1917-1920 рр. ХХ ст. в історії краю та України були роками революцій, переворотів, національно-визвольних змагань та духовних потрясінь. Саме в цей бурхливий, карколомний період, були випробувані різні моделі соціального розвитку від національного до соціалістичного. А різні чинники: часта зміна влади, знаходження в зоні наступу певних військ, перетворення в арену бойових дій окремих повітів губернії, вимагали від мешканців краю визначитися і зробити свій вибір. У кожного це самовизначення відбувалось за певних обставин по різному.
Павло Василюк народився в Західній Україні в селі Пізнанка. Учасник Першої Світової війни. Дістав громадянство з приписом до с. Воскресінка Олександрівського повіту Катеринославської губернії [12, 77]. В 1917 р. для проходження служби був направлений до 228-го запасного піхотного полку в м. Катеринославі. Павло Василюк відразу зробив свій вибір, прийнявши активну участь у створенні українського військового товариства цього полку. Хоча в полку був осередок і військової організації Катеринославського комітету РСДРП(б) [6-18 липня]. Він був обраний тимчасовим головою української організації 11-ї роти цього полку. «Коли піднялось 1200 рук роти, я сказав собі: «Ось де твоє місце! Потомки славних запорожців, українці, всі як один вручили тобі довір’я, як своєму заступникові. Для них служити мені, а то й голову віддай, як буде треба. Звідси, – як згадував сам Василюк, – починається твердий напрям всієї моєї діяльності» [12, 78].
В експозиції залу №5 ДІМ є документ за підписом Василюка – це список солдат 11 роти (40 осіб), які записалися для участі в параді українського Катеринославського війська (22 травня 1917 р.) [1].
Разом з П. С. Курявим – головою ради українського військового товариства 228-го полку, та іншими він був обраний делегатом ІІ Всеукраїнського військового з’їзду. Делегати з’їзду відмовилися покидати його без Автономії України і змусили Центральну Раду вдатися до рішучих дій – проголошення І-го Універсалу.
З іншого документу музею – протоколу загальних зборів українського військового товариства 228-го полку – ми дізнаємося, що 18 червня саме П. Василюк зачитав І Універсал [2], а голова цих зборів П. С. Курявий – рішення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду (5-10 червня), які звичайно цим товариством були одобрені.
Потім Василюк був обраний головою ради солдатських депутатів міста і направлений на Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Там же був обраний членом ЦВ Комітету Рад, прилучився до створення української секції цього комітету. У складі цієї секції взяв участь у розробці постанови про передачу або повернення козацьких реліквій на Україну (прапорів Війська Запорізького з Ермітажу). На жаль, ця справа не була доведена до кінця в 1917 р. В кінці листопада – 1917 р. став заст. виконуючого обов’язки начальника Катеринославського гарнізону. В цей період (листопад) у місті фактично панувало багатовладдя при існуванні старого апарату державної влади (думи) та альтернативних політичних структур – ради робітничих та солдатських депутатів (РРСД), Губернської української ради, Губернського революційного комітету. В останній коаліційний орган влади входили представники різних політичних партій. Ось як влучно написав про цей відрізок часу П. Василюк: «Владу я мав велику і ніякої, відповідно до хвилевого настрою мас, а визнавав я владу всіх і нікого, бо, правду кажучи, не дуже розумів, що кругом діється. Але я був українець і робив те, що на мою думку було корисне для української справи» [12, 79]. Продовжував справу українізації у військових частинах, розподіляв майно і зброю перш за все українським організаціям.
За доби Української держави з поверненням до Катеринослава був призначений головою ліквідаційної комісії Катеринославського гарнізону одним з лекторів курсів української мови для заліз-ничників Запорізької залізниці (тепер ДП «Придніпровська») [16]. В листопаді 1918 р. в зв’язку з прийняттям Універсалу (16 жовтня) про відродження козацтва прилучився до справи створення відділу нової Запорозької Січі на чолі з Ю. Божко – начальником охорони залізничнго вузла Катеринослав-Синельникове.
