Історія – наука, що не стоїть на місці, а постійно розвивається, відкриваючи сучасникам невідомі сторінки минулого. На перший погляд, здавалося б, що це стосується тільки глобальних подій, оскільки більшість локальних досліджень давно вже здійснена. Але науково-дослідницька робота часто приносить непередбачені результати.
Довгий час однією із маловідомих сторінок історії Кам’янського (Дніпродзержинська) вважався процес введення в ньому міського устрою. Традиційно цю подію пов’язували з Тимчасовим урядом і трактували як таку, що носила закономірний характер. Але до останнього часу було невідомо, що цій значній події в історії міста передували надзвичайно драматичні колізії, внаслідок яких майже десятиріччя тривало протистояння місцевої сільської громади та різночинців. Звичайно, не лишилося осторонь і правління Південно-російського Дніпровського металургійного товариства, у власності якого знаходився Дніпровський завод. В основі конфлікту були суто економічні інтереси, передусім право власності на землю. Про це свідчить низка документів, нещодавно знайдених в Російському Державному історичному архіві м. Санкт-Петербургу [далі – РДІА].
Що ж являло собою Кам’янське через десять років після будівництва в ньому Дніпровського металургійного заводу? У своєму розвитку воно ніби розпалося на дві частини: власне село з відсутністю мостових, водопроводу, освітлення і упорядковане заводське містечко з кам’яними будинками. Вони, мов супутники, існували у двох паралельних світах з різною ментальністю, майже не перетинаючись. Але в цю ідилію життя вносило свої корективи. На землях Кам’янської сільської громади за цей час були збудовані будинки значної частини прибулого населення, серед яких багато було різночинців. Відносини між селянами та новими землевласниками формувалися на основі оренди, термін якої закінчувався саме в 1908 р., коли й було ініційовано різночинцями процес надання селищу міського устрою.
Так в чому ж була інтрига? Невже прибуле населення ставилося більш патріотично до Кам’янського, ніж місцеві селяни – мешканці вулиць, які через стоячі води поступово перетворювалися в болото?!
Після закінчення терміну оренди землі різночинці-домовласники сподівалися на можливість її викупу у сільської громади, адже орендна плата була досить високою – від 1 до 3 крб. за сажень (всього різночинці орендували у місцевих селян 100 кв. десятин землі). Крім того, кожен орендар вимушений був платити щорічний податок в сумі 3 крб. на користь сільської громади. Тому майно домовласників на орендованій землі вважалося рухомим, а значить – малоцінним. Не вніс корективи і довго очікуваний закон від 6 листопада 1906 р., котрий закріпив право на придбання присадибних земель виключно за селянами. Ситуацію могло виправити тільки надання різночинцям права викупу присадибної селянської землі, можливе тільки із скасуванням сільської громади і введенням в селищі нового устрою міського типу.
10 травня 1909 року відбулися загальні збори різночинців-домовласників Кам’янського. З присутніх ста чоловік було обрано сім уповноважених осіб. Це – Пастухов Петро Микитович, Януш Едуард Богумилович, Ходоровський Петро Лукич, Козловський Станіслав Йосипович, Крюков Михайло Васильович, Ріхтер Ернест Карлович, Кириченко Йосип Маркович. Вони направили відповідне клопотання до Головного управління в справах місцевого господарства Катеринославської губернії, в якому виклали мотиви введення в селищі міського устрою: “населення становить близько 40 тисяч жителів, більше 6 000 дворів, 2 православних церкви, 1 римо-католицька, 1 старовірська, 2 єврейських синагоги, судовий слідчий, нотаріальна контора, чоловіча і жіноча гімназії, 2 аптеки, тощо. Не маючи міського правління, неупорядковані вулиці не замощені, утопають в грязюці, відсутнє освітлення і пожежна частина, канали чи канави для відведення дощової води, внаслідок чого на деяких вулицях, як наприклад, Заводській, Поліцейській, Банній, Смирновій, Брудному та Орловському провулках майже протягом року стоїть вода… Деякі вулиці внаслідок відсутності мостових постійно підіймаються вивезенням різного сміття, землі і шлаку, яким засипаються іноді вище вікон, знецінюючи таким чином прилеглі до таких вулиць будинки… [докладніше про вивіз сміття див. на сайті] все разом взяте являє собою справжнє джерело епідемій з великим відсотком масової смертності ”[1, 3]. Особливе місце в клопотанні зайняв опис становища прибулих різночинців в середовищі місцевих селян: “…розірвавши будь-який зв’язок з місцем постійного проживання, поселившись назавжди в Кам’янському, навіть через двадцять років відчуваємо себе іноземцями, відчуваючи на собі великі утиски від місцевих селян” [1, 3].
