І.В. Мазуренко, с.н.с. музею “Літературне Придніпров’я”.
Сорок років тому на Лук’янівському військовому цвинтарі в Києві – гримаса долі – ховали кавалера ордена Великої Вітчизняної війни, радянського шпигуна, суперагента, буржуазного українського націоналіста… Але все ж не видатного вченого-археолога, етнографа, фольклориста, письменника… Хоча він себе як письменника в радянському суспільстві обачно знівелював уже після виходу першого роману «Дівчина з ведмедиком» (1928). Ви, напевно, здогадалися, що йдеться про найпарадоксальнішу постать ХХ ст. – Віктора Петрова (В. Домонтовича). У 2004 р. до 100-річчя від дня його народження Дніпропетровський літературний музей вперше в Україні презентував виставку на його честь – «Метаморфози Віктора Петрова», а часопис «Січеслав» (2004. № 2) видрукував ювілейну статтю авторки експозиції Ірини Мазуренко про нашого геніального земляка. На відкритті виставки була присутньої Ірина Федорівна Ковальова, відомий археолог, доктор історичних наук, професор ДНУ, яка на початку 1960-х років «мала шастя бути знайомою з Віктором Платоновичем Петровим». Нині пропонуємо читачеві нову, інтелектуальну зустріч з обома…
І. Ф. Ковальова
На мою долю випало щастя бути знайомою і працювати певний час спільно із Віктором Платоновичем Петровим, життя і творчість котрого сьогодні опинилися у центрі зацікавлень як фахівців різних спеціальностей, так і пересічних громадян.
Наприкінці 50-х років минулого століття, коли я працювала ще науковим співробітником Дніпропетровського історичного музею, штудюючи археологію. Мене запросили до участі в експедиції. Яка відновлювала повоєнні дослідження широковідомого Верхньосалтівського городища та могильника VIII – Х ст. Запрошення надійшло від Дмитра Тарасовича Березовця, теж надзвичайно цікавої людини, старшого наукового співробітника Інституту археології АН України, який очолював цю експедицію і шукав співробітників.
Слід визнати, що я без особливої зацікавленності поставилася до запрошення, оскільки мої власні наукові пошуки пов’язані із пам’ятками, більш ранніх часів. Однак бажання поширирти досвід у практиці польових досліджень перемогло і я виїхала до експедиції.
Перша зустріч з В. П. Петровим відбулася на Верхньосалтівському городищі, на пагорбі, із стрімкими схилами, увінчаному руїнами колись могутньої цитаделі. Ще з автобуса я побачила, як по схилу піднімається, спираючись на ціпок, чоловік у сірому парусовому костюмі. При наближенні я розгледіла, що це – Віктор Платонович Петров, з яким я була знайома по зустрічам в Інституті археології у Києві. Він зразу ж запропонував мені працювати в його загоні і ознайомим із особистим складом експедиції та умовами побуту, як завжди, трохи іронично, але доброзичливо. Його, в свою чергу цікавило, як живее Дніпропетровськ, що нового у музеї, які церкви зберіглися і працюють, кого з наших спільних знайомих я зустрічаю.
Сааме тоді я вперше дізналася, що Віктор Платонович народився в Катеринославі і навіть був моїм «сусідою», мешкаючи в нагірній частині, на революції і в післяреволюційні роки. У розмові спливалидобре відомі старим катеринославцям прізвища Курилових, Епіфанових, Толстікових, Навотних, Зосимовичів.
Досліджували ми салтівські поховання, для яких споруджувалися глибокі камери-катакомби. Які сполучалися із поверхнею вузьким довгим коридором-дромосом. Важка робота знурговала навіть молодь і я дивувалася витривалості Віктора Платоновича, який, не дилячись на виснажливу посуху та спеку, відсутність зручностей, кожен день по 8 – 10 годин працював на розкопках.
На жаль, я лише тепер розумію, яких можливостей спілкування з цією людиною я була позбавлена через свій молодий і слабку обізнаність у подіях 30-х років, які передували військовій біографії Віктора Платоновича. Однак навіть я помічала якусь напруженість у відношенні до нього інститутського начальства, яке відвідувало експедицію, як і більшості киян, що працювали в ній. Можливо через це, а можливо тому, що я походила із рідного йому міста і в моїх спогадах зустрічалися знайоі назви та пізвища людей, Віктор Платонович по-дружньому ставився до мене. Пам’ятаю, як мене вразило запитання «Вас займає готська проблема?» і пропозиція «Я з великим задоволенням познайомлю Вас із своїм баченням не лише проблеми, а й готської мовою». В ті часи це було досить смілво, осільки тема перебування готів – одного з германо мовних племен – на теренах України була під забороною.
Наукова доля В. П. Петрова виявилася достатньо щасливою. Закінчивши в 1918 р. Київський університет св. Володимира, Віктор Платонович реалізувався як археолог, етнограф, фольклорист, філософ, письменник. Сьогодні ми бачимо пожвавлення у дослідженнях наукової спадщини В. П. Петрова, яке супроводжується появою публікацій та дисертаційних робіт у всіх вищенаведених галузях знання.
Як археолог, Віктор Платонович займався етногенезом слов’ян і всією сукупністю проблем, поязаних з ним – від Трипілля до похоження українців. В літературному музеї зберігається праця В. П. Петрова «Походження українців» — текст лекції, котру Віктор Платонович прочитав 11 травня 1945 р. в Берліні для викладачів та студентів університету, які залишилися в місті. Автор більш ніж 220 праць, В. П. Петров залишив по собі глибокий слід не лише в науці, а й спогадах оточуючих його людей, повз котрих ніколи не проходив байдужим. Так, у важкі 30-ті роки у нього в експедиції працювала лаборанткою відома письменниця Докия Гуменна, він спілкувався з М. І . Вавиловим до часу його арешту… Розпочинаючи роботу археолога, В. П. Петров спілкувався із Д. І. Яворницьким і в розмовах зі мною завжди жалкував, що спілкування було обмежене часом роботи Дніпрогесівської експедиції 1927 – 1933 років.
Моє бачення Віктора Платоновича суттєво змінилося після знайомства із його художніми творами, зокрема романом «Без грунту». Не буде перебільшенням сказати, що в поетично-барвистому тексті нам викладено бачення тих велетенських цивілізаційних змін, які відбулися на теренах України на рубежі ер. Що співпадало із формуванням черняхівської культури, яка постала як слов’янська частка провінційно-римського світу.
Діяльність та життя В. П. Петрова під час війни залишається величезною загадкою навіть сьогодні. На її початку, у 1941 р. він був директором Інституту українського фольклору, про що охоче розповідав, наводячи цікаві випадки, пов’язані із збиранням народних пісень, зокрема у надпорізьких селах під час робіт Дніпрогесівською експедиції. Час по-за 191 і по 1965 р. коли він повертається до роботи у київському Інституті археології, випадав з його біографії і він ніколи до нього не повертався у своїх розмовах зі мною. Цей період його життя «досі не має відповіді», як позначено у передмові С. Павличко до видання романів В. П. Петрова – В. Домонтовича, які вийшли у Києві 1999 року. Я ж вважаю, що В. П. Петров був людиною, котра найпершим обов’язком мала слугування своїй Батьківщині, а нею для нього була Україна, на вівтар котрої було покладено усі його праці і саме життя.