За словами І. П. Мазепи, соціалдемократа, відомого українського політичного діяча: «Божко і Василюк любили говорити, що для бойового піднесення українського вояка має велике значення насамперед зовнішня форма організації війська». «Нашому дядькові, – казали вони, – треба вистригти оселедця, дати шлика і шаровари, підперезати червоним поясом, щоб він почував себе лицарем – оборонцем рідної землі, щоб слухався, для авторитету треба показати йому кошову булаву і прапор, а тоді можна воювати і за рідну зем-лю» [9, 95]. В експозиції залу №5 представлена фотографія з архіву кінофотодокументів, на якій зображений в центрі отаман Ю. Божко, командуючий 2-ю дивізією (Запорозька Січ) з членами штабу на початку 1919 р. Ймовірно, серед них є і Павло Василюк. З встановленням у місті влади Директорії (з 20 листопада по 26 грудня 1918, 01-26 січня 1919) став керівником політичного відділу штабу республіканських військ Катеринославщини (ШРВК). В першу чергу цей відділ штабу разом з інформаційним (К. А. Бурлаченко) видав декілька листівок «До вільного козацтва Катеринославщини» та «Товарищи и граждане», які представлені в експозиції зали №5.
Для поповнення лав республіканського війська політичний відділ штабу звернувся до офіцерів російської армії, видав декілька наказів про мобілізацію з кожної волості губернії по 50 чоловік. Під час боїв з 27-30 грудня 1918 р. з махновсько-більшовицькими військами був двічі поранений. В 1920 р., як і багато лідерів та представників національно-визвольних змагань, емігрував, проживав в Чехословаччині, був за фахом інженером-хіміком.
Певна частина життя і творчості іншого діяча, талановитого митця, художника-монументаліста доби ХХ ст. Адольфа Йосиповича Страхова (справжнє призвище Браславський) пов’язана з історією свого рідного краю – Придніпров’я. Він народився 18 жовтня 1896 р. в м. Катеринославі; в небагатій сім’ї службовця деревооброблювального заводу. Старший брат (пізніше художник-пейзажист) став першим його вчителем, при допомозі якого він робив перші кроки у малюванні.
Своє художнє навчання розпочав в 1910 р. на вечірніх курсах малювання, потім в студії художника М. І. Сапожникова, який за-кінчив Петербурзьку Академію мистецтв і деякий час був вчителем малювання в м. Павлограді Катеринославської губернії [20, 203].
У 1912 р. за останні гроші батьки відправили його до Одеського художнього училища. Зважаючи на вже набуті ним певні художні навики, його відразу зараховують до третього класу училища. Але завдяки наполегливості та завзятості він швидко досяг неаби-яких успіхів у навчанні; вже через місяць був переведений до четве-ртого класу. Не маючи коштів на придбання необхідних для живопису матеріалів (пензлів, фарб, полотна), змушений був прийняти пропозицію Й. Мормоне про продовження занять в скульптурному класі. Але незабаром, як талановитого учня училища, його звільняють від плати за навчання. Під час літніх канікул займався стінописом будинків багатих людей в Мелітополі, почав реставрувати старі меблі.
У 1915 р. на відмінно закінчив Одеське художнє училище і отримав рекомендацію в Академію Мистецтв. Але був мобілізований до армії і відправлений на фронт Першої світової війни. Навесні 1918 р. повернувся додому (Катеринослав) на милицях, з Георгіївським Хрестом. Одужавши, він знову став займатися своєю улюбле-ною справою – робити різблені статуетки, які залюбки розкуповувалися мешканцями краю, розроблював зразки нових вивісок, рекламних оголошень, які прикрашали будинки різних торгових установ і крамниць. Навіть спробував зробити малюнки зразків грошових знаків Української держави, але зрозумів, що він взявся не за свою справу.
