У вивченні історії будь-якого населеного пункту надзвичайно цікавий матеріал подає топоніміка. Як і люди, міста носять певні імена (назви), мають відмінну зовнішність (обриси), родовід. Будинки та квартали розділяються й водночас з’єднуються вулицями, провулками, які теж живуть своїм життям: народжуються і зникають, носять одну або кілька назв через перейменування з історико-культурних, або політичних причин. Типові й особливі топонімічні та історичні риси мають й вулиці, провулки, площі м. Дніпродзержинська.
Сучасне місто виросло на території колишніх козацьких зимівників першої половини XVIII ст. Романкового, Тритузного, Кам’янського та Карнаухівки. Назва с. Романкового походить від Романового пагорба, Романова острова та переправи, зафіксованих у 30-ті рр. XVII ст. французьким інженером Г. Л. де Бопланом /1/. Острів як місце рибного промислу та переправа відомі були ще за часів Київської Русі у зв’язку із Кримським (Торжанським — місцева назва) шляхом, що з’єднував Му-равський і Чорний. Топонім же цей, за однією з версій, пов’язаний з іменем легендарного козака Романа (Романюхи). За іншою – з князем, можливо, Романом Святославичем (Красним), онуком Ярослава Мудрого, вбитим половцями в 1079 р. /2/.
Село Тритузне завдячує назвою запорізькому військовому старшині Кодацької паланки Данилу Семененку, прозваному Трейтузом (Тритузом) /3/. Село Карнаухівка – козаку Семену, прозваному Карнаухом (Безвухим) /4/.
Походження назви с. Кам’янського, перша письмова згадка про яке датується 1750 р. /5/, за легендою, пов’язане з козаком Камеоном, існування якого письмові джерела не підтверджують. На думку Д.І.Яворницького, топонім породжений особливістю рельефа /6/. Дніпровські пороги, забори, скелястий острів Слюсарєв та правий берег Дніпра, де розташувалось село, річка Кам’янка – тому підтвердження. До того ж, за переказами старожилів, одна із скель навпроти Кам’янського називалася Запорізький камінь (біля нього зараз знаходиться насосна станція Дніпровського металургійного комбінату ім. Дзержинського). На карті Дніпропетровської обл. можна знайти не один населений пункт, назва якого походить від слова «камінь». Візьмемо хочаб с. Дніпровокам’янку, на околицях якого багато виходів кристалічних порід, що в народі прозиваються «камінням». Саме на території с. Кам’янського на межі ХІХ-ХХ ст. почало зростати майбутнє місто. В 1887 р. на землях, придбаних в Кам’янської сільської громади, Південно-російське дніпровське металургійне товариство розпочало будівництво металургійного заводу, пущеного 2 березня 1889 р. Виникнення великого підприємства призвело до різкого росту населення. Якщо в 1787 р. кам’янчан налічувалося 988 чоловік /7/, то за переписом 1897 р.- вже 26158 /8/. За 1913 р. в с. Кам’янському – вже 40407 мешканців, з яких селян 7405 чоловік, інші – різночинці, в т.ч. робітників та службовців заводу – 10000 /9/.
Поруч з підприємством за кілька років зросло справжнє містечко – заводське селище, що складалося з так званої верхньої та нижньої колоній. Назви останніх зумовлені їх розташуванням на двох тересах правого берега Дніпра. На поч. XX ст. на території колишньої толоки (місця для випасу худоби) виникає так зване «нове» селище, або «нові плани», заселяється робітничий район Піски (назва походить від піщаних грунтів місцевості).