Документи, підготовлені різночинцями, були направлені на розгляд Катеринославського губернатора. Останній підтримав їх пропозицію: “ Кам’янське в зв’язку з особливим торгово-промисловим станом і багатьма торговими закладами, з великими щорічними оборотами, бажано реорганізувати в міське поселення [1, 7] ”. Характеризуючи риси міського устрою, що тільки-но почали зароджуватися в Кам’янському, губернатор особливий акцент зробив на заводську його частину: “Крім канцелярії пристава є камери міського судді та судового слідчого, контора нотаріуса, поштово-телеграфна контора, 2 церкви, каплиця… При заводі – лікарня та пологове відділення. Будівель: 155 кам’яних, 1946 – дерев’яних . Торгових закладів – 297, торговий обіг за три роки становить 3 млн. крб.. [1, 8]”. Це спонукало висловити свою позицію іншого учасника драми – правління ПРДМТ в особі Ігнатія Ясюковича, директора-розпорядника Дніпровського заводу.
23 грудня 1913 року пан Ясюкович направив листа до Головного управління в справах місцевого господарства, в якому висловив як свої власні погляди, так і погляди правління на збудоване в Кам’янському заводське селище[1, 20]. Ігнатій Ігнатійович розглядав його не як самостійну величину, а як підпорядкований інтересам Дніпровського заводу інститут, розпоряджатися в якому повинна тільки заводська адміністрація. Внесення заводського селища до меж майбутнього міста було рівнозначним покладанню на Дніпровський завод обов’язків по його утриманню при незначних субсидіях з боку населення та Катеринославського земства. А головне, фактично всі новобудови були власністю товариства. І яким потрібно бути філантропом чи меценатом, щоб відмовитися від неї, подарувавши міському самоуправлінню?!
Тому пан Ясюкович, як справжній прагматик, інтереси якого не співпадали ані з інтересами різночинців, ані з інтересами земства, в своєму листі розвіяв всі надії включити до меж майбутнього міста заводське селище.
А що ж сільська громада – справжній власник земель, на яких різночинці намагалися ввести нове правління? Невже місцеві селяни не мріяли про бруківку на вулицях, ліхтарі, водопровід? Безперечно, всі ці блага цивілізації не лишилися поза їх увагою, але життєвий досвід багатьох поколінь навчив їх надіятися на краще, а розраховувати на гірше. Селяни не вірили, що з введенням нового устрою покращаться умови їх життя, в той час як загроза втрати землі бачилася реальною. Тому на сільських сходах в 1908 та в 1910 роках за участю більшості селян ідея міського устрою не знайшла своїх прихильників. В своєму присуді селяни послалися на відсутність вільної землі для вулиць та площ майбутнього міста.
Звичайно, що купці різночинців неможливо було подолати в своїх намірах впливового Ясюковича та впертих місцевих селян. Це стане можливим пізніше, після смерті польського підприємця та з ослабленням сільської громади, викликаним першою світовою війною.
Не менш драматичною постає в низці документів РДІА інша сторінка історії Кам’янського, яка раніше здавалася досконально вивченою і освітленою в науковій літературі. Це історія будівництва в українському селищі римо-католицького костьолу на честь святого Миколая. Детальне вивчення архівних матеріалів (серед яких – листи, протоколи, доповідні записки), дає можливість відтворити процес народження цього храму, його залежність від привілейованого становища православної церкви в Російській імперії.
Отже, 29 квітня 1891 р. Майбутній російський імператор цесаревич Микола подорожував Японією і в м.Отсу був поранений релігійним фанатиком. Престолонаступник серйозно не постраждав, але втратив багато крові. По всіх храмах Російської імперії хвилею прокотилися молебни з подякою Всевишньому за чудесне спасіння майбутнього імператора.
Червень, 1891 р. В с. Кам’янському відбулися загальні збори службовців, майстрових і робітників Південно-російського Дніпровського металургійного товариства , на яких вирішили збудувати в пам’ять про позбавлення цесаревича смертельної загрози 2 кам’яні церкви – православну та римо-католицьку. Обидва будівельні комітети очолив директор-розпорядник Дніпровського заводу, Ігнатій Ясюкович. Обидві церкви вирішили посвятити на честь тезоіменитого святого цесаревича – Миколая. Постанова зборів була направлена до Міністерства внутрішніх справ. Очевидно, Міністр внутрішніх справ Дурново познайомив з нею Государя Імператора, який залишив власноручний напис на ній: “Благодарить” [2, 3].
23 червня 1891 р. За ініціативою директора Дніпровського заводу І.Ясюковича католики Кам’янського зібралися на загальні збори з питання будівництва римо-католицького костьолу. На той час їх було в селищі 600 чоловік. На зборах було вирішено відраховувати 1% зарплати на будівництво храму, зберігаючи капітал на спецрахунку в заводській касі. Місце для майбутнього храму вирішили придбати у селян Кам’янського. На зборах було також встановлене майбутнє храмове свято – 6 грудня і обрано членів будівельного комітету. До нього ввійшли міщани – Йосип Войцехович Войцицький, Людовик Ізидорович Познанський, Йосип Антонович Скибинський, Владислав Адамович Тороха, а також дворяни – Каміл Іванович Бояновський і Франц Йосипович Косликовський [2, 4].