В цей карколомний період 1918-1919 рр. перед Страховим – художником і скульптором, постало питання: «Що ж робити далі? Як знайти своє місце в подіях, що відбуваються?»
Наприкінці січня 1919 р. з відновленням у місті радянської влади (втретє) він політично визначився і зробив свій остаточний вибір на користь комуністичної ідеї.
В цей час з’являються чимало його сатиричних малюнків в катеринославській більшовицький газеті «Звезда», газетах «Донецький комуніст», «Селянська правда». За дорученням ревкому бере участь в організації і стає невдовзі керівником агітаційно – художньої майстерні при агітпропі, на зразок московських «Вікон Росту». Оздоблює вулиці і площі міста до свят.
В березні 1919 р. він взявся за створення обеліску на братській могилі «Героїв Революції», борців за встановлення радянської влади в грудні 1917 р. з панно – діорамою «Один боєць упав, мільйони ідуть на зміну» на Соборній площі. Водночас до першотравневих свят Страхов написав і величезний плакат-панно: «Хай живе 1 Травня – свято квітів і падіння кайданів» [20, 221].
Він наполегливо шукає нові художньо-образні форми агіта-ційного мистецтва, яке в цей період виходить на вулиці і площі, стаючи провідником більшовицьких ідей – мистецтвом народу і ре-волюції.
Так, в перших числах травня 1920 р. на центральному проспекті (нині К. Маркса) неподалік від Зимового театру було закінчено спорудження дерев’яної тріумфальної арки на честь Першої Кінної армії, яка здійснювала 1000-кілометровий перехід по маршруту Майкоп-Ростов-на-Дону-Катеринослав-Умань. Вона була виконана за ескізом художника Страхова з величезним, 6х30 метрів, верхнім фризом «Червона кіннота не знає перешкод». Щоб краще уявити грандіозність розмірів арки, достатньо сказати, що фігури кіннотників на панно досягали висоти двоповерхових будинків. Ритмічне чергування кінних шеренг, які йдуть у перспективі далеко до обрію, створювали враження нескінченного руху. Вершники на першому плані при низькому обрії сприймались у великому ракурсі, що посилювало монументальність твору. Як згадував у своїх спогадах Страхов, пильно спостерігаючий за проходженням кіннотників: «Вони були здивовані і вражені таким вітанням і промовляли схвальні слова» [21, 85]. А через декілька днів його викликали до штабу армії, вул. Казанська, буд. 3 (нині К. Лібкнехта, 3б), щоб висловити подяку. Йому дуже було приємно почути від К. Є. Ворошилова, члена РВР Першої Кінної, такі слова: «Ни один город нас так не встречал».
З цією кінною армією, яка під час дислокування у м. Катери-нославі у січні 1921 р. (з запізненням) святкувала свою першу річ-ницю, пов’язані ще дві його значні роботи. Це ескіз грамоти і ство-рення значка для нагородження бійців і командирів армії. Всім ху-дожникам, які прийняли участь у конкурсі, було видано по два фунти цукру. Страхов, катеринославський митець, який зайняв перші місця, був нагороджений ще й шкіряними сапогами. Зразок грамоти можна побачити в експозиції залу №5 Історичного музею. Її отримав за самовіддану роботу Микола Олександрович Демидов, молодший моторист 24-го авіарозвідувального загону, який в 1919 р. влився в першу кінну армію [3].
В 1920-ті роки для Катеринославського райпарткому він зро-бив панно «Культура», а на замовлення Селянського будинку живо-писні полотна «Утро поміщика. Рекрутчина».