До Кам’янського приїздять вчителі, лікарі, оселяються торговці, ремісники, державні службовці. В 1913 р. зафіксовано 44 види діяльності мешканців /10/. В селі з’являються громадські, освітні, культурні та духовні заклади міського типу. Населення стає багатонаціональним: здебільшого це росіяни та українці (24475 чоловік), 14175 – поляки, 284 – німці, 1220 – євреї /11/. На 1909 р. в Кам’янському налічується 27 вулиць та 28 провулків /12/. На 1913 р. вулиць та провулків – 74. Обрисами заводське селище все більше нагадувало місто, поруч існувала сільська частина. В 1913 р. було піднято питання про надання с. Кам’янському статусу міста. Через кілька років, 3-го червня 1917 р., рішенням тимчасового уряду село було переведено в ранг міста й отримало назву «город Каменский» /13/. Місто злилося з сільською частиною лише в 1929 р., 1 лютого 1936 р. місто Кам’янське перейменовано у Дніпродзержинськ. У 1938 р. до його складу увійшли села Романкове й Тритузне, с. Карнаухівка отримало статус селища міського типу /14/.
На карті сучасного міста 200 вулиць, зформованих в основному, у 20—80-ті рр. XX ст. На жаль, стара, історична частина міста займає малий відсоток площі Дніпродзержинська. Більшість старих вулиць знищено промисловим будівництвом. Але райони Кам’янського, упорядковані на межі ХІХ-ХХ ст., ще існують і надають неабиякий простір для досліджень.
Цікаво, що в Кам’янському того часу було кілька районів, де вулиці назв не мали. Так, у верхній колонії було зведено на 1909 р. 34 одно- та двоповерхових будинки для адміністрації та службовців заводу, а також місцевої інтелігенції. Тут жили директор-розпорядник акціонерного товариства ПРДМТ І.І.Ясюкович (до 1903 р.), його племінник, інженер І.К.Ясюкович, директор заводу і голова товариста споживачів Е.А.Сундгрен (1907-1914), помічник директора, а в період 1915-1918 рр. директор, голова товариства «Просвещение», що опікувалось, зокрема, справами чоловічої гімназії, А.С.Макомаський. В нижній колонії було зведено 129 будинків для кваліфікованих робітників та службовців (зараз це територія металургійного комбінату). Поштова кореспонденція надходила за адресою: «Запоріжжя-Кам’янське. Верхня колонія» і вказувався номер будинку, або прізвище власника. Наприклад, «Нижня колонія, будинок сухі».
В районі «левади» (як відомо, так селяни називали пустир, що розташувався на межі сіл Кам’янського й Тритузного), виросло 60 будинків. Власниками будинку № 16 були брати Гузєєви, буд. № 45 – Василь Бабаскін, відомі місцеві купці /15/. В одному з 2-х будинків без номерів біля нижньої водокачки проживав Антон Лісовський, батько відомого кам’янчанина, художника-графіка, учня г. Нарбута Роберта Лісовського /16/.
В цілому, спочатку с. Кам’янське забудовувалося безсистемно, зазначав Г.Ю.Стельмах у книзі «Історичний розвиток сільських поселень на Україні», до сер. XIX ст. воно було переплановане за «гніздовим» типом. Спираючись на спеціальні видання поч. XX ст., топографічні карти, спогади старожилів, документи про землеволодіння, можна відтворити, в певній мірі,
історико-топономічну схему вулиць, провулків, узвозів та площ с. Кам’янського. За походженням назв їх можна об’єднати у 6 груп:
— за зовнішніми ознаками (розмірами, особливостями грунту, розташуванням);
— за визначними закладами, на них розміщеними;
— за географічними назвами (топонімічна);
— економічна;
— гідронімічна;
— ономастична (за іменами визначних людей, за прізвищами домовласників).