28 червня 1891 р. робітники та службовці православного віросповідання Дніпровського заводу звернулися до єпархіального начальства за дозволом збудувати православний храм. Сільська Різдво-Богородична церква не могла задовольнити релігійних потреб православних робітників та службовців, яких нараховувалось 3000 осіб [2, 5].
7 липня 1891 р. уповноважені з будівництва костьолу подали прохання на ім’я Катеринославського губернатора про будівництво храму – майбутнього філіалу Ямбурзької римо-католицької парафії. В селищі вже існував молитовний будинок, в якому правили 2 ксьондзи – 81-річний Олександр Шепотовський та 57-річний Гіацинт Левчак. Синод вважав їх – учасників польського повстання 1864 р. небезпечними для парафіян багатонаціонального селища, тому клопотав про заміну іншими, більш благонадійними ксьондзами [2, 22].
Березень 1892 р. Поки велося листування між Консисторією і Синодом про будівництво православного храму в Кам’янському, римо-католицька громада отримала відповідь від єпископа Катеринославського і Таганрозького Августина, що перепон для будівництва костьолу не існує. Але за однієї умови… якщо буде спочатку збудована і освячена православна церква [2, 15].
3 січня 1894 р. Будівництво православного храму доведено до віконних арок. Голова будівельного комітету І.Ясюкович направив листа єпископу Катеринославському і Таганрозькому Володимиру, який змінив Августина. В ньому він просив дозволу на закладини римо-католицького храму навесні, який консисторією не було надано [2, 8].
28 березня 1894 р. голова Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства М.П.Ігнаціус направив аналогічне прохання до Міністерства внутрішніх справ. На відміну від І.Ясюковича, який апелював до необхідності виразити монарху будівництвом храму щирі почуття вірних підданих, він обставив справу більш по-діловому: що гається час для заготівлі будівельного матеріалу та укладання угод з підрядниками. Але Консисторія своє рішення не переглянула [2, 13].
21 березня 1894 р. До справи активно втручається Катеринославський губернатор Дмитро Миколайович Мартинов. У своєму листі до Міністра внутрішніх справ Дурново він просить питання про будівництво костьолу в Кам’янському вирішити негативно. Це пояснюється його активною громадянською позицією патріота, якому не байдуже, що іноземці експлуатують природні багатства краю. Разом з тим губернатор зауважує, що металургійна справа в Російській імперії нова, тому на іноземців потрібно покладати обов’язки залучення до неї осіб російського походження. Між тим, службовці Дніпровського заводу укомплектовувались переважно з Привісленського краю, тому що керівництво заводу польського походження і віддає перевагу своїм співвітчизникам. Цікаво, що разом з тим катеринославський губернатор позитивно оцінив діяльність І.Ясюковича на посту директора, підкреслив його гуманізм, завдяки якому антагонізмів на заводі між місцевим і прибулим населенням не спостерігалось. Зауваживши про необхідність заміни в подальшому іноземців росіянами, губернатор зробив висновок, що у такому разі сама потреба в римо-католицькому храмі відпаде. Позиція губернатора була підтримана Катеринославською консисторією, котра направила клопотання до Святішого Синоду про скасування дозволу на будівництво римо-католицького храму в с. Кам’янському [2, 17].
12 січня 1894 р. Міністр внутрішніх справ Дурново направив запит до Святійшого Синоду з проханням повідомити про те, чи немає перепон для закладин костьолу в Кам’янському з боку церковної влади [2, 14].
28 квітня 1894 р. надійшла відповідь від обер-прокурора Святішого Синоду про те, що перепон для закладин костьолу немає за умови попереднього освячення православної церкви [2, 16].
Тим часом, 9 травня 1894 р. було освячено Свято-Миколаївську церкву при Дніпровському заводі ПРДМО, а дозволу на закладини римо-католицького костьолу все не було.
2 травня 1895 р. Проект костьолу було розглянуто в технічному будівельному комітеті і прийнято з окремими зауваженнями.
19 травня 1895 р. Міністерство внутрішніх справ нарешті вже не мало перепон для будування костьолу в Кам’янському. Ця велична споруда у неготичному стилі була зведена за два роки [2, 24].
Таким чином, будівництво заводського римо-католицького храму в православному оточенні стало можливим тільки після спорудження Свято-Миколаївської православної церкви Дніпровського заводу.
Бібліографічні примітки:
1. РДІА. Ф. 1278. Оп. 5. Спр. 170.
2. Там само. Ф. 821. Оп. 126. Спр. 2427.
Автор: Буланова Н.М. – директор Дніпродзержинського історичного музею.
Джерело: Скарби бузеїів: збірник статей. Матеріали обласної наукової конференції до Міжнародного дня музеїів 2003 р. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. – 156 с.