18 серпня 1921 р. політуправління Харківського військового округу опубліковало в катеринославській газеті «К труду» умови 2-х конкурсів на серію плакатів до четвертої роковини Жовтня і текстів віршів до цієї серії. Страхов, маючи вже достатньо великий досвід роботи в різних видах та жанрах мистецтва, прийняв участь у цьому конкурсі. Оскільки строки конкурсу були дуже короткі (до 1 верес-ня), він працював і вдень і вночі над «Абеткою революції» [17, 3]. За умовами конкурсу виконавець кращих плакатів цієї серії, крім ав-торського гонорару, мав отримати 120 000 крб. Як виявилося зго-дом, така робота була під силу тільки А. Й. Страхову. 28 плакатів серії у супроводі віршів, перший з яких починався з чергової букви алфавіту, виконані в техніці кольорової літографії. На свято Жовтня плакати можна було побачити в агітпунктах підрозділів Червоної Армії; в робітничих колективах, бібліотеках, хатах-читальнях. Але до цих пір лишається невідомим автор віршованих текстів. Хто він – не пригадував і сам Страхов в своїх спогадах. В експозиції один з 28 плакатів, передрукованих в книжковій київській типографії №3 в 1967 р. за сприяння С. Раєвського з оригіналів, які були ним виявлені і зберігаються в 4 музеях України і Росії [17, 2]. Серія листівок 1921 р. Страхова «Здай продподаток, селянине, голодуючим Поволжя», «Помогите голодающим детям Екатеринославщины» закликали різні верстви населення не стояти осторонь страшної біди. Скільки всього було видано листівок Катеринославською радою захисту дітей, невідомо? Але 6 кольорових листівок, кошти від продажу яких надходили на допомогу голодуючим дітям, безумовно, привертають увагу відвідувачів експозиції 6-го залу музею. А в фондах музею зберігається невелика книжечка віршів «Огни предвечерние», яка написана місцевим архітектором O. Л. Красносельським, за проек-тами якого було побудовано більше 50 новобудов. Її обкладинка з зображенням Аполлона виконана А. Й. Страховим. В 1922 р. вона була набрана і надрукована в кількості 550 екземплярів учнями профспілкової школи им. 5-й годовщины Октябрьской революции [4]. В тому ж році Страхов на запрошення Державного видавництва України переїжджає до м. Харкова на постійну роботу, де працює головним художником видавництва. Саме він написав з натури перший виданий друком портрет голови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Г. І. Петровського. Оволодіває новим видом творчості – книжковою графікою (250 книг оформлено). Автор ма-люнків обкладинок до Ленінської бібліотеки (1922), першого видан-ня українською мовою книги Джона Ріда «Десять днів, що потрясли світ», до творів Т. Шевченка, Л. Толстого, П. Тичини, Ф. Достоєвського, Г. Хоткевича та інших. За створення плакату «В. Ульянов (Ленін)» 1924 р., в основу якого була покладена обкладинка до книги Дж. Ріда, на міжнародній виставці декоративного мистецтва в Парижі (1925 р.) отримав золоту медаль. А в 1967 р. на ретроспективній виставці радянського політичного плакату в Москві він був визнаний одним із кращих графічних творів.
В 1930-ті довоєнні роки на боротьбу з розрухою, в похід за відбудову промисловості і сільського господарства країни закликали плакати художника: «Перетворимо старий Донбас на новий, механізований» (1930), «Дніпрельстан збудовано» (1932), «Реальність наших планів – це ми з вами» (1933) та інші [20, 221].
З 1933 р. він переходить від книжної графіки та плакатів до монументальної скульптури, до якої повертається і в післявоєнні роки. В цьому ж році митець взяв участь у Всесоюзному конкурсі на проект пам’ятника Т. Г. Шевченку в м. Харкові, представивши свій проект і погруддя Великого Кобзаря (здійснено). Автор пам’ятників М. І. Глінці в Запоріжжі (1955), С. М. Кірову в Макіївці (1959), В. І. Леніну в Кемерово, Новочеркаську (1961), під Ленінградом (1967) [11, 559].