До 1-ої групи відноситься третина вулиць. Вул. Набережна, розташована на березі Дніпра, що розділяла верхню та нижню колонії (зараз Вокзальна). Суха та їй паралельна Болотяна, що йшли в бік заводу. Садові, перша, друга та мала, в робітничому районі, що теж вели до заводу і на яких будинки, вірогідно, потопали в садках (нині не існують). Водяна, одна з найстарших вулиць, що проходить уздовж схилу водяної балки, по якій стікає дощова та снігова вода. Провідна на «Нових планах» – найкоротший шлях до кладовища (нині Червоноармійська). Вул. Прорізна, яка ніби «прорізала», перетинала вулиці «Нових планів». Вона перейменована в Пушкінську на згадку про заслання Пушкіна до Катеринославу навесні 1820 р. /17/ Вул. Піщана названа за грунтами. Лісова, що вела до лісу, на якій стояло 4 будинки. Провулок Скрізний, теж з цієї групи, знаходився між 1-ою та 2-ою Садовими. До речі, з 28 провулків 10 мали лише номери.
До групи назв за визначними закладами (об’єктами) слід віднести ряд вулиць, провулків, спусків та площу. Місцеві базари дали назву площі. Зараз на цьому місці сквер і пам’ятник «Прометей», у 20-ті роки вона носила назву Червоної, зумовлену наявністю братської могили жертв революції, проведенням мітингів під червоними прапорами. Від площі угору йшла Новобазарна вулиця, униз, до головних воріт заводу, базарний узвіз, де розташовувалися у великій кількості магазини, крамнички, ятки.
На Новобазарній вулиці та площі тримали крамниці Г.Я.Бо-родай, родом з полтавських козаків, відставний унтер-офіцер лейб-гвардії кексгольмського імператора австрійського полку, /18/, купець ІІ-ої гільдії Таран, купець В.Бабаскін (проживав у буд. 15 по Новобазарній). По Новобазарній в будинку німецького товариства знаходилася приватна друкарня М.С.Бакуна, який тримав й один з двох (на 1909 р.) книжкових магазинів, видавав газету «Каменской листок» (з 1910 р.), редакція якої знаходилася по вул. Цирковій. Назва останньої, можливо, зумовлена виступами заїжджих та місцевих циркових артистів. В Кам’янскому діяли ще дві друкарні: братів Шустерових по контрольному узвозу та С.Т.Мороза, директора чоловічої гімназії, по вул. Конторській, де з 1908 р. видавалася газета «Отклики жизни». Названа була вулиця Конторською (у 20-30-ті рр – Кооперативна, нині – Кірова), бо вела до головної контори Дніпровського заводу. На цій вулиці була відкрита в 1894 р. заводська Св.-Миколаївсь-ка церква.
На розі Базарного узвозу та Новобазарної вулиці діяв елек-тротеатр (кінотеатр) «Модерн», один з 4-х відомих у Кам’янсько-му на 1914 р. /20/.
Були в Кам’янському і Старобазарна вулиця та Ярмаркова площа на пустирі на північ від заводської лікарні, де ярмарки гомоніли в лютому, травні та вересні кожного року. Банний узвіз між верхньою колонією та заводом отримав свою назву у зв’язку з відкриттям у 1906 р. бані.
Заводська вулиця, брудна, невпорядкована, заселена робітниками, вела до заводу. На Лікарняній знаходилася заводська лікарня, відкрита в 1900 р. Залізнична проходила в р-ні залізничної гілки «Запоріжжя-Тритузна». На Поштовій знаходилася пошта, а з 1901 р.- поштово-телеграфна контора. На Поліцейсь кій – поліцейське управління (за радянської влади перейменована у Пролетарську, нині знесена внаслідок розширення металургійного заводу). Вул. Кладбищенська (нині Сировця) вела до кладовища й являла собою кордон між «Новими планами» та сільською частиною. По Старовірській вулиці й провулку жили члени громади старовірів, знаходився молитовний будинок.
Назва вул. Маршевої пов’язана з пороховим складом, до якого «марширували солдати-охоронці». Йшла вона паралельно Водяній та Невінчаній, перетинаючи Широку й Пригородну. Незвичайна назва вулиці «Невінчана» пояснюється легендою, за якою тут жила жінка, не вінчана у церкві із чоловіком, що викликало осуд селян. З 1917 р. ця вулиця тричі змінила назву: спочатку на Колгоспну, в роки окупації 1941-43 рр.- на Гетьманську, а потім – на Лєрмонтова.
