристи під судом КДБ // Сучасність. – 1968. – С.62.
  26. Український вісник. 1970, №1.
  27. Український вісник. 1975, №7, №8 – С.53.
  28. Хроника текущих событий. Вып. 5 – С.9.
  29. Хроника текущих событий. Вып. 5 – С.118.
  30. Хроника текущих событий. Вып. 17 – С.37.
  31. Хроника текущих событий. Вып. 60 – С.53-54.

Автор: Шейміна Н.М. – с.н.с. ДІМ

Джерело: Видатні особистості Музейна персоналістика (Матеріали обласної музейної конференції до Міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської області)