Він розробив ще один проект – пам’ятника О. С. Пушкіну в Києві, але закінчити його не вдалося в зв’язку з початком Великої Вітчизняної війни.
В 1941 р. художник-патріот створює три плакати – «Смерть фашизму!», «Мы победим!», «Вперед, к победе!». Головна ідея тво-рчості Страхова того часу – ми переможемо, наша мужність безмеж-на, ворога буде розбито. За багатогранну творчість, в 1943 р. йому було присвоєно почесне звання народного художника України.
В 1960-1970-ті роки він написав романтичні, досконалі за ви-конанням живописні твори: «Перші промені», «Осінь у лісопарку», «Осінь. Дніпро», «Сині гори, за рікою Казахстан», «Осінні далі. Україна.» Останні роки свого довгого творчого життя А. Й. Страхов провів у Харкові, де і помер на 83 році життя, 3 січня 1979 р. Основ-ною рисою його творчої діяльності була багатогранність – сатирич-ний малюнок, книжкова графіка, політичний плакат, монументальний живопис, станкова і монументальна скульптура та портрет. Без його творчого доробку важко уявити становлення і розвиток радянського монументального мистецтва – мистецтва України.
Що стосується іншого діяча краю, то тут з впевненістю можна сказати, що карколомний період 1917-1920 рр. з його боротьбою, протистоянням, розколом суспільства, питанням вибору, потім сумліннями та покаяннями пройшов через долю Агапіта Вишневського (світське ім’я Антоній Йосипович).
Він уродженець с. Вигов Овручського повіту Волинської губернії. Народився 16 липня 1867 р. в сім’ї диякона, саме в цьому році виповнюється 140 річниця з дня народження.
Агапіт закінчив Волинську духовну семінарію (1888), потім Київську духовну академію з ступенем кандидата богослів’я і був призначений інспектором Полтавської духовної семінарії [15, 227]. З 24 липня 1898 р. до 1902 р. був ректором Катеринославської духов-ної семінарії з возведенням у сан архімандрита [5, 3]. З 7 квітня 1902 р. рукоположений в єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії, з 1908 – єпископа Чигиринського, з 16 вересня – Владикавказького і Моздокського, а з 4 жовтня 1911 р. призначений Катеринославським і Маріупольським.
За доби Української держави був возведений в сан архієпис-копа (5 травня), брав участь у Всеукраїнському церковному соборі (20 червня – 1 липня), де був членом комісії зовнішнього розпорядку.
В грудні 1918 р. він очолив делегацію Київського духовенства, що зустрічала Директорію біля Софіївського собору під час вступу до столиці України – Києва. А 22 січня 1919 р. відправляв там же урочистий молебень після проголошення Універсалу Директорії про злуку УНР з ЗУНР [10, 41-42]. Після того, як 1 січня був затверджений Директорією «Закон про Українську автокефальну православну церкву», очолив її Самочинний Священний Синод [19, 412]. Він заборонив «поминовение за богослужением святого Тихона (Бе-лавина), патриарха Московского і митрополита Київського Антонія (Храповицького)».
Ось як про цей період життя Агапіта написали в листі за квітень 1921 р. члени Всеукраїнської Православної Церковної Ради до єпископа Антоніна (Грановського): «Перш за все в долі архієпископа Олексія і Агапіта Всеукраїнська Православна Церковна Рада не повинна, бо ні той, ні другий на чолі її не стояли і навіть до складу її не належали. Вся їхня діяльність проводилася в порозумінні з тодішньою українською цивільною владою, і самі вони потерпіли, коли ця влада зникла. Вони не думали про автокефалію української церкви, а більш про автономію [14, 458].
З останніми словами можна не погодитися, так як він не тільки брав участь у Всеукраїнському соборі, головним питанням якого повинно було стати проголошення автокефалії, але й став одним із нечисленних тоді представників вищого духовенства, що підтримали і зробили вибір на користь Української автокефальної церкви.