Головною вулицею сільської частини Кам’янського, безумовно, була Церковна, довга й найбільш заселена (111 будинків). На ній стояла сільська Різдво-Богородична церква, знаходилися сільське училище на 25 учнів (буд. № 60), сільська управа (буд. № 56), жили: родина сільського старости А.Золотаревського (буд. № 91, 89, 93), власник ресторану Д.Стрегулін (буд. № 1),- буд. № 13 належав відомому домовласнику В.Бабаскіну.
Головною вулицею заводського селища стала Гімназична (з 1920 – пр. Пеліна), забудовувалася з 1900 р. її назва була зумовлена відкриттям приватних гімназій: жіночої А.О.Мороз в 1908 р. (з 1906 р. діяла як училище) та чоловічої С.Т.Мороза в 1907 р.(з 1912 р.- Державна). Нині приміщення гімназій належать ліцею № 1. На цій вулиці в 1900 р. відкрилася народна аудиторія з бібліотекою, театрально-лекційним залом на 500 чол. /21/.
По вул. Гімназичній в 1910 р., внаслідок епідемії холери, було відкрито два дитячих притулки: православний (нині буд. № 16 по пр. Пеліна, де розташований головний корпус технічного університету) і римо-католицький (знаходиться на території нинішньої міської лікарні № 1). На цій вулиці жили відомі в Кам’янському люди: власник кравецької майстерні П.М.М’якушкін, службовець станції Тритузної Підгородецький, акушерка А.М.Попова, юрист (мировий суддя) Я.М.Хіманов, дружина якого працювала телефоністкою на Кам’янській телефонній станції, що знаходилася на цій же вулиці (нині будинок № 25) /22/. Тут в кінотеатрі «Художній» отримували високі прибутки власники Бучнєв і Козиць-кий. Вони в 1914 р. відкрили ще й біограф «Ампір», що фасадом виходив на Базарну площу.
До групи топонімічних назв слід віднести вулиці «Нових планів»: Єлизаветградську (нині Шевченківська), Курську (нині Васильєва), бо власник перших будинків В. Бабаскін родом з Курська. Вулиця Жовта в робітничому районі, названа за річкою, що протікала неподалік, входить до групи гідронімічних назв.
Етнонімічного походження назви вулиць Німецька, бо проживали там німці, Слов’янська, Українська.
До групи ономастичних назв належать вулиці «Нових планів», частково вулиці та, особливо, провулки сільської частини. Іванів-ська (нині Перекопська), Олександрівська (нині Короленків-ська), Павловська (нині Дзержинського), Васильєвська (нині Арсенічева) в селищі «Новому» отримали свої назви за прізвищами перших домовласників. Перші три назви, можливо, пов’язані з місцем (містом, повітом…), звідки приїхав домовласник, подібно вул. Курській. По вул. Васильєвській, паралельній Гімназичній, заснованій купцем Васильєвим, знаходилася Велика синагога (нині будинок № 5, Будинок вчителя), де жив рабин (нині буд. № 3, міський.радіовузол). Відомо, що в буд. № 6, збудованому на поч. XX ст., жили в період НЕПу брати Малкіни, власники млина.
Колеусівська – одна з найстаріших вулиць Кам’янського на східній околиці, за якою починалося с. Тритузне. За легендою, її назва походить від прізвиська першого поселенця козака Колеуса (Коліуша). До речі, колеус – рослина з гарно забарвленими листками, мабуть, гарний з виду був козак.
В Нижньому Кам’янському вул. Чернишевська була названа за прізвищем власника буд. № 1, першого з 60-ти, Єфима Чернишова. Провулки: Верниковський – за Йосипом Верниковським, Орловський – за Олександром і Францем Орловськими (мали будинки й у Нижній колонії), Парфьоновський – за Сергієм Парфьоновим, Аксьоновський – за Матвієм Аксьоновим, власником буд. № 2, 1-й та 2-й Смирновські – за Федором Смирновим, Гузеєвський – за купцем Дмитром Гузеєвим, Левкінський – за Ефремом Левкіним. /23/.
Пройшов час. В місті з’явилися нові вулиці й нові назви, пов’язані із встановленням Радянської влади, з Великою Вітчизняною війною та відбудовою, з іменами учасників цих подій. В 1931 р. був розроблений план нового міста, з 1946 р. розпочато роботу над генеральним планом його забудови, другий генеральний план був прийнятий у зв’язку із будівництвом лівобережної частини (1971 р.). Місто цих років — вже теж історія, але Кам’янське ста і більше років тому приваблює особливо.
Наведені групи вулиць, провулків, узвозів та площ, назви місцин, районів та сіл подають цікавий топонімічний матеріал, що може стати в нагоді при створенні класифікації назв в межах областей та, в цілому, України. До того ж, вивчення топонімики сприяє розвитку краєзнавства, вивчення історії міст і сіл нашої країни.
Примітки
1. Г-Л. де Боплан. Описание Украины, нескольких провинций королевства Польского, которые тянутся от границ Московии до границ Трансильвании, вместе с их обычаями, способом жизни и ведения войн.— К.: «Наукова думка», 1990.
2. Літопис руський (за іпатівським списком) у перекладі Л. Махновця – К.: «Дніпро», 1989, С. 125.
3, 4, 5. Материалы для историко-статистического описания Екате-ринославской епархии (церкви – приходы XVIII ст.). вып. I – Екатери-нослав. 1880.— С154, 78. 77.
6. Яворницький Д. Запоріжжя в пам’ятках старовини і переказах народу. Прапор Юності, № 77 від 28.06.1988 р.-С. 4.
7. Материалы для историко-статистического описания Екатеринос-лавской епархии. С—78.
8.9, 10.11. Выписка из журнала Екатеринославского губерноского по земским и городским делам присутствия от 1.11.1913 т.II Фонди музею історії м. Дніпродзержинська, сх. 10, к. I.
12. Список домовладельцев с. Каменского Екатеринославского уезда и служащих завода Днепровского металлургического общества, занимающих заводские квартиры.- Каменское: типография М. С. Бакуна. 1910.
13. Архивная справка ЦГА ОР СССР от 17.05.1977.// Фонди музею історії м. Дніпродзержинська, сх. 10, К. I.
14. Державний архів Дніпропетровської області, ф. 305, оп. І, спр. 38а. Арк. 10.
15,16. Список Домовладельцев с. Каменского. С-ЗО-31, 35.
17. Самойленко О. М., Кравцова Л. А. Старе Кам’янське й околиці (топонімічний словник-довідник). Дніпродзержинськ. 1994. (Матеріали музею історії м. Дніпродзержинська).
18. Шапочкіна І. В. Історична довідка про родину Г. Я. Бородая (1870-1961). Складена за документами сімейного архіву С. Г. Бутенко-Бородай, м. Дніпродзержинськ, музей історії міста. 1994.
19. Шапочкіна І. В. Історична довідка про будівлі та мешканців вул. Івановської (Перекопської), м. Дніпродзержинськ, музей історії міста. 1994.
20. Кравцова Л. До революції.- Газета «Дзержинець», № 179 від 17.09.1988 р., с. 3.
21. Описание Днепровского завода Южно-Русского Днепровского металлургического общества- Издание ЮРДМО. 1908.
22. Самойленко О. Жителі Кам’янського. Хто вони? – Газета «Думка», 1994.
23. Список домовладельцев с. Каменского. С.-30.
Автор: Шапочкіна I. В. – ав. експозиційним відділом музею історії м. Дніпродзержинська
Джерело: Музей і місто: музеєзнавчі аспекти збереження і відтворення своєрідності міської культури. (Матеріали обласної наук. конф., присвяченої 225-річчю м. Дніпропетровська). – Дніпропетровськ, 2003. – 134 с.