Калейдоскопічна зміна влади у місті (18 разів), вир подій за-хоплювали і вимагали не стояти осторонь та по різному по-значалися на долі багатьох людей того часу. Ще до вступу До-бровольчої армії на територію України, архієпископа Катери-нославського Агапіта було запрошено і він прийняв участь 1 квітня 1919 р. на нараді представників духовенства в Катеринодарі [7, 237]. Звичайно, не відаючи про його церковні діяння під час Директорії, а враховуючи те, що він був почесним членом Катеринославського губернського відділення «Союза русского народа» з 8 січня 1914 р. [18, 8 березня] та членом Священного собора Російської Православної церкви в 1917-1918 рр. До того ж на останньому був обраний головою господарчо-розпорядчої наради при Соборній раді.
На нараді 1 квітня 1919 р. було вирішено про скликання По-містного Собору Півдня Росії, який відбувся у травні в Ставрополі де було створено Тимчасове Вище Церковне Управління (ТВЦУ) Півдня Росії на території діючої Добровольчої Армії Денікіна. Цим управлінням, до створення якого він залучився, був покараний 1 серпня 1919 р. у м. Ростові, за участь в українському церковно-визвольному русі [14, 463]. Було прийнято, ймовірно, рішення про звільнення його з катеринославської кафедри, бо призначення отримав новий єпископ Аксайський Гермоген, вікарій Донської Єпархії. Але останній не доїхав до м. Катеринослава через труднощі сполучення [14, 463]. До того ж Агапіт покаявся, що дало йому змогу залишитися (або повернутися) до управління Катеринославською єпархією до (1924 р.?) [13, 1009].
В період радянської влади, в 1922 р. був заарештований органами ДПУ, помер у в’язниці від голода, тифа у 1926 р. Ніякі знущання не могли вплинути на нього і заставити підписати публічне зречення від Бога.
Він належить до числа видатних ієрархів, відомих своєю відданістю Христу і Святій Церкві. Останніми його словами було: «Если скажете, что отрубите одну руку за другой, то и тогда я не подпишу отречения» [15, 227].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. ДІМ. КП-126 753. Арх.-40703.
2. ДІМ, справа 228-го зап. піхотного полку. КП-38583, Арх.-395.
3. ДІМ. КП-7269, Арх.-3146.
4. ДІМ, КП-165799, КН-7166.
5. Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1900, №21.
6. Звезда (Екатеринослав). – 1917, №29.
7. Кандидов Б. П. Церковь и гражданская война на Юге: Материалы к исто-рии религиозной контрреволюции в годы гражданской войны. – М., 1931.
8. Культура і життя. (Київ). – 1976, №84, 17 жовтня.
9. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. – Д., 2001.
10. Мірчук П. Перший листопад. – Торонто, 1958 р.
11. Митці України: Енциклопедичний довідник. – К., 1992.
12. Наше слово. Ісаакові Мазепі на вічну пам’ять: Збірник-Лондон, 1973.- С. 3.
13. «Обновленческий раскол»: Материалы для церковно-историчес-кой и канонической характеристики – М., 2002.
14. Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ (14-30 жовтня 1921 р.): Документи і матеріали – К. – Л., 1999.
15. Православная енциклопедия – М., 2000. – Т.1.
16. Придніпровський край (Катеринослав). – 1918.
17. Раєвський С. Плакати «Абетка революції» Страхова. – К., 1967.
18. Русская правда. – 1914, №2139.
19. Скалозуб Ю. Г. Історія Катеринославської єпархії.-1775-1917.-Д.,2001.
20. Словник художників України. – К., 1973.
21. Страхов А. Й. За ленінським планом. – К., 1969.
Автор: Цимлякова Т. М. – с.н.с. ДІМ
Джерело: Видатні особистості Музейна персоналістика (Матеріали обласної музейної конференції до Міжнародного дня музеїв та 75-річчя Дніпропетровської області)